30 вересня 2025 рокум. Ужгород№ 260/4821/25
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Плеханової З.Б. розглянувши у спрощеному письмовому провадженні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до
ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 )
про визнання дій протиправними і зобов'язання вчинити певні дії
13 червня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ), яким просить:
- Визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) щодо не проведення повного розрахунку при звільненні - невиплату ОСОБА_1 в день виключення зі списків частини (22.05.2024) грошового забезпечення в законодавчо визначеному розмірі.
- Стягнути із НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 22.05.2024 по 22.11.2024 року (за шість місяців), в розмірі 303 475,46 грн.
Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що відповідачем не була виплачена компенсація за невикористану щорічну додаткову відпустку, що змусило ОСОБА_1 звернутися до суду з позовом. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 06 січня 2025 року у справі №260/5174/24 зобов'язано відповідача здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 за період із 29 січня 2020 року по 19 травня 2023 року грошового забезпечення, допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, нарахованих та виплачених у зв'язку із проходженням військової служби, із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, 01 січня 2021 року, 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року із врахуванням раніше виплачених сум.
На виконання вище зазначеного рішення суду НОМЕР_2 прикордонний загін провів 24 січня 2025 року виплату ОСОБА_1 частини належного йому грошового забезпечення в розмірі 317 072,23 грн.
З урахуванням того, що НОМЕР_2 прикордонним загоном з часу видання наказу про виключення із списків прикордонного загону із ОСОБА_1 повністю не проведено повного розрахунку при звільненні з військової служби (грошове забезпечення), позивач вказує, що він набув право на стягнення в судовому порядку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні до повного розрахунку з 22.05.2024 по 22.11.2024 року, а тому просить суд задовольнити позовні вимоги.
13 червня 2025 року ухвалою ЗОАС відкрито спрощене позовне провадження в даній справі та запропоновано відповідачу надати відзив на позов та докази, які в нього є в термін протягом п'ятнадцяти днів з дня отримання даної ухвали.
30 червня 2025 року представником відповідача подано до суду відзив на позовну заяву, в якому в задоволенні позову просить відмовити, оскільки відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією та законами України. Зазначає, що з матеріалів справи доказів звернення позивача до відповідача щодо незгоди з нарахованими та виплаченими йому сумами при звільненні або одразу після їх отримання, позивачем не надано (заяви про перерахунок отриманих сум, нарахування сум тощо). Тобто, позивач почав вчиняти дії з метою з'ясування правильного/неправильного нарахування йому сум грошового забезпечення під час проходження ним служби та при розрахунку під час звільнення зі служби лише у червні 2024 року, тобто після звільнення, а не в день звільнення чи здійснення відповідачем з ним розрахунку при звільненні, як це передбачено положеннями статей 116 та 117 КЗпП України. Таким чином, на день звільнення позивача зі служби спору щодо необхідності нарахування та виплати сум індексації, а тим паче їх розміру, позивачем не заявлялося та, відповідно такого спору не існувало.
Відповідач з урахуванням обставин у справі просить суд не зменшувати період середнього заробітку, а застосувати принцип співмірності в межах 6 місячного строку відшкодування середнього заробітку, адже застосування принципу співмірності та зменшення суми середнього заробітку є правом суду, яке не залежить від того в якій редакції викладена стаття 117 КЗпПУ.
Обставини встановлені судом.
Згідно з Витягом з наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 22.05.2024 № 432-ОС " Про особовий склад" виключено із списків особового складу та всіх видів забезпечення полковника ОСОБА_1 (П-003751), першого заступника коменданта начальника штабу третьої прикордонної комендатури швидкого реагування, звільненого з військової служби в запас наказом Голови Державної прикордонної служби України від 17 травня 2024 року №850-ОС за підпунктом «г» (через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу): один з подружжя, обоє х яких проходять військову службу і мають дитину (дітей) віком до18 років) пункту 3 частини п'ятої статті 26 Закону, з 23 травня 2024 року.
Відповідно до витягу із наказу від 22.05.2024 № 432-ОС вислуга років ОСОБА_1 на 23 травня 2024 року становить: календарна: 25 років 08 місяців 15 днів; пільгова: 06 років 11 місяців 14 днів; всього: 32 роки 07 місяців 29 днів.
Остаточною датою закінчення проходження військової служби вважати 23 травня 2024 року.
06 грудня 2024 року Закарпатським окружним адміністративним судом по справі №260/5174/24 винесено рішення, яке набуло законної сили 06 січня 2025 року, яким:
«Адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії -задовольнити частково.
Визнати протиправними дії НОМЕР_2 Прикордонного загону (військова частина № НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ), які полягають у застосуванні у період із 29 січня 2020 року по 19 травня 2023 року розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року при нарахуванні ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_4 ) грошового забезпечення, допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально- побутових питань.
Зобов^язати НОМЕР_2 Прикордонний загін (військова частина № НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП: НОМЕР_4 ) за період із 29 січня 2020 року по 19 травня 2023 року грошового забезпечення, допомоги на оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, нарахованих та виплачених у зв Уязку із проходженням військової служби, із застосуванням розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, 01 січня 2021 року, 01 січня 2022 року та 01 січня 2023 року із врахуванням раніше виплачених сум.»
На виконання вище зазначеного рішення суду НОМЕР_2 прикордонний загін провів 24 січня 2025 року виплату ОСОБА_1 частини належного йому грошового забезпечення в розмірі 317 072,23 грн.
Зазначене підтверджено випискою банку AT "ПУМБ" від 24.01.2025 року про зарахування коштів (копію додаю).
На адресу НОМЕР_2 прикордонного загону направлений адвокатський запит щодо виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні до повного розрахунку.
У відповіді від 13 травня 2025 року № 09/10760-25-Вих відповідач вказує: «кошторисом видатків військової частини НОМЕР_1 на 2025 рік не передбачено кошторисних призначень на виплату середнього заробітку за час затримки при звільнені по день фактичного розрахунку.»
Відповідно до наявної в матеріалах справи довідки - розрахунку , що надано відповідачем , розмір грошового забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням (березень 2024, квітень 2024) для обрахунку середньомісячного грошового забезпечення становив 102373,59 грн. (51096,39 грн. у березні 2024 та 51277,10 грн. у квітні 2024 року).
Середньоденний заробіток 1678,26 грн. (102373,86 :61 день)
Позивач вважаючи, що відповідач протиправно несвоєчасно провів розрахунок при звільненні, звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та інтересів.
Мотиви та норми права застосовані судом.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Підстави виникнення, проходження і припинення військової служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю таких службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.
У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами частини шостої статті 7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.
Так, як нормами спеціальних законів, які стосуються проходження військової служби, не врегульовані питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, індексації грошового забезпечення тощо, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення)), разом з тим, такі питання врегульовані норами КЗпП, тому суд згідно з положеннями статті 9 КАС України вправі застосувати до спірних правовідносин положення КЗпП
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі №806/1899/17 та постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі №823/1023/16, від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19, від 04 вересня 2020 року у справі №120/2005/19-а, постанові від 9 липня 2020 року у справі №320/6659/18.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі також - Закон №2011-XII).
Згідно зі статтею 1 Закону №2011-XII соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до частини другої статті 1-2 Закону №2011-XII у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Крім того, у пункті 1 статті 9 цього Закону закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Абзац третій пункту 242 «Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України», затвердженого Указом Президента України №1153/2008 від 10.12.2008 передбачає, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Згідно з частиною другою статті 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Як встановлено вище, під час звільнення з військової служби (22.05.2024) позивачу не було проведено повного розрахунку при звільненні.
Остаточний розрахунок при звільненні позивача з військової служби було здійснено відповідачем 24.01.2025 року.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Згідно зі статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
З аналізу наведених норм можна дійти висновку про те, що вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Відповідно до статті 117 КЗпП у редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі Закон №2352-ІХ) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, індексація грошового забезпечення тощо).
Вказаний у частині першій статті 117 КЗпП законодавчий припис є загальним і не встановлює конкретні види виплат, які роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові в день його звільнення.
Частина друга статті 117 КЗпП стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17 (провадження №11-1210апп19) та у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17.
Відповідно до правової позиції, наведеної в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП і статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» (далі Закон №108/95-ВР) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
Верховний Суд зазначає, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП відповідальність.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Таким чином, не має значення чи роботодавець добровільно виплатив заборгованість із заробітної плати чи на виконання рішення суду, у випадку затримки розрахунку при звільненні працівника до роботодавця застосовуються санкції, передбачені статтею 117 КЗпП.
Також, у постанові від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22 Верховний Суд дійшов висновку, що після фактичного розрахунку за зобов'язаннями з виплати індексації грошового забезпечення (яке виплачувалося на виконання судового рішення) позивач мав право звернутися до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку на підставі статті 117 КЗпП.
Верховний Суд у постанові від 01 травня 2024 року у справі №140/16184/23 висловив таку правову позицію «незважаючи на визначення приписами статті 117 КЗпП невиплачених працівнику сум як оспорюваних та неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов'язані з обов'язком роботодавця розрахуватися з працівником в строк, встановлений приписами статті 116 КЗпП, яким переважно є день звільнення».
У розрізі вищенаведеного, помилковими є доводи відповідача, що оскільки при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП відсутні.
Таким чином, суд дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача є стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
У постанові від 26.09.2019 у справі №761/9584/15-ц, на яку покликається апелянт, Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновки щодо застосування статті 117 КЗпП України в редакції Закону України від 20.12.2005 №3248-IV «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» (далі - Закон №3248-IV).
У зв'язку з набранням чинності Законом №2352-ІХ, яким статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції, з 19.07.2022 стаття 117 КЗпП України в редакції Закону №3248-IV втратила чинність. Отже, розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі №761/9584/15-ц, на статтю 117 КЗпП України в новій редакцій, яка регулює правовідносини, які виникли/тривають після 19.07.2022 є неможливим.
Наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, був обґрунтований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки стаття 117 КЗпП України в редакції Закону №3248-IV не обмежувала період, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні.
У справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду, визначивши критерії, за яких суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, виходила з того, що якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Також під час розгляду справи №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду враховувала, що непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне в повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Указане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи із середнього заробітку.
Загалом аналіз змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.09.2019 у справі №761/9584/15-ц дає підстави для висновку, що критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, які викладено у цій постанові, побудовані саме з урахуванням того, що стаття 117 КЗпП України в редакції Закону №3248-IV не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні. Такі критерії визначено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, і задля уникнення недобросовісності як роботодавця, так і працівника у таких правовідносинах.
Також необхідність такої позиції була зумовлена недосконалістю нормативно-правового регулювання у питанні дотримання принципу співмірності в умовах необмеженості строку, за який такі суми підлягали стягненню.
Водночас із прийняттям Закону №2352-IX законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями, чим фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності.
Крім того, з прийняттям указаного закону усунуто і такий чинник, який зумовлював можливість недобросовісної поведінки працівника, як необмеженість строку звернення до суду з позовом про стягнення невиплаченого заробітку, а саме шляхом внесення змін до статті 233 КЗпП України, якою строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмежено трьома місяцями.
У зв'язку з обмеженням законодавцем строку звернення до суду у таких спорах та можливістю отримання середнього заробітку шістьма місяцями, суд вважає, що застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.09.2019 у справі №761/9584/15-ц, на правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX, не є можливим.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22 та відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України підлягає врахуванню судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100) у спірному випадку середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до пункту 3 Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.
Відповідно до положень Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого Наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260, грошове забезпечення включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення.
До щомісячних основних видів грошового забезпечення належать: посадовий оклад; оклад за військовим званням; надбавка за вислугу років.
До щомісячних додаткових видів грошового забезпечення належать: підвищення посадового окладу; надбавки; доплати; винагорода військовослужбовцям, які обіймають посади, пов'язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту; премія.
До одноразових додаткових видів грошового забезпечення належать: винагороди (крім винагороди військовослужбовцям, які обіймають посади, пов'язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту), а також додаткова винагорода на період дії воєнного стану; допомоги.
Відповідно до пункту 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт 8 Порядку №100).
Відповідно до копії довідки про грошове забезпечення ОСОБА_1 від 26.06.2025 року №770 у березні 2024 року грошове забезпечення становило - 51096,39; у квітні 2024 року - 51277,10 грн.
Отже, середньоденний заробіток позивача складає 102373,86/61 = 1678,61 грн.
Керуючись правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22, суд дійшов висновку, що після 19 липня 2022 року КЗпП для застосування такої міри відповідальності для роботодавця, як виплата працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, має значення тільки:
- сам факт несвоєчасної виплати працівнику належної йому при звільненні заробітної плати
- та період її затримки, незалежно від розміру та виду такої виплати.
Тобто, після 19 липня 2022 року працівник має право на одноразове нарахування та виплату йому роботодавцем середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у граничному визначеному розмірі - не більш як за шість місяців, незалежно від розміру несвоєчасно здійснено виплати.
Вирішення спору в цій справі здійснюється на підставі норм статті 117 КЗпП в редакції Закону №2352-ІХ, а буквальне тлумачення вказаної статті свідчить, що обмеження стягнення шестимісячним середнім заробітком не залежить від періоду та/або суми заборгованості, а також випадків, якщо така заборгованість стягується частинами.
Позивач звільнений з військової служби та виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення згідно наказу начальника загону від 22.05.2024 року №432-ОС з 23.05.2024 року, тобто, на час звільнення позивача з військової служби, стаття 117 КЗпП діяла в редакції з 19.07.2022, тобто стягнення середнього заробітку обмежено 6 місяцями.
Визначаючи розмір спірного середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні та час затримки такого розрахунку при звільненні у цій справі обчислюється з 22.05.2024 по 22.11.2024 року (181 днів), оскільки згідно зі статтею 117 КзПП (у редакції Закону №2352-IX від 01.07.2022) розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за шість місяців.
Відтак, враховуючи наведене середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у справі, що розглядається, становить 303765,06 грн. (1678,26 грн. * 181 календарних днів).
Відтак, суд робить висновок про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 303765,06 грн.
Відповідно до ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Згідно з ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Враховуючи вищезазначене та оцінюючи надані докази в сукупності суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 частково обґрунтовані, відповідають вимогам законодавства та підлягають задоволенню в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо непроведення повного розрахунку при звільненні та стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 22.05.2024 по 22.11.2024 року у розмірі 303765,06 грн., з вирахуванням із вказаної суми належних до сплати податків і зборів.
Враховуючи вищенаведені обставини справи та норми чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.
Керуючись ст. 241, 243, 255, 257, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними і зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо непроведення повного розрахунку при звільненні ОСОБА_1 , в день виключення його зі списків частини.
Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) 303765,06 (Триста три тисячі сімсот шістдесят п'ять 06 коп.) грн. середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 22.05.2024 по 22.11.2024 року.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Восьмого апеляційного адмінсуду.
СуддяЗ.Б.Плеханова