Дата документу 25.09.2025 Справа № 336/3002/24
Єдиний унікальний № 336/3002/24 Головуючий в 1 інст. ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/807/813/25 Доповідач в 2 інст. ОСОБА_2
Категорія: ч. 4 ст.402 КК України
25 вересня 2025 року м. Запоріжжя
Судова колегія з розгляду кримінальних справ Запорізького апеляційного суду в складі:
головуючого ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі ОСОБА_5 ,
за участі прокурора ОСОБА_6 (в режимі відеоконференції),
обвинуваченого ОСОБА_7 (в режимі відеоконференції),
захисника обвинуваченого - адвоката ОСОБА_8 ,
розглянувши в апеляційному порядку у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Запорізького апеляційного суду кримінальне провадження за апеляційною скаргою захисника обвинуваченого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_8 на вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22.05.2025 року, яким
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Запоріжжя, громадянина України, неодруженого, який має вищу освіту, проходить військову службу за мобілізацією на посаді стрільця 3 взводу оперативного призначення 1 роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 4 батальйону оперативного призначення військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, у військовому званні «солдат», зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК України та призначено покарання у вигляді 5 років позбавлення волі.
Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою залишено без змін.
Зараховано у строк відбування покарання строк попереднього ув'язнення в період часу з 09.01.2024 року по день набрання вироком законної сили, виходячи з розрахунку: один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі, -
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України №156 від 24.05.2023 солдата ОСОБА_7 призначено на посаду стрільця-кухаря 1 взводу оперативного призначення 2 роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 6 батальйону оперативного призначення військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, зараховано до списків особового складу частини на поставлено на всі види забезпечення.
Згідно з наказом командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України №301 від 12.10.2023 солдата ОСОБА_7 призначено на посаду стрільця 3 взводу оперативного призначення 1 роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 4 батальйону оперативного призначення військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України.
Указом Президента України та Верховного головнокомандувача Збройних сил України ОСОБА_9 від 24.02.2022 № 64/2022 та Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102-ХІ введено воєнний стан на всій території України.
В подальшому, відповідними Указами Президента України ОСОБА_9 , правовий режим воєнного стану в Україні продовжувався та діє до теперішнього часу.
Згідно з вимогами ст. 1 Закону України « Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Відповідно до ст. 65 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України, які проходять військову службу відповідно до законодавства.
Будучи військовослужбовцем військової служби за мобілізацією, солдат ОСОБА_7 згідно з вимогами ст.ст. 9, 11, 16, 28, 30, 37 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст.ст. 3, 4, 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, зобов'язаний свято і непорушно додержуватися Конституції та законів України, Військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок, бути дисциплінованим та виявляти повагу до командирів (начальників), беззастережно, неухильно точно та у встановлений строк виконувати їх накази, знати та виконувати свої обов'язки, додержуватися вимог військових статутів, поводитися з гідністю й честю, не допускати самому і стримувати інших від негідних вчинків.
Відповідно до вимог ст.ст. 28, 30 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, єдиноначальність є одним із принципів будівництва і керівництва Збройними Силами України і полягає в наділенні командира (начальника) всією повнотою розпорядчої влади стосовно підлеглих, наданні командирові (начальникові) права одноособово приймати рішення та віддавати накази, забезпеченні виконання зазначених рішень (наказів), виходячи із всебічної оцінки обстановки та керуючись вимогами законів і статутів Збройних Сил України. Командир (начальник) має право віддавати підлеглому накази, а підлеглий зобов'язаний їх виконати сумлінно, точно та у встановлений строк. У разі непокори чи опору підлеглого командир зобов'язаний для відновлення порядку вжити всіх передбачених статутами Збройних Сил України заходів примусу аж до притягнення його до кримінальної відповідальності.
Статтями 29, 31 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил також передбачено, що за своїм службовим становищем і військовим званням військовослужбовці можуть бути начальниками або підлеглими стосовно інших військовослужбовців. Начальники, яким військовослужбовці підпорядковані за службою, у тому числі і тимчасово, є прямими начальниками для цих військовослужбовців. Найближчий до підлеглого прямий начальник є безпосереднім начальником.
Статтею 32 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил також передбачено, що за своїми військовими званнями начальниками є військовослужбовці молодшого офіцерського складу - для військовослужбовців молодшого сержантського і старшинського складу однієї з ними військової частини та військовослужбовців рядового складу
В свою чергу, солдат ОСОБА_7 , достовірно знаючи свої обов'язки, передбачені зазначеним вище законодавством, яке регламентує порядок виконання військового обов'язку і проходження військової служби, маючи можливість належно їх виконувати, свідомо допустив їх порушення, вчинивши військовий злочин за наступних обставин.
Відповідно до бойового розпорядження командира НОМЕР_2 бригади оперативного призначення Національної гвардії України (командира військової частини НОМЕР_1 НГУ) від 31.12.2023 №2596дск, солдата ОСОБА_7 було залучено до виконання бойових завдань у смузі відповідальності НОМЕР_2 бригади оперативного призначення Національної гвардії України (Оріхів, Мала Токмачка).
9 січня 2024 року, приблизно о 07 год. 30 хв., командир 1 роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 4 батальйону оперативного призначення військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України капітан ОСОБА_10 , знаходячись в місці несення служби, розташованому на території розташованому на території АДРЕСА_2 , під час шикування особового складу зведеної групи військовослужбовців 1 роти оперативного призначення НОМЕР_3 батальйону оперативного призначення військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України надав солдату ОСОБА_7 бойовий наказ заступити на бойове чергування на позиції відділення з умовною назвою «РИМ» у лісосмузі з умовною назвою «ЧІА» в районі н.п. Мала Токмачка Запорізької області.
Після цього солдат ОСОБА_7 , діючи в умовах воєнного стану, з прямим умислом та з мотивів небажання виконувати обов'язки військової служби, з метою тимчасово незаконно ухилитися від неї, вирішив стати на злочинний шлях та у порушення зазначених вище статутних вимог, відкрито відмовитися виконувати наказ начальника.
Продовжуючи реалізовувати свій злочинний умисел, солдат ОСОБА_7 в умовах воєнного стану, в порушення вимог ст. 65 Конституції України ст.ст. 9, 11, 16, 28, 29, 30, 31, 32, 37 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст.ст. 3, 4, 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, відкрито, у присутності командира 1 роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) НОМЕР_3 батальйону оперативного призначення військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України капітана ОСОБА_10 , який відповідно до вимог ст. ст. 29, 31, 32 Статуту внутрішньої служби Збройних сил України є для нього начальником за службовим становищем та військовим званням та інших військовослужбовців, відмовився виконувати бойовий наказ командира 1 роти оперативного призначення (на бронетранспортерах) 4 батальйону оперативного призначення військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України капітана ОСОБА_10 заступити на бойове чергування на позиції відділення з умовною назвою «РИМ» у лісосмузі з умовною назвою «ЧІА» в районі н.п. Мала Токмачка Запорізької області, хоча об'єктивно міг та зобов'язаний був виконати цей наказ.
Судом першої інстанції ОСОБА_7 визнано винуватим у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 с . 402 КК України зпа вказаних вище обставин.
В апеляційній скарзі захисник обвинуваченого ОСОБА_7 - адвокат ОСОБА_8 не погоджується з вироком суду першої інстанції, вважає його незаконним і необґрунтованим, постановленим із істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та за недоведеності складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК України.
В обґрунтування скарги наголошує, що суд першої інстанції порушив засади кримінального провадження (ст. 2, 7, 9, 17, 22, 23 КПК України), вимоги до оцінки доказів (ст. 94 КПК), до законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення (ст. 370, 374 КПК), а також неправильно застосував норми матеріального права (ст. 402, 39, 41 КК України), не перевіривши належним чином доводи захисту про відсутність умислу на невиконання наказу, фізичну неможливість його виконання за станом здоров'я та очевидну протиправність наказу в частині недодержання командуванням обов'язків із забезпечення охорони життя і здоров'я особового складу.
Вказує, що з матеріалів провадження та показань допитаних у суді свідків - військовослужбовців ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 не вбачається категоричної відмови ОСОБА_7 виконати наказ. Навпаки, підтверджено, що він заявив усний рапорт про необхідність направлення на медичне обстеження у зв'язку з наявними скаргами та обмеженнями за станом здоров'я перед заступанням на бойове чергування на позиції відділення з умовною назвою «РИМ» у лісосмузі «ЧІА» в районі н.п. Мала Токмачка Запорізької області.
Командир роти, усупереч вимогам Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, належним чином не забезпечив направлення військовослужбовця на повноцінний огляд ВЛК, обмежившись польовим медпунктом без необхідного обладнання.
Лише за наполяганням сторони захисту та після процесуальних дій органу досудового розслідування 27.02.2025 р. ОСОБА_7 проведено ВЛК у ДУ «ТМО МВС України по Запорізькій області», якою встановлено, що він є обмежено придатним до військової служби, непридатним до підрозділів спеціального призначення, а також що йому протипоказані значні фізичні та психічні навантаження.
Суд же безпідставно визнав цей висновок значущим «лише на майбутнє», не співвіднісши його з тим, що з моменту інкримінованої події до дати обстеження ОСОБА_7 перебував під вартою, об'єктивного погіршення стану не фіксувалося, а тому зазначені медичні протипоказання існували й на момент віддання наказу.
За таких фактичних обставин відсутній необхідний для складу ч. 4 ст. 402 КК України прямий умисел на невиконання наказу: дії ОСОБА_7 мали характер законного повідомлення про неможливість виконання наказу з об'єктивних причин і вимоги про медичне обстеження.
Окремо зазначається, що суд першої інстанції проігнорував вимоги Статуту внутрішньої служби ЗСУ щодо недопуску до участі у бойових діях мобілізованих військовослужбовців, які не пройшли курс базової загальновійськової підготовки (БЗВП) або не мають бойового досвіду.
Обвинувачення не надало суду жодного належного доказу проходження ОСОБА_7 сертифікованого курсу БЗВП чи наявності бойового досвіду.
Більше того, свідчення та досліджені матеріали не підтверджують виконання командуванням обов'язкового комплексу заходів безпеки та забезпечення для несення бойового чергування на спостережному пункті: дорозвідки маршруту, прикриття, належного фортифікаційного обладнання позицій, забезпечення засобами індивідуального захисту, зв'язку, спостереження, медзабезпечення та вогневими засобами для відбиття атаки.
Видача усного наказу про заступання на позиції без виконання перелічених передумов, за відсутності підтвердженої підготовки військовослужбовця та попри його повідомлені медичні протипоказання, суперечить ст. 3 Конституції України та ч. 1 ст. 58 Статуту , а за змістом ч. 2 ст. 41 КК України (законним є лише наказ, що не суперечить закону і не пов'язаний із порушенням конституційних прав і свобод).
За таких умов наказ носив характер очевидно протиправного в частині створення невиправданого ризику для життя та здоров'я військовослужбовця, що виключає кримінальну відповідальність за «непокору» та кореспондує із положеннями ст. 60 Конституції України щодо заборони виконання явно злочинних наказів і розпоряджень.
Додатково підлягає застосуванню доктрина крайньої необхідності (ст. 39 КК України), оскільки виконання наказу у конкретних умовах об'єктивно ставило під безпосередню загрозу найвищу соціальну цінність - життя людини.
Вирок містить декларативні посилання на показання свідків, але позбавлений мотивованої відповіді на ключові доводи: чому усний рапорт про медогляд інтерпретовано як умисну відмову; чому ігноровано висновок ВЛК у контексті стану на дату події; чому прийнято на віру припущення про належне забезпечення бойового чергування без документального підтвердження; чому не встановлено проходження БЗВП і як це співвіднесено з абз. 18 ст. 59 Статуту; чому відкинуто правову оцінку наказу на предмет його законності за ч. 2 ст. 41 КК України.
Такі недоліки мотивування та оцінки доказів утворюють істотні порушення вимог КПК (ст. 412 КПК України) і невідповідність висновків суду фактичним обставинам (ст. 413 КПК України), що є самостійними підставами для скасування вироку (ст. 409 КПК України).
Суд не перевірив добровільність і достовірність такого визнання у світлі інших доказів, не навів логічної мотивації, чому наявні медичні обмеження і рапорт про медогляд не виключають умислу на невиконання наказу, і фактично підмінив аналіз доказів їх формальним переліченням, що суперечить вимогам ст. 94, 370, 374 КПК України та принципу презумпції невинуватості й тягаря доказування на обвинуваченні (ст. 17, 92 КПК України).
Умови воєнного стану не знижують стандартів доказування і не звільняють суд від обов'язку ретельно перевіряти законність відданого наказу, його реальну виконуваність конкретним військовослужбовцем із урахуванням медичних протипоказань, рівня підготовки та забезпечення.
З огляду на наведене, захист просить апеляційний суд скасувати вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22.05.2025 року щодо ОСОБА_7 та ухвалити новий виправдувальний вирок за відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК України.
У судовому засіданні захисник обвинуваченого ОСОБА_7 - адвокат ОСОБА_8 підтримав апеляційну скаргу та просив задовольнити її у повному обсязі.
Обвинувачений ОСОБА_7 підтримав позицію свого захисника, додаткових доводів не навів.
Прокурор ОСОБА_6 заперечив проти доводів апеляційної скарги, наголосивши, що підстав для невиконання наказу не було. Під час події в обвинуваченого не встановлено проблем зі здоров'ям; стан здоров'я не виключав обов'язку виконати наказ. Наказ був виданий уповноваженою особою, а обвинувачений був забезпечений усіма засобами індивідуального захисту.
Заслухавши доповідь судді, обвинуваченого, його захисника, які підтримала апеляційну скаргу, прокурора, який заперечував доводи апеляційної скарги захисту, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи, викладені в апеляційній скарзі, провівши судові дебати та надавши обвинуваченому останнє слово, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.
Згідно з вимогами ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Законним є рішення, ухвалене судом згідно з нормами матеріального права, з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу, тобто кожний доказ повинен бути оціненим з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
На переконання колегії суддів, суд першої інстанції під час розгляду даного кримінального провадження ретельно дослідив зібрані по справі докази в їх сукупності, надав цим доказам належну юридичну оцінку, правильно встановив фактичні обставини справи та обґрунтовано дійшов до висновку про винуватість ОСОБА_7 в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні.
У судовому засіданні було допитано обвинуваченого ОСОБА_7 , який чітко і послідовно визнав свою вину в інкримінованому діянні, підтвердивши, що 09.01.2024 під час шикування підрозділу в районі Малої Токмачки, після оголошення командиром роти капітаном ОСОБА_10 усного бойового наказу заступити на позицію «РИМ», він відкрито відмовився від його виконання.
Мотиви відмови обвинувачений пояснив власним самопочуттям і побоюваннями, пов'язаними зі здатністю долати дистанцію у повному спорядженні, разом з тим підкреслив, що шкодує про вчинене, щиро кається та висловлює готовність і надалі проходити військову службу. Суд зафіксував, що такі пояснення узгоджуються з раніше поданим рапортом про причини невиходу на позицію і не містять тверджень про незаконність чи незрозумілість самого наказу.
Показання свідків в суді першої інстанції також були послідовними, взаємно узгодженими та не містили істотних суперечностей.
Так командир роти капітан ОСОБА_10 показав в судовому засіданні суду першої інстанції, що о 07:30 09.01.2024 під час загального шикування довів підлеглим конкретний бойовий наказ заступити на позицію « ОСОБА_14 » у лісосмузі « ОСОБА_15 » з метою спостереження і оборони; наказ був сформульований чітко, зрозуміло і стосувався кожного військовослужбовця, визначеного для виконання завдання.
У присутності особового складу ОСОБА_7 відкрито заявив про відмову виконати наказ, посилаючись на свій фізичний і психологічний стан. Після цього його було скеровано до начальника медичного пункту батальйону для огляду.
Молодший лейтенант медичної служби ОСОБА_16 , допитаний у суді суду першої інстанції, підтвердив факт медичного огляду того ж ранку: за результатами об'єктивного обстеження встановлено, що ОСОБА_7 практично здоровий, показників, які унеможливлювали б виконання завдання, не виявлено; з медичних підстав протипоказань до виходу на позицію не було.
Свідок ОСОБА_12 в суду першої інстанції показав, що факт відмови обвинуваченого був в момент доведення наказу і вказав, що інші військовослужбовці наказ виконали; при цьому жодних скарг від ОСОБА_7 на критичний стан здоров'я до чи під час шикування він не отримував і візуально ознак такого стану не спостерігав.
Свідок ОСОБА_13 підтвердив обставини шикування, доведення наказу командиром роти в усній формі, зрозумілість і конкретність завдання та сам факт відмови ОСОБА_7 вийти на позицію; наказ у підрозділі було реалізовано іншими військовослужбовцями.
Досліджені письмові докази логічно доповнюють показання свідків.
Так, медичною довідкою начальника медичного пункту батальйону від 09.01.2024 підтверджується придатність обвинуваченого до виконання завдання в день події та відсутність об'єктивних перешкод щодо несення служби.
Витяги з бойових розпоряджень командира 15 бригади оперативного призначення НГУ № 2189 від 30.11.2023 та № 2596 від 31.12.2023 свідчать про належне планування та залучення особового складу 4 батальйону, у складі якого перебував ОСОБА_7 , до виконання завдань на визначених ділянках оборони (зокрема у смузі відповідальності Оріхів - Мала Токмачка) з термінами готовності «з отриманням розпорядження».
Повідомлення командира військової частини НОМЕР_1 від 09.01.2024 та витяг з ЄРДР фіксують факт відкритої відмови підлеглого від виконання наказу начальника в умовах воєнного стану за ч. 4 ст. 402 КК України, а протокол затримання того ж дня - належну процесуальну реакцію уповноваженого органу досудового розслідування.
Наказ командира військової частини від 12.01.2024 про проведення службового розслідування і висновок за його результатами узагальнюють пояснення очевидців та підтверджують непокору як відкриту відмову виконати бойовий наказ при наявності необхідних засобів забезпечення і відсутності медичних протипоказань.
Додані накази про зарахування й призначення ОСОБА_7 на відповідні посади у військовій частині засвідчують його належність до підрозділу і підпорядкованість командиру роти, який доводив наказ.
Висновком медичного огляду від 09.01.2024, який фіксує практичну здоровість і придатність до служби.
Водночас жодних даних про незаконність, неясність чи невиконуваність самого наказу стороною захисту не наведено.
Навпаки, з показань свідків і змісту бойових розпоряджень убачається, що наказ був конкретним, зрозумілим, доведеним у встановленому порядку посадовою особою, наділеною відповідними повноваженнями.
Факт виконання цього ж наказу іншими військовослужбовцями підрозділу додатково підтверджує його реальну здійсненність у конкретних умовах місця, часу і забезпечення.
За встановлених обставин суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого переконання, що суб'єктивні мотиви і переживання обвинуваченого не досягають рівня об'єктивних, непереборних і поважних причин, які б юридично унеможливлювали виконання наказу.
Сукупність прямих і похідних доказів, визнання вини самим обвинуваченим ОСОБА_7 , показання командира роти та військовослужбовців - очевидців, висновок медичного огляду в день події, документи бойового управління, матеріали службового розслідування, а також процесуальні документи щодо фіксації правопорушення - утворюють логічну, внутрішньо узгоджену, неспростовану доказову картину, яка за стандартом поза розумним сумнівом підтверджує вчинення ОСОБА_7 непокори, тобто відкритої відмови виконати законний наказ начальника в умовах воєнного стану, що правильно кваліфіковано за ч. 4 ст. 402 КК України.
Колегія суддів апеляційного суду, перевіривши доводи сторін і повноту судового розгляду, погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції.
Встановлені фактичні обставини відповідають дослідженим доказам, надана їм оцінка є належною та всебічною, правова кваліфікація дій обвинуваченого вірною.
Колегія суддів відхиляє доводи сторони захисту, виходячи з наступного.
Доводи апелянта про нібито порушення засад кримінального провадження й критеріїв оцінки доказів, на переконання колегії суддів, є безпідставними.
Однак із тексту вироку випливає, що суд безпосередньо допитав ключових свідків події, дослідив службові документи, рапорти, витяги з бойових розпоряджень, медичні висновки, повідомлення командування до органу досудового розслідування та надав цим доказам оцінку у взаємозв'язку, як того вимагає ст. 94 КПК України.
Рішення містить чітке відтворення походження кожного доказу, його змісту та причин, з яких доводи сторін прийнято або відхилено.
Тому посилання на ст. 370 і 374 КПК України є декларативними: формальних недоліків мотивування чи невідповідності висновків фактичним обставинам (ст. 413 КПК України) апеляційний перегляд не виявив.
Ключова теза захисту про відсутність категоричної відмови спростована матеріалами провадження.
Судова колегія наголошує, щ у своїй постанові ВС від 23 травня 2024 року у справі № 185/4595/22 зробив принциповий висновок щодо значення стану здоров'я військовослужбовця при оцінці його дій як злочину.
Зокрема, Суд дійшов висновку, що при оцінці дій обвинуваченого, слід враховувати доведеність злочину за ст. 402 КК України за умов, , що 1) він не звертався за медичною допомогою у встановленому порядку, 2) стан здоров'я був оцінений військово-лікарською комісією як придатний до служби або іншими уповноваженими особами, 3) характер виконуваних завдань не вимагав надмірного навантаження, яке б унеможливило виконання наказу.
Суд підкреслив, що непокора - злочин з формальним складом, і навіть за відсутності тяжких наслідків він становить суспільну небезпеку, особливо в умовах воєнного стану.
Враховуючи вказане та на підставі узгоджених показань командира роти та військовослужбовців, що були присутні при шикуванні, встановлено сам факт доведення чіткого усного бойового наказу, компетенцію начальника, підпорядкованість обвинуваченого та його відкриту відмову виконати наказ у строю.
В окресленій ситуації посилання на усний рапорт про медогляд не змінює юридичної природи поведінки.
Пояснення про самопочуття з'явилися постфактум як спроба виправдати вже вчинену непокору.
Для складу ч. 4 ст. 402 КК України достатньо фіксації відкритої відмови від виконання наказу начальника в умовах воєнного стану.
Твердження про об'єктивну неможливість виконання наказу за станом здоров'я спростовуються релевантним у часі медичним оглядом, проведеним того ж ранку штатним медичним працівником підрозділу.
Огляд засвідчив відсутність суттєвих порушень і придатність до виконання обов'язків.
Цей висновок підтверджений як письмово, так і показаннями медика в суді.
Захист натомість апелює до пізнішого висновку ВЛК від 27.02.2024, який стосується загальної обмеженої придатності та непридатності саме до підрозділів спеціального призначення.
По-перше, з огляду на викладене, на момент інкримінованої події обвинувачений не здійснював і не мав здійснювати дій, передбачених наказом, які б за своїм змістом належали до спеціальних завдань у складі десантно-штурмових чи функцій підрозділів спеціального призначення.
Його обов'язок полягав у заступанні на бойове чергування на визначеній позиції у складі оперативного призначення, тобто у виконанні звичайних для цього підрозділу завдань оборони. Цей висновок підтверджений як письмовими матеріалами, так і показаннями медика в суді.
По-друге, документ датований після інкримінованої події і не має ретроспективного впливу на оцінку стану на 09.01.2024.
По-третє, обіймана обвинуваченим посада стрільця у складі батальйону оперативного призначення не відноситься до спецпідрозділів, що прямо підтверджено матеріалами справи.
Отже, наведене твердження не встановлює ані незаконності наказу, ані об'єктивної неможливості його виконання у конкретний час і місці.
Посилання на відсутність базової загальновійськової підготовки не створює для підлеглого права на невиконання бойового наказу.
Питання підготовки, навчання, розстановки особового складу та організації забезпечення належить до компетенції командування і вирішується в порядку службової діяльності.
Навіть за гіпотетичних недоліків у цій сфері правовий механізм їх усунення не передбачає самочинної відмови підлеглого від виконання конкретного наказу.
Суд першої інстанції взяв до уваги показання очевидців про доведення оперативної обстановки та забезпечення військовослужбовців необхідними засобами індивідуального захисту, зброєю і спорядженням.
Жодного конкретного доказу, який би демонстрував нездійсненність завдання або створення ризику, що очевидно виходить за межі притаманних бойовій службі, стороною захисту не подано.
Помилковим є й правозастосування захистом ч. 2 ст. 41 КК України та ст. 60 Конституції України.
Категорія явно злочинного наказу охоплює лише такі розпорядження, протиправність яких є безсумнівною для кожного адресата без спеціальної юридичної оцінки (наприклад, наказ, що зобов'язує вчинити очевидний злочин).
Бойовий наказ заступити на визначений рубіж оборони у смузі відповідальності бригади в умовах воєнного стану реалізує конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, відданий компетентним начальником у встановленому порядку, і за своєю природою є законним.
Заявлені у скарзі припущення про неналежне забезпечення чи брак дорозвідки не перетворюють такий наказ на явно злочинний і не знімають з підлеглого статутного обов'язку його виконати.
Не знаходить підстав і посилання на ст. 39 КК України (крайня необхідність).
Ця інституція вимагає наявності безпосередньої небезпеки, що не могла бути усунена інакше без завдання шкоди правоохоронюваним інтересам.
У розглядуваному випадку відмова сталася до фактичного виходу на позицію, поза контекстом конкретної неминучої загрози життю, яку неможливо було б усунути іншим чином.
До того ж, навіть самі доводи захисту зводяться не до опису невідворотної ситуації, а до загальних міркувань про ризики бойової служби, що не відповідає конструкції крайньої необхідності.
Аргументи щодо стандарту доказування і презумпції невинуватості не підкріплені аналізом сукупності доказів.
Обвинувачення довело за межами розумного сумніву наявність усіх елементів складу злочину: існування та законність наказу, підлеглість адресата, чіткість і здійсненність вимоги, відкриту форму відмови, відсутність об'єктивних медичних перешкод у інкримінований момент та контекст воєнного стану як кваліфікуючу ознаку.
Спроба ізольовано протиставити пізніший медичний висновок решті доказів суперечить вимогам цілісної оцінки і не створює розумного сумніву у встановлених фактах.
Доводи про істотні порушення процесу також не підтвердилися.
Колегія суддів погоджується і з індивідуалізацією покарання. Призначений мінімальний строк позбавлення волі в межах санкції ч. 4 ст. 402 КК України узгоджується з цілями покарання, ураховує характер і ступінь суспільної небезпеки непокори під час війни, дані про особу обвинуваченого та відсутність встановлених пом'якшувальних чи обтяжуючих обставин. Звільнення з випробуванням або пом'якшення покарання суперечило б превентивній функції права у сфері військової дисципліни, про що суд першої інстанції навів переконливі мотиви.
З огляду на викладене колегія суддів констатує, що доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів у спосіб, який не спростовує логічності та повноти висновків суду першої інстанції, не вказує на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону чи неправильне застосування закону про кримінальну відповідальність і не ставить під сумнів доведеність вини обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК України.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що істотних порушень закону про кримінальну відповідальність та кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були беззаперечними підставами для скасування або зміни вироку суду першої інстанції, а також підстав для закриття кримінального провадження під час апеляційного перегляду не встановлено.
За таких обставин суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги захисника обвинуваченого.
На підставі зазначеного, керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 414, 418, 419, КПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_8 залишити без задоволення.
Вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 22.05.2025 року, яким ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК України, залишити без змін.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту оголошення.
Касаційна скарга на ухвалу може бути подана протягом трьох місяців з дня її оголошення безпосередньо до Верховного Суду, засудженим, який тримається під вартою, - в той самий строк з дня вручення йому копії судового рішення.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4