Номер провадження: 22-ц/813/260/25
Справа № 522/5251/17
Головуючий у першій інстанції Домусчі Л. В.
Доповідач Драгомерецький М. М.
17.09.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
за участю представника позивача - Старостіна О.С., представника відповідача - Василіна В.В.,
переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Одеської міської ради на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 січня 2022 року у справі за позовом Одеської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Образцова Тетяна Анатоліївна, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про витребування нежилого підвального приміщення з незаконного володіння, -
20 березня 2017 року Одеська міська рада звернулась звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального; округу Образцова Тетяна Анатоліївна про витребування з незаконного володіння нежилого підвального приміщення, заг. пл. 230 кв.м, що розташоване у будинку АДРЕСА_1 .
01 листопада 2018 року надійшов позов Одеської міської ради в новій редакції, пред'явлений до ОСОБА_1 , треті особи без самостійних вимог: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (а.с. 156-177), згідно якого Одеська міська рада просила суд витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 нежиле підвальне приміщення, заг. пл. 230 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 31378051101) на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради; стягнути з відповідача судові витрати.
Позовні вимоги були вмотивовані тим, що 23 листопада 2011 року Приморським районним судом м. Одеси було ухвалено заочне рішення по цивільній справі №2/1522/10820/11 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , Одеської міської ради про визнання права власності на нежиле підвальне приміщення, яким даний позов було задоволено та визнано за ОСОБА_4 право власності на нежиле підвальне приміщення, заг. пл. 230 кв.м, що розташоване у будинку АДРЕСА_1 .
Рішенням апеляційного суду Одеської області від 29 жовтня 2013 року апеляційну скаргу Одеської міської ради було задоволено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2011 року у цивільній справі №2/1522/10820/11 скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Отже, скасована підстава набуття ОСОБА_4 права власності на нежиле підвальне приміщення, заг. пл. 230 кв.м, розташоване у будинку АДРЕСА_1 .
Поряд із цим, ОСОБА_4 відчужено спірний об'єкт нерухомого майна ОСОБА_6 на підставі договору дарування від 13.04.2012, №55, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ковальською В.В..
У подальшому 16 травня 2016 року Приморським районним судом м. Одеси було ухвалено рішення по цивільній справі №522/21247/15-ц за позовом Одеської міської ради до ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , треті особи без самостійних вимог щодо предмету спору: приватний нотаріус ОМНО Ковальська В.В., ОСОБА_7 , про витребування нежилого підвального приміщення, заг. пл. 230 кв.м, що розташоване у будинку АДРЕСА_1 , з незаконного володіння, яким даний позов було задоволено. Під час розгляду даної справи №522/21247/15-ц було встановлено, що спірне приміщення підвалу є комунальною власністю територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради.
Отже, представник позивача стверджував, що треті особи незаконно заволоділи нежилим підвальним приміщенням, заг. пл. 230 кв.м, що належить територіальній громаді у м. Одесі та знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , та дані обставини не підлягають доказуванню.
За час поки Одеській міській раді не було відомо про її порушенні права, ОСОБА_6 спірне приміщення підвалу було відчужено ОСОБА_2 , ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу від 30.03.2013 №1098, посвідченого приватним нотаріусом ОМНО Образцовою Т.А..
Проте, станом на час подання уточненого позову (01 листопада 2018 року), згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру права власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна від 18.09.2017 за №97546983, власником спірного приміщення є ОСОБА_1 , який набув його за договором купівлі-продажу 28.07.2017, укладеного з ОСОБА_8 та ОСОБА_2 ..
При цьому відчуження спірного майна на користь ОСОБА_9 було здійснено всупереч існуючого забезпечення позову - арешту майна ОСОБА_2 , а саме 1/2 частини нежилого підвального приміщення, заг. пл. 230 кв.м, що розташоване у будинку АДРЕСА_1 , застосованого ухвалою Приморського районного суду м. Одеси 21 червня 2017 року (по справі №522/21247/15-ц).
За викладеного, звертаючись до суду з позовом, позивач вважав, що оскільки спірне нежитлове приміщення вибуло з володіння територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради без її згоди, зокрема, на підставі рішення суду, яке у подальшому було скасовано, то наявні підстави для його витребування з чужого незаконного володіння.
18 листопада 2021 року відповідачем ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Василів Віталій Валерійович, до суду було надано заяву про застосування до спірних правовідносин строків позовної давності, посилаючись на те, що за ОСОБА_4 право власності на спірне підвальне приміщення було визнано заочним рішенням суду від 23 листопада 2011 року (справа №2/1522/10820/11). ОСОБА_4 спірне приміщення підвалу відчужила на користь ОСОБА_6 за відповідним договором дарування від 13.04.2012. У свою чергу, ОСОБА_2 та ОСОБА_8 (первісними відповідачами у даній справі) право власності на приміщення підвалу було набуто 30 березня 2013 року та останнє було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Також, як визнається позивачем, рішення апеляційного суду Одеської області по справі №2/1522/10820/11, яким було скасовано рішений Приморського районного суду м. Одеси від 23.11.2011 року та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 , було прийнято 29 жовтня 2013 року. Проте із даним позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Одеська міська рада звернулась до суду лише 20 березня 2017 року, тобто на думку представника відповідача з пропуском строків позовної давності вже до первісних відповідачів. Зазначав, що апеляційна скарга Одеської міської ради на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2011 poкy у справі №2/1522/10820/11 датована 09 липня 2013 року, а отже вже на 09 липня 2013 року міська |рада була обізнана про порушення свого права. Також міська рада мала можливість довідатись про особу, яка порушила їх права, в даному випадку - первісних відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , проте це не було ними зроблено з невідомих на то причин. Не здійснення цих дій, на думку представника відповідача, є порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо захисту прав власності. Отже, за викладеного представник відповідача зазначає, що Одеською міської ради при зверненні до суду з даним позовом (20 березня 2017 року) строк був пропущений як з моменту вибуття майна з володіння (23 листопада 2011 року), так і з моменту, коли міській раді було достеменно стало про це відомо (09 липня 2013 року), та навіть із моменту скасування апеляційним судом Одеської області рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2011 року (29 жовтня 2013 року). За викладеного, представник відповідача просив відмовити у позові.
У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Василін В.В., заперечував проти позову та просив у його задоволенні відмовити, наполягаючи на тому, що вже станом на час подання даного позову до первісних відповідачів - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 міською радою вже був пропущений строк позовної давності. Питання щодо поновлення таких строків ніким не заявлялось, тому вважає, що наявні підстави для відмови у задоволенні позовних вимог.
Інші учасники процесу у судове засідання не з'явились, були сповіщені про час та місце розгляду справи належним чином, причини неявки суду не повідомили.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 січня 2022 року у задоволенні позову Одеської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Образцова Тетяна Анатоліївна, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про витребування нежилого підвального приміщення з незаконного володіння - відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач Одеська міська рада просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
В судове засідання, призначене на 17 вересня 2025 року об 16 год 00 хв з'явились представник позивача - Старостін О.С. та представник відповідача - ОСОБА_10 , інші учасники справи до суду не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, що підтверджується довідками та рекомендованими повідомленнями, наявною в матеріалах справи (а.с. 95-101).
Третім особам у справі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 судові повістки направлялись на відомі суду адреси їх реєстрації та проживання, проте поштові повідомлення повернулись до суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Одеським апеляційним судом було опубліковано на офіційну веб-сайті суду заяви повідомлення про судове засідання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (а.с. 95-96).
Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.
У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Таким чином, оскільки судова повістка направлялась на відому суду адресу місця проживання третіх осіб та враховуючи, що отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а саме суду, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов'язок щодо повідомлення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про дату, час та місце розгляду справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність не з'явившихся учасників справи, які своєчасно і належним чином були повідомлені про час і місце розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною 1 статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а також право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.
Статтями 316, 317, 319, 321 ЦК України визначено, що право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власність зобов'язує, держава не втручається в здійснення власником права власності.
Відповідно до статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом, зокрема із правочинів і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із Закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.
Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
Відповідно до частини 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Судом першої інстанції встановлено, що заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2011 року по справі №2/1522/10820/11 позов ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , Одеської міської ради задоволено. Визнано за ОСОБА_4 право власності на нежиле підвальне приміщення загальною площею 230 кв.м, що розташоване в АДРЕСА_1 .
У подальшому, рішенням апеляційного суду Одеської області від 29 жовтня 2013 року (а.с. 9-10, т. 1) апеляційну скаргу Одеської міської ради було задоволено. Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2011 року скасовано. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , Одеської міської ради про визнання права власності на нежиле підвальне приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 230 кв.м відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постановою Верховного Суду від 23.10.2019 касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, рішення апеляційного суду Одеської області від 29 жовтня 2013 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постановою Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2011 року скасовано. Постановлено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , Одеської міської ради про визнання права власності на нежиле підвальне приміщення відмовлено.
Також, суд вбачає, у жовтні 2015 року Одеська міська рада звернулась до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ковальська Вікторія Валентинівна, ОСОБА_11 , про витребування нежилого підвального приміщення з незаконного володіння (справа №522/21247/15-ц).
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 16 травня 2016 року (а.с. 170- 172) було задоволено позов міської ради та витребувано із незаконного володіння ОСОБА_6 нежиле підвальне приміщення загальною площею 230 кв.м, що розташоване в АДРЕСА_1 , на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради.
Вказане рішення не оскаржувалось та набуло законної сили.
Задовольняючи позов міської ради згідно рішення суду від 16 травня 2016 року суд виходив з того, що спірне нежиле приміщення з володіння територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради вибуло без її згоди, зокрема на підставі рішення суду, яке у подальшому було скасовано.
За розглядом даної цивільної справи Приморським районним судом м. Одеси було встановлено, що за час поки Одеській міській раді не було відомо про її порушені права, ОСОБА_4 було відчужено спірний об'єкт нерухомості ОСОБА_6 на підставі договору дарування від 13.04.2012 за №55, посвідченого приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Ковальскою В.В..
Суд виходив із того, що згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 06.08.2015 нежиле підвальне приміщення загальною площею 230 кв.м, що розташоване в АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_6 (реєстраційний номер майна НОМЕР_1 ).
Також судом встановлено, що за договором купівлі-продажу спірного майна №1098 від 30.03.2013, посвідченого приватним нотаріусом ОМНО Образцовою Т.А., права та обов'язки попереднього власника майна ОСОБА_6 відносно нежилого підвального приміщення, заг. пл. 230 кв.м, що розташоване в АДРЕСА_1 , перейшли до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у рівних частках по 1/2, про що свідчить інформаційна довідка з Державного реєстру речових права на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно №82681996 від 17.03.2017 (а.с. 13-17, т. 1).
При цьому відомості щодо попереднього власника майна - ОСОБА_6 були внесені до реєстру нерухомості ще станом на 17 квітня 2012 року.
У подальшому, за договором купівлі-продажу від 28.07.2017 власником спірного приміщення став ОСОБА_1 , який набув його за договором купівлі-продажу від 28.07.2017, укладеного з ОСОБА_8 та ОСОБА_2 , про що свідчить інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру права власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон на відчуження об'єктів нерухомого майна від 18.09.2017 за №97546983 (а.с. 140-144, т. 2).
На підставі вказаних вище обставин, а саме, що спірне нежиле приміщення з володіння територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради вибуло без її згоди, зокрема на підставі рішення суду, яке у подальшому було скасовано, Одеська міська рада 20 березня 2017року звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з вимогами про витребування майна, а в подальшому із уточненим позовом від 01 листопада 2018 року до ОСОБА_1 ..
За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача. Вибуття майна з володіння власника на підставі правочину, який визнаний надалі недійсним, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
При цьому суд погоджується із тією обставиною, що спірне приміщення вибуло поза волею Одеської міської ради.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 в справі №911/3680/17 (провадження №12-104гс19).
За розглядом справи №522/21247/15-ц, що не спростовано відповідачем, судом було встановлено, що спірне майно - нежиле підвальне приміщення загальною площею 230 кв.м, що розташоване в АДРЕСА_1 , вибуло з володіння міської ради поза їх волею, зокрема на підставі рішення суду, яке у подальшому було скасовано.
У відповідності до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Також суд погоджується із тим, що майно вибуло поза волею позивача, з тих підстав, що відчуження спірного майна на користь ОСОБА_9 (28 липня 2017 року) було здійснено всупереч існуючому забезпеченню позову - арешту майна ОСОБА_2 , а саме 1/2 частини нежилого підвального приміщення, заг. пл. 230 кв.м, що розташоване у будинку АДРЕСА_1 , застосованого на підставі ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 21 червня 2017 року (по справі №522/21247/15-ц).
Між тим, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).
Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.
Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.
Відповідна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 02.12.2021 по справі №310/5378/17.
Відповідно до частини 1 статті 261 ПК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.
У своїй постанові Велика Палата Верховного Суду від 26.11.2019 по справі №914/3224/16 суд зазначає, що оскільки право власності територіальної громади на спірний об'єкт нерухомості було порушено в момент її вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов'язується з моментом, коли міська рада довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи. Оскільки порушення прав позивача було предметом судового розгляду в іншій справі, то позивачу було відомо про таке порушення ще на час звернення позивача з позовом у зазначеній справі.
Водночас, з метою забезпечення єдності судової практики ВП ВС відступає від висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16.08.2018 у справі №711/802/17 та від 06.06.2018 у справі №520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу строків позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ДК України відліковувався з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу.
Суд вбачає, що даний позов до первісних відповідачів ( ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ) був пред'явлений міською радою 20 березня 2017 року.
При цьому, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 право власності на спірне приміщення підвалу було набуто ще 30 березня 2013 року та останнє було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, про що свідчить відповідна інформаційна довідка від 17.03.2017 (а.с. 13-17, т. 1).
Також, як визнається самим представником позивача, рішення апеляційного суду Одеської області по справі №2/1522/10820/11, яким було скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2011 року та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 , було прийнято 29 жовтня 2013 року.
При цьому, апеляційна скарга Одеської міської ради на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2011 року у справі №2/1522/10820/11 датована 09 липня 2013 року, а отже суд погоджується із доводами представника відповідача та вбачає, що вже станом на 09 липня 2013 року міська рада була обізнана про порушення свого права.
Крім того, звертаючись у жовтні 2015 року до суду з позовом про витребування спірного нежитлового приміщення з незаконного володіння (справа №522/21247/15-ц) міська рада пред'явила вимоги до ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , не зважаючи на те, що власниками спірного приміщення вже станом на 30 березня 2013 року були ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ..
При цьому, міська рада не була позбавлена можливості довідатись про особу, яка порушила їх права, в даному випадку - первісних відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , проте це не було ними зроблено з невідомих на то причин.
У постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у справі №186/599/17 від 27.01.2021 викладений такий правовий висновок: початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку ст. 388 ЦК України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна. Проте, суд зазначив, що оскільки право власності держави на спірне нерухоме майно було порушено саме в момент його вибуття з державної власності у володіння іншої особи, то початок перебігу позовної давності в даному випадку пов'язується з моментом, коли орган державної влади довідався саме про такий факт вибуття з державної власності у володіння іншої особи.
За викладеного, суд погоджується з доводами представника відповідача та вбачає, що Одеською міською радою при зверненні до суду з даним позовом (20 березня 2017 року) був пропущений строк позовної давності, як з моменту вибуття майна з володіння (23 листопада 2011 року), так і з моменту, коли міській раді достеменно стало про це відомо (09 липня 2013 року), та навіть з моменту скасування апеляційним судом Одеської області рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2011 року (29 жовтня 2013 року).
Жодних поважних причини пропуску строку позовної давності не наведено.
У справі Волков проти України (Oleksandr Volkov v. Ukraine №21722/11, параграф 137, від 9 січня 2013 року) Європейський суд з прав людини зазначає, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), n. 51, Reports 1996-IV). Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень.
Таким чином, враховуючи наведені обставини, суд першої інстанції дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову Одеської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Образцова Тетяна Анатоліївна, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про витребування нежилого підвального приміщення з незаконного володіння з підстав пропущення строку звернення до суду.
При цьому суд враховує, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява №19336/04), пункти 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
- якщо можливість і втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за корегуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;
- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно закону- легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу де Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки -встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (див., зокрема, постанову ВП ВС від 15.09.2020 у справі №469/1044/17 (провадження №14- 317цс19, пункти 40 - 43)).
Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитися неможливо, виходячи з наступного.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07.10.2010 (остаточне 21 лютого 2011 року) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10.02.2010 (остаточне 10 травня 2011 року) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права.
Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.
Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Судова колегія вважає, що позивачем Одеською міською радою доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, наявність правових підстав для витребування спірного майна у відповідача ОСОБА_1 , спірне майновибуло з володіння власника поза його волею на підставі рішення суду, яке у подальшому було скасоване.
Відповідачем ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами, що він не знав і не міг знати про відсутність у відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_8 прав на відчуження майна, оскільки він не вжив усіх розумних заходів, не виявив обережність та обачність для з'ясування правомочності покупців на відчуження спірного майна. Тому у даному випадку відповідач може бути позбавлений належного йому майна із зазначених позивачем правових підстав.
Так, у постанові ВП ВС від 15.05.2019 у справі №522/7636/14-ц (провадження №14-636цс18) вказано, що за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Такий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження №6-251цс15). Цей висновок також був підтриманий ВП ВС, зокрема у постанові від 05.12.2018 (провадження №14-247цс18 та №14-179цс18).
Верховний Суд України у постанові від 16 квітня 2014 року у справі за №6-14цс13 також зазначив, що майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позов Одеської міської ради є обґрунтованим, однак відмовив в позові у зв'язку з пропуском строку позовної давності.
Дійсно, особа, право якої порушено, може вимагати захисту чи примусового здійснення свого права через суд протягом позовної давності.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
За змістом статей 256, 261 і 267 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (постанова ВП ВС від 22.05.2018 у справі №369/6892/15-ц).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року за заявою №14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).
Наведене дає підстави для висновку, що позовна давність є строком пред'явлення позовної вимоги як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
Позовна давність забезпечує юридичну визначеність правовідносин сторін та остаточність судових рішень, запобігаючи порушенню прав відповідача. Питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача, причин унеможливлювали або істотно утруднювали подання позову, вирішуються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.
Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України.
Статтею 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до частини 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
На віндикаційні позови поширюється загальна позовна давність (постанова ВП ВС від 17.10.2018 у справі №362/44/17 (провадження №14-183цс18)).
Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме, статей, 256, 257, 261 ЦК України, Верховний Суд України у постанові від 22 лютого 2017 року у справі №6-17цс17 дійшов до правового висновку: «порівняльний аналіз термінів «довідалася» та «могла довідатися», що містяться в частині 1 статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року №6-17цс17».
До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 07.08.2019 у справі №520/9169/15 (провадження №61-25349св18), у постанові від 22.01.2020 №522/68715/15 (провадження №61-1563св17) та Верховний Суд України у постанові від 21 травня 2014 року у справі №6-7цс14.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції помилково виходив з того, що Одеською міською радою при зверненні до суду із даним позовом (20 березня 2017 року) був пропущений строк позовної давності, як з моменту вибуття майна з володіння (23 листопада 2011 року), так і з моменту, коли міській раді достеменно стало про це відомо (09 липня 2013 року), та навіть з моменту скасування апеляційним судом Одеської області рішення Приморського районного суду м. Одеси від 23 листопада 2011 року (29.10.2013 року).
Проте, у даному випадку з достовірністю встановлено, що позовна давніть перервалась зверненням Одеської міської ради у 2015 році до суду із позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Ковальська Вікторія Валентинівна, ОСОБА_11 про витребування нежилого підвального приміщення загальною площею 230 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , з незаконного володіння. Рішенням від 16 травня 2016 року Приморським районним судом м. Одеси у цивільній справі №522/21247/15-ц позов задоволено. Після ухвалення даного рішення переривання позовної давності закінчилось, її перебіг розпочався спочатку.
Із позовом за захистом порушеного права Одеська міська рада звернулася до суду 20 березня 2017 року, тобто в межах строку позовної давності.
У постанові ВП ВС від 21.09.2022 у справі №908/976/19 (провадження №12-10гс21) зазначено, що:
«5.57. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.
5.58. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України.
5.59. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що метою реалізації майна на прилюдних торгах є продаж майна за найвищою ціною внаслідок конкуренції покупців; для успішної конкуренції покупців необхідно, щоб добросовісні покупці були впевнені в тому, що в разі перемоги на прилюдних торгах вони отримають майно вільним від обтяжень і вимог інших осіб (постанова ВП ВС від 15.06.2021 у справі №922/2416/17, пункт 7.6). Тому в разі якщо право власності належало не боржнику, а іншій особі, це не може бути протиставлене покупцю (навіть якщо майно вибуло з володіння такої особи поза її волею), але лише за умови добросовісності покупця.
5.60. Якщо спірне майно є об'єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах ВП ВС від 23.10.2019 у справі №922/3537/17 (пункти 37), від 02.11.2021 у справі №925/1351/19 (пункт 6.45), від 06.07. 2022 у справі №914/2618/16 (пункт 53)). Отже, якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
5.61. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах ВП ВС від 23.10.2019 у справі №922/3537/17 (пункти 37,38), від 01.04.2020 у справі №610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15.06.2021 у справі №922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 06.07.2022 у справі №914/2618/16 (пункт 54).
5.62. Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах ВП ВС від 29.09.2020 у справі №688/2908/16-ц (пункт 37), від 20.07.2022 у справі №923/196/20 (пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала ВП ВС (пункт 51 постанови від 26.06.2019 у справі №669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 01.04.2020 у справі №610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 02.11.2021 у справі №925/1351/19).
5.64. Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності / недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном».
Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова ВП ВС від 07.11.2018 у справі №488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. пункт 58 постанови Великої Палати від 14.12.2022 в справі №461/12525/15-ц (провадження №14-190цс20)).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина 1 статті 81 ЦПК України)».
У пункті 58 постанови ВП ВС від 14.12.2022 в справі №461/12525/15-ц (провадження №14-190цс20) зроблено висновок, що «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову ВП ВС від 07.11.2018 у справі №488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо».
До аналогічного висновку дійшов й Верховний Суд у постанові від 26.09.2019 у справі №2-4352/11 (провадження №61-12731св18), у постанові 06.11.2019 у справі №522/14454/15 (провадження №61-30883св18), у постанові від 13.11.2019 у справі №645/4220/16 (провадження №61-1992св18), у постанові від 22.01.2020 у справі №520/7397/15 (провадження №61-6759 св18), у постанові від 27.05.2020 у справі №641/9904/16 (провадження №61-22378св19), у постанові від 12.08.2020 у справі №522/21850/15 (провадження №61-10018св18), у постанові від 16.12.2020 у справі №496/3663/16 (провадження №61-5696св19).
Досліджуючи питання дотримання балансу інтересів сторін спору на предмет переваги між захистом порушеного права позивача на спірне майно та правом відповідача ОСОБА_1 володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном, колегія суддів надає перевагу захисту прав позивача, оскільки відповідачем не надано суду належних та достовірних доказів на підтвердження того, що він не знав і не міг знати про відсутність у відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_8 прав на відчуження майна, оскільки не вжив усіх розумних заходів, не виявив обережність та обачність для з'ясування правомочності продавців на відчуження майна, в той час як перехід права власності на спірне нерухоме майно відбувся неодноразово у період з 2011 року по 28 липня 2017 року.
Колегія суддів враховує, що у даному випадку цивільне законодавство передбачає як право захисту на витребування майна його власником (статті 387, 388 ЦК України) так і визначає правові наслідки вилучення товару у покупця на користь третьої особи, на підставах, що виникли до його продажу, зокрема і право на відшкодування саме продавцем покупцю завданих збитків (стаття 661 ЦК України), на що має право і позивач, пред'явивши відповідний позов.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, висновок Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, з'ясовуючи наведені обставини справи, що мають значення для правильного вирішення спору, дослідив усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що за обставинами цієї справи, враховуючи всі наведені вище принципи, позивачем Одеською міською радою доведено належним чином, що спірне майно вибуло з власності територіальної громади м. Одеси поза її волею, тому міська рада має право на витребування спірного майна із володіння відповідача ОСОБА_1 , будь-які докази на підтвердження добросовісності набуття майна відповідачем відсутні. Таке втручання у права відповідача на спірне майно не порушить справедливого балансу інтересів, а саме: позитивні наслідки захисту інтересів позивача є більш важливими, ніж дотримання права відповідача. Отже задоволення позову не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Таким чином, позивачем Одеською міською радою в судовому засіданні доведено належним чином те, що відповідач ОСОБА_1 порушує її право на спірне нерухоме майно, а тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України порушене право позивача підлягає захисту судом.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Системний аналіз наведених норм права, правові висновки Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду апеляційної інстанції є справедливим, відповідає засаді верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору позивач отримав ефективний засіб юридичного захисту свого права на спірне майно, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Отже, позовні вимоги Одеської міської ради є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню в повному обсязі
Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 263-265 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, статей 257, 267, 330, 388 ЦК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про задоволення позову в повному обсязі.
На підставі частин 1 та 13 статті 141 ЦПК України судовій збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Позивач поніс і документально підтвердив витрати по сплаті судового збору при подачі позовної заяви в сумі 1 600,00 грн (т. 1, а.с. 6), та при подачі апеляційної скарги в сумі 2 400 грн (т. 2, а.с. 189), тому з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача необхідно присудити витрати по сплаті судового збору в сумі 4 000 грн.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -
Апеляційну скаргу Одеської міської ради задовольнити частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 січня 2022 року скасувати й ухвалити постанову, якою позовні вимоги Одеської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Образцова Тетяна Анатоліївна, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про витребування нежилого підвального приміщення з незаконного володіння, задовольнити.
Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) нежиле підвальне приміщення загальною площею 230 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 31378051101) на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) на користь Одеської міської ради, код ЄДРПОУ: 26597691, витрати по сплаті судового збору при подачі позовної заяви в сумі 1 600,00 грн та при подачі апеляційної скарги в сумі 2 400 грн.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 29 вересня 2025 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
С.М. Сегеда