Житомирський апеляційний суд
Справа №295/14358/24 Головуючий у 1-й інст. Лєдньов Д. М.
Категорія 101 Доповідач Борисюк Р. М.
30 вересня 2025 року
Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Борисюка Р.М.,
суддів Павицької Т.М., Шевчук А.М.,
з участю секретаря
судового засідання Смоляра А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Житомирі цивільну справу № 295/14358/24 за заявою ОСОБА_1 , за участі заінтересованої особи - Житомирської міської ради, про встановлення факту проживання однією сім'єю зі спадкодавцем,
за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Сірача Володимира Сергійовича на рішення Богунського районного суду міста Житомира від 26 грудня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Лєдньова Д.М. у місті Житомирі,
У вересні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Сірач В.С. звернувся із заявою, в якій просив встановити факт спільного проживання заявника однією сім'єю з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у період з 2018 року по день смерті останньої - ІНФОРМАЦІЯ_2 , за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування заяви зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_2 , якій на праві приватної власності належала вищевказана квартира. ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса з метою оформлення спадкових прав на майно, однак 10 липня 2024 року приватний нотаріус листом повідомив, що неможливо оформити прав на спадкове майно без доказів постійного спільного проживання з померлим.
Вказував, що заявник є єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_2 , жодного спору про спадкове майно немає, так як немає осіб, які б претендували б на нього.
Зазначав, що згідно довідки виданої ОСББ «Старочуднівська 12/77», ОСОБА_1 з 2018 року постійно проживав однією сім'єю із ОСОБА_2 , вони вели спільне господарство, були пов'язані спільним побутом, заявник доглядав за ОСОБА_2 до дня її смерті.
Встановлення факту постійного проживання необхідно ОСОБА_1 для подальшого оформлення спадкових прав.
Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 26 грудня 2024 року у позові відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі, представник ОСОБА_1 -адвокат Сірач В.С. просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким заяву задовольнити у повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судове рішення є незаконним та необґрунтованим, оскільки ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, із порушенням норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції, викладені в рішенні, не відповідають фактичним обставинам справи.
Вказує, що районним судом в рішенні не надано будь якої оцінки письмовим доказам, які долучені до заяви. Зокрема, без уваги суду залишились довідка №2 від 24 квітня 2024 року, видана ОСББ «Старочуднівська 12/77», яка свідчить про те, що ОСОБА_1 проживав з 2018 та постійно доглядав до дня смерті ОСОБА_2 .
Також, не дано належної оцінки долученій до заяви медичній виписці, в тексті якої вказано, що при проведенні медичного огляду ОСОБА_2 був пристінній заявник.
Не надано оцінки тим фактам, що ОСОБА_1 є єдиним спадкоємцем після смерті ОСОБА_2 , звернувся до нотаріуса із заявою про відкриття спадкової справи, яка не містить будь яких інших заяв і претендентів на спадкове майно. Жодного спору про спадкове майно не має, так як не має осіб, які претендували б на спадщину.
Крім того, допитані в судовому засіданні свідки підвередили факт тривалого спільного проживання, факт ведення спільного господарства та факт догляду заявником за померлою. Підвередили, що і вони самі і сусіди сприймали спільне проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , як сім'ї, називавши матір'ю з сином, або бабусею та онуком. Вважає, що суд безпідставно допустив узагальнення показів усіх свідків.
Зазначає, що посилання місцевого суду на постанову Верховного Суду від 12 листопада 2020 року по справі № 750/12880/19 суперечить змісту самої постанови, яка винесення в межах розгляду справи про встановлення факту проживання однією сім'єю, як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу, що не є тотожним даній справі, так як для чоловіка і дружини притаманні інші ознаки сім'ї та спільного господарства. Така постанова не містить преюдиційних фактів для даного розгляду та не є джерелом права відповідно до приписів ЦПК України, яким має керуватись суд при розгляді справи.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Згідно частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду.
У судовому засіданні ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав, просив її задовольнити і надав пояснення, які відповідають доводам поданої скарги.
Належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи інші учасники в судове засідання не з'явились, а тому суд апеляційної інстанції розглянув справу у їх відсутність, що відповідає положенням частини 2 статті 372 ЦПК України.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до положень статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне.
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Відмовляючи у задоволенні заяви, місцевий суд виходив з того, що судом не отримано достатніх доказів на підтвердження такого стану, коли після заселення на правах наймача квартири між заявником та ОСОБА_2 , як орендодавцем, набуто права та обов'язки в тому ступені, що виявляли взаємне піклування та допомогу, забезпечення, здійснення утримання, пов'язану із цим спільність дій щодо ведення господарства. Отже, відсутність переконливих доказів на підтвердження спільного бюджету, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги не узгоджується із заявленими вимогами про встановлення факту проживання однією сім'єю зі спадкодавцем.
Колегія суддів погоджується з такими висновками з огляду на таке.
Установлено, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть Серії НОМЕР_1 (а.с.7).
Після її смерті відкрилась спадщина на квартиру АДРЕСА_2 .
ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу Стражник Т.О. із заявою про прийняття спадщини.
Листом від 10 червня 2024 року заявнику відмовлено у вчиненні нотаріальної дії із видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв'язку з відсутністю доказів родинних відносин зі спадкодавцем, а також даних про постійне проживання (реєстрацію) зі спадкодавцем на час смерті (а.с.8 зворот).
За змістом повідомлення Управління ведення реєстру територіальної громади Житомирської міської ради станом на 12 квітня 2024 року за адресою: АДРЕСА_1 , була зареєстрована одна особа: ОСОБА_2 .
Статтею 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способи захисту прав визначені статтею 16 ЦК України.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Згідно зі статтями 1216 та 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Відповідно до статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадщину почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняттям ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
Статтею 1264 ЦК України передбачено, що у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення.
Для набуття права на спадкування за законом на підставі статті 1264 ЦК України необхідне встановлення двох юридичних фактів: а) проживання однією сім'єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п'ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім'єю.
Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Згідно з абзацом п'ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03.06.1999 року № 5-рп/99 у справі про офіційне тлумачення терміну «член сім'ї», членами сім'ї є, зокрема, особи, які постійно разом мешкають і ведуть спільне господарство. До таких осіб належать не тільки близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід і баба), але й інші родичі чи особи, які не перебувають з особою у безпосередніх родинних зв'язках (брати, сестри дружини (чоловіка); неповнорідні брати і сестри; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки й інші). Обов'язковими умовами для визнання їх членами сім'ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах та утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування», при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 Сімейного кодексу України про те, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Зазначений п'ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім'єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім'єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 зауважувала, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з'ясувати мету встановлення; встановлення факту не пов'язується з подальшим вирішенням спору про право; заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред'явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.
Згідно частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норм права до спірних відносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення заяви, оскільки представником ОСОБА_1 не надано достатніх і достовірних доказів на підтвердження факту спільного проживання заявника із спадкодавицею однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Серявін та інші проти України», «Трофимчук проти України», «Проніна проти України»). Отже, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо наведення обґрунтування рішення, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Інші доводи апеляційної скарги містять суб'єктивне тлумачення апелянтом як обставин справи, так і норм діючого законодавства, направлене на переоцінку доказів, яким суд першої інстанції дав належну правову оцінку.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що місцевим судом при ухваленні рішення були належним чином оцінені подані сторонами докази, повно встановлені фактичні обставини справи, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для встановлення неправильного застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення суду, не спростовують висновків суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.
Згідно статті 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За приписами пункту 1 частини 1 стаття 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального та процесуального права.
Відтак, у відповідності до положень статті 375 ЦПК України, колегія дійшла висновку про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення місцевого суду - без змін.
Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи, немає.
Керуючись ст. ст. 258, 259, 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Сірача Володимира Сергійовича залишити без задоволення, а рішення Богунського районного суду міста Житомира від 26 грудня 2024 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Судді
Повний текст постанови складений: 01 жовтня 2025 року.