Провадження № 22-ц/803/5502/25 Справа № 212/8286/23 Суддя у 1-й інстанції - Дехта Р. В. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
30 вересня 2025 року м. Кривий Ріг
справа № 212/8286/23
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Остапенко В.О.,
суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П.,
секретар судового засідання Дяченко Д.П.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідач російська федерація
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справи, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Висоцький Олександр Олександрович, на заочне рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 лютого 2025 року, яке ухвалено суддею Дехтою Р.В. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 10 лютого 2025 року,
В жовтні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до російської федерації про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок експропріації російською федерацією природних ресурсів Українського народу під час незаконної збройної агресії.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 20 лютого 2014 року розпочалася військова збройна агресія рф проти України, що призвело до окупації рф частини території України, а саме: Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та включення цієї території до складу рф на правах суб'єктів федерації - Республіки Крим та міста федерального значення Севастополь, про що було проголошено рф 18 березня 2014 року нібито внаслідок проведення 16 березня 2014 року так званого референдуму про статус Криму. З цього моменту фактично розпочалася перша фаза військової збройної агресії рф проти України. В квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії рф проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужби РФ проголосили створення Донецької народної республіки (07 квітня 2014 року) та Луганської народної республіки (27 квітня 2014 року).
27 серпня 2014 року рф розпочала масоване вторгнення регулярних підрозділів Збройних Сил РФ на територію Донецької та Луганської областей.
21 лютого 2022 року президент рф путін підписав укази про визнання Донецької народної республіки та Луганської народної республіки самостійними республіками, а також підписав з республіками договори про дружбу, співпрацю та допомогу.
24 лютого 2022 року розпочалася збройна агресія рф проти України - повномасштабне вторгнення агресора рф на суверенну територію України, обстрілявши крилатими ракетами великої дальності з території Білорусі майже всі міста України. В даний час Україна залишається об'єктом збройної військової агресії з боку рф яку остання здійснює.
рф своїми протиправним діями заподіяла як матеріальну, так і нематеріальну шкоду не тільки Україні, а й її громадянам, порушуючи їхні права, у тому числі право на життя, право мирно володіти та розпоряджатися своїм майном і майновими правами, як на території АРК, Донецької та Луганської областей, а також на шельфі Чорного моря в економічній зоні України. Таким чином, рф несе відповідальність за порушення прав і свобод Українського народу та за незаконну експропріацію майна громадян України, які проживають на її території.
З інформації, розміщеної The Washington Post і Нафтогаз України в мережі Інтернет встановлено, що за час незаконної окупації Криму та Донецької області рф присвоїла 41 родовище вугілля, 27 родовищ природного газу, 14 родовищ пропану, 9 родовищ нафти, 6 родовищ залізної руди, 2 родовища титанової руди, 2 родовища цирконієвої руди, а також по одному - урану, золота та великий кар'єр з видобутку вапняку, який раніше використовувався для виробництва сталі в Україні. За підрахунками експертів Нафтогаз України, Україна втратила 63 відсотки покладів вугілля, 11 відсотків родовищ нафти, 20 відсотків родовищ природного газу, 42 відсотки родовищ металів і 33 відсотки родовищ рідкісноземельних корисних копалин, у тому числі літію, які є об'єктами права власності Українського народу.
рф взяла під контроль чимало українських родовищ корисних копалин, вартість яких оцінюється в 12,4 трильйона доларів США, і це лише половина доларової вартості 2209 родовищ, повідомила газета The Washington Post (WP) із посиланням на аналіз, проведений на замовлення канадською аналітичною компанією SecDev. Також, рф захопила 63 % вугільних родовищ, 11 % родовищ нафти, 20 % родовищ природного газу,42 % покладів металів та 33 % рідкісноземельних та інших важливих корисних копалин, включаючи літій.
«Акціонери» України, якими є Український народ, тобто, громадяни України, понесли збитків у сумі 36 трильйона 700 мільярдів доларів США, що на кожного громадянина України припадає 1 990 149,79 доларів США, якщо брати за розрахунок чисельність громадян України в загальній кількості 18 440 823 людини, враховуючи динаміку виробництва споживання хліба населенням України за 2020 рік, без врахування населення на тимчасово окупованих територіях, які за час окупації в добровільному порядку набули громадянства рф.
Як зазначає Державна служба статистики України за 1 півріччя 2020 року, виробництво хліба та хлібобулочних виробів становило 373 тисячі тонн хліба, що за весь 2020 рік становитиме 746 000 тонн, середньостатистична кількість споживання хліба (кг) на одну людину на рік становить 88,38 кг/рік (2020) без врахування населення на тимчасово окупованих територіях. Так, 746 000 тонн/людино/рік: 88,38 кг/людино/рік, що 8 440 823 людини, добавимо до цієї кількості 10 мільйонів людей, які виїхали з України за кордон - отримаємо 18 440 823 людини.
Позивач вважає що незаконна експропріація рф зазначених вище природних ресурсів України під час незаконної окупації території АРК, Луганської та Донецької областей рф порушила низку прав і основоположних свобод, визначених у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і Протоколів до неї призвело до нанесення йому матеріальної шкоди.
Посилаючись на викладене, позивач просив суд визнати повномасштабну збройну агресію Російської Федерації проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території суверенної держави - Україна та експропріацію Російською Федерацією природних родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях Луганської і Донецької областях і АР Крим - геноцидом Українського народу; стягнути з Російської Федерації на користь позивача майнову шкоду в розмірі 1 990 149,79 доларів США, а також моральну немайнову шкоду в розмірі 5 200 000,00 грн, завданої йому порушеннях його майнових і конституційних прав унаслідок повномасштабних незаконних військових дій Російської Федерації проти Українського народу
Заочним рішенням Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 лютого 2025 року позовні вимоги задоволено частково.
Стягнуто з російської федерації на користь ОСОБА_1 суму грошових коштів по відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії російської федерації проти України в розмірі 1 000 грн. Стягнуто з російської федерації до спеціального фонду державного бюджету України судовий збір у розмірі 1 073, 60 грн.
Позивач ОСОБА_1 , будучи незгодним з ухваленим судовим рішенням через свого представника Висоцького О.О., подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність і необґрунтованість рішення суду, просить його скасувати у повному обсязі, ухвалити нове судове рішення, яким визнати повномасштабну збройну агресію російської федерації проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території суверенної держави - Україна та експропріацію російською федерацією природних родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих землях російською федерацією територіях Луганської і Донецької областях і АР Крим - геноцидом Українського народу. Стягнути з російської федерації на користь ОСОБА_1 майнову шкоду в розмірі 1 990 149,79 доларів США та 5 200 000 грн моральної шкоди.
При цьому, представник позивача зазначає, що судом першої інстанції під час судового розгляду справи були допущені чисельні порушення норм ЦПК України.
Вказує, що суд відмовив у задоволенні позовної вимоги позивача про визнання повномасштабної збройної агресії російської федерації проти України, захоплення військовим шляхом значної частини території суверенної держави - Україна та експропріацію російською федерацією природних родовищ корисних копалин, які знаходяться на тимчасово окупованих землях російською федерацією територіях Луганської і Донецької областях і АР Крим - геноцидом Українського народу, і це при тому, що ще 27 січня 2015 року Верховна Рада України своєю постановою № 1854 визнала рф країною-агресором; Постановою 14 квітня 2022 року № 2188-ІХ Верховна Рада України визнала збройну агресію рф проти України геноцидом Українського народу; Верховна Рада України Постановою від 21 вересня 2022 року № 2630-ІХ щодо схвалення заяви про незаконне продовження захоплення (анексії) рф інших територій. Вказує, що обставини, які визнані Верховною Радою України у своїх законодавчих актах як такими, що існують на його думку не підлягають доказуванню, оскільки стали загальновідомими тобто такими, що не підлягають доказуванню.
Наголошує на тому, що судом першої інстанції до спірних правовідносин не було застосовано відповідні норми права, викладені у постановах Верховного Суду, що підтверджує незаконність ухваленого судового рішення.
Натомість, з таким висновком суду першої інстанції про відсутність геноциду Українського народу з боку рф неможна погодитись, оскільки Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, яка вступила в силу 12 січня 1951 року та була Ратифікована Президиумом Верховної Ради УРСР 15 листопада 1954 року не встановлює для національних судів незалежної України будь-яких застережень у неможливості в розгляді позовних вимог осіб, фізичних чи юридичних, які вважають, що дії, які здійснюються з наміром знищити повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу, як таку можна вважать геноцидом такої етнічної групи.
Позивач вважає, що оскаржуване рішення не ґрунтується на основних засадах цивільного судочинства, визначених п.п.1-6, 10 ч.3 ст.2 ЦПК України, тому його не можна визнати законним та обґрунтованим і таким, що ґрунтується на верховенстві права.
Вказує, що у рішеннях, які набрали законної сили суд з рф на користь громадянина України стягнув моральну (немайнову) шкоду в розмірі 5 200 000 грн, а також матеріальну шкоду у розмірі 1 990 149,79 доларів США, встановивши таким чином обставини стосовно рф, які дозволили суду стягнути на користь позивача з рф моральну шкоду та матеріальну шкоду, завдану внаслідок збройної агресії рф проти України.
Позивач зазначає, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в розмірі 1 000 грн навіть не намагався дослідити зазначені обставини, встановлені судовими рішеннями інших суддів, що зобов'язувало суд застосувати приписи ч.ч.4, 5 ст.82 ЦПК України.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися, про причини своєї неявки суд не повідомили, що, у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розглядові справи.
Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.
Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.
У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 суд дійшов висновку про те, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд апеляційної інстанції вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Колегія суддів не вбачає підстав для визнання обов'язкової явки сторін по справі в судове засідання, оскільки наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.
Відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалося.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що позивач ОСОБА_1 є громадянином України.
З 2014 року російська федерація здійснює збройну агресію проти України, тобто вчиняє дії, визначені статтею 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 14 грудня 1974 року, як акт збройної агресії.
Згідно заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків», текст якої схвалено постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VІІІ, збройна агресія російської федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року з тимчасової окупації Кримського півострову, зокрема, Автономної Республіки Крим і міста Севастополя (перша фаза збройної агресії).
Друга фаза збройної агресії російської федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами російської федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (7 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).
Третя фаза збройної агресії російської федерації розпочалася 27 серпня 2014 року масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів збройних сил російської федерації.
24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії російської федерації проти України - повномасштабне вторгнення збройних сил російської федерації на суверенну територію України.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-ІХ, на всій території України введено воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, дія якого триває до теперішнього часу.
Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України № 309 від 22 грудня 2022 року затверджено Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією.
Позивач ОСОБА_1 проживає у м. Кривому Розі Дніпропетровської області, яке не входить до переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією, визначених наказом № 309 від 22 грудня 2022 року.
Постановою Кабінету Міністрів України № 945 від 23 серпня 2022 року «Про затвердження переліку об'єктів нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України, які є окупованими російською федерацією» затверджено перелік об'єктів нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України, які є окупованими російською федерацією.
Відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог в частині визнання незаконної збройної агресії російської федерації геноцидом всього Українського народу, суд першої інстанції виходив з того, що Жовтневий районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області не є компетентним судом для вирішення цього питання.
При цьому, місцевий суд зазначив, що юридичне визнання подій в Україні геноцидом можливе лише компетентним судом після проведення відповідного розслідування, яким є Міжнародний Суд ООН.
Відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог в частині відшкодування майнової шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивача у цій частині є абстрактними, не містять жодного обґрунтування негативного впливу окупації рф природних ресурсів України, саме на їх конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси, при цьому покликання на порушення інтересу українського народу, частиною якого є позивач, і для якої цей інтерес має значення, що свідчить про відсутність предмету захисту у суді, оскільки позивачем не визначено права, свободи чи інтересу, які мають бути захищені (поновлені) у судовому порядку, що фактично вказує на безпредметність заявленого позову. Окрім того, суд зазначив, що позивачем не надано суду жодного належного та допустимого доказу на підтвердження розміру збитків, завданих окупацією.
Частково задовольняючи позовні вимоги щодо відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що у зв'язку зі збройною агресією російської федерації проти України, позивач, що є очевидним, зазнав душевних страждань і приниження, переніс стрес і побоювання за свою безпеку, було порушені його нормальні життєві зв'язки, що потребує вчинення додаткових зусиль для організації свого життя та захисту порушеного права.
Визначаючи розмір моральної шкоди, суд першої інстанції врахував характер допущеного державою російська федерація правопорушення, глибину душевних страждань позивача, позбавлення його можливості реалізації своїх прав, а також, виходячи з вимог розумності та справедливості визначив до стягнення на відшкодування моральної шкоди 1 000 грн.
Апеляційний суд не може повністю погодитись з визначеним судом першої інстанції розміром відшкодування завданої моральної шкоди, з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободичи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування - частина третя статті 82 ЦПК України), що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивачки, за захистом якого вона звернулася до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би російська федерація не користувалася судовим імунітетом, тобто до суду російської федерації.
Таким чином, звернення позивача до українського суду є єдиним розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало би позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права.
Статтею 13 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Нормами ст. 324 ЦК України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.
Статтею 4 Кодексу України про надра встановлено, що український народ здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради.
Визнання народу України суб'єктом права виключної власності на певні природні ресурси не породжує самостійної форми власності на ці об'єкти. За своєю економічною природою власність на ці об'єкти фактично є державною.
Колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що позивач не має матеріально-правової зацікавленості (інтересу), так як право виключної власності, яке закріплене у ст.13 Конституції України, на землі, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, не породжує для нього, як громадянина України, самостійної форми власності на ці об'єкти, оскільки окупація рф природних ресурсів України не порушує безпосередньо прав власності позивачів.
Щодо законного інтересу позивача у рішенні суд першої інстанції зазначив, що за своїм сенсовим навантаженням термін «законний інтерес» є тотожним «охоронюваному законом інтересу», оскільки саме законність обумовлює надання інтересу правової охорони.
Поняття законного (охоронюваного законом) інтересу міститься в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі № 1-10/2004, згідно з яким поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Ознаки, притаманні законному інтересу, визначені у вже згадуваному рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі № 1-10/2004. Поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.
Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Розмежовуючи суб'єктивне право, і пов'язаний з ним інтерес, Конституційний Суд України зазначає, що перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: «Дозволено все, що передбачено у законі», а друге - простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: «Дозволено все, що не забороняється законом».
Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб'єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов'язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість.
Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимось конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб'єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.
Зі змісту наведених правових норм випливає, що судовому захисту в цивільному судочинстві підлягає законний інтерес, який має такі ознаки: а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; б) пов'язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом; в) є визначеним. Благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; г) є персоналізованим (суб'єктивним). Тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово «її»);
Судом першої інстанції вірно встановлена очевидна відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), оскільки він не відноситься до кола осіб, які можуть бути позивачами у справах про стягнення з рф шкоди, яка завдана окупацією природних ресурсів, тобто, позивач не має у даному випадку матеріальної правоздатності.
При з'ясуванні статусу позивача як «потерпілого», суд першої інстанції керувався практикою, напрацьованою Європейським судом з прав людини.
Поняття «потерпілий» має автономне значення (не залежить від національного законодавства) і має значення лише для цілей застосування Конвенції. Водночас, підходи ЄСПЛ мають важливе методологічне значення для розвитку практики національних судів.
Відповідно до статті 35 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає: a) що ця заява несумісна з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтована або є зловживанням правом на подання заяви; або b) що заявник не зазнав суттєвої шкоди, якщо тільки повага до прав людини, гарантованих Конвенцією і протоколами до неї, не вимагає розгляду заяви по суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена жодна справа, яку національний суд не розглянув належним чином.
Отже, право особи на звернення до ЄСПЛ пов'язане з наявністю у неї статусу жертви (потерпілого). Слово «жертва» в контексті статті 34 Конвенції означає особу або осіб, яких прямо або опосередковано торкнулося стверджувальне порушення. Стаття 34 Конвенції не дозволяє скаржитися абстрактно на порушення Конвенції.
Колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що доводи позивача про відшкодування майнової шкоди є абстрактними та не містять жодного обґрунтування негативного впливу окупації рф природних ресурсів України, саме на їх конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси, а посилання на порушення інтересу українського народу, частиною якого є позивач, і для якого цей інтерес має значення, свідчить про відсутність предмету захисту у суді, оскільки позивачем не визначено права, свободи чи інтересу, які мають бути захищені (поновлені) у судовому порядку.
Висновок суду першої інстанції про те, що позовні вимоги позивача про визнання збройної агресії російської федерації геноцидом Українського народу не підлягають задоволенню є вірним, з огляду на таке.
Політичне визнання цього злочину вже є. Заяви щодо вчинюваного геноциду в Україні вже зробили Верховна Рада та парламенти низки держав і в Європі, і у Північній Америці.
Так, 14 квітня 2022 року Верховною радою України прийнято Постанову № 2188-IX про схвалення Заяви Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні». Зі місту Заяви слідує, що від імені Українського народу Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади України розцінюючи означені у Заяві дії російської федерації проти населення України як такі, що спрямовані на знищення Українського народу, цією Заявою: визнає дії, вчинені Збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії російської федерації проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу; звертається до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав щодо визнання вчинення російською федерацією геноциду Українського народу, а також злочинів проти людяності та воєнних злочинів на території України.
При цьому, резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 року геноцид був визнаний міжнародним злочином.
Також слід зазначити, що резолюція 180 (II) від 21 листопада 1947 року встановила, що «…геноцид є міжнародним злочином, який тягне за собою національну та міжнародну відповідальність окремих осіб і держав».
Крім того, 09 грудня 1948 року була прийнята й відкрита для підписання Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (набула чинності у 1951 року).
В свою чергу, юридичне визнання подій в Україні геноцидом можливе лише компетентним судом після проведення відповідного розслідування.
Відповідальність держави за вчинення геноциду можлива лише згідно з рішенням Міжнародного Суду ООН. Росія та Україна свого часу ратифікували Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, яка уповноважує Міжнародний суд ООН серед іншого розглядати ці питання.
01 липня 2022 року Україна подала Меморандум до Міжнародного Суду ООН (далі МС ООН) у справі проти російської федерації щодо порушення Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього (1948 року) (далі - Конвенція про запобігання геноциду). Це є важливою подією у процесі протидії агресії російській федерації та притягненні її до міжнародної відповідальності.
Відповідно до Статуту МС ООН, ця міжнародна судова інституція має юрисдикцію розглядати міждержавні спори за заявою однієї зі сторін щодо порушення положень міжнародних договорів, сторонами яких є відповідні держави. І Україна, і Росія є учасниками Конвенції про запобігання геноциду, таким чином це дає юридичні підстави для розгляду справи Судом.
На підставі наведеного вище, Жовтневий районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області не є компетентним судом для визнання незаконної збройної агресії російської федерації геноцидом всього Українського народу.
Щодо визначеного судом першої інстанції розміру моральної шкоди, стягнутої з відповідача на користь позивача, колегія суддів зазначає наступне.
Кожна людна в Україні, що пережила та переживає збройну агресію РФ проти України зазнає, у тому числі моральних страждань, які складно оцінити.
В ЦК України міститься незначна кількість випадків, за яких законодавець урегулював ті чи інші цивільні відносини дотичні до воєнних дій або воєнного стану. Наприклад: оголошення фізичної особи померлою (стаття 46 ЦК України); зупинення перебігу позовної давності якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан (пункт 4 частини першої статті 263 ЦК України); не вважаються примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншими рішеннями суду, а також робота чи служба відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан (абз. 2 частини 3 статті 312 ЦК України); в умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості (частина 2 статті 353 ЦК України).
Звісно, що норми, які стосуються компенсації моральної шкоди, неорієнтовані законодавцем на їх застосування для компенсації втрат внаслідок агресії, воєнних дій або воєнного стану.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України).
Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що вона є нормою, яка має поширюватися на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання "особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав".
Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року в справі № 279/1834/22 (провадження N 61-1382сво23)).
По своїй суті зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов'язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації.
Джерелом визначеності змісту обов'язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18)). (2) Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.
У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв'язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов'язання з її відшкодування. Покладення обов'язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі N 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі N 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).
Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні "трансформують" шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування "обчислює" шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого.
При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження N 61-1132св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20 (провадження № 61-21130сво21)).
Змагальність сторін є однією з основних засада (принципів) цивільного судочинства (пункт 4 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини перша-четверта статті 12 ЦПК України).
Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків (частина п'ята статті 12 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина першастатті 81 ЦПК України).
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Наприклад, в Італії в судовій практиці застосовуються різноманітні критерії для компенсації немайнової шкоди втілені у відповідних таблицях (наприклад, таблиці суду м. Риму (https://www.tribunale.roma.it/allegatinews/A_24405.pdf)).
Колегія суддів підкреслює, що в українській судовій практиці не застосовуються певні таблиці для визначення розміру грошової компенсації моральної шкоди.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 20 червня 2024 року у справі № 216/5657/22.
Тому при визначенні грошової компенсації моральної шкоди слід враховувати те, що: дійсно внаслідок військової агресії РФ проти України особа може зазнавати (зазнала) моральної шкоди; законодавець в статті 23 ЦК України передбачив відкритий перелік обставин, які враховуються судом при визначенні розміру грошової компенсації (характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування; інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості);розмір грошової компенсації моральної шкоди завданій особі внаслідок військової агресії РФ проти України може відрізнятися, залежно від того, на які обставини завдання моральної шкоди посилається позивач та які обставини враховані судом при визначенні розміру грошової компенсації моральної шкоди; такими обставинами може бути, зокрема: смерть близьких осіб, каліцтво особи чи близьких осіб; місце проживання особи (різняться відчуття осіб, що проживають на території проведення бойових дій чи осіб далеко від цієї території); пошкодження або знищення рухомого майна; права які порушені внаслідок військової агресії РФ проти України тощо.
У справі, що переглядається позивач посилався в позовній заяві на те, що він проживає на даний час в м. Кривому Розі Дніпропетрвоської області, переживає за свою безпеку, через постійні повітряні тривоги змушені перебувати тривалий час в укритті.
З огляду на місце проживання позивача, яке не віднесено до території можливих бойових дій, враховуючи ту обставину, що за період з лютого 2022 року в Дніпропетровській області було оголошено значну кількість повітряних тривог, які стали частиною повсякденного життя, і в Дніпропетровській області вони тривали досить довго, з огляду на характер вимушених змін у житті позивачки та глибину фізичних та душевних страждань внаслідок ракетних обстрілів з ураженням цивільних об'єктів, порушення нормальних життєвих зв'язків внаслідок збройної агресії РФ проти України, які вимагають додаткових зусиль для організації свого життя, суд апеляційної інстанції вважає, що необхідною й достатньою сатисфакцією для позивача є визначення розміру відшкодування моральної шкоди, яка підлягає компенсації за рахунок РФ, в сумі 100 000 грн.
З урахуванням встановлених судом обставин, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність зміни рішення суду першої інстанції та збільшення позивачу компенсації за спричинену моральну шкоду із 1 000 грн до 100 000 грн.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Висоцький Олександр Олександрович, задовольнити частково.
Заочне рішення Жовтневого районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07 лютого 2025 року змінити в частині розміру моральної шкоди, стягнутої з російської федерації на користь ОСОБА_1 , збільшивши цей розмір з 1 000 грн до 100 000 (сто тисяч) гривень.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повне судове рішення складено 30 вересня 2025 року.
Головуючий:
Судді: