Справа № 752/17107/24
Провадження №: 2/752/2142/25
02 жовтня 2025 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді Митрофанової А.О.,
при секретарі судового засідання Осадчук А.В.,
за участю:
представника позивачів (представника відповідача за зустрічним позовом) ОСОБА_1 , відповідача (позивача за зустрічним позовом) ОСОБА_2 ,
представника відповідача (представника позивача за зустрічним позовом) ОСОБА_3 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в приміщенні суду в м.Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету позову: ОСОБА_6 , про визнання недійсним договору оренди та усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання права володіння та користування квартирою, зобов'язання не вживати заходи щодо виселення,
У серпні 2024 року ОСОБА_4 через свого представника ОСОБА_1 звернулась до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору оренди та усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення.
Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що вона є власницею квартири АДРЕСА_1 . У 2021 році позивач виїхала до Республіки Мальта у зв'язку із одруженням, а доглядом квартири займалася її знайома за усним дорученням. Проте, 15.04.2024 під час чергового візиту до власної квартири позивач виявила, що ключами від неї неможливо відкрити вхідні двері, оскільки невідомими особами самовільно було здійснено заміну замків та зайнято квартиру без наявних на те правових підстав.
Оскільки ОСОБА_4 не укладала ні з ким договорів оренди квартири, не надавала іншим особам ані усних, ані письмових доручень на укладення від її імені будь-яких правочинів, а також виявила відключення лічильника електричної енергії, 24.04.2024 вона через свого представника звернулася до Голосіївського управління поліції Головного управління Національної поліції у м.Києві із відповідною заявою про вчинення злочину. 25.04.2024 правоохоронними органами було внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та зареєстровано кримінальне провадження №12024105010000487 та розпочато досудове розслідування за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 162 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
З матеріалів указаного кримінального провадження виявилося можливим установити той факт, що ОСОБА_2 під час допиту повідомила дізнавачу про знайомство з ОСОБА_6 , яка представилась ріелтором і запропонувала відповідачу орендувати квартиру позивача, вказавши, що діє на підставі доручення від останньої. 12.09.2023 ОСОБА_6 за дорученням від ОСОБА_4 уклала із ОСОБА_2 договір оренди житлового приміщення - квартири АДРЕСА_1 , а також складено акт прийому-передачі квартири та розписку про отримання грошових коштів. Вказані документи в рамках кримінального провадження були визнані речовими доказами згідно постанови від 06.05.2024, де також було вказано, що під час їхнього огляду було виявлено факти можливого підроблення та ухвалено рішення про їх вилучення. Окрім того, зазначено, що існують підстави уважати, що надані ОСОБА_2 оригінали документів є підробленими, використовуються для прикриття протиправної діяльності, пов'язаної з незаконним проникнення до квартири ОСОБА_7 та подальшим перебуванням у ній.
З протоколів допиту свідків також було встановлено, що вказані у договорі оренди паспортні дані ОСОБА_6 належать іншій особі, а з повного витягу Єдиного реєстру довіреностей підтверджено, що позивач не уповноважувала на представництво своїх інтересів ОСОБА_6 . Разом з тим, з протоколу допиту свідка ОСОБА_8 від 03.05.2024, убачається, що останній є батьком відповідача та сусідом ОСОБА_4 , він спілкувався у месенджері «Вайбер» з позивачем, яка йому повідомила про те, що у її квартирі ніхто не проживає. З огляду на викладене позивач має обґрунтовані підстави уважати, що ОСОБА_8 керуючись злочинним умислом, вчинив дії щодо захоплення її квартири з метою вселити туди свою доньку та відповідача у справі.
Отже, враховуючи той факт, що позивач не надавала на ім'я ОСОБА_6 будь-яких довіреностей та згоди на передачу своєї квартири відповідачу в оренду, то договір оренди квартири АДРЕСА_1 , що укладений на підставі такої довіреності за відсутності вільного волевиявлення та внутрішньої волі позивача на його укладення, вона змушена була звертатися до суду із вказаним позовом про визнання недійсним вказаного договору, посилаючись на положення статтей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Окрім того, оскільки відповідач не надавала згоди у будь-якій формі на вселення до її квартири відповідача, остання не набула законного права на користування вказаною квартири, яка у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) не може уважатися її житлом, то відповідно ОСОБА_2 необхідно виселити із квартири позивача, оскільки остання порушує її права на користування та розпорядження власним майном.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14.08.2024 для розгляду цивільної справи №752/17107/24 було визначено суддю Голосіївського районного суду міста Києва Митрофанову А.О.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 28 серпня 2024 року було відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду в порядку загального позовного провадження у підготовчому засіданні. Залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_6 .
У жовтні 2024 року на адресу суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, поданий представником ОСОБА_3 , у якому останні просили суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, з огляду на його безпідставність та необґрунтованість.
Заперечуючи проти позову, відповідач указувала на те, що нею лише частково визнаються обставини, викладені у позовній заяві, а саме щодо укладення договору оренди житлового приміщення від 12.09.2023, складення акту приймання-передачі квартири від 12.09.2023 та розписки про отримання грошових коштів до вказаного договору. Будь-які інші обставини, викладені у позовній заяві нею не визнаються, відповідно й не погоджується з правовою оцінкою наведених позивачем обставин.
Вказувала, що надані в обґрунтування своїх вимог позивачем копії протоколів допиту свідків у кримінальному провадженні є недопустимими доказами та не можуть братися судом до уваги, оскільки вони можуть бути визначені як докази лише в разі їх відображення під час розгляду кримінальної справи в суді. Тому, до винесення вироку в кримінальному провадженні протоколи допиту досудового розслідування не можуть уважатися належним доказом в іншому виді судочинства, у тому числі цивільному. Окрім того, акцентувала увагу на тому, що позивач долучила до позовної заяви не засвідчені належним чином копії інших документів, зокрема, копії документів, що стосуються особи відповідача, а також інші документи, що містяться в матеріалах кримінального провадження. Відсутні також відомості щодо джерела походження долучених до позовної заяви копій документів з кримінального провадження, так як у листі Голосіївського управління поліції ГУ НП у м.Києві від 08.08.2024 за №82121/125/47-2024 про надання дозволу на розголошення даних матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні не убачається, стосовно яких саме матеріалів стосувався такий дозвіл.
Разом з тим, заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 вказувала на те, що наданий позивачем витяг з Єдиного реєстру довіреностей не стосуєтьсь предмету доказування та не є належним з огляду на положення цивільного кодексу, які встановлюють, що для укладення договору оренди житла, який укладається у простій письмовій формі вимагається довіреність, яка укладена у простій письмовій формі, а оформлення нотаріально посвідченої довіреності у таких випадках не вимагається.
В обґрунтування наявності та достатності правових підстав володіння та користування відповідачем спірним нерухомим майном, остання послалася на те, що між нею та представником позивача - ОСОБА_6 було укладено відповідний договір оренди житлового приміщення №1 від 12.09.2023, складено акт-приймання передачі квартири, представник позивача надала відповідачу ключі від квартири, а до моменту укладення договору оренди надала їй можливість разом оглянути квартиру. Крім того, після укладення договору на його виконання відповідачем було сплачено 60000 грн орендної плати, батьком відповідача - ОСОБА_8 за її дорученням було повністю оплачено заборгованість по сплаті комунальних послуг по спірній квартирі в загальному розмірі 46495,93 грн, а також відповідачем було здійснено поточний ремонт спірної квартири, загальна вартість якого склала 239394 грн. Вказувала, що відповідно до пункту 1.3 укладеного договору оренди здійснений поточний ремонт за рахунок орендаря зараховується, як сплата орендної плати за користування квартирою. Тому з урахуванням сплачених коштів та вартості ремонтних робіт на момент розгляду цієї справи відповідачем фактично сплачено 299394 грн орендної плати, що з урахуванням розміру місячної орендної плати (10000 грн) становить повну оплату користування спірною квартирою за 30 місяців оренди.
Також, у поданому відзиві позивач зауважила, що позивачу особисто було відомо про здійснення ремонтних робіт в орендованій квартирі, адже батько відповідача постійно спілкувався з останньою через месенджер «Viber», надсилав їй відеозвіти щодо здійснення ремонтних робіт. Так само ОСОБА_4 були надіслані фіскальні чеки щодо витрат орендаря на орендовану квартиру. З вказаної переписки у месенджері позивачеві щонайменше з 15.04.2024 було відомо про проживання у її квартирі відповідача та проведення там ремонтних робіт, проти чого вона спершу взагалі не заперечувала, а в цю ж дату вона запропонувала оновити договір оренди квартири. Проте, в подальшому ОСОБА_4 змінила свою позицію та розпочала вимагати від відповідача повторної оплати за орендовану квартиру, заперечуючи сам факт існування договірних відносин, вимагаючи негайного виселення.
З урахуванням наведеного, відповідач вказувала на те, що саме поведінка позивача була недобросовісною, так як їй було достеменно відомо, як про оплату оренди, так і про здійснений ремонт. Вимагаючи виселення відповідача, ОСОБА_4 допустила порушення прав останньої, як наймача, а також допустила суперечливу поведінку, відмовившись від подальшої передачі своєї квартири в найм ОСОБА_2 , висловлювала згоду на продаж цієї квартири батькові останньої. Такі мотиви позивача, на переконання відповідача, вказують на бажання останньої виселити відповідача та заволодіти орендованою квартирою і зробленим у ній ремонтом, отримавши матеріальну вигоду. В той же час, відповідач, орендуючи спірну квартиру на умовах укладеного договору, діяла добросовісно та розумно.
У жовтні 2024 року на адресу суду від ОСОБА_2 надійшов зустрічний позов до ОСОБА_9 про визнання за ОСОБА_2 права володіння та користування квартирою, зобов'язання не чинити перешкод у її володінні та користуванні. Дану зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 обґрунтовувала аналогічними мотивами щодо набуття права користування спірної квартири, що вказані у її відзиві на позовну заяву. Зазначала, що на підставі укладеного із представником позивача договору оренди житлового приміщення №1 від 12.09.2023, вони підписали акт-приймання передачі квартири, представник позивача передала відповідачу ключі та попередньо надавала можливість для огляду вказаної квартир. Крім того, після укладення вказаного договору відповідач сплатила 60000 грн в рахунок орендної плати, батьком відповідача ОСОБА_8 було повністю оплачено заборгованість по комунальних послугам по спірній квартирі, а також здійснено поточний ремонт квартири загальною вартістю 239394 грн.
ОСОБА_2 зазначала, що вона, діючи добросовісно та розумно, у зв'язку із укладенням договору оренди №1 від 12.09.2023, набула право володіння та користування квартирою АДРЕСА_1 , в порядку, на умовах та на строк, що визначені цим договором. Проте, оскільки ОСОБА_4 порушує її речове право на володіння і користування спірним нерухомим майном, шляхом пред'явлення первісного позову та вимог про її виселення, відповідач змушена була звертатись до суду із зустрічним позовом, відповідно до вимог якого просила суд визнати за нею право володіння та користування квартирою АДРЕСА_1 , в порядку, на умовах та на строк, визначені договором оренди житлового приміщення №1 від 12.09.2023, а також зобов'язати ОСОБА_4 не чинити перешкод ОСОБА_2 у володінні та користуванні вказаною вище квартирою, а саме заборонити ОСОБА_4 вживати будь-які заходи щодо виселення ОСОБА_2 з квартири до припинення дії договору.
04.11.2024 на адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив, подана представником ОСОБА_1 , у якій останні першочергово акцентували увагу на порушенні встановленого процесуальним законодавством порядку надіслання відзиву позивачу, а тому просили суд не брати долучені до відзиву докази та повернути його. На противагу викладеним відповідачем посилань щодо недопустимості наданих позивачем доказів, а саме протоколів допиту свідків, то позивач зауважила, що вона не стверджує про наявність вироку щодо відповідача за частиною першою статті 162 КК України (порушення недоторканості житла), а лише підтверджує обставини самовільного зайняття відповідачем спірної квартири. Наданими доказами позивач не стверджує про доведеність вини відповідача у вчиненні злочину, а фактично підтверджує, зокрема, факти звернення до поліції, допиту свідків тощо.
Щодо посилань відповідача про здійснення ремонту у квартирі позивача та оплати комунальних платежів, то ОСОБА_4 заперечила факт здійснення ремонту в її квартирі, так як він проводився саме нею, а надані відповідачем докази підтверджують факт придбання, зокрема циліндрів (нових замків) до вхідних дверей, певних меблів та інструментів. Долучені до відзиву рукописні нотатки про придбання товарів не підтверджують факт їх придбання, а також факт використання таких товарів у квартирі позивача. При цьому, сам по собі факт здійснення ремонту взагалі не впливає на вирішення даного спору.
Разом з тим, ОСОБА_4 вказала на недопустимість поданого ОСОБА_2 відеозапису перегляду переписки її батька та позивача у месенджері «Viber», оскільки під час дослідження представником позивача наданої копії електронного доказу було виявлено, що частина повідомлень, які надсилалися позивачем були видалені з переписки. Оскільки у видалених повідомленнях від 15.04.2024 містилися обурення останньої щодо факту проникнення до її квартири відповідача з висунутими вимогами покинути це житло, а також зважаючи на те, що у вказаному електронному доказі та відзиві містять завідомо неправдиві відомості, то такі дії з введення суду в оману є прикладом зловживання відповідачем своїми процесуальними правами.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 06 листопада 2024 року відповідачу ОСОБА_2 було поновлено строк на подання зустрічного позову, прийнято до спільного розгляду з первісним позовом та об'єднано в одне провадження зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання права володіння та користування квартирою, зобов'язання не вживати заходи щодо виселення.
13.11.2024 на адресу суду від позивача за первісним позовом надійшов відзив на зустрічну позовну заяву, поданий представником ОСОБА_1 у якому останні повністю заперечували проти вимог ОСОБА_2 , назвавши їх безпідставними та необґрунтованими. У поданому відзиві відповідач за зустрічним позовом виклала аналогічні доводи та заперечення, що містяться у поданих нею позовній заяві та відповіді на відзив ОСОБА_2 . Також, акцентувала увагу на тому, що у ОСОБА_2 законне право користування спірною квартирою не виникало, належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладення договору найму житла встановленої форми між сторонами надано не було.
22.11.2024 на адресу суду через підсистему «Електронний суд» від представника відповідача ОСОБА_2 надійшла відповідь на відзив на зустрічний позов, у якому останній повністю заперечував проти обставин та правової оцінки, що викладені у відзиві.
У грудні 2024 року від позивача за первісним позовом надійшли заперечення на відповідь на відзив на зустрічний позов ОСОБА_2 , подані представником ОСОБА_1 , у яких останній зазначив, що 06.11.2024 ОСОБА_2 було вручено повідомлення про підозру у вчиненні кримінальних проступків, передбачених частиною першою статті 162 КК України, частиною першою статті 358 КК України та частини четвертої статті 358 КК України. Відтак, остання набула статусу підозрюваної у кримінальному провадженні №12024105010000487. Тому, з огляду на посилання відповідача про неналежність долучених позивачем до первісного позову доказів, які були отримані з матеріалів кримінального провадження, вона не позбавлена можливості самостійно ознайомитися з такими доказами, які містяться в матеріалах даного кримінального провадження.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 17 березня 2025 року, занесеної до протоколу судового засідання, закрито підготовче засідання, призначено розгляд справи по суті в судовому засіданні.
У серпні 2025 року на адресу суду від ОСОБА_5 надійшла подана його представником ОСОБА_1 заява про залучення до участі у справі правонаступника. Вказана заява ОСОБА_5 мотивована тим, що 18.07.2025 між ним та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу спірної квартири. Тому, оскільки до останнього перейшло право власності на вказану квартиру, він набув статусу правонаступника ОСОБА_4 , як попереднього власника, щодо прав та обов'язків, пов'язаних із спірним майном. Таким чином, з огляду на приписи статті 55 ЦПК України заявник має бути залучений до справи в якості позивача.
Також, у серпні 2025 року на адресу суду через підсистему «Електронний суд» від відповідача ОСОБА_2 надійшло клопотання про зупинення провадження у справі, подане її представником ОСОБА_3 . Зазначене клопотання було обґрунтоване тим, що до розгляду кримінальної справи №752/25663/24 та набрання у ньому вироку законної сили, розгляд даної судової справи є об'єктивно неможливим.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 10 вересня 2025 року залучено ОСОБА_5 до участі у справі, як правонаступника позивача ОСОБА_4 за позовною вимогою про виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 , яка на праві приватної власності належить ОСОБА_5 . У задоволенні клопотання представника відповідача - ОСОБА_10 про зупинення провадження у справі відмовлено.
Таким чином в провадженні суду в межах даної судової справи на розгляді перебувають позовні вимоги ОСОБА_4 про визнання недійсним договору оренди житлового приміщення №1 від 12.09.2023 та позовні вимоги ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_2 про визнання за нею права володіння та користування квартирою, зобов'язання не чинити перешкод у її володінні та користуванні.
У судовому засіданні представник позивачів за первісним позовом - ОСОБА_1 позовні вимоги за первісним позовом підтримав у повному обсязі, просив суд про їх задоволення та проти задоволення зустрічного позову категорично заперечував, посилаючись на обставини, що викладені у позові та поданих до суду заявах по суті спору.
Відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_3 у судовому засіданні проти позовних вимог ОСОБА_4 та ОСОБА_5 заперечували у повному обсязі та просили суд відмовити у їх задоволенні, з огляду на обставини, що викладені у поданому до суду відзиві на позовну заяву. Зустрічні позовні вимоги підтримали у повному обсязі та просили суд про їх задоволення, виходячи з обставин, на які вони посилались у зустрічній позовній заяві.
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору за первісним позовом - ОСОБА_6 за викликом у судове засідання не з'явилася, про час, дату та місце розгляду справи повідомлялась судом належним чином. Будь-яких клопотань або заяв з приводу неможливості прибуття у судове засідання, або ж заперечень проти розгляду справи за її відсутності на адресу суду від третьої особи не надходило. Своїм правом на подачу суду пояснень щодо позову або відзив також не скористалася.
У відповідності до вимог частини першої статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Таким чином, суд уважав за можливе проводити розгляд справи у відсутності нез'явившоїся третьої особи за зустрічним позовом - ОСОБА_11 , який належним чином був повідомлений про її розгляд.
Заслухавши пояснення з'явившихся учасників справи та їх представників, дослідивши та всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши зібрані по справі докази виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на повному та всебічному дослідженні обставин справи, суд дійшов таких висновків.
Як убачається з матеріалів справи та установлено судом, на підставі договору купівлі-продажу квартири від 19.05.2010, укладеного між ТОВ «Компанія з управління активами «Ніка-Інвест» та ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мельником Р.П., ОСОБА_4 набула у приватну власність квартиру загальною площею 55,8 кв.м. під АДРЕСА_1 (а.с.20-22, 25, т.1).
Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 08.08.2024 за №390124260 27.05.2010 на підставі вказаного вище договору за ОСОБА_4 було зареєстровано право власності на зазначену квартиру (а.с.23, т.1).
Звертаючись до суду з позовом у цій справі позивач ОСОБА_4 вказувала на те, що вона у 2021 році виїхала до Республіки Мальта у зв'язку з одруженням, а здійснювати догляд за своєю квартирою усно доручила своїй знайомій, яка мала періодично навідуватися до її майна. Проте, 15.04.2024 під час чергового візиту до вказаної квартири було виявлено, що ключами від квартири неможливо відчинити двері, оскільки невідомі особи змінили замки від вхідних дверей та заселилися туди зі своїми речами. У зв'язку із тим, що позивач ОСОБА_4 2021 року покинула територію держави Україна і жодного разу не поверталася та не укладала будь-яких договорів оренди щодо її майна, а також не надавала будь-кому повноважень або доручень на укладення таких договорів від її імені, вона звернулася до правоохоронних органів із відповідною заявою про вчинення злочину.
Так, з наданої суду копії заяви про вчинення злочину від 24.04.2024 убачається, що ОСОБА_4 через свого представника ОСОБА_1 звернулася до Голосіївського управління поліції Головного управління Національної поліції у м.Києві, де повідомила наведені вище обставини щодо проникнення до її квартири сторонніх осіб зі зміною замків від вхідних дверей. Водночас вказувала, що в ході неодноразових спроб потрапити до свого майна був з'ясований факт самовільного зайняття квартири позивача сусідом з квартири АДРЕСА_2 , який скористався тим, що у вказаній квартири ніхто не проживає, проник до помешкання, змінив там замки та заселив туди свою доньку. Також, зазначила про самовільне відключення лічильника електричної енергії та про відсутність даних щодо збереження її майна та цінних речей, які знаходились у її квартирі (а.с.28-31, т.1).
На підставі поданої позивачем вказаної заяви дізнавачем ВД Голосіївського УП ГУНП у м.Києві капітаном поліції Городенцем А.О. було внесено 25.04.2024 відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та зареєстровано кримінальне провадження №12024105010000487 з правовою кваліфікацією кримінального правопорушення за ч.1 ст.162 КК України, що підтверджується наданим суду витягом ат повідомленням про початок досудового розслідування (а.с.32, 33, т.1).
Листом Голосіївського управління поліції ГУНП у м.Києві від 08.08.2024 за №82121/125/47-2024 про надання дозволу на розголошення даних матеріалів досудового розслідування, дізнавачем у кримінальному провадженні №12023105010000487 від 24.04.2024, за ознаками вчинення кримінальних правопорушень передбачених ч.1 ст.162, ч.1 ст.358 КК України, було надано дозвіл на використання потерпілою ОСОБА_4 та її представником ОСОБА_12 матеріалів досудового розслідування вказаного вище кримінального провадження в судових засіданнях (а.с.34, т.1).
З долученої позивачем до позовної заяви копії протоколу допиту свідка від 06.05.2024 убачається, що дізнавачем відділу дізнання Голосіївського УП ГУНП у м.Києві в рамках кримінального провадження №12024105010000487 було допитано в якості свідка ОСОБА_2 , яка показала, що знала позивача ОСОБА_13 , як сусідку і власницю з сусідньої квартири у будинку, де вона проживає із своєю родиною. У вересні 2023 року відповідач на подвір'ї свого будинку познайомилась із ОСОБА_6 , яка представилась ріелтором та повідомила про можливість здачі в оренду квартири, яка знаходиться у будинку, де проживала відповідач зі своєю родиною, а через декілька днів вона зустрілася з ОСОБА_6 , оглянула квартиру АДРЕСА_2 , перевірила довіреність, яка була видана на ім'я останньої від ОСОБА_4 , та підписали договір оренди вказаної квартири від 12.09.2023. Також, ОСОБА_2 показала, що під час підписання договору ОСОБА_6 склала акт прийому-передачі квартири до договору оренди квартири АДРЕСА_3 від 12.09.2023, а також розписку про отримання грошових коштів, отримавши 60000 грн орендної плати при обумовлені вартості оренди квартири в розмірі 10000 грн за місяць. Вказала на те, що переїхала у вказану квартиру на постійне проживання у грудні 2023 року, а заміну замків у цій квартирі зробив її батько під час ремонту (а.с.35-41, т.1).
Частиною першою статті 82 ЦПК України передбачено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Так, з поданих суду заяв по суті спору убачається, що сторонами, у тому числі відповідачем ОСОБА_2 , не заперечується той факт, що остання проживає у квартирі АДРЕСА_1 , яка на момент її заселення належала на праві власності ОСОБА_4 . При цьому, як на правову підставу для такого проживання ОСОБА_2 вказувала на укладення між нею та представником ОСОБА_4 - ОСОБА_6 договору оренди житлового приміщення №1 від 12.09.2023, складення ними акту-приймання квартири та розписки про отримання грошових коштів до вказаного вище договору оренди. Не заперечується відповідачем також і факт здійснення її батьком ОСОБА_8 ремонтних робіт у вказаній квартирі та заміни замків до її вхідних дверей.
Отже, факт проживання відповідача ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 та здійснення її батьком заміни замків до вхідних дверей цієї квартири не підлягає доказуванню, оскільки такі обставини визнані усіма учасниками даної судової справи.
Згідно наявної у матеріалах справи копії постанови дізнавача відділу дізнання Голосіївського УП ГУ НП у м.Києві від 06.05.2024 документи - договір оренди житлового приміщення №1 від 12.09.2023, акт прийому-передачі квартири до договору оренди №1 від 12.09.2023, розписка по отриманню грошових коштів до договору оренди квартири №1 від 12.09.2023 було визнано речовими доказами у кримінальному провадженні №12024105010000487 від 25.04.2024. Прийнято рішення зберігати вказані речові докази при матеріалах кримінального провадження №12024105010000487 від 25.04.2024.
З описової частини вказаної постанови дізнавача убачається, що 06.05.2024 допитана як свідок ОСОБА_2 під час надання показів надала дізнавачу оригінали згаданих документів (а.с.46-47, т.1).
Суду надана копія договору оренди житлового приміщення №1 від 12.09.2023, який знаходиться при матеріалах кримінального провадження №12024105010000487 від 25.04.2024, з якого убачається, що він підписаний між відповідачем ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , яка виступила по дорученню від імені ОСОБА_4 , як орендодавець.
За змістом даного договору указано, що: «орендодавець представляє орендареві й членам його родини в користування строком на 35 місяців квартиру загальною площею 55,8 кв.м за адресою - АДРЕСА_4 . За згодою сторін договором встановлюється плата за оренду квартири в розмірі 10000 грн на місяць, до складу якої включено пропорційно орендованої площі платежі на повне відновлення будинку, витрати на обслуговування й ремонт будинку й квартири, витрати по оплаті комунальних і інших послуг. Поточний ремонт, здійснений орендарем за його кошти, зараховується як сплата орендної плати за користування квартирою».
Відповідно до зазначення реквізитів підписантів договору оренди житлового приміщення №1 від 12.09.2023 вказано, що ОСОБА_6 діє від імені та по дорученню від ОСОБА_4 завіреною приватним нотаріусом Орловой Л.О. (а.с.58-60, т.1).
Також, в матеріали справи надана суду копія акту приймання-передачі квартири до договору оренди квартири №1 від 12.09.2023, підписаного між ОСОБА_6 та відповідачем ОСОБА_2 , де вказано, що орендодавець передав у тимчасове платне користування (оренду) квартиру, а орендар прийняв її у відповідності до умов договору. Також зазначено, що орендар підтверджує, що квартира перебуває в непридатному для проживанні стані, після будівництва, а підписанням цього акту орендар підтверджує факт передачі йому ключів від квартири (а.с.61, т.1).
Згідно наявної у матеріалах справи копії розписки по отриманню грошових коштів договору оренди квартири №1 від 12.09.2023, складеної від імені ОСОБА_6 та ОСОБА_14 , вказано, що ОСОБА_6 отримала від ОСОБА_2 кошти для передання ОСОБА_4 по дорученню №8078 за оренду квартири по адресі: АДРЕСА_4 , сума отриманих коштів складає 60000 грн за шість місяців проживання у чому й розписалась 12.09.2023 (а.с.62, т.1).
Допитана у судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_2 показала суду, що орендувала у ОСОБА_4 її квартиру, уклавши договір оренди квартири з ОСОБА_6 , позивач знала про таку оренду. Вказала, що грошові кошти за оренду були сплачені на 3 роки, вони зробили ремонт в рахунок сплати орендної плати. Про факти відмови ОСОБА_4 здавати спірну квартиру їй в оренду не було відомо. Зазначила, що не пам'ятає чи мала ОСОБА_6 повноваження на отримання грошових коштів за оренду квартири, а також не пам'ятає, щоб власниця квартири приїздила, а відповідач її туди не пускала.
Допитаний у судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_8 показав суду, що відповідач у справі ОСОБА_2 є його донькою, яка повідомила йому про своє бажання орендувати квартиру у їхньої сусідки, та у 2023 році він позичив доньці кошти та розпочав ремонт у спірній квартирі, оскільки вона була непридатна для проживання. Також, здійснив заміну замку від вхідних дверей до цієї квартири та сплатив заборгованість по комунальним платежам. Вказав, що спершу власниця квартири була не проти цього, але пізніше почала через сторонніх осіб їх виселяти.
Так, згідно частини першої статті 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом.
Статтею 811 ЦК України передбачено, що договір найму житла укладається у письмовій формі.
Сторонами у договорі найму житла можуть бути фізичні та юридичні особи (частина перша статті 813 ЦК України). Предметом договору найму житла можуть бути помешкання, зокрема квартира або її частина, житловий будинок або його частина. Помешкання має бути придатним для постійного проживання у ньому. Наймач житла у багатоквартирному будинку має право користування майном, що обслуговує будинок (стаття 812 ЦК України).
ОСОБА_4 вказувала на те, що вона не видавала на ім'я ОСОБА_6 , будь-яких довіреностей, не уповноважувала її на передачу спірної квартири в оренду відповідачу, з 2021 року перебувала за кордоном.
Частиною першою статті 237 ЦК України визначено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Відповідно до частини третьої статті 244 ЦК України довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Згідно з приписами частини першої статті 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до законодавства має вчинятися правочин.
Отже, оскільки вимогами статті 811 ЦК України передбачено, що договір найму житла має бути вчиненим у письмовій формі, то відповідно для укладення такого від імені сторони її представником вимагається діяти на підставі доручення, що також укладено у письмовій формі. При цьому, у разі укладення договору найму житла у простій письмовій формі, то це не позбавляє учасників такого правочину уповноважити на його укладення своїх представників довіреністю, що вчинена письмово та посвідчена нотаріально.
Так, зі змісту наданої суду копії договору оренди житлового приміщення №1 від 12.09.2023 укладеного між відповідачем ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , зазначено, що остання діяла по дорученню від ОСОБА_4 «завіреною приватним нотаріусом Орловой Л.О.».
При цьому суд зауважує, що за показами відповідача ОСОБА_2 , при підписанні договору оренди від 12.09.2023 вона ознайомлювалася з наданою ОСОБА_6 довіреністю від імені ОСОБА_4 , як наслідок підписала письмовий договір оренди із зазначеними у ньому реквізитами представника та довіреності.
Статтею 34 Закону України «Про нотаріат» визначено, що нотаріуси вчиняють такі нотаріальні дії, як зокрема, посвідчення правочинів (договорів, заповітів, довіреностей, вимог про нотаріальне посвідчення правочину тощо).
З метою підвищення рівня захисту майнових прав юридичних та фізичних осіб, подальшого вдосконалення роботи Єдиних та Державних реєстрів інформаційної мережі Міністерства юстиції України, наказом Міністерства юстиції України від 28 грудня 2006 року №111/5 затверджено Положення про Єдиний реєстр довіреностей (надалі Положення №111/5).
Розділ ІІ Положення №111/5 регулює порядок реєстрації довіреностей.
Пунктом 2.1 Положення №111/5 передбачено, що обов'язковій реєстрації у Єдиному реєстрі підлягають довіреності (у тому числі їх дублікати), посвідчені в нотаріальному порядку, довіреності, прирівнювані до нотаріально посвідчених, та довіреності, посвідчені особами, які в умовах воєнного стану відповідно до законодавства мають право їх посвідчувати, а також відомості про припинення їх дії.
У матеріали справи було надано суду копію повного витягу з Єдиного реєстру довіреностей від 15.05.2024 №52753106 за параметрами запиту пошуку щодо особи, якою видавались довіреності, а саме даних позивача ОСОБА_4 (а.с.54-57, т.1).
З відомостей вказаного витягу підтверджується, що останньою у період з 20.08.2010 по 18.07.2022 видавалося лише чотири нотаріально посвідчені довіреності на ім'я фізичних осіб, серед яких відсутня ОСОБА_6 , та такі довіреності не посвідчувалися приватним нотаріусом за вказаними у договорі оренди ініціалами.
Окрім того, у реквізитах підписантів оспорюваного договору оренди були вказані такі паспортні дані ОСОБА_6 - «паспорт НОМЕР_1 , виданий м.Київ залізничним РУГУ МВС України 20.08.1992 №8078».
Втім, згідно наявної у матеріалах справи копії листа Голосіївського відділу Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м.Києві та Київіській області від 06.05.2024, наданого у відповідь на запит дізнавача Голосіївського УП ГУНП у м.Києві, паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_6 не видавався (а.с.48, 49, т.1).
Також, на підтвердження факту неналежності вказаній особі паспорту з наведеними реквізитами суду надана копія протоколу допиту свідка від 02.05.2024 у кримінальному провадженні №12024105010000487, де гр. ОСОБА_15 надала дізнавачу покази про те, що паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 , який 11.09.1997 виданий Московським РУ ГУ МВС України в м.Києві, належить її матері похилого віку ОСОБА_16 , яка сильно хворіє, не покидає приміщення квартири та через стан свого здоров'я не може надати покази. Показала, що паспорт матері перебуває в межах квартири та не виноситься поза її приміщення, надала його фото-копію (а.с.50-53, т.1).
В матеріали справи суду також була надана копія повідомлення про підозру ОСОБА_2 від 06.11.2024, складеної дізнавачем відділу дізнання Голосіївського управління поліції ГУНП у м.Києві у кримінальному провадженні №12024105010000587 від 25.04.2024, за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.28 ч.1 ст.162, ч.1 ст.358, ч.4 ст.358 КК України.
Пунктами 4 та частини третьої статті 2 ЦПК України закріплено, що основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).
За змістом постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі №904/5726/19 (провадження №12-95гс20) у процесуальному та матеріальному законодавстві передбачено обов'язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини. Відповідно, звертаючись із позовом на захист свого порушеного права, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами підстави виникнення в боржника обов'язку та зміст цього обов'язку згідно з нормами права, що регулюють спірні правовідносини.
Пунктом 4 частини другої статті 43 ЦПК України передбачено, що учасники справи зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Частиною першою статті 44 ЦПК України встановлено, що учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Разом з тим, суд зауважує, що відповідно до частин першої-четвертої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Частинами першою, п'ятою-сьомою статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Положеннями статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Частиною другою статті 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За змістом статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Частинами другою-четвертою статті 83 ЦПК України унормовано, що позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
При цьому, стаття 84 ЦПК України передбачає, що учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу.
Всебічно дослідивши подані сторонами докази у їх сукупності, судом розглядом установлено, що на ім'я ОСОБА_6 , якою був укладений спірний договір оренди житла від імені ОСОБА_4 не видавалася нотаріально посвідчена довіреність на укладення спірного договору (про яку зазначено у цьому договорі), що підтверджується відповідним витягом з Єдиного реєстру довіреностей.
Також, суд враховує той факт, що паспортні дані особи, яка діяла як представник орендодавця, не належать особі ОСОБА_6 .
Заперечуючи проти первісного позову та заявляючи про укладеність вказаного договору з позивачем ОСОБА_4 через її представника, відповідач ОСОБА_2 не надала суду будь-яких доказів, підтверджуючих факт наявності у вказаної особи повноважень, з якою вона підписала вказаний договір оренди житлового приміщення, ознайомившись з його змістом.
При цьому, зі сторони останньої суду не заявлялися будь-які клопотання задля з'ясування наявності у такої особи повноважень на укладення договору оренди житла, зокрема, про витребування такої довіреності в матеріали справи, або ж допит ОСОБА_6 у судовому засіданні.
Зважаючи на відсутність підтвердження повноважень Даниленко Н.І. діяти від імені ОСОБА_4 при укладення спірного договору оренди житла, а також відсутності виданої на її ім'я відповідної довіреності, в матеріалах справи також відсутні інші докази, які б підтверджували факт погодження позивачем ОСОБА_4 такого договору після його укладення неповноважною особою.
Суду не надано будь-яких належних та допустимих доказів, з яких можливо установити, що між сторонами було обумовлено всі необхідні істотні умови, що притаманні договору оренди житла, та відповідно зафіксовано їх у письмовій або електронній формі. Зокрема, не надано доказів на підтвердження факту надання ОСОБА_4 згоду на проживання відповідача у її квартирі на умовах оренди, а також отримання нею грошові кошти в рахунок її оплати, а також надання відповідачу згоди на проведення ремонту в її квартирі та взагалі обумовлювала з нею можливість зарахування вартості проведеного ремонту в рахунок оплати оренди тощо.
Разом з тим, під час судового розгляду досліджувалися надані сторонами відеозаписи листування позивача ОСОБА_4 та батька відповідача - ОСОБА_8 у месенджері «Viber», зміст якого в цілому свідчить про заперечення позивача проти проживання відповідача у її квартирі та бажання останньої таку продати, вона не підтверджувала факт укладення договору оренди, зокрема через представника, вимагала сплатити їй кошти за фактичне проживання і повідомила про можливість укладення договору оренди виключно у термін на 6 місяців до моменту продажу власної квартири покупцеві.
При цьому, надані зі сторони ОСОБА_4 та ОСОБА_2 копії електронного доказу, а саме відеозапис вказаного листування містять розбіжності. А саме, у наданому відповідачем відеозаписі відсутні деякі повідомлення ОСОБА_4 , які відображенні у відеозаписі листування, де міститься текст повідомлення про її рішення не здавати в оренду доньці ОСОБА_2 власної квартири.
Однак, вказані відеозаписи не можуть переконливо свідчити про укладення між сторонами відносин оренди житла або ж досягнення ними будь-якої згоди з цього питання у належній формі, оскільки, по-перше, воно у сукупності з іншими доказами не свідчить про досягнення сторонами згоди щодо усіх істотних умов договору оренди житла, по-друге, такі відеозаписи у відповідності до процесуального законодавства є копіями електронного доказу, а по-третє, саме листування здійснене з особою, яка не виступає стороною складеного від імені позивача спірного договору та відповідно спору.
Не підтверджує також факту укладення між сторонами договору оренди спірної квартири посилання відповідача про здійснення її батьком ОСОБА_8 ремонту у квартирі позивача та оплати ним заборгованості по комунальним послугам з огляду на відсутність доказів узгодження сторонами їх здійснення в рахунок оплати оренди, здійснення яких не є предметом доказування у цьому спорі.
Водночас суд не приймає і посилання сторони відповідача, які викладені у відзиві на первісний позов, на положення статті 241 ЦК України, якою врегульовано питання вчинення правочину представником з перевищенням повноважень з наступним схваленням такого правочину особою, яку він представляє. Адже, таке схвалення можливе виключно у випадках надання представникові обсягу певних повноважень, за межі яких він вийшов при вчиненні правочину від імені такої особи.
За наслідками судового розгляду даної справи факт надання ОСОБА_6 будь-яких повноважень діяти від імені ОСОБА_4 належними та допустимими доказами не підтверджено.
Зі змісту позовної заяви убачається, що позивач ОСОБА_4 , як на правову підставу для визнання недійсним вказаного вище договору житлового приміщення №1 від 12.09.2023, який укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , посилалась на положення статтей 203, 215 ЦК України. Вказувала, що вона не видавала довіреностей на право розпорядження належною їй квартирою на ім'я ОСОБА_6 , і відповідно не надавала своєї згоди на передачу своєї квартири відповідачу в оренду. Тому, оспорюваний договір оренди квартири, як у ньому зазначено, укладений на підставі довіреності за відсутності вільного волевиявлення та внутрішньої волі позивача на його укладення.
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Згідно із частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
Відповідно правочин за своєю природою та законодавчим визначенням є вольовою дією суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки.
Здійснення правочину законодавчо може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів).
У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети.
Отже, будь-який правочин є вольовою дією, а тому перед тим, як здійснювати оцінку на предмет дійсності чи недійсності, необхідно встановити наявність та вираження волі особи (осіб), які його вчинили.
Те, яким чином та у який спосіб здійснюється (оформлюється) вияв учасників правочину на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов'язків, передбачено статтею 205 ЦК України.
Так, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Тобто необхідно відрізняти правочин як вольову дію суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів, від письмового тексту правочину як форми вчинення правочину та способу зовнішнього прояву та фіксації волевиявлення особи.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) або уповноваженими на те особами (частини друга та четверта статті 207 ЦК України).
Підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений.
Наявність же сама по собі на письмовому тексті правочину підпису, вчиненого замість учасника правочину іншою особою (фактично невстановленою особою, не уповноваженою учасником), не може підміняти належну фіксацію волевиявлення самого учасника правочину та створювати для нього права та обов'язки поза таким волевиявленням.
Відсутність вольової дії учасника правочину щодо вчинення правочину (відсутність доказів такого волевиявлення за умови заперечення учасника правочину) не можна ототожнювати з випадком, коли волевиявлення учасника правочину існувало, але не відповідало ознакам, наведеним у частині третій статті 203 ЦК України: волевиявлення не було вільним чи не відповідало його внутрішній волі.
Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання правочину недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил статей 229-233 ЦК України.
Тобто як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України йдеться про недійсність вчинених правочинів у випадках, коли існує волевиявлення учасника правочину, зафіксоване в належній формі (що підтверджується, зокрема, шляхом вчинення ним підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає волі цього учасника правочину. Тож внаслідок правочину учасники набувають права і обов'язки, що натомість не спричиняють для них правових наслідків.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків, то правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою взагалі не набуті, а правовідносини за ним не виникли.
У випадку заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.
Зазначений правовий висновок сформульовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі №227/3760/19.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Як було зазначено вище, згідно частини першої статті 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату. Підстави, умови, порядок укладення та припинення договору найму житла, що є об'єктом права державної або комунальної власності, встановлюються законом.
Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Статтею 244 ЦК України визначено, що представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Частиною першою статті 245 ЦК України визначено, що форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до законодавства має вчинятися правочин.
Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 12 лютого 2014 року у справі №6-165цс13, вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх в сукупності. Зокрема, у разі вчинення правочину представником суду слід з'ясувати, чи був наділений представник його довірителем повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він у межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив в подальшому довіритель укладений представником в його інтересах правочин.
Велика Палата Верховного Суду в постановах від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження №14-499цс19), від 26 жовтня 2022 року у справі №227/3760/19-ц (провадження №14-79цс21) сформулювала висновок, що у випадку заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність правочину у мотивувальній частині судового рішення.
Порушенням права у такому випадку є не саме по собі існування письмового тексту правочину, волевиявлення позивача щодо якого не було, а вчинення конкретних дій, які порушують право позивача.
Протилежне тлумачення означало б, що суд надає документу, підробку якого встановлено належним чином, статус дійсного, визнає настання відповідних правових наслідків за відсутності як волевиявлення, так і інших законних підстав для цього, та покладає на особу нічим не обґрунтований обов'язок застосувати для уникнення настання правових наслідків за підробленим документом ті самі способи захисту, що й в умовах, коли правочин дійсно вчинено, а його правомірність презюмується.
У цій справі позивач ОСОБА_4 первинно пред'явила до відповідача вимоги, зокрема, про визнання недійсним договору оренди житлового приміщення №1 від 12.09.2023, який підписаний між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , яка діяла від імені ОСОБА_4 , посилаючись на те, що не видавала ОСОБА_6 будь-яких довіреностей, не уповноважувала її на передачу її майна в оренду, та не укладала таких угод із відповідачем, а також та просила суд виселити останню зі спірної квартири за відсутності правових підстав для користування нею.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).
Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2024 року в справі №204/8017/17 (провадження №14-29цс23) звернула увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. У випадку заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення.
Враховуючи викладене, а також те, що ОСОБА_4 не підписувала спірний договір оренди житла від 12.09.2023, не видавала вказаної у ньому на ім'я ОСОБА_6 довіреності на розпорядження її майном, а також не уповноважувала останню на укладення від її імені таких правочинів та не висловлювала свого волевиявлення на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, що випливають з передачі в оренду житлового приміщення, що у свою чергу було встановлено судовим розглядом, суд уважає, що спірний договір є неукладеним, а у задоволенні позовної вимоги про визнання цього правочину недійсним слід відмовити через обрання позивачем неналежного способу захисту, оскільки неукладений правочин не може визнаватися судом недійсним.
За таких обставин у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визнання недійсним договору оренди житлового приміщення №1 від 12.09.2023, укладеного ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , яка зазначила, що діє від імені ОСОБА_4 необхідно відмовити.
З огляду на встановлення факту неукладення позивачем вказаного договору оренди та відсутності підтвердження висловлення нею вільного волевиявлення на укладення із відповідачем такого договору в цілому та погодження з ОСОБА_2 усіх істотних і необхідних умов договору оренди, у тому числі, як у формі окремо укладеного письмового договору, так і у формі інших письмових або електронних документах згідно статті 207 ЦК України, відсутні й підстави для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання за нею права володіння та користування квартирою, зобов'язання не чинити перешкод у її володінні та користуванні, оскільки остання не набула статусу орендаря та не набула права на користування чужим майном на підставі договору оренди.
Водночас, звернувшись до суду з первісним позовом у цій справі позивач вказувала на створені їй перешкоди у користування належним їй на праві власності нерухомим майном - квартири АДРЕСА_1 , тим, що відповідач без наявних для того правових підстав проживає у вказаній квартирі та відмовляється звільняти незаконно займане приміщення.
При цьому, з матеріалів справи убачається, що станом на момент пред'явлення ОСОБА_4 первісного позову у цій справі вона була власницею спірної квартири.
Встановлено, що в ході розгляду справи судом, між ОСОБА_4 та ОСОБА_17 було укладено договір купівлі-продажу квартири від 18.07.2025, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бовбалан Г.О.
За змістом указаного договору ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_17 придбав у останньої квартиру АДРЕСА_1 .
Право власності на зазначену квартиру за ОСОБА_17 зареєстровано у Державному реєстрі речових прав, що підтверджується відповідним витягом з Реєстру за №436037346 від 18.07.2025.
Як було зазначено вище, постановленою в ході розгляду справи ухвалою суду від 10 вересня 2025 року ОСОБА_17 було залучено до участі у справі в якості позивача, як правонаступника ОСОБА_4 за позовними вимогами про виселення ОСОБА_2 зі спірної квартири.
Отже, позовні вимоги щодо усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення відповідача заявлені виключно ОСОБА_17 , як новим власником цього нерухомого майна.
Так, статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з положенням статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Водночас, за змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
У розумінні приписів наведеної норми власник має право вимагати захисту свого права від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.
Негаторний позов (стаття 391 ЦК України) - це вимога власника, який володіє річчю, про усунення перешкод у здійсненні користування і розпорядження нею. Власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні та вимагає від відповідача припинити протиправні дії щодо свого майна, які не пов'язані із порушенням володіння. Негаторний позов має наступні ознаки: подається власником або титульним володільцем; стосовно майна, яке перебуває у власника (володільця); інша особа заважає користуванню або розпорядженню цією річчю; для створення таких перешкод немає правових підстав.
Умовою задоволення негаторного позову є встановлення протиправності дій відповідача. Якщо дії відповідача є правомірними або між сторонами існують договірні відносини, негаторний позов задоволенню не підлягає. При цьому захист прав та інтересів позивача надається судом у формі припинення дій, що порушують право, або відновлення становища, яке існувало до порушення права. Позивач самостійно визначає спосіб, у який він вбачає можливим усунути виявлені порушення. Якщо негаторний позов визнано обґрунтованим, суд визначає дії, які має вчинити або не вчинювати відповідач для усунення порушень, і строк виконання цих дій.
Таким чином, суттєвою підставою негаторного позову є факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей.
Відповідний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №755/18006/15-ц.
Разом з тим, позови про виселення та про визнання особи такою, що втратила право користування житлом є видами негаторного позову, метою яких є усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном.
Отже, за встановлених обставин цієї справи належним та ефективним способом захисту прав позивача, як власника житла, може бути вимога про виселення відповідача, яка без достатньої для того правової підстави зайняла житлове приміщення, власник якого не надавав відповідного дозволу на таке зайняття у будь-якій формі.
Так, Конституція України у статті 47 закріплює, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
За статтею 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Право володіння - це забезпечена законом можливість фактичного панування над річчю, утримання її у сфері свого господарювання.
Право користування - забезпечена законом можливість власника вилучати з речі її корисні властивості відповідно до її призначення, одержувати плоди і доходи, з метою задоволення різноманітних потреб.
Право розпорядження - забезпечена законом можливість власника визначати фактичну та юридичну долю речі: передавати її іншим особам у власність чи тимчасове володіння і користування, а в деяких випадках - і в розпорядження.
Стаття 328 ЦК України визначає, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
У відповідності до частини другої статті 386 ЦК України, власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Викладене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17.
У пункті 36 рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти росії» (заява №58255/00) суд визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання житлом, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання.
Отже, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Водночас, особа має надати до суду докази, що спірне житло тривалий час було її єдиним місцем проживанням і іншого житла вона не має.
Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК України, осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
За змістом даної норми такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно, тобто без будь-яких правових підстав, зокрема без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення, без згоди наймача жилого приміщення, а у випадку відсутності наймача без згоди власника. Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
Такий правовий висновок про застосування норми частини третьої статті 116 ЖК України викладено у постановах Верховного Суду України від 22 липня 2017 року у справі №758/14046/14-ц та від 22 червня 2017 року у справі №6-2010цс16.
Самоправними визнаються дії, що свідчать про заняття жилого приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні (без відповідного рішення про надання цього приміщення та ордера на житлове приміщення).
Виселення такої особи пов'язане з відсутністю у неї будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
Встановлені судом обставини підтверджено та не спростовано відповідачем те, що ОСОБА_2 не є членом сім'ї власника спірної квартири або його попереднього власника, не зареєстрована у спірній квартирі, між сторонами відсутні будь-які правочини/домовленості щодо користування спірною квартирою.
Тобто, відповідач ОСОБА_2 не набувала у встановленому законом порядку право володіння, користування, розпорядження квартирою АДРЕСА_1 , зокрема на підставі договору оренди, а тому не має права користування нею.
Отже, в розумінні частини третьої статті 116 ЖК України, суд прийшов однозначного висновку, що ОСОБА_2 самовільно зайняла спірну квартиру та користується нею без будь-яких правових підстав.
Таким чином, виходячи з наведених норм матеріального права, встановивши, що відповідач самоправно зайняла та користується спірною квартирою, вона не набула відповідного право користування останньою, з огляду на установленість факту неукладення між нею та позивачем ОСОБА_4 договору оренди житла, домовленості з його власником відповідач не досягла, вирішуючи питання про баланс інтересів сторін та пропорційності між виселенням відповідача й захистом права власності позивача прийнявши до уваги, що відповідач не є членами сім'ї позивача, а продовження її проживання в спірній квартирі порушує право володіння позивача, яке гарантовано як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, з урахуванням тривалого безпідставного проживання відповідача у спірній квартирі, суд дійшов висновку, що виселення останньої без надання іншого жилого приміщення є законним та пропорційним заходом, що переслідує легітимну мету і є необхідним у демократичному суспільстві.
Окрім того, матеріалами справи підтвердженно, що остання має зареєстровано місце проживання за іншою адресою та, з наданих пояснень і показів, до зайняття спірної квартири проживала у сусідній квартирі зі своєю родиною.
З огляду на наведене вище, позовні вимоги ОСОБА_5 , як власника квартири АДРЕСА_1 , що пред'явлені до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення підлягають задоволенню судом.
Усі інші пояснення сторін, їх докази і аргументи не спростовують висновків суду, зазначених в цьому судовому рішенні, їх дослідження та оцінка судом не надало можливості встановити обставини, які б були підставою для ухвалення будь-якого іншого судового рішення.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.
Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п.29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п.36, від 01 липня 2003 року).
На підставі вищевикладеного та керуючись статтями 4, 12, 13, 76-81, 235, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352-355 ЦПК України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету позову: ОСОБА_6 , про визнання недійсним договору оренди та усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення задовольнити частково.
Виселити ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 .
У задоволенні інших вимог позову ОСОБА_4 , ОСОБА_5 відмовити.
Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_4 про визнання права володіння та користування квартирою, зобов'язання не вживати заходи щодо виселення залишити без задоволення.
Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відомості про учасників справи:
1. Позивач - ОСОБА_4 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП - НОМЕР_2 ;
2. Позивач - ОСОБА_5 , адреса: Київська область, Миронівський район, село Липовий Ріг, РНОКПП - НОМЕР_3 .
3. Відповідач - ОСОБА_2 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_3 , фактична адреса місця проживання (згідно з довідкою взяття на облік внутрішньо переміщеної особи): АДРЕСА_5 , РНОКПП - НОМЕР_4 .
Повне рішення складено 02.10.2025.
Суддя А.О. Митрофанова