01 жовтня 2025 року
м. Харків
справа № 619/2160/21
провадження № 22-ц/818/3581/25
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Пилипчук Н.П.,
суддів - Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,
за участю секретаря - Львової С.А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи - ОСОБА_3 , приватний нотаріус Дергачівського районного нотаріального округу Харківської області Смоляна В.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_4 , на рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 28 квітня 2025 року в складі судді Рибальченко Л.М.
У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Дергачівського районного нотаріального округу Харківської області Смоляна Валерія Валеріївна про визнання заповіту недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_5 було складено заповіт, згідно з яким він заповів позивачу належну йому частину майна, а саме: земельна ділянка для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Козачолопанської селищної ради Дергачівського району Харківської області, площею 8,5217 га, та кадастровий № 6322055600:02:000:0175.
У подальшому, вказана земельна ділянка була поділена, внаслідок чого 07 вересня 2020 року ОСОБА_5 склав на ім'я позивача ще один заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Дергачівського районного нотаріального округу Харківської області Смоляною В.В., номер у спадковому реєстрі 66367494, номер в реєстрі нотаріальних дій 1417, згідно з яким він заповів позивачу земельні ділянки кадастрові номери 6322055600:02:000:0915 та 6322055600:02:000:0916.
Посилався на те, що дії та воля ОСОБА_5 на спадкування вказаного майна саме позивачем була послідовна, дійсна, цілеспрямована та реальна.
Зазначив, що після цього спадкодавець захворів на рак та в нього було діагностовано 4 стадія цього захворювання. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Після смерті ОСОБА_5 стало відомо, що у січні 2021 року ним складено ще один заповіт на ім'я відповідача, що скасовує попередні заповіти (спадкова справа 67316578). Крім того, ОСОБА_3 є сестрою померлого ОСОБА_5 та також подала відповідну заяву нотаріусу про те, що бажає набути спадщину, а отже вона є спадкодавцем за законом.
Підставою недійсності заповіту позивач вважає те, що при посвідчені заповіту від 11 січня 2021 року ОСОБА_6 не міг адекватно оцінювати свої дії та розуміти їх наслідки оскільки приймав лікарські препарати.
Просив визнати недійсним, складений ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь відповідача заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Дергачівського районного нотаріального округу Харківської області Смоляною В.В.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Харкова від 28 квітня 2025 року в задоволені позовних вимог ОСОБА_1 - відмовлено у повному обсязі, скасовано заходи забезпечення позову вжиті ухвалою Дергачівського районного суду Харківської області від 07 травня 2021 року шляхом: заборони приватному нотаріусу Дергачівського районного нотаріального округу Харківської області Смоляній В.В. видавати ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за померлим ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ; заборони накладення арешту на майно ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме: - реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна:1655766763220, об'єкт нерухомого майна: земельна ділянка кадастровий номер: 6322055600:02:000:0916, площа (га): 6.2552, цільове призначення: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; - реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна:1655750363220, об'єкт нерухомого майна: земельна ділянка кадастровий номер: 6322055600:02:000:0915, площа (га): 2.2552, цільове призначення: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; - реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна:1512820763220, об'єкт нерухомого майна: житловий будинок, загальна площа (кв.м.): 65,6, житлова площа (кв.м): 36,9, матеріали стін: цегла, опис: житловий будинок літ. А-1 з прибудовою літ. а, тамбуром літ.а1, ганком літ.а2. До цього будинку належні господарські будівлі та споруди: літня кухня літ. Б, погріб літ. В, убиральня літ. Г, сараї літ. Д, Ж, З, И, К, огорожа N1-N2, адреса: АДРЕСА_1 .
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції необґрунтовано не прийняв доводи щодо удаваності оспорюваного заповіту, оскільки ці доводи були викладені до закінчення підготовчого засідання у справі. Оспорюваний заповіт не був волею ОСОБА_5 на безоплатне передання належного йому майна на випадок його смерті, а був волею або на укладення забезпечувального правочину (договір іпотеки), або на укладення договору міни/продажу земельної ділянки. Вимоги про встановлення нікчемності оскаржуваного договору позивачем до суду пред'явлено не було, а захист права шляхом визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачено та не є належним способом захисту та таким, що матиме реальне відновлення порушених прав позивача. Правочин, який укладений сторонами під час дії заборони на відчуження земельних ділянок (паїв), в частині передачі прав на відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними в силу закону (нікчемними). Зважаючи на нікчемність оспорюваного заповіту, чинним вважається заповіт, що був укладений ОСОБА_5 до спірного заповіту.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_5 на час складання заповіту був абсолютно неспроможним розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 17 грудня 2016 року ОСОБА_5 склав заповіт яким на випадок свої смерті, зробив таке розпорядження: належну йому земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на території Козачолопанської селищної ради Дергачівського району Харківської області площею 8,5217 га та кадастровий номер № 6322055600:02:000:0175 він заповідає ОСОБА_1 (а.с.28 зворот т.1).
17 вересня 2020 року ОСОБА_5 склав заповіт яким на випадок свої смерті, зробив таке розпорядження: належні йому земельні ділянки, що розташовані на території Козачолопанської селищної ради, Дергачівський район, Харківська область, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, каастровий номер № 6322055600:02:000:0915, площею 2,2665 га та кадастровий номер № 6322055600:02:000:0916 площею 6,2552 га він заповів ОСОБА_1 (а.с.27 зворот т.1).
11 січня 2021 року ОСОБА_5 склав заповіт, у якому він заповів ОСОБА_2 усе його майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося і взагалі те, що на день смерті йому буде належати і на що він відповідно до закону матиме право. Вказаний заповіт посвідчено, приватним нотаріусом Дергачівського районного нотаріального округу Харківської області Смоляною В.В. та зареєстрований в реєстрі за № 15 (а.с.172,194 т.1).
11 січня 2021 року ОСОБА_5 склав довіреність, якою уповноважив ОСОБА_2 бути його представником з усіма необхідними повноваженнями. Вказана довіреність посвідчена приватним нотаріусом Дергачівського районного нотаріального округу Харківської області Смоляною В.В. та зареєстрований в реєстрі за № 16 (а.с.195 т.1).
11 січня 2021 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_5 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 100 000,00 грн, що за домовленістю сторін складає еквівалент 3500,00 доларів США, зі строком повернення не пізніше 11.01.2023 (а.с.196 т.1).
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 (а.с.20,197 т.1).
З копії спадкової справи № 27/2021, яка заведена після смерті ОСОБА_5 вбачається, що з заявою про прийняття спадщини звернулася сестра померлого ОСОБА_3 , яка є спадкоємицею за законом, ОСОБА_1 , який є спадкоємцем за заповітом від 07.09.2020, а також ОСОБА_2 , який є спадкоємцем за заповітом від 11.01.2021 (а.с.158, 167 зворот, 171 т.1).
Відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи № 98 від 13 лютого 2024 року складеного Харківською філією судових експертиз Державної установи «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров'я України», ОСОБА_5 на час складання заповіту на ім'я відповідача, 11 січня 2021 року, хронічного, стійкого психічного розладу не виявляв. Відповідно до свого психічного стану був здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (а.с.121-123 т. 1).
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Згідно з статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Стаття 1217 ЦК України передбачає, що спадкування здійснюється за законом або за заповітом.
Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті (стаття 1233 ЦК України).
Право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).
Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і покликаний вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.
Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну, скасування.
Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.
Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання.
Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 25 грудня 2024 року у справі № 713/2583/22 (провадження № 61-14663св24).
Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).
Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.
Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі № 752/4458/23 (провадження № 61-1926св25).
Загальні вимоги до форми заповіту та порядку його посвідчення встановлені статтями 1247, 1248 ЦК України, відповідно до яких заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.
Відповідно до пунктів 1.7, 1.8, 1.11 глави 3 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним, про що зазначається перед його підписом. Якщо заповідач унаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може власноручно підписати заповіт, за дорученням заповідача він може бути підписаний іншою фізичною особою.
Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частина перша статті 1257 ЦК України визначає, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
Аналіз частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв'язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, її статтях 1247-1249, 1253.
Такий висновок викладено Верховним Судом у постановах від 27 січня 2023 року у справі № 144/1206/21, від 03 липня 2024 року у справі № 613/688/20.
Згідно з частинами першою, другою статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
У постанові Верховного Суду від 09 червня 2022 року в справі № 369/1913/17 (провадження № 61-12004св21) вказано, що здійснення права на заповіт не пов'язується законом з місцем проживання та перебування заповідача. Під час посвідчення заповіту нотаріусом має бути дотримано порядок його посвідчення. Заповіт має бути складений у письмовій формі, із зазначенням місця і часу складення заповіту, дати та місця народження заповідача та підписаний особисто заповідачем. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів».
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) виклав висновок про застосування норми права, відповідно до якого підставою для визнання правочину недійсним згідно частини першої статті 225 ЦК України може бути абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.
За змістом положень статей 102, 103 ЦПК України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо, суд призначає експертизу.
Призначення експертизи судом є обов'язковим, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи (стаття 105 ЦПК України).
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою, яка через стійкий розлад здоров'я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складення заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїй дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.
Таким чином, належним доказом у справі, який би підтвердив чи спростував, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі на момент складення заповіту, може бути лише висновок посмертної судово-психіатричної експертизи.
Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду від 30 серпня 2023 року у справі № 317/1029/20 (провадження № 61-11588св22).
Розгляд вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 225 ЦК України здійснюється з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, які підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент укладення оспорюваного правочину особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними (постанови Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 161/17119/16-ц; від 12 вересня 2018 року у справі № 522/25597/13-ц; від 18 вересня 2019 року у справі № 311/3823/15).
Висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (постанова Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 336/6943/17 (провадження № 61-7542св23)).
Для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц, від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15, від 26 травня 2021 року у справі № 639/348/17.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20) вказано, що слід звернути увагу на вимогу частини першої статті 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Йдеться, по-перше, про зміст правочину, а не про його форму та порядок посвідчення; по-друге, про невідповідність змісту не законам, а саме актам цивільного законодавства.
За загальним правилом, визначеним статтею 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, що є одним із основоположних його принципів. За змістом частини третьої зазначеної норми, обов'язок доведення обставин, які мають значення для справи і на які посилається особа як на підставу своїх вимог або заперечень, покладається на кожну із сторін.
Згідно із частинами першою, п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У постанові від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції на підставі доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені, дійшов правильного висновку про те, що волевиявлення ОСОБА_5 спрямоване на передачу належного йому майна саме ОСОБА_2 та зафіксоване в оспорюваному заповіті від 11 січня 2021 року, було вільним та відповідало його волі. Доказів протилежного позивач в порядку статті 81 ЦПК України не надав.
Відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи № 98 від 13 лютого 2024 року складеного Харківською філією судових експертиз Державної установи «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров'я України», ОСОБА_5 на час складання заповіту на ім'я відповідача, 11 січня 2021 року, хронічного, стійкого психічного розладу не виявляв, відповідно до свого психічного стану був здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Як вбачається зі змісту заповіту, його складено у письмовій формі, із зазначенням дати та місця його складення. Заповіт також містить підпис заповідача, нотаріально посвідчений.
Отже, підписання заповіту відбулося з дотриманням вимог закону та відображало дійсне волевиявлення заповідача на розпорядження своїм майном.
Таким чином, оскаржуваний заповіт по формі, порядку його посвідчення, відображенню дійсного волевиявлення заповідача відповідає вимогам закону, а на підтвердження підстав його недійсності позивач належних та допустимих доказів не надав.
За таких обставин суд правильно застосував норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову про визнання заповіту недійсним.
Суд першої інстанції правильно виходив з недоведеності того, що заповіт був підписаний ОСОБА_5 у стані, коли він не розумів наслідків складення та підписання такого документу, а також того, що заповіт не відповідає дійсній волі спадкодавця.
Перед посвідченням оспорюваного заповіту приватний нотаріус встановлювала обсяг цивільної дієздатності заповідача в момент складання заповіту. Складений заповіт свідчить про те, що під час його посвідчення приватний нотаріус та ОСОБА_5 підтвердили, що волевиявлення заповідача при складенні заповіту було вільним та без будь-якого примусу.
Доказів на підтвердження того, що оспорюваний заповіт в момент його укладення не відповідав внутрішній волі ОСОБА_5 позивач суду не надав.
Надаючи оцінку доводам позивача про недійсність спірного заповіту у зв'язку із тим, що спадкодавець не міг усвідомлювати значення своїх дій, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із безпідставності цих доводів, що побудовані виключно на припущеннях позивачаи.
З огляду на зазначене суд першої інстанції правильно керувався тим, що спадкодавець ОСОБА_5 не був визнаний недієздатним чи обмежено дієздатним та мав право на складання заповіту, а докази протилежного в матеріалах справи відсутні. Водночас сам по собі факт перебування його у лікарні не свідчить про його неможливість усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Установивши, що під час посвідчення оспорюваного заповіту нотаріус дотримався вимог статей 1247, 1248, 1253 ЦК України, а позивач не надав суду належних та допустимих доказів порушення вимог чинного законодавства при його складанні чи посвідченні та не довів, що волевиявлення спадкодавця не було вільним та не відповідало його внутрішній волі, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується колегія судді, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Жодної з передбачених статтею 1257 ЦК України обставин для визнання заповіту недійсним, в процесі судового розгляду судом не встановлено. Заповіт за формою та змістом відповідає вимогам чинного законодавства, а його зміст не викликає сумніву щодо дійсного волевиявлення заповідача.
Доводи ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції необґрунтовано не прийняв доводи щодо удаваності оспорюваного заповіту, оскільки ці доводи були викладені до закінчення підготовчого засідання у справі, колегія суддів вважає необґрунтованими, виходячи з наступного.
Згідно із частиною першою статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини (пункти 4, 5 частини другої статті 175 ЦПК України).
У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, необхідні для правильного вирішення спору (частина шоста статті 175 ЦПК України).
Отже, позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів - предмета і підстави позову.
Предметом позову як вимоги про захист порушеного або оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу є спосіб захисту цього права чи інтересу.
Предмет спору - це об'єкт спірних правовідносин, щодо якого виник спір між позивачем і відповідачем. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.
Підстава позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки.
Предмет і підстава позову сприяють з'ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов'язку.
Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає в позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, про що неодноразово зазначалося зокрема у постановах Верховного Суду в складі Касаційного цивільного суду від 03 липня 2024 року в справі № 759/17146/20, від 22 травня 2024 року в справі № 128/285/18, Верховного Суду в складі Касаційного господарського суду від 01 липня 2024 року в справі № 908/1884/23, від 25 квітня 2024 року в справі № 927/977/23.
Відповідно до частини другої статті 189 ЦПК України підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого засідання.
Частиною першої статті 189 ЦПК України передбачено, що завданнями підготовчого провадження є: 1) остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; 2) з'ясування заперечень проти позовних вимог; 3) визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; 4) вирішення відводів; 5) визначення порядку розгляду справи; 6) вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.
Водночас слід пам'ятати, що для подання відповідної заяви необхідно дотримуватися чітко передбачених строків.
У статті 49 ЦПК України унормовані процесуальні права та обов'язки сторін.
Так, згідно з пунктом 2 частини другої, частиною третьою статті 49 ЦПК України крім прав та обов'язків, визначених у статті 43 цього Кодексу: позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п'ять днів до початку першого судового засідання у справі.
У постанові Верховного Суду від 09 липня 2020 року у справі № 922/404/19 зазначено, що під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Під збільшенням розміру позовних вимог не може розумітися заявлення ще однієї чи кількох вимог, додатково до викладених у позовній заяві. Неправомірно під виглядом збільшення розміру позовних вимог висувати нові вимоги, які не були зазначені у тексті позовної заяви. Така ж правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10 грудня 2019 року у справі 923/1061/18, від 19 грудня 2019 року у справі № 925/185/19, від 23 січня 2020 року у справі № 925/186/19.
У постанові Верховного Суду 18 травня 2022 року у справі № 570/5639/16-ц (провадження № 61-19440св21) зроблено правовий висновок, що зміна предмета позову можлива, зокрема, у такі способи: 1) заміна одних позовних вимог іншими; 2) доповнення позовних вимог новими; 3) вилучення деяких із позовних вимог; 4) пред'явлення цих вимог іншому відповідачу в межах спірних правовідносин. Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що у розглядуваній справі суди не врахували вимоги статті 189 ЦПК України, за якими одним із завдань підготовчого провадження є остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2024 року в справі № 657/1024/16-ц (провадження № 14-5цс23) дійшла до висновку, що в разі надходження до суду такої заяви, суд, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об'єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову.
Таким чином, зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки у разі одночасної зміни предмета та підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом.
Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні у ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.
Оскільки предмет позову кореспондує зі способами захисту права, які визначені, зокрема, статтею 16 ЦК України, то зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, що може полягати в обранні позивачем іншого, на відміну від первісно обраного, способу захисту порушеного права в межах спірних правовідносин, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача (подібні за змістом висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 13 серпня 2024 року у справі № 914/3080/20).
З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 04 грудня 2024 року у даній справі закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті.
В подальшому, 29 березня 2025 року за допомогою системи «Електронний суд» ОСОБА_1 через свого представника подав до суду першої інстанції письмові пояснення у справі, які по суті були зміною підстав заявленого позову. У вказаних письмових поясненнях ОСОБА_1 вперше зазначив про удаваність та нікчемність оспорюваного заповіту.
Виходячи з наведеного, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується колегія суддів, дійшов правильного висновку, що ОСОБА_1 фактично змінив підстави та предмет позову у порушення вимог ч.3 ст.49 ЦПК України, у зв'язку з чим обґрунтовано не прийняв до уваги доводи позивача.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів у справі і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки.
Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія визнає, що судове рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи у апеляційному порядку не вбачається.
Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_4 , - залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Харкова від 28 квітня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий Н.П. Пилипчук
Судді О.В. Маміна
О.Ю. Тичкова