30 вересня 2025 р.Справа № 160/27172/25
Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Ільков В.В., розглянувши матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду засобами поштового зв'язку надійшов позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , у якій позивач просить суд:
визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 , що полягає у невнесені відмітки «Непридатний з виключенням з військового обліку» у графу «Постанова ВЛК» відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на підставі гр. І ст. 54 «а» Наказу МО України № 2 від 04.01.1994 р. та № 207 від 12.07.1999 р. до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів (системи «Оберіг»);
зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_3 внести відмітку про «Непридатний з виключенням з військового обліку» у графу «Постанова ВЛК» відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на підставі гр. І ст. 54 «а» Наказу МО України № 2 від 04.01.1994 р. та № 207 від 12.07.1999 р. до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів (системи «Оберіг»),
стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , судові витрати зі сплати судового збору.
Відповідно до пунктів 3 та 6 частини 1 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 КАС України та чи немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Із матеріалів адміністративного позову вбачається, що позивач звернувся до суду вважаючи протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 , що полягає у не внесені відмітки «Непридатний з виключенням з військового обліку» у графу «Постанова ВЛК» відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на підставі гр. І ст. 54 «а» Наказу МО України № 2 від 04.01.1994 р. та № 207 від 12.07.1999 р. до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів (системи «Оберіг»);
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що 19.11.2024 року Дніпропетровський окружний адміністративний суд розглянув адміністративну справу №160/24791/24 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (надалі - ІНФОРМАЦІЯ_4 ) про визнання протиправними та зобов'язати вчинити певні дії. Судове рішення набрало законної сили - 20.12.2024 року. Вказує, що У рішенні Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19.11.2024 року у адміністративній справі № 160/24791/24 (надалі - Рішення) встановлено: «....Також, суд звертає увагу, що позивача було визнано непридатним до військової служби зі зняттям з військового обліку на підставі графи 1 статті 54 «а» наказу Міністерства оборони України №2 від 01.04.1994року та №207 від 12.07.1999року. Відповідно пункту «а» статті 54 Розладу хвороб, станів і фізичних вад, що визначають ступінь придатності до військової служби у Збройних Силах України, наказу Міністерства оборони України №2 від 01.04.1994року та №207 від 12.07.1999роьу, громадяни з виразковими хворобами шлунка, дванадцятипалої кишки зі значним порушенням функцій, при приписці до призовних дільниць та призові на строкову військову службу непридатні до військової служби зі зняттям з військового обліку. В свою чергу, відповідно до наказу Міністерства оборони України №402 від 14.08.2008 року, на який також посилається відповідач у своєму листі, затверджено Розклад хвороб, станів та фізичних вад, що визначають ступінь придатності до військової служби, служби у військовому резерві. Отже, громадяни з виразковими хворобами шлунка, дванадцятипалої кишки зі значним порушенням функцій, у всіх редакціях та наказах Міністерства оборони України (стаття 54 «а» та стаття 53 «а») є такими, що непридатні до військової служби з виключення з військового обліку. Відповідач, помилково зазначає, що позивач був визнаний непридатним до військової служби зі зняттям з військово обліку за графою 1 статті 54 пункту «б» наказу Міністерства оборони України №2 від 04.01.1994року, який втратив чинність та у зв'язку з чим до облікових даних позивача були внесені зміни що до визначення його ступеня придатності до військової служби, а саме «непридатний у мирний час, обмежено придатний у воєнний час», який відповідає положенням наказу М402 від 14.08.2008року та не передбачає виключення з військового обліку. Однак, суд зауважує, що позивача було виключено з військового обліку саме на підставі пункту «а» статті 54 Розкладу хвороб, який і відповідно положень наказу №492 від 14.08.2008 року у всіх його редакціях передбачає виключення з військового обліку. З огляду на вищевикладене суд приходить до висновку, що дії ІНФОРМАЦІЯ_1 з приводу повторного взяття на військовий облік військовозобов'язаних ОСОБА_1 є протиправними, оскільки вчинені з неповно встановленими обставинами та з порушенням вимог чинного законодавства....».
Рішення АНД РВК, прийняте у 2004 році на підставі чинного, на той момент Наказу МОУ № 207 від 1999року, є законним і має юридичну силу. Нормативно-правовий акт, що був чинним на момент прийняття рішення, є єдиною підставою для оцінки його правомірності Той факт, що пізніше був прийнятий новий наказ (Наказ МОУ № 402 від 14.08.2008 року), не скасовує законність і дійсність рішення, яке вже було прийнято. У праві діє принцип, що закон не має зворотної сили, особливо якщо це погіршує становище особи. Тобто, рішення ВЛК від 09.02.2004 року про непридатність до військової служби із зняттям з військового обліку і є підставою для виключення ОСОБА_1 з військового обліку. Цей висновок ВЛК є кінцевим і не вимагає подальших переоглядів, якщо інше прямо не передбачено законодавством. Таким чином, якщо ОСОБА_1 був виключений з військового обліку та визнаний невійськовозобов'язаним на законних підставах у 2004 році, його поточний статус залишається незмінним. Це рішення є чинним і обов'язковим для всіх державних органів, включаючи ІНФОРМАЦІЯ_4 . Позивач вказує, що ним було подано заяву щодо внесення відомостей до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів (система «Оберіг в якій просив внести відмітку «Непридатний з виключенням з військового обліку» у графу «Постанова ВЛК» відносно його на підставі гр. І ст. 54 «а» Наказу МО України № 2 від 04.01.1994 року та Не 207 від 12.07.1999 року до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів (системи «Оберіг»).
Тобто, на дату подачі заяви, відомості, які зазначені у графі «Постанова ВЛК» у Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов'язаних та резервістів (система «Оберіг») були такими, що не відповідають дійсності. Адже, 09.02.2004 рою/, ОСОБА_1 пройшов ВЛК, яким був визнаний військово-лікарською комісією «непридатним до військової служби з наслідком виключенням з військового обліку» ва підставі гр. І ст. 54 «а» Наказу МО України № 2 від 04.01.1994 року та № 207 від 12.07.1999 року, що підтверджується Тимчасовим посвідченням серії НОМЕР_1 від 19.03.2004 року, що, також, встановлено у рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19.11.2024 року у адміністративній справі № 160/24791/24. Відповіддю, на вищезазначену заяву, ІНФОРМАЦІЯ_4 від 09.08.2025 року № 7656 зазначив не проставлення відмітки у графі «Постанова ВЛК у Єдиному державному реєстрі призовників, військовозобов'язаних та резервіст» (система «Оберіг») та мобільному застосунку «Резерв+» про непридатність ОСОБА_1 до військової служби з виключенням з військового обліку через бездіяльність та ігнорування посадовими особами ІНФОРМАЦІЯ_5 певних етап» процедури такого виключення суперечить принципу правової визначеності. Позивач вказує, що порушення прав ОСОБА_1 полягає в тому, що, незважаючи на встановлені факти у рішенні суду та заяву, Відповідач продовжує ігнорувати свій обов'язок, що створює перешкоди для реалізації законних прав Позивача.
Отже, з викладених позивачем вимог, порушення прав позивача полягає в тому, що незважаючи на рішення суду відповідач продовжує ігнорувати свій обов'язок, що створює перешкоди для реалізації законних прав позивача.
Тобто, вищенаведене свідчить про те, що підставою для звернення ОСОБА_1 з цим адміністративним позовом стала його незгода з порядком виконання відповідачем рішення суду від 19.11.2024 по справі №160/24791/24.
Згідно з частиною 1 статті 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Частинами 2 та 4 статті 372 КАС України передбачено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому Законом.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" від 02.06.2016 №1404-VIII (далі - Закон №1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до частини 1 статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі №686/23317/13-а на підставі аналізу положень Закону № 1404-VIII дійшла висновку, що неможна зобов'язати суб'єкта владних повноважень виконувати судове рішення шляхом ухвалення з цього приводу іншого судового рішення, оскільки примусове виконання рішення суду здійснюється в порядку, передбаченому Законом № 1404-VIII.
Відповідно до статті 381-1 КАС України судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах здійснює суд, який розглянув справу як суд першої інстанції. Суд може здійснювати судовий контроль за виконанням судового рішення у порядку, встановленому статтями 287, 382-382-3 і 383 цього Кодексу.
Згідно з положеннями частини першої статті 382 КАС України суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення, за письмовою заявою особи, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, або за власною ініціативою може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. В адміністративних справах з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту та пільг за письмовою заявою заявника суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати звіт про виконання судового рішення.
Відповідно до частини першої статті 383 КАС України особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
Отже, процесуальним законом встановлено порядок виконання судових рішень в адміністративних справах та визначено певну послідовність дій, які необхідно вчинити для того, щоб зобов'язати відповідача належним чином виконати рішення суду. Ці норми КАС України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача, та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаних з невиконанням судового рішення в справі.
Наявність у КАС України спеціальних норм, спрямованих на забезпечення належного виконання судового рішення, виключає можливість застосування загального судового порядку захисту прав та інтересів позивача шляхом подання позову. Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, передбаченому КАС України, який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Отже, судове рішення виконується безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень. У разі невиконання судового рішення, позивач має право вимагати вжиття спеціальних заходів впливу на боржника, передбачених законодавством про виконавче провадження, за КАС України. Невиконання судового рішення не може бути самостійним предметом окремого судового провадження.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 820/4261/18 та від 09.07.2019 у справі №826/17587/18 тощо.
Отже, суд зазначає про те, що судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом (ст.370 КАС України).
Відповідно до частини 1 статті 382 КАС України суд, який розглянув адміністративну справу як суд першої інстанції і ухвалив судове рішення, за письмовою заявою особи, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб'єктом владних повноважень, або за власною ініціативою може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Суд може здійснювати судовий контроль за виконанням судового рішення у порядку, встановленому статтями 287, 382-382-3 і 383 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 383 КАС України передбачено, що особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
Аналіз зазначених норм свідчить, що КАС України передбачає такі види судового контролю за виконанням судового рішення: зобов'язання суб'єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення, накладення штрафу (стаття 382 КАС України), визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду (стаття 383 КАС України), оскарження рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, вчинених при примусовому виконанні рішення суду (стаття 287 КАС України).
Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 року у справі №806/2143/15 вказав, що зазначені правові норми КАС України (статті 382, 383) мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача, та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.
Крім того, Верховний Суд зазначив, що наявність у КАС України спеціальних норм, спрямованих на забезпечення належного виконання судового рішення, виключає можливість застосування загального судового порядку захисту прав та інтересів стягувача шляхом подання позову. Судовий контроль за виконанням судового рішення здійснюється в порядку, установленому КАС України, який не передбачає можливості подання окремого позову, предметом якого є спонукання відповідача до виконання судового рішення або стягнення заборгованості за іншим судовим рішенням.
У той же час, відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, Європейський суд з прав людини у справі «Горнсбі проти Греції» (від 19 березня 1997 року, заява № 18357/91, п.40) наголосив, що відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатися як невід'ємна частина «судового процесу» для цілей статті 6.
Якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс (рішення у справі «Піалопулос та інші проти Греції», від 15 березня 2001 року, заява №40758/09, п.68).
Отже, для цілей статті 6 Конвенції стадія виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».
З аналізу рішень Європейського суду з прав людини (остаточні рішення у справах «Алпатов та інші проти України», «Робота та інші проти України», «Варава та інші проти України», «ПМП «Фея» та інші проти України»), якими було встановлено порушення п.1 ст.6, ст.13 Конвенції та ст.1 Першого протоколу до Конвенції, вбачається однозначна позиція про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, а також констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя, що повністю узгоджується з нормою статті 129-1 Конституції України.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Отже, судове рішення виконується безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень. З огляду на вищенаведене, у разі невиконання судового рішення, позивач має право вимагати вжиття спеціальних заходів впливу на боржника, передбачених законодавством про виконавче провадження, за КАС України. Невиконання судового рішення не може бути самостійним предметом окремого судового провадження.
Відтак, вимоги про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, які прийняті (вчинені або не вчинені) на виконання судового рішення, в іншому (новому) судовому провадженні не розглядаються.
Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, неодноразово наведеній у постановах від 20.02.2019 у справі №806/2143/15, від 03.04.2019 у справі №820/4261/18, від 21.11.2019 у справі №802/1933/18-а, від 24.09.2020 у справі №640/15623/19.
Крім того, суд звертає увагу, що в постанові від 29.07.2020 року у справі №580/1264/19 Верховний Суд вказав, що у разі порушення зазначеного порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень на виконання рішення суду провадження у справі належить закривати з посиланням на те, що спір вирішений судовим рішенням, яке набрало законної сили.
За приписами частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Спір у справі, що розглядається, фактично є тотожним спору в адміністративній справі №160/24791/24, оскільки він виник між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, але на стадії виконання судового рішення. У спірних правовідносинах наявні обставини, з якими стаття 383 КАС України пов'язує виникнення підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення.
А отже, з досліджених доказів встановлено, що заявлені позовні вимоги стосуються саме порядку виконання судового рішення в інших справі, а тому позивач, має встановлене процесуальним законом право в порядку статті 383 КАС України подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
Встановлено, що звернення позивача до суду із цим позовом зумовлене його незгодою з виконанням відповідачем рішення суду, яка полягає у невнесені відмітки «Непридатний з виключенням з військового обліку» у графу «Постанова ВЛК» відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на підставі гр. І ст. 54 «а» Наказу МО України № 2 від 04.01.1994 р. та № 207 від 12.07.1999 р. до Єдиного державного реєстру призовників військовозобов'язаних та резервістів (системи «Оберіг»);
Позивач не наводить нових підстав щодо предмету спору, а заявлений у цій справі позов (в частині спірних позовних вимог) фактично спонукає суд адміністративної юрисдикції вдатися до перевірки належності виконання рішення суду першої інстанції у справі №160/3784/22, №160/8518/23, №160/9670/23 в частині виплати фактично нарахованих пенсійним органом сум.
Обраний позивачем спосіб захисту не усуває юридичний конфлікт та не відповідає об'єкту порушеного права, а тому в такий спосіб неможливо захистити чи відновити право у разі визнання його судом порушеним. При розгляді позовних вимог позивача стосовно невиконання окремого судового рішення у іншій справі, суд не може зобов'язувати виконувати рішення суду шляхом ухвалення нового судового рішення, оскільки виконавче провадження являє собою завершальну стадію судового провадження.
Таких правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в рішеннях від 16.01.2019 у справі № 686/23317/13-а та від 06.02.2019 у справі №816/2016/17.
Отже, заявлений у цій справі позов фактично спонукає суд адміністративної юрисдикції вдатися до перевірки належності виконання рішення суду в інших справах, що набрало законної сили, та у випадку встановлення неналежності його виконання повторно зобов'язати відповідача вчинити тотожні дії.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 28.01.2025 у справі №460/10443/24, від 11.02.2025 у справі № 240/13680/24, від 14.05.2025 у справі № 380/14971/23 тощо.
Наведене узгоджуються з висновками, викладеними у перелічених постановах Верховного Суду про застосування приписів ст. 170, 382-383 у контексті подібних спірних подібних правовідносин, є обов'язковими при розгляді цієї справи в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України.
У спірних правовідносинах наявні обставини, з якими ст. 382 КАС України пов'язує наявність підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення. За вказаних обставин, якщо позивач вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача на виконання вищевказаного судового рішення порушувалися його права, свободи чи інтереси, то він повинен був звертатися до суду в порядку ст. 382 КАС України із заявою про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності відповідача (тобто в порядку судового контролю за виконанням рішення), а не пред'являти новий адміністративний позов.
У зв'язку з цим, вимоги про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, які прийняті (вчинені або не вчинені) на виконання судового рішення, в окремому судовому провадженні не розглядаються, а відкрите провадження по справі підлягає закриттю на підставі приписів п. 4 ч. 1 ст. 238 КАС України, яка визначає, що суд закриває провадження у справі якщо є такі, що набрали законної сили, постанова чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Аналогічні висновки наведені в постанові Третього апеляційного адміністративного суду від 22.08.2025 року у справі №160/8175/25, що є обов'язковим для застосування судом першої інстанції.
Пунктами 1 та 2 частини 1 статті 170 КАС України передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо: позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства; у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав є такі, що набрали законної сили, рішення або постанова суду, ухвала про закриття провадження в адміністративній справі.
Враховуючи вищевикладене та з урахуванням практики Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, суд приходить до висновку, що у відкритті провадження у справі слід відмовити.
При цьому, суд роз'яснює позивачеві, що відмова у відкритті провадження в даній справі не позбавляє його права звернутись до суду із заявою в порядку, визначеному статтями 382, 383 КАС України.
Керуючись статтями 170, 242, 248, 256, 382, 383 КАС України, суд,-
Відмовити у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії.
Копію ухвали про відмову у відкритті провадження надіслати позивачеві.
Роз'яснити позивачеві, що відповідно до частини 5 статті 170 КАС України повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Ухвала суду набирає законної сили відповідно до статті 256 КАС України та може бути оскаржена в порядку та у строки, встановлені статтями 295 та 297 КАС України.
Суддя В.В. Ільков