Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
01.10.2025 р. справа №520/6955/25
Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом
ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)
до Військової частини НОМЕР_1 (далі за текстом - відповідач, суб'єкт владних повноважень)
провизнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
встановив:
Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_1 Збройних Сил України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 , матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023 рік, передбаченої пунктом 1 статті 10-1 Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей від 20.12.1991 №2011-XII, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з Військової частини НОМЕР_1 Збройних Сил України 31.01.2023 рік; 2) зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 Збройних Сил України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , матеріальну допомогу на оздоровлення за 2023 рік, передбаченої пунктом 1 статті 10-1 Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей від 20.12.1991 №2011 - XII, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з Військової частини НОМЕР_1 Збройних Сил України 31.01.2023 рік.
Аргументуючи ці вимоги, зазначив, що суб»єктом владних повноважень було вчинено протиправні дії щодо не нарахування та невиплати грошової допомоги на оздоровлення за 2023р. за окремим письмовим рапортом військовослужбовця без фактичного вибуття військовослужбовця у відпустку, поданим під час перебування військовослужбовця на грошовому утриманні у Військовій частині НОМЕР_1 .
Відповідач, який був сповіщений про розгляд справи завчасно та у передбачений процесуальним законом спосіб, не виконав обов'язку із подання відзиву та доказів в обгрунтування незгоди із позовом.
За таких обставин, суд не вбачає перешкод у вирішенні спору по суті, адже наявні у справі докази повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин.
Оскільки одержані судом докази із достатньою повнотою та всебічністю висвітлюють обставини спірних правовідносин; процесуальні можливості здобуття судом доказів за власною ініціативою у порядку ч.4 ст.9 КАС України вичерпані; незмінне завдання адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України полягає саме у захисті прав приватної особи від незаконних управлінських волевиявлень суб»єкта владних повноважень, то спір підлягає вирішенню на підставі наявних у справі доказів.
Тож суд, повно виконавши процесуальний обов'язок зі збору доказів, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності та взаємозв»язку, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, перевіривши обґрунтованість доводів наявних у справі процесуальних документів приєднаними до справи доказами, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 ; належить до громадянства України; є учасником бойових дій відповідно до посвідчення серії НОМЕР_2 , виданим 17.09.2015р. ГУ НГУ; згідно з витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 від 17.03.2022р. №15 старший солдат запасу ОСОБА_1 прийнятий на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період; згідно з довідкою Військової частини НОМЕР_1 від 30.08.2024р. №1627/2601 молодший сержант ОСОБА_1 в період з 18.08.2022 по 14.11.2022, з 20.11.2022 по 17.01.2023 та з 23.01.2023 по 27.01.2023 брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, перебуваючи у Донецькій області, м. Краматорськ, Лиманська МТГ; згідно з довідкою Військової частини НОМЕР_3 від 26.01.2024р. №16756 молодший сержант ОСОБА_1 в період з 06.02.2023 по 20.04.2023, з 07.05.2023 по 26.06.2023, з 30.06.2023 по 08.10.2023, з 22.10.2023 по 02.11.2023 брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, перебуваючи в Костянтинівській МТГ, Краматорського району, Донецької області.
За запити представника заявника стосовно нарахування та виплати грошової допомоги на оздоровлення за період 17.03.2022р.-31.01.2023р. та одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби Військовою частиною НОМЕР_1 листом від 15.11.2024р. №1627/3376 та листом від 15.11.2024р. №1627/3375 надано відповідь про те, що заявнику було виплачено грошову допомогу на оздоровлення в серпні 2022 року в сумі 15.452,68 (п'ятнадцять тисяч чотириста п'ятдесят дві гривні 68 копійок). У 2023 році ОСОБА_2 не подавав рапорт на вибуття у частину щорічної основної відпустки. Отже, відповідно до п.2 розділу XXIII «Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам», затвердженого наказом Міністерства оборони України 07 червня 2018 року № 260, Військова частина НОМЕР_1 не має законних підстав виплатити ОСОБА_3 грошову допомогу на оздоровлення за 2023 рік. 31.01.2023 року, наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 31 від 31.01.2023 року, ОСОБА_4 було звільнено із займаної посади наказом Головнокомандувача Збройних Сил України (по особовому складу) від 27 січня 2023 року №98-РС, зараховано у розпорядження командира Військової частини НОМЕР_3 , вважати таким, що справи та посаду здав і вибув до нового місця служби у АДРЕСА_1 . Оскільки, заявник не був звільнений із військової служби, а продовжив її за новим місцем, виплата одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, індексації грошового забезпечення, встановленої Законом України від 03.07.1991 №1282-ХІІ "Про індексацію грошових доходів населення" не передбачена.
За твердженням сторони позивача на неодноразове звернення позивача про нарахування та виплату грошової допомоги на оздоровлення за 2023 рік, відповідач відмовляв усно, а письмової відповіді не надавав. При поданні рапортів до вищих посадових осіб військової частини НОМЕР_1 Збройних Сил України, відповідач рапорти не реєстрував. Причину відмови та умисне небажання офіційно реєструвати рапорти позивача, ОСОБА_1 , не відомі.
До матеріалів справи заявником додано рапорт від 04.01.2023р. та рапорт від 10.01.2023р. про виплату грошової допомоги на оздоровлення за 2023р. без надання відпустки.
Проте доказів отримання зазначених рапортів відповідачем матеріали справи не містять.
Доказів вчинення за цими рапортами командиром Військової частини НОМЕР_1 управлінських волевиявлень у формі відмови у виплаті грошової допомоги на оздоровлення за 2023 рік матеріали справи не містять.
Тож, згідно з приєднаними до справи доказами заявник у межах спірних правовідносин проходив військову службу на штатній військовій посаді в організаційній структурі відповідача - Військової частини НОМЕР_1 протягом 01.01.2023р.-31.03.2023р. після чого заявник був зарахований до штату Військової частини НОМЕР_3 .
Згідно з довідкою Військової частини НОМЕР_3 від 26.01.2024р. №16756 молодший сержант ОСОБА_1 в період з 06.02.2023 по 20.04.2023, з 07.05.2023 по 26.06.2023, з 30.06.2023 по 08.10.2023, з 22.10.2023 по 02.11.2023 брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, перебуваючи в Костянтинівській МТГ, Краматорського району, Донецької області.
Отже, після 31.01.2023р. заявник продовжив проходження військової служби на штатній військовій посаді в організаційній структурі Військової частини НОМЕР_3 , але твердить про існування обов'язку з приводу виплати грошової допомоги на оздоровлення саме Військовою частиною НОМЕР_1 .
Стверджуючи про вчинення суб»єктом владних повноважень протиправного управлінського волевиявлення у формі дій щодо не нарахування та невиплати грошової допомоги на оздоровлення за 2023 рік, заявник ініціював даний спір.
Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб»єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб»єктом владних повноважень.
Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Також на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб'єкти права (учасники суспільних відносин) зобов'язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб'єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов'язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.
Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб'єкт приватного права зобов'язаний добросовісно виконувати свої обов'язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.
Суд відмічає, що суспільні відносини з приводу одержання військовослужбовцем органів системи Збройних Сил України винагороди за працю (службу) додатково до ст.43 Конституції України деталізовані приписами ст.9 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі за текстом - Закон України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ), а також нормами постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 (з 01.03.2018р.), Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018р. №260, зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 26.06.2018р. за №745/32197; далі за текстом - Порядок №260).
Так, згідно з ч.2 ст.9 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі за текстом - Закон України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ) до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
За правилом ч.4 ст.9 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ч.1 ст.101 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" військовослужбовцям, крім військовослужбовців, які проходять базову військову службу, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення. Тривалість щорічної основної відпустки для військовослужбовців, які мають вислугу в календарному обчисленні до 10 років, становить 30 календарних днів; від 10 до 15 років - 35 календарних днів; від 15 до 20 років - 40 календарних днів; понад 20 календарних років - 45 календарних днів, без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець. Святкові та неробочі дні при визначенні тривалості щорічних основних відпусток не враховуються.
За правилами ч.2 ст.101 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" щорічна основна відпустка надається протягом календарного року. В особливих випадках з дозволу прямого начальника, уповноваженого Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, керівниками правоохоронних органів та керівниками розвідувальних органів України, щорічна основна відпустка за минулий рік надається в першому кварталі наступного року, якщо раніше її не було надано.
Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, тривалість щорічної основної відпустки в році початку військової служби обчислюється з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті, за кожний повний місяць служби до кінця календарного року. При цьому військовослужбовцям, які мають право на відпустку тривалістю 10 календарних днів і більше, оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад в межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відпустка тривалістю менш як 10 календарних днів за бажанням військовослужбовця може бути надана йому одночасно із щорічною основною відпусткою в наступному році. У такому самому порядку надається щорічна основна відпустка і військовослужбовцям, які перебували у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
У силу спеціального застереження ч.17 ст.101 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені пунктами 1, 6, 8 (у частині надання одноразової відпустки при народженні дитини, передбаченої статтею 19-1 Закону України "Про відпустки"), 9, 10 і 12 цієї статті. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених пунктом 1 цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки, передбачені пунктами 9 і 10 цієї статті, військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більше 10 календарних днів.
Підпунктом 3 п.5 постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 надано право керівникам державних органів у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання надавати один раз на рік військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам рядового і начальницького складу матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення, та допомогу для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.
У розумінні п.2 Розділу І Порядку №260 грошове забезпечення включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення. До щомісячних основних видів грошового забезпечення належать: посадовий оклад; оклад за військовим званням; надбавка за вислугу років. До щомісячних додаткових видів грошового забезпечення належать: підвищення посадового окладу; надбавки; доплати; винагорода військовослужбовцям, які обіймають посади, пов'язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту; винагорода за особливості проходження служби (навчання) під час воєнного стану (особливого періоду); премія. До одноразових додаткових видів грошового забезпечення належать: винагороди (крім винагороди військовослужбовцям, які обіймають посади, пов'язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту, винагороди за особливості проходження служби (навчання) під час воєнного стану (особливого періоду)), а також додаткова винагорода та одноразова винагорода на період дії воєнного стану; допомоги.
Згідно з п.3 Розділу І Порядку №260 підставами для розрахунку та виплати основних і додаткових видів грошового забезпечення є: штат військової частини (установи, організації) (далі - військова частина); накази про призначення на посаду та зарахування до списків особового складу військової частини, про вступ до виконання обов'язків за посадою, в тому числі тимчасово, про зарахування в розпорядження; накази про встановлення та виплату основних і додаткових видів грошового забезпечення; накази про присвоєння військових звань; грошовий атестат або довідка про грошові виплати (за винятком осіб, призваних (прийнятих) на військову службу за контрактом, у тому числі під час проходження строкової військової служби).
Як то указано у п.8 Розділу І Порядку №260, грошове забезпечення виплачується за місцем перебування військовослужбовців на грошовому забезпеченні на підставі наказу командира (начальника, керівника) (далі - командир).
Застосовуючи положення наведених вище норм права до установлених обставин спору, суд доходить до переконання про те, що у межах спірних правовідносин заявник набув право на щорічну основну відпустку за 2023р. і до 31.01.2023р. включно перебував на грошовому утриманні (грошовому забезпеченні) за штатом Військової частини НОМЕР_1 .
Відповідно до п.1 Розділу ХХІІІ Порядку №260 військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які набули (набувають) право на отримання щорічної основної (канікулярної) відпустки, один раз на рік виплачується грошова допомога для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.
Згідно з п.2 Розділу ХХІІІ Порядку №260 грошова допомога для оздоровлення надається військовослужбовцям у разі вибуття їх у щорічну основну відпустку повної тривалості, або у другу частину щорічної основної відпустки (у тому числі в дозволених випадках за невикористану відпустку за минулі роки), або без вибуття у відпустку (за їх рапортом протягом поточного року) на підставі наказу командира військової частини, а командиру (начальнику) - на підставі наказу вищого командира (начальника) із зазначенням у ньому суми грошової допомоги.
Військовослужбовцям, звільненим з військової служби, які мали право на грошову допомогу для оздоровлення та не отримали її протягом року, виплата цієї допомоги здійснюється на підставі наказу командира військової частини про виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини, в якому оголошується про її виплату.
З приписів п.2 Розділу ХХІІІ Порядку №260 чітко та однозначно слідує, що грошова допомога для оздоровлення надається військовослужбовцям: 1) у разі вибуття у щорічну основну відпустку повної тривалості; 2) у другу частину щорічної основної відпустки (у тому числі в дозволених випадках за невикористану відпустку за минулі роки); 3) без вибуття у відпустку (за їх рапортом протягом поточного року) на підставі наказу командира військової частини.
Суд відмічає, що реалізація військовослужбовцем права на отримання грошової допомоги на оздоровлення без вибуття у відпустку (за рапортом протягом поточного року) на підставі наказу командира військової частини прямо кореспондує положенням ч.17 ст.101 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та суті публічного інтересу суспільства на створення умов для належної обороноздатності України у вигляді відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу.
Застосовуючи положення наведених норм права до встановлених у справі обставин, суд зазначає, що заявник посилається на складання рапортів від 04.01.2023 та 10.01.2023 щодо призначення і виплати грошової допомоги на оздоровлення.
Водночас у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази подання цих рапортів за командою та реєстрації цих рапортів за обліками вхідної кореспонденції Військовій частині НОМЕР_1 .
Суд зауважує, що у разі вчинення будь-якими посадовими особами відмови у прийнятті та реєстрації згаданих рапортів заявнику як військовослужбовцю з урахуванням тотожності визначень державної служби за ч.2 ст.2 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу" та ч.1 ст.2 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов"язок і військову службу"? pvscne окреслених у ч.1 ст.4 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу" принципів державної служби (одним із яких є доброчесність) та згаданих у п.п.12, 14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №548-ХІV) і у п.п.110-113 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України (затверджений Законом України від 24.03.1999р. №551-ХІV) правил поведінки військовослужбовця в аспекті реагування на прояви неправомірних діянь належало подати скаргу по команді.
Між тим, доказів подання заявником скарг по команді на неправомірні діяння з приводу неприйняття до розгляду згаданих вище рапортів матеріали справи не містять.
Під час розгляду справи суд у порядку ч.4 ст.9 КАС України не відшукав джерел здобуття доказів про існування у межах спірних правовідносин винятково надзвичайного випадку, котрий став на заваді виконанню заявником вимог національного закону України в частині прояву прямо передбаченого законом механізму реагування на неправомірні діяння інших військовослужбовців.
Отже, доводи заявника про належне звернення з відповідними рапортами з приводу призначення допомоги на оздоровлення за 2023р. слід кваліфікувати у якості недоведених у межах даного конкретного спору.
Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.
Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб'єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування приватною особою новоствореного обов»язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб'єктом владних повноважень.
При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб'єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).
Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб'єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.
І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб'єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з'ясування об'єктивної істини у справі.
Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов'язок відповідача - суб'єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов'язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.
Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.
Викладені вище міркування окружного адміністративного суду також є цілком релевантними правовій позиції постанови Верховного Суду від 19.01.2023р. у справі №520/6006/21, де указано, що: 1) у праві існують три основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб'єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб'єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб'єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію "поза розумним сумнівом"; 3) Цей висновок сформульований Верховним Судом, зокрема у постановах від 14.11.2019р. у справі №822/863/16, від 21.11.2019р. у справі №826/5857/16, від 11.02.2020р. у справі №816/502/16, від 16.06.2020р. у справі №756/6984/16-а та від 18.11.2022р. у справі №560/3734/22.
Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб'єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб'єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб'єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов'язків, під відмовою суб'єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.
За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб'єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.
У спірних правовідносинах заявником не доведена подія вчинення суб'єктом владних повноважень управлінського волевиявлення у формі відмови у призначенні заявнику грошової допомоги на оздоровлення за 2023р. у зв"язку із відсутністю доказів отримання суб"єктом владних повноважень відповідного рапорту військовослужбовця.
Також у спірних правовідносинах не доведена подія вчинення суб'єктом владних повноважень управлінського волевиявлення у формі бездіяльності з приводу призначення заявнику грошової допомоги на оздоровлення за 2023р., позаяк відсутня доведена матеріалами справи подія отримання відповідачем відповідного рапорту військовослужбовця та доведена матеріалами справи подія вчинення бездіяльності з приводу призначення та виплати заявнику грошової допомоги на оздоровлення за 2023р. за цим рапортом.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов'язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб'єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб'єктом владних повноважень було забезпечено дотримання вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк обставини спірних правовідносин були з'ясовані повною мірою, зміст належної норми права був витлумачений правильно, реально вчинене управлінське волевиявлення не призвело до погіршення правового становища заявника, адже відсутні належні та допустимі докази подання та реєстрації рапортів заявника від 04.01.2023р. та від 10.01.2023р. на виплату грошової допомоги на оздоровлення за 2023р. у Військовій частині НОМЕР_1 .
Тож, за наслідками розгляду справи слід визнати доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС України факт відповідності ч.2 ст.2 КАС України реально вчиненого суб»єктом владних повноважень управлінського волевиявлення та навпаки - недоведеним за правилом ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права (інтересу) у межах спірних правовідносин.
Указане є визначеною процесуальним законом підставою для відмови у позові.
При розв'язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".
Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-246, 255, 257, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Позов - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що рішення суду підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України.
Суддя А.В. Сліденко