02 жовтня 2025 року
м. Київ
справа № 667/8593/14-ц
провадження № 61-15220св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) -- ОСОБА_1 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Клочком Володимиром Вікторовичем, на постанову Одеського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Лозко Ю. П., Карташова О. Ю., Кострицького В. В.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2014 року Приватне акціонерне товариство комерційний банк (далі - АТ КБ) «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
Позовна заява мотивована тим, що 01 серпня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», яке змінило назву на АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № HEH2GA00000100, відповідно до умов якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит у розмірі 33 000 доларів США на строк до 01 серпня 2017 року, а останній зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлені кредитним договором.
Банк взяті на себе зобов'язання виконав у повному обсязі, надавши відповідачу кредит у розмірі, передбаченому умовами кредитного договору, однак ОСОБА_1 не надав своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, комісією, а також іншими витратами відповідно до умов договору, чим порушив зобов'язання, покладені на нього відповідно до умов договору.
Ураховуючи викладене, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило суд стягнути із ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором від 01 серпня 2007 року №HEH2GA00000100 у розмірі 11 783,28 доларів США (за курсом Національного банку України (далі - НБУ) складає 307 897,11 грн).
У травні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом
до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсним кредитного договору.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що під час укладення споживчого кредитного договору його не було ознайомлено з усіма умовами кредитування, які пропонувалися банком, в обсязі і в порядку, що передбачені Законом України «Про захист прав споживачів», оскільки: відсутній детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартість усіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань, у тому числі перелік і розмір інших фінансових зобов'язань споживача, які виникають на користь третіх осіб згідно з вимогами законодавства України та/або умовами кредитного договору; кредитний договір не містить графіку платежів у розрізі сум погашення основного боргу, вартості сплати всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних; не визначено сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту.
Також є несправедливою умова щодо першочерговості погашення заборгованості. Банк при укладанні договору порушив вимоги пунктів: 2.1, 2.2, 2.4, 2.5, 3.1,3.2, 3.4, 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168. У кредитному договорі не зазначений розмір комісії банку під час купівлі іноземної валюти для погашення заборгованості за кредитом.
З умов договору не зрозуміло, який тип процентної ставки застосовується: фіксована чи змінювана. При цьому, містяться різні дані щодо величини процентної ставки по кредитному договору.
Позивач вважав нікчемними умови кредитного договору: пункт 3.7 (щодо сплати банку щомісячної винагороди у розміри та у строки визначені у пункті 7.1); пункт 6.2 (щодо сплати банку винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту); розділ 7 «Особливі умови» в частині сплати банку щомісячної винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту, у частині включення у щомісячний обов'язковий платіж по договору, який дорівнює 483,69 долари США.
При укладенні договору банк скористався тим, що йому об'єктивно бракувало знань, необхідних для здійснення правильної оцінки кредитного договору. Фактично, банк ввів його, як позичальника, в оману щодо істотних умов договору: реальної відсоткової ставки та кінцевої загальної суми кредиту, яку сплатив би позичальник банку, погашаючи кредит, на умовах, визначених кредитним договором.
Включення до кредитного договору умов, які є несправедливими, вводять споживача в оману та штучно створюють дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду позичальника.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним кредитний договір від 01 серпня 2017 року № HEH2GA00000100, укладений між ним та ПАТ КБ «ПриватБанк» з підстав укладення цього договору під впливом обману зі сторони банку.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 22 листопада 2023 року позовні вимоги АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості задоволено.
Стягнуто із ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 01 серпня 2007 року №HEH2GA00000100 станом на 05 червня 2018 року у розмірі 11 783, 28 доларів США.
Стягнуто із ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» витрати по оплаті судового збору у сумі 4 618,46 грн.
У задоволенні зустрічного позовну ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсним кредитного договору відмовлено.
Рішення районного суду мотивовано тим, що банком доведено підстави його позову, належними та допустимими доказами. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 суд виходив з того, що кредитний договір укладений між сторонами відповідає нормам чинного законодавства і є дійсним, а обставини, на які він посилається, є необґрунтованими, оскільки суду не надано доказів, на підтвердження факту умисних дій чи умисної бездіяльності банку з метою обману позичальника, тиску та шантажу з боку банку з метою укладення спірних угод та відсутність вільного волевиявлення у ОСОБА_1 на їх укладення, а також доказів, що доводили б заперечування або замовчування банком наявності обставин, які мали істотне значення при укладанні договорів, а також, у зв'язку із чим правовідношення між сторонами підлягають визнанню незаконними. Крім того, ОСОБА_1 не додано до позову доказів, що під час укладання кредитного договору він не мав можливості прочитати цей договір та детально ознайомитися зі всіма умовами. Навпаки, позичальник протягом тривалого періоду часу належно виконував зобов'язання, що свідчить про згоду зі всіма умовами цього договору.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 22 листопада 2023 року змінено, зменшено стягнуту з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 01 серпня 2007 року № HEH2GA00000100 з 11 783,28 доларів США до 3 350,82 доларів США.
У частині стягнення із ОСОБА_1 на користь АТ КБ «ПриватБанк» судового збору у розмірі 4 618,46 грн рішення суду скасовано.
У іншій частині рішення суду залишено без змін.
Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави судовий збір у розмірі 3 648,59 грн.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що сторони кредитних правовідносин врегулювали в договорі питання дострокового повернення кредиту, тобто зміни строку виконання основного зобов'язання, та визначили умови такого повернення. Після зміни строку виконання зобов'язання (31 липня 2014 року) всі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мають правового значення, оскільки згідно з пунктом 7.1 кредитного договору позичальник зобов'язаний був повернути кредит у повному обсязі до вказаного часу. Однак, безпідставно не врахувавши наведених вище обставин, суд першої інстанції залишив поза увагою те, що згідно з пунктом 7.1 кредитного договору безумовною підставою для зміни строку виконання основного зобов'язання є саме виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості, тому після настання зазначеного моменту, банк був позбавлений можливості нараховувати позичальнику відсотки за користування кредитом та пеню.
Оскільки положення оспорюваного споживчого кредитного договору від 01 серпня 2007 року (пункт 7.1) передбачають сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за надання фінансового інструменту, що було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», які були чинними на момент укладення оспорюваного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, то такі умови договору порушують публічний порядок та є нікчемними.
Апеляційний суд вважав, що районний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання кредитного договору від 01 серпня 2007 року недійсним з підстав, передбачених статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статтею 230 ЦК України, оскільки вказаний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов цього договору. Сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. ОСОБА_1 на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов цього договору та в подальшому виконував його умови. Протягом дії кредитного договору позичальник не звертався до банку з пропозицією про внесення будь-яких змін до запропонованої редакції договору, за роз'ясненням положень, які були йому не зрозумілі, або за додатковою інформацією щодо умов кредитування, тим самим погоджуючись зі всіма умовами такого договору.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2024 року до Верховного Суду, АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року у частині зменшення суми заборгованості та направити у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
У касаційній скарзі, поданій у грудні 2024 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Клочко В. В., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року та ухвалити нове, яким позов АТ КБ «ПриватБанк» залишити без задоволення, а його зустрічний позов задовольнити.
Аргументи учасників справи
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк» мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно зменшив суму стягуваної заборгованості на 4 305,57 доларів США, оскільки ця сума вже була врахована в новому розрахунку банку, а вказана сума зарахована на погашення заборгованості.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Клочка В. В., мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не забезпечив повного та всебічного розгляду справи, належно не дослідив заборгованість, не врахував, що кредит брався у розмірі 30 000 доларів США, а повернуто було 41 076,56 доларів США. Суд не дослідив, чи не погашена заборгованість повністю з урахуваннях всіх додаткових платежів.
Вказує, що банк одноосібно приймав рішення, як враховувати платежі позичальника, а саме яку частину направляти на погашення основної заборгованості, а яку на погашення процентів, а тому суд мав тлумачити умови договору на користь споживача, як слабшої сторони.
Зазначає, що судом також не було враховано отримання банком комісії за видачу кредиту у розмірі 450 доларів США, умова отримання якої є нікчемною.
Судом не було враховано, що банком до договору було внесено ряд несправедливих умов, що, на думку заявника, є підставою для визнання недійсним кредитного договору в цілому.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У грудні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Клочко В. В., подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу банку, в якому вказує, що викладені в касаційні скарзі доводи, є безпідставні, а банк не довів належними доказами подвійного врахування судом суми заборгованості у розмірі 4 305,57 доларів США, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 03 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Клочка В. В.
02 січня 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення АТ КБ «ПриватБанк» вказує неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме, застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 175/35/16-ц, від 25 січня 2023 року у справі № 209/3103/21, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Також зазначає про порушення апеляційним судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме постанова суду апеляційної інстанції оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення представник ОСОБА_1 - адвокат Клочко В. В., вказує неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме, застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 31 травня 2022 року у справі № 194/329/15-ц, від 22 листопада 2023 року у справі № 619/1384/21, від 07 червня 2023 року у справі № 234/3840/15-ц, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Також підставою касаційного оскарження зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційні скарги АТ КБ «ПриватБанк» та представника ОСОБА_1 - адвоката Клочка В. В., задоволенню не підлягають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг висновків суду не спростовують.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно із частинами першою, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами)
Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Тлумачення змісту цієї норми дозволяє визначити умови, за наявності яких цивільно-правовий договір можна вважати укладеним: 1) сторони повинні досягти згоди з усіх істотних умов договору; 2) сторони мають досягти такої згоди у передбаченій законом формі.
Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України).
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 цього Кодексу).
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України).
Отже, якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями статей 207, 640 ЦК України та уклали кредитний договір, у якому передбачили умови його виконання, то ці умови мають виконуватись і свідчать про те, що момент досягнення домовленості настав.
У пунктах 19, 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року№ 9 судам роз'яснено, що відповідно до статей 229-233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Відповідно до положень частин першої, другої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
Аналізуючи норму статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.
Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пункти 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (пункт 4 частини третьої статті 18 Закону).
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) викладено висновок, що: «надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов'язком банку, виконання такого обов'язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов'язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконання прав та обов'язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об'єктивно надаються клієнту-позичальнику. Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов'язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. У відповідності до частин першої-третьої 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов'язаної особи банку як обов'язкову умову надання банківських послуг. Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Положення спірного кредитного договору № PLRPGK0000000002 від 28 травня 2008 року про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок. Умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного після 16 жовтня 2011 року, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні Закону України «Про захист прав споживачів» (будь-які збори, відсотки, комісії, платежі), є нікчемною на підставі частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».
Частиною четвертою статті 263 ЦПК України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Встановивши, що банк виконав свої зобов'язання за кредитним договором, надавши боржнику обумовлену сторонами суму коштів у кредит, а позичальник належно не виконував своїх зобов'язань з повернення кредиту, відсотків та інших передбачених кредитним договором платежів, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про необхідність стягнення заборгованості за кредитним договором із ОСОБА_1 . При цьому, суд апеляційної інстанції, дослідивши всі докази у справі та надавши їм належну правову оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про необхідність зменшення суми стягуваної заборгованості, оскільки районним судом не було враховано, що після зміну строку повного повернення кредиту, банк був позбавлений можливості нараховувати позичальнику відсотки за користування кредитом та пеню, а також платежі у вигляді винагороди за надання фінансового інструменту, які були зараховані банком за нікчемною умовою договору.
Доводи касаційної скарги банку про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно зменшив суму стягуваної заборгованості на 4 305,57 доларів США, оскільки ця сума вже була врахована в новому розрахунку банку, а вказана сума зарахована на погашення заборгованості, є безпідставними.
Суд апеляційної інстанції встановив, що з огляду на розрахунок заборгованості в ід 05 червня 2018 року, заборгованість ОСОБА_1 перед банком станом на 31 липня 2014 року становила 12 396,39 доларів США, з яких заборгованість за тілом кредиту - 11 783,28 доларів США, заборгованість за процентами - 544,12 доларів США, заборгованість за пенею - 68,99 доларів США.
З виписки наданої банком по рахунку № НОМЕР_1 за період з 01 серпня 2007 року до 15 травня 2019 року видно, що 24 січня 2017 року, тобто після зміни строку виконання зобов'язання, банк здійснив коригування заборгованості, зменшивши її на суму 4305,57 доларів США, яку б банк мав врахувати як зменшення розміру заборгованості, станом на 31 липня 2014 року.
Однак, зазначена вище сума у розмірі 4 305,57 доларів США, була врахована банком не як зменшення заборгованості у сумі 12 396,39 доларів США, а на зменшення заборгованості, що визначена банком у розмірі 15 215,04 доларів США, що свідчить про нарахування банком процентів та пені за кредитним договором після зміни строку виконання зобов'язання, що в свою чергу суперечить наведеним вище умовам кредитного договору, вимогам закону та усталеній судовій практиці.
Не заслуговують на увагу й доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що судом апеляційної інстанції чітко не визначено розміру заборгованості, з урахуванням складових, на які банк спрямовував заборгованість, оскільки судом були проаналізовані всі надані сторонами докази та на підставі них встановлена остаточна заборгованість позичальника перед банком. ОСОБА_1 , ставлячи під сумнів розрахунки суду, контррозрахунку не надав, як і належних та достатніх доказів на спростування встановленої судом заборгованості, що було його процесуальним обов'язком відповідно до статей 12, 81 ЦПК України.
Колегією суддів також відхиляються доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що у суду були підстави для визнання кредитного договору в цілому недійсним, оскільки такі підстави відсутні, так як банк надав позичальнику у повному обсязі всю необхідну інформацію, передбачену частинами другою, четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», сторони узгодили всі істотні умови договору, а саме: суму кредиту, дату видачі кредиту, умови повернення кредиту, нарахування та сплати відсотків, порядок сплати за кредит, порядок зміни та припинення дії договору, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; ОСОБА_1 особистим підписом засвідчив, що він погодився на отримання у кредит коштів саме на умовах, що визначені договором, тривалий час виконувала його умови, волевиявлення сторін на укладення і підписання договору були вільними.
Посилання заявників на правові висновки Верховного Суду не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки правові висновки апеляційного суду у цій справі наведеним висновкам Верховного Суду не суперечать.
Отже, доводи касаційних скарг не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не відповідають матеріалам справи та встановленим судом обставинам, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявниками норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Наведені у касаційній скарзі заявників доводи були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційних скарг висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість його судового рішення не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Клочком Володимиром Вікторовичем, залишити без задоволення.
Постанову Одеського апеляційного суду від 08 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Р. А. Лідовець
І. Ю. Гулейков
Д. Д. Луспеник