м. Вінниця
30 вересня 2025 р. Справа № 120/16172/24
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Комара П.А., розглянувши письмово в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом: ОСОБА_1 до: ІНФОРМАЦІЯ_1 про: визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії.
Підставою для звернення до суду слугувала відмова відповідача у наданні позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі п. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".
Ухвалою суду прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) в порядку статті 262 КАС України.
Представником відповідача подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого заперечує проти задоволення позовних вимог. Зазначає, що в наданні відстрочки відмовлено правомірно.
Крім того, представник відповідача просить поновити строк на подання відзиву, мотивуючи тим, що здійснюються заходи щодо призову на військову службу і в штаті центру лише дві посадові особи, які здійснюють юридичний супровід, що вплинуло на не можливість своєчасного подання відзиву.
Оцінюючи подане клопотання, суд вказує наступне.
Відповідно до частини 5 статті 162 КАС України, відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.
Згідно статті 121 КАС України встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
З аналізу наведеного видно, що пропущений процесуальний строк може бути продовжений судом, а не поновлений.
Враховуючи аргументи представника відповідача щодо неможливості подати своєчасно відзив та з метою не обмеження права сторони висловити свою позицію, суд вважає за можливе продовжити встановлений для подання відзиву строк.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши докази в їх сукупності, суд встановив, що Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про ведення воєнного стану в Україні", постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 год. 30 хв. 24.02.202022 строком на 30 діб у зв'язку із збройною агресією РФ по відношенню до України.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 "Про загальну мобілізацію" постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Воєнний стан та загальну мобілізацію продовжено на момент прийняття рішення у цій справі.
27.09.2024 ОСОБА_1 з метою отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 .
До заяви додав:
- копію паспорта громадянина України заявника № НОМЕР_1 ;
- копію довідки про реєстрацію місця проживання №33376 від 12.06.2019;
- - копію картки платника податків заявника;
- витяг з Резерв + №040720240693371300105;
- копію військового квитка серія НОМЕР_2 ;
- витяг про військовий облік № НОМЕР_3 ;
- копія свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 ;
- копія свідоцтва про народження серія НОМЕР_5 ;
- копія свідоцтва про народження серія НОМЕР_6 ;
- копія свідоцтва про шлюб серія НОМЕР_7 ;
- копія довідки ДВДВС у м. Вінниця про відсутність заборгованості по аліментам №91853/22,26-35 від 18.09.2024;
- копія рішення про розірвання шлюбу та стягнення аліментів.
За результатом розгляду поданої позивачем заяви про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 3, ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" та пакету документів, відповідач рішенням комісії, оформленим протоколом № 32 від 01.10.2024, відмовив ОСОБА_1 у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Повідомленням №362/6710 від 01.10.2024 територіальний центр довів до відома позивача, що комісією ухвалено рішення про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період. Причини відмови: в зв'язку з відсутністю рішення суду про визначення місця проживання дитини з батьком, або рішення органу опіки і піклування про визначення місця проживання з тим із батьків, який є військовозобов'язаним, або письмовий договір між батьками про те, з ким буде проживати дитина та участь другого з батьків у її вихованні, або рішення суду про встановлення факту перебування дитини на утриманні військовозобов'язаного відповідно до Додатку 5 до постанови Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року №560 "Про затвердження Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період".
Вважаючи таке рішення відповідача протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, та визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд керується та виходить з такого.
Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частинами 1, 2 статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Закон України "Про військовий обов'язок і військову службу" № 2232-ХІІ від 25.03.1992 року (далі - Закон № 2232-XII) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Частиною 1 статті 1 Закону № 2232-ХІІ визначено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" №3543-ХІІ від 21.10.1993 року (далі - Закон №3543-XII) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Відповідно до статті 1 Закону №3543-ХІІ мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Частиною 1 статті 22 Закону №3543-ХІІ визначені обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації, а саме: з'являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строк та місце, зазначені в повістці (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, військовозобов'язані, резервісти розвідувальних органів України - за викликом відповідного підрозділу розвідувальних органів України), для взяття на військовий облік військовозобов'язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період, направлення для проходження медичного огляду; надавати в установленому порядку під час мобілізації будівлі, споруди, транспортні засоби та інше майно, власниками яких вони є, Збройним Силам України, іншим військовим формуванням, силам цивільного захисту з наступним відшкодуванням державою їх вартості в порядку, встановленому законом; проходити медичний огляд для визначення придатності до військової служби згідно з рішенням військово-лікарської комісії чи відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, закладів охорони здоров'я Служби безпеки України, а у розвідувальних органах України - за рішенням керівників відповідних підрозділів або військово-лікарської комісії Служби зовнішньої розвідки України, розвідувального органу Міністерства оборони України, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.
В свою чергу, статтею 23 Закону №3543-ХІІ передбачена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації.
Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 23 Закону №3543-ХІІ не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.
Відповідно до Додатку 5 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 року № 560, документами, що підтверджують право на відстрочку для жінок та чоловіків, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці, є: свідоцтво про народження дітей (трьох і більше) із зазначенням батьківства військовозобов'язаного та один із документів: свідоцтво про реєстрацію шлюбу з матір'ю (батьком) дітей (трьох і більше) або рішення суду про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей з батьком (матір'ю), або рішення органу опіки і піклування про визначення місця проживання з тим із батьків, який є військовозобов'язаним, або письмовий договір між батьками про те, з ким будуть проживати діти та участь другого з батьків у їх вихованні, або рішення суду про встановлення факту перебування дитини на утриманні військовозобов'язаного відповідно до положень статті 315 Цивільного процесуального кодексу України, а також договір про сплату аліментів на дитину.
Надаючи оцінку доводам позивача, що надані разом із заявою про надання відстрочки від призову документи свідчать про те, що на його утриманні перебувають троє дітей, які не досягли 18 років, а тому наявні підстави для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації підставі пункту 3 частини 1 статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", суд зазначає наступне.
Відповідно до частин другої та четвертої статті 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.
Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Згідно із статтею 133 СК України якщо дитина народилася у подружжя, дружина записується матір'ю, а чоловік - батьком дитини.
Так, судом встановлено, що у шлюбі з ОСОБА_2 у позивача народився син ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_6 від 10.04.2023.
Відповідно до рішення Піщанського районного суду Вінницькї області від 01.08.2019 у справі №142/1096/18 шлюб між позивачем та ОСОБА_2 розірвано та стягнуто з аліменти на ОСОБА_3 .
У шлюбі з ОСОБА_4 у позивача народився син ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_5 від 01.08.2023.
Крім того, відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 позивач є батьком ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ).
Отже, суд констатує, що позивач є батьком 3 (трьох) дітей, які не досягли 18 років, запис щодо такого наявний в свідоцтвах про народження усіх трьох дітей.
При цьому, факт перебування на утриманні позивача двох дітей від шлюбу з ОСОБА_7 підтверджується свідоцтвом про реєстрацію шлюбу та свідоцтвами про народження.
Щодо перебування на утриманні позивача сина ОСОБА_3 від шлюбу з ОСОБА_8 , суд зазначає, що в силу вимог частини першої статті 180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Згідно з частинами 1-2 статті 181 СК України способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними.
За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі.
Разом з тим, згідно з частиною 3 статті 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Частиною 5 статті 183 СК України встановлено, що той із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину.
Згідно з частиною 1 статті 183 СК України частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.
Статтею 157 Сімейного кодексу України передбачено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до статті 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Відповідно до матеріалів справи, Другим відділом ДВС у місті Вінниці листом від 18.09.2024 підтверджено про відсутність заборгованості у позивача щодо сплати аліментів на ОСОБА_1 .
Відтак, вказаними матеріалами підтверджено факт утримання позивачем його сина від шлюбу з ОСОБА_8 .
Таким чином, доказами, які місяться у матеріалах справи доведено факт перебування на утриманні позивача трьох дітей віком до 18 років та відсутність у нього заборгованості по сплаті аліментів.
Також суд враховує, що відповідач фактично не заперечує той факт, що позивач утримує трьох неповнолітніх дітей. Основний аргумент відповідача зводиться до того, що позивач не надав усіх тих документів, які передбачені Додатком 5 до Порядку № 560.
Втім, зазначені доводи відповідача суд вважає необґрунтованими та наголошує, що в силу положень п. 3 частини 1 статті 23 Закону № 3543-XII право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації мають, зокрема, чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років.
Тобто ключовим для застосування вказаної норми є встановлення, по-перше, факту наявності у військовозобов'язаного трьох і більше дітей, які не досягли 18 років, і, по-друге, факт їх утримання військовозобов'язаним.
Єдиний виняток щодо можливості поширення дії цієї норми на військовозобов'язаного стосується тих випадків, коли він має заборгованість зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.
Водночас наданими позивачем документами підтверджується і те, що він є батьком трьох неповнолітніх дітей, і те, що усі вони перебувають на його утриманні, і те, що борги зі сплати аліментів у позивача відсутні.
Отже, на думку суду, позивач довів наявність у нього права на відстрочку відповідно до закону, тоді як неможливість надання ним з об'єктивних причин окремих документів згідно з вимогами підзаконного нормативно-правового акту не може бути перешкодою для реалізації позивачем такого законного права.
З огляду на викладене, суд дійшов до висновку, що заяву позивача про надання відстрочки від призову під час мобілізації відповідач розглянув поверхнево, зокрема не надав належної оцінки доказам утримання позивачем його неповнолітніх дітей та відсутності заборгованості по сплаті аліментів, що свідчить про протиправність рішення щодо відмови у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та підлягає скасуванню.
Разом із цим, вирішуючи позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача вчинити певні дії, суд виходить із наступного.
Положеннями ст. 2 Закону України «Про адміністративну процедуру» від 17 лютого 2022 року № 2073-IX (далі - Закон №2073-IX) визначено, що дискреційне повноваження - повноваження, надане адміністративному органу законом, обирати один із можливих варіантів рішення відповідно до закону та мети, з якою таке повноваження надано.
Частиною 3 статті 6 Закону №2073-IX визначено, що здійснення адміністративним органом дискреційного повноваження вважається законним у разі дотримання таких умов: дискреційне повноваження передбачено законом; дискреційне повноваження здійснюється у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законом; правомірний вибір здійснено адміністративним органом для досягнення мети, з якою йому надано дискреційне повноваження, і відповідає принципам адміністративної процедури, визначеним цим Законом; вибір рішення адміністративного органу здійснюється без відступлення від попередніх рішень, прийнятих тим самим адміністративним органом в однакових чи подібних справах, крім обґрунтованих випадків.
Згідно із позицією Верховного Суду, яка сформована, зокрема, у постановах від 17.10.2019 у справі № 826/521/16, від 30.03.2021 у справі № 400/1825/20, від 14.09.2021 у справі № 320/5007/20 та від 27.09.2021 року у справі №380/8727/20, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними); відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею; завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади; принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності; перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі адміністративного судочинства; адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.
Відповідно до ч. 4 ст. 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Позиція Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 245 КАС України, а саме, щодо можливості зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, висловлена у постановах від 04.09.2021 у справі № 320/5007/20, від 14.09.2021 у справі №320/5007/20, від 23.12.2021 у справі № 480/4737/19 та від 13.10.2022 у справі №380/13558/21.
Також, суд враховує правову позицію, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 10.09.2020 у справі № 806/965/17 та від 27.09.2021 у справі № 380/8727/20, відповідно до якої у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому, особою дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення. Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання особою усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Таким чином, у випадку коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд може зобов'язати відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб'єкт наділений дискреційними повноваженнями, суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення, та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення) з урахуванням встановлених судом обставин.
Адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
Зобов'язання позивача прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням фактичних обставин справи. У випадку невиконання обов'язку відповідачем, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивача шляхом, зокрема, зобов'язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, або шляхом зобов'язання прийняти рішення.
Однак, як і будь-який інший спосіб захисту, зобов'язання відповідача прийняти рішення може бути застосовано судом за наявності необхідних та достатніх для цього підстав.
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
З огляду на викладене, суд дійшов до висновку, що оскільки заяву позивача відповідач належним чином не розглянув, не дослідив всіх доказів та не здійснив перевірку наявності підстав для оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації за наданими документами, зазначене свідчить про наявність правових підстав для зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача та за наслідками її розгляду прийняти відповідне обґрунтоване рішення, з врахуванням висновків суду.
Згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04, відповідно до п. 58 якого Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torijav.Spain) від 09.12.1994 року, серія A, № 303-A, п.29).
Відповідно до частини першої статті 9, статтею 72, частин першою, другої, п'ятої статті 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На думку суду, відповідачем не доведено правомірність своєї поведінки з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
Частиною третьою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 , оформлене протоколом №32 від 01.10.2024, про відмову у наданні ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період відповідно до пункту 3 частини 1 статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".
Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_5 повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 23.09.2024 про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 3 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" та прийняти відповідне рішення з урахуванням висновків суду, викладених в рішенні суду.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в сумі 605,10 грн. за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_8 )
Відповідач: ІНФОРМАЦІЯ_5 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_9 )
Суддя Комар Павло Анатолійович