65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"01" жовтня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/930/25
Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/930/25
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Нові Продукти Україна» (Спортивна площа, № 3, м. Київ, 01033, код ЄДРПОУ 36843876)
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Юг-Пиво» (вул. Залізнична, № 3, м. Херсон, 73026, код ЄДРПОУ 40078402)
про стягнення 189 000,00 грн,
1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Нові Продукти Україна» звернулося до Господарського суду Одеської області з позовної заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Юг-Пиво», в якій просить суд стягнути з відповідача вартість неповернутої зворотної тари в розмірі 189000,00 грн.
В обґрунтування підстав позову позивач посилається на обставину порушення відповідачем умов укладеного між сторонами договору поставки № К/15-13 від 10.05.2016 в частині повернення зворотної тари, а саме кегів об'ємом 30 літрів у кількості 2 шт та кегів об'ємом 50 літрів у кількості 73 шт.
За ствердженням позивача, на виконання умов договору ним було здійснено відповідачу рід поставок товару у зворотній тарі - кезі, а саме: 23.01.2022 - поставка партії товару (пиво в асортименті, за якою товар поставлявся в зворотній тарі - кезі об'ємом 30 літрів (6 штук); 22.02.2022 - поставка партії товару (пиво та сидр в асортименті), за якою товар поставлявся в зворотній тарі - кезі об'ємом 50 літрів (30 штук); 30.03.2022 - поставка партії товару (пиво в асортименті), за якою товар поставлявся в зворотній тарі - кезі об'ємом 50 літрів (16 штук); 06.04.2022 - поставка партії товару (пиво та сидр в асортименті), за якою товар поставлявся в зворотній тарі - кезі об'ємом 50 літрів (40 штук).
Як пояснює позивач, за умовами договору поставку товару здійснюється на піддонах та в кегах, які є зворотною тарою, і відповідач зобов'язаний повернути позивачу зворотну тару, зокрема, піддони - впродовж 90-та календарних днів з моменту поставки товару, а кеги - негайно після звільнення вмісту, але у будь-якому разі не пізніше 30-ти календарних днів з моменту поставки товару.
Відтак, позивач зазначає, що з урахуванням положень п. 3.1. договору кінцевими строками повернення відповідачем позивачу зворотної тари - кегів по поставці товару є наступні: по поставці партії товару 23.01.2022 - не пізніше 22.02.2022; по поставці партії товару 22.02.2022 - не пізніше 24.03.2022; по поставці партії товару 30.03.2022 - не пізніше 29.04.2022; по поставці партії товару 06.04.2022 - не пізніше 06.05.2022.
Як додає позивач, 13.12.2022 ним було направлено відповідачу претензію про відшкодування вартості зворотної тари, після чого відповідачем було частково повернуто зворотну тару. Однак, відповідачем так і не було повернуто позивачу наступну тару: кеги об'ємом 30 літрів у кількості 2 штуки та кеги об'ємом 50 літрів у кількості 73 штуки, що, на думку позивача, свідчить про грубе порушення умов укладеного між сторонами договору.
Отже, враховуючи вартість зворотної тари, зазначеної в первинних документах та оборотно-сальдовій відомості по рахунку станом на 26.02.2025, на переконання позивача, відповідач зобов'язаний відшкодувати позивачу суму в розмірі 189000,00 грн, з яких за кеги об'ємом 30 літрів - 5040,00 грн та за кеги об'ємом 50 літрів - 183960,00 грн.
Відповідач відзив на позов до суду не надав, своїм правом на захист не скористався.
Інші заяви по суті справи до суду не надходили.
2. Процесуальні питання, вирішені судом.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.03.2025 позовна заява вх.№ 953/25 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.
17.03.2025 ухвалою Господарського суду Одеської області прийнято позовну заяву (вх.№ 953/25 від 12.03.2025) до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу № 916/930/25 постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін.
Крім того, даною ухвалою суду було запропоновано сторонам надати у відповідні строки заяви по суті спору, а також роз'яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Так, ухвала суду від 17.03.2025 надсилалась відповідачу за його місцезнаходженням та, як вбачається з матеріалів справи, надіслана відповідачу рекомендованим листом з позначкою «Судова повістка» ухвала про відкриття провадження у справі була повернута поштовою установою на адресу суду з відбитком календарного штемпелю на конверті та відміткою «адресат відмовився», про що свідчить наявне в матеріалах справи поштове повідомлення.
Згідно п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Відтак, суд вважає, що у разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою і повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.
Примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції або повернуті органами зв'язку з позначками «адресат відсутній», «закінчення терміну зберігання» тощо з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій. Відсутність сторони за адресою чи незабезпечення одержання за такою адресою кореспонденції створює саме для учасника справи негативні наслідки, які він зобов'язаний передбачити та самостійно вжити заходи щодо їх ненастання.
Сам лише факт не отримання учасником провадження кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв'язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду, оскільки зумовлено не об'єктивними причинами, а суб'єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.
З огляду на викладене, враховуючи термін зберігання поштової кореспонденції відділенням поштового зв'язку та її повернення до суду із відміткою поштового відділення «адресат відмовився», суд дійшов висновку, що відповідно до п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України ухвала суду від 17.03.2025 вважається врученою відповідачу в день проставлення у поштовому відділенні штампу із відміткою «адресат відмовився».
Суд також враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 29.03.2021 у справі № 910/1487/20, де зазначено, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 913/879/17, від 21.05.2020 у справі № 10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі № 24/260-23/52-б).
Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.
Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із згаданою статтею 93 Цивільного кодексу України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.
Крім того пунктом сьомим статті 120 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Отже, оскільки ухвала суду про відкриття провадження у справі направлена судом за належною адресою відповідача і повернута поштою, суд доходить висновку, що відповідач повідомлений про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі.
При цьому, враховуючи неотримання відповідачем поштової кореспонденції за своїм офіційним місцезнаходженням, судом вживалися додаткові заходи щодо належного та фактичного повідомлення відповідача про розгляд даної справи судом за всіма відомими суду засобами зв'язку з відповідачем, а саме після підписання електронним цифровим підписом судді ухвали суду від 17.03.2025, судом направлялось процесуальне рішення у справі через програму «Діловодство спеціалізованого суду» на адресу електронної пошти відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 (вказана електронна пошта зазначена позивачем на титульному аркуші позовної заяви та міститься в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань).
При цьому, відомості у програмі «Діловодство спеціалізованого суду» містять інформацію що відповідачу документ доставлено до електронної скриньки 28.03.2025, що підтверджується наявною в матеріалах справи довідкою про доставку електронного листа. Окрім того, секретарем судового засідання здійснено спробу передати телефонограму за номером телефону, що зазначений у договорі та в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, проте ОСОБА_1 надав пояснення, що він був керівником ТОВ «Юг-Пиво», але наразі підприємство не працює та не здійснює фінансові операції.
Враховуючи викладене, суд вважає, що вжив всі залежні від нього заходи для повідомлення відповідача своєчасно та належним чином про розгляд справи і забезпечення реалізації ним своїх прав, матеріали справи не містять відомостей про будь-які інші засоби зв'язку з відповідачем.
Отже, суд констатує небажання відповідача протягом розгляду справи висловити свою правову позицію у даному спорі.
У цьому випаду судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 ГПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.
Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 названого Закону, для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі № 916/930/25 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
За наведених обставин суд доходить висновку, що судом було вчинено всі необхідні дії щодо повідомлення відповідача про відкриття провадження у справі, вчинення відповідних процесуальних дій та надано можливість викласти свої, зокрема, заперечення проти задоволення позовних вимог, натомість відповідач не вживав заходів щодо реалізації наданого йому права навести свої доводи та міркування, заперечення проти заяв, доводів і міркувань інших осіб, передбачене статтею 42 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, шляхом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів.
Суд зауважує, що попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов'язки. Практика ЄСПЛ визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Як зазначено у рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 03.04.2008, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Витративши значні ресурси, Україна створила інформаційне поле, де зацікавлена особа легко знайде інформацію про судову справу. Функціонує Єдиний державний реєстр судових рішень. На сайті судової влади доступні персоналізовані відомості про автоматичний розподіл справ та розклад засідань. Працює підсистема «Електронний кабінет» ЄСІТС. Все безкоштовно і доступно.
Використання цих інструментів та технологій забезпечує добросовісній особі можливість звертатися до суду, брати участь у розгляді справи у зручній формі та з мінімальними витратами. Тобто держава Україна забезпечила можливість доступу до правосуддя і право знати про суд.
Надсилання рішення рекомендованим листом з повідомлення про вручення є способом забезпечення права учасника справи знати про ухвалене судом рішення. Суд, який добросовісно інформує учасника справи з наміром забезпечити здійснення правосуддя, не повинен нести «ризик незнання» учасника.
Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення учасників про розгляд даної справи.
Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін в порядку ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України від учасників справи до суду не надходило.
Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.
За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.
У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов'язків є суттєво ускладеною.
Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.
Згідно із приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії».
За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.
Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.
Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.
Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.
Окрім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі «Штеґмюллер проти Авторії»).
У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».
У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).
Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).
При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об'єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв'язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв'язку потребує додаткового часу.
Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров'ю.
На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв'язку зі збройною агресією збоку РФ, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, постійні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів всієї країни, періодичну відсутність електроенергії у зв'язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів, з метою всебічного, повного, об'єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов'язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.
З урахуванням викладеного, за об'єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
Водночас суд зауважує, що відповідно до пунктів 3 та 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов'язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.
Відповідач своїм процесуальним правом на подання відзиву не скористався, жодних заперечень проти позову не надав, з огляду на що суд вважає за можливе відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України розглянути справу за наявними в ній матеріалами.
Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.
У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення /виклику/ учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
01.10.2025 судом було постановлено рішення у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.
3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.
10.05.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Напої Плюс» (постачальник, позивач, наразі ТОВ «Нові Продукти Україна») та Товариством з обмеженою відповідальністю «Юг-Пиво» (покупець, відповідач, надалі ТОВ «Юг-Пиво») укладено договір поставки № К/15-13 (далі - договір), пунктом 1.1. якого встановлено, що за цим договором постачальник зобов'язується передавати (поставляти) покупцеві товар, вказаний у специфікації (зразок наведений у додатку № 1 до договору), а покупець зобов'язується приймати поставлений товар та оплачувати його в повному обсязі на умовах, визначених цим договором.
Відповідно до п. 2.1. договору поставка товару здійснюється постачальником покупцю партіями на підставі заявки покупця протягом 7 календарних днів з моменту отримання такої заявки за умови погодження постачальником отриманої заявки. Сторони завчасно повідомляють одна одну про дату поставки.
Підтвердженням приймання-передачі товару є підпис уповноважених осіб сторін на видатковій та товарно-транспортній накладній (дата/момент поставки), при цьому повноваження особи, яка підписує зі сторони покупця, підтверджується довіреністю або генеральною довіреністю на кільцеве перевезення (згідно додатку № 2 до договору), яка залишається у постачальника (п. 2.8. договору).
За умовами п.п. 3.1. - 3.2. договору поставка товару здійснюється на піддонах та в кегах, які є зворотною (заставною) тарою. Вимоги до зворотної (заставної) тари визначені у додатку № 3 до договору. Покупець зобов'язаний повернути постачальнику зворотну (заставну) тару в такі строки: піддони - впродовж 90-та (дев'яноста) календарних днів з моменту поставки товару, кеги - негайно після звільнення вмісту, але в будь-якому разі не пізніше 30-ти (тридцяти) календарних днів з моменту поставки товару. До моменту повернення постачальнику зворотної тари покупець несе відповідальність за її збереження.
Пунктами 3.4., 3.5. договору визначено, що постачальник здійснює транспортування поверненої зворотної тари від покупця своїми силами і за свій рахунок. Зворотна (заставна) тара приймається постачальником за умови, що така тара є цілою (неушкодженою) та має оригінальне маркування постачальника. При прийманні кегів сторони керуються Інструкцією по роботі зі зворотними кегами (доповнення № 1 до додатку № 3). Приймання піддонів та кегів за кількістю і якістю здійснюється постачальником на території постачальника. Піддони та кеги, що повертаються, повинні бути в робочому стані, без дефектів, пошкоджень, у чистому вигляді.
У пункті 3.7 договору сторони погодили, що у разі неповернення зворотної тари в строки, вказані в цьому договорі, або повернення пошкодженої зворотної тари постачальник має право виставити рахунок на оплату неповерненої чи пошкодженої тари, а покупець зобов'язується здійснити оплату за таку тару за заставною вартістю, зазначеною в документах, впродовж 5-ти (п'яти) робочих днів з моменту виставлення рахунку постачальником.
Відповідно до п.п. 3.8., 3.9. договору при поверненні зворотної тари постачальнику покупець оформлює наступний пакет документів: 1) зворотня накладна; 2) товарно-транспортна накладна. У разі невиконання покупцем зобов'язань по оформленню пакету документів на повернення зворотної тари та/або у разі невивезення забракованої постачальником зворотної тари постачальник розпоряджається такою тарою на власний розсуд і така тара вважається неповерненою покупцем.
За умовами п. 7.1. договору сторона, яка порушила свої зобов'язання, визначені цим договором та чинним законодавством України, зобов'язана відшкодувати завдані ним збитки стороні, права або законні інтереси якої порушено.
Пунктом 9.1. договору передбачено, що він вступає в силу з моменту його підписання сторонами та діє до 31 грудня 2016 року. У разі, якщо за 30 (тридцять) календарних днів до закінчення строку дії цього договору жодна з сторін письмово не повідомить іншу сторону про свій намір його розірвати, строк договору вважається продовженим кожного разу на один рік.
Згідно п. 9.2. договір закінчення строку дії цього договору не звільняє сторони від обов'язку виконання своїх зобов'язань, які виникли під час дії договору, та від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії цього договору.
Договір разом із додатками до нього підписано уповноваженими представниками сторін без жодних зауважень, підписи скріплені печатками.
08.02.2021 між сторонами укладена додаткова угода № 1-ЗН-К до договору, якою, у зв'язку зі зміною найменування постачальника з ТОВ «Напої Плюс» на ТОВ «Нові Продукти Україна», сторони дійшли згоди викласти реквізити постачальника, зазначені в розділі «Реквізити та підписи сторін» договору, в новій редакції.
01.10.2021 сторонами була укладена додаткова угода № Н-РЕД, згідно якої сторони дійшли згоди договір № К/15-13 від 10.05.2016 викласти в новій редакції.
Зокрема, згідно п.п. 3.1, 3.2. договору в новій редакції поставка товару здійснюється на піддонах та в кегах, які є зворотною (заставною) тарою. Вимоги до зворотної (заставної) тари визначені в цьому договорі та у додатку № 3 до договору. Покупець зобов'язаний повернути постачальнику зворотну (заставну) тару в наступні строки: піддони - впродовж 90-та (дев'яноста) календарних днів з моменту поставки товару (п/п 3.1.1.); кеги, поставлені постачальнику в період з 01 травня по 31 серпня - негайно після звільнення вмісту, але в будь-якому разі не пізніше 30-ти (тридцяти) календарних днів з моменту поставки товару (п/п 3.1.2.); кеги, поставлені постачальнику в період з 01 вересня по 30 квітня - негайно після звільнення вмісту, але в будь-якому разі не пізніше 45-ти (сорока п'яти) календарних днів з моменту поставки товару (п/п 3.1.3.). До моменту повернення постачальнику зворотної тари покупець несе відповідальність за її збереження.
Згідно видаткової накладної та товарно транспортної накладної на переміщення алкогольних напоїв № НПЛ00001223 від 23.01.2022 ТОВ «Нові Продукти Україна» поставило товар ТОВ «Юг-Пиво» на загальну суму 3196,80 грн на одному піддоні вартістю 100,00 грн. До вказаної видаткової накладної сторонами також складено комерційний акт здачі-прийому продукції/вантажу № НПЛ00001223 від 23.01.2022.
З наданих позивачем видаткової накладної № НПЛ00001224 від 23.01.2022, відповідних комерційного акту здачі-прийому продукції/вантажу та товарно-транспортної накладної вбачається, що позивачем було поставлено відповідачу вищеозначений товар у зворотній тарі - в кегах об'ємом 30 літрів вартістю 2 100,00 грн у кількості 6 шт. Загальна вартість зворотної тари становить 12600,00 грн.
Як встановлено судом, 22.02.2022 позивачем також було поставлено товар відповідачу на загальну суму 26118,00 грн у зворотній тарі: на піддонах вартістю 100,00 грн у кількості 5 шт., що підтверджується належним чином засвідченою копією видаткової накладної № НПЛ00003309 від 22.02.2022, комерційного акту здачі-прийому продукції/вантажу та товарно-транспортної накладної на переміщення алкогольних напоїв № НПЛ00003309 від 22.02.2022, та в кезі об'ємом 50 літрів вартістю 2 100,00 грн у кількості 30 шт., про що свідчить належним чином засвідчена копія видаткової накладної № НПЛ00003310 та товарно-транспортної накладної № НПЛ00003310 від 22.02.2022, згідно яких вартість зворотної тари становить 63000.00 грн.
Окрім того, 30.03.2022 позивач поставив відповідачу товар на загальну суму 14634,00 грн, що підтверджується видатковою накладною № НПЛ00004496, в кегах об'ємом 50 л (16 штук), вартість яких складає 33600,00 грн, що підтверджено видатковою накладною № НПЛ00004497 від 30.03.2022.
В свою чергу, 06.04.2022 позивач поставив відповідачу товар на загальну суму 36903,00 грн, що підтверджується видатковою накладною № НПЛ00004965, в кегах об'ємом 50 л (40 штук), вартість яких складає 84000,00 грн, про що також свідчить видаткова накладна № НПЛ00004966 від 06.04.2022.
Судом встановлено, що зазначені вище видаткові накладні на відпуск ТОВ «Нові Продукти Україна» відповідачу товару у відповідній зворотній тарі та їх отримання ТОВ «Юг-Пиво» підписані уповноваженими представниками сторін, скріплені відтиском печаток суб'єктів господарювання, містять в собі всі визначені законодавством обов'язкові реквізити, в повному об'ємі відображають зміст та обсяги здійснених сторонами на їх підставі, згідно умов підписаного договору поставки та додатків до нього, господарських операцій.
13.12.2022 позивачем було направлено на адресу відповідача претензію № 1336 від 12.12.2022, в якій позивач, серед іншого, зазначив, що станом на 12.12.2022 покупцем не повернуто постачальнику 104 одиниці зворотної тари - 6 шт. кегів місткістю 30 літрів та 98 шт. кегів місткістю 50 літрів, та повідомив відповідача, що враховуючи заставну вартість зворотної тари - кегів, зазначеної в первинних документах, покупець зобов'язаний оплатити постачальнику суму у розмірі 262080,00 грн з ПДВ. Відтак, у вказаній претензії позивач вимагав сплатити йому, зокрема, 262080,00 грн вартості неповернутої зворотної тари протягом трьох робочих днів з дати отримання цієї претензії.
За ствердженням позивача, після пред'явлення ним претензії відповідачем було частково повернуто зворотну тару, проте не повернутими залишились кеги об'ємом 30 літрів у кількості 2 штуки та кеги об'ємом 50 літрів у кількості 73 штуки. Доказів зворотного відповідачем не надано.
Неповернення своєчасно відповідачем у повному обсязі зворотної тари позивачу виступило підставою для його звернення до господарського суду з позовом про примусове стягнення вартості такої зворотної тари у розмірі 189000,00 грн.
4. Норми права, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.
Частиною першою статті 11 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, зокрема, з договорів та інших правочинів.
В силу положень ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України (чинному на час виникнення спірних правовідносин) господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За змістом частини першої статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Відповідно до вимог статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.
Згідно з частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Статтею 525 Цивільного кодексу України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
У відповідності до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та закону, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.
Статтею 530 ЦК України встановлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
В силу статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов'язку однією із сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов'язку, є зустрічним виконанням зобов'язання, при якому сторони повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено умовами договору, актами цивільного законодавства тощо.
У відповідності до ст. 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Положеннями ст. 611 ЦК передбачено, що в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Відповідно до ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно зі статтею 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до норм статей 6 та 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ч. 1 ст. 655 Цивільного кодексу України).
За положеннями статті 662 Цивільного кодексу України, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.
Покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу (частина перша статті 691 Цивільного кодексу України).
Згідно із ч. 1 ст. 685 Цивільного кодексу України, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар у тарі та (або) в упаковці, якщо інше не встановлено договором купівлі-продажу або не випливає із суті зобов'язання. Обов'язок передання товару у тарі та (або) в упаковці не поширюється на товари, які за своїм характером не потребують застосування тари та (або) упакування.
Товар повинен бути переданий у тарі та (або) упакований звичайним для нього способом в упаковку, а за їх відсутності способом, який забезпечує схоронність товару цього роду за звичайних умов зберігання і транспортування, якщо договором купівлі-продажу не встановлено вимог щодо тари та (або) упаковки (ч. 2 ст. 685 Цивільного кодексу України).
Додатково в ч. 3 ст. 685 Цивільного кодексу України передбачено, що продавець, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язаний передати покупцеві товар у тарі та (або) в упаковці, які відповідають вимогам, встановленим актами цивільного законодавства.
Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.
Відповідно до частини першої статті 712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина друга статті 712 Цивільного кодексу України).
Відповідно до положень ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства; первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію.
Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансовий стан та результати діяльності підприємства.
Відповідно до ч. 1,2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.
Виходячи зі змісту пункту 3 частини 1 статті 3 (свобода договору як засада цивільного законодавства), пункту 1 частини 2 статті 11, частини 1 статті 509, частини 1 статті 627 Цивільного кодексу України укладення договору із погодженням сторонами його умов, що визначені на розсуд сторін з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості, та становлять зміст договору, зобов'язує сторони виконувати зобов'язання за цим договором належним чином відповідно до його умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина 1 статті 526, частина 1 статті 628, статті 629 Цивільного кодексу України).
Зважаючи на викладене вище, дослідивши текст укладеного між ТОВ «Нові Продукти Україна» та ТОВ «Юг-Пиво» договору поставки від 10.05.2016 № К/15-13 із подальшими його змінами, проаналізувавши правовідносини, що склалися між сторонами на підставі зазначеного договору, суд дійшов висновку, що вказаний договір за своєю правовою природою є договором поставки та відповідає вимогам чинного законодавства України, сторони, укладаючи зазначений договір, узгодили всі істотні умови, що є обов'язковими для таких видів договорів, предметом судових розглядів спірний договір не виступав, недійсним судом не визнавався, договірними сторонами розірваний не був, а відтак, з огляду на положення ст. 629 ЦК України, цей договір є обов'язковим для виконання обома сторонами.
Отже, підписаний між позивачем та відповідачем договір поставки № К/15-13 від 10.05.2016 із подальшими змінами, внесеними відповідними додатковими угодами, містить всі суттєві умови, до матеріалів справи не надано доказів його розірвання чи визнання недійсним повністю чи частково у встановленому порядку, тому суд виходить з принципу презумпції правомірності такого правочину, визначеної статтею 204 Цивільного кодексу України, з огляду на відсутність в матеріалах справи доказів протилежного, та вважає, що означений договір є підставою для виникнення у сторін за цим договором господарських зобов'язань відповідно до ст.ст. 173, 174 ГК України (ст.ст. 11, 202, 509 ЦК України).
Уклавши такий договір, сторони погодилися з передбаченими у ньому умовами щодо відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором і кожна зі сторін цього договору беззаперечно взяла на себе певні обов'язки, які відображені в його умовах.
Як встановлено судом із наданих доказів, на виконання договору поставки № К/15-13 від 10.05.2016 позивач поставив, а відповідач прийняв без зауважень товар разом із зворотною тарою - кегами об'ємом 30 літрів у загальній кількості 6 штук та кегами об'ємом 50 літрів у загальній кількості 86 штук, що підтверджується вищеописаними видатковими накладними та товарно-транспортними накладними. Всього за вище переліченими документами відповідач отримав 92 кеги, з ціною за штуку - 2100,00 грн. без ПДВ (ціна визначена у відповідних видаткових накладних).
Вказані накладні, у тому числі про приймання зворотної (заставної) тари, є первинними документами в розумінні статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність», адже відповідають вимогам, встановленим наведеною нормою для первинних документів, а тому є доказами, які підтверджують кількість отриманої відповідачем зворотної тари, ціну за одиницю і, як наслідок, загальну вартість такої тари.
З урахуванням викладеного вище суд зазначає, що відповідачем не надано жодних доказів на спростування доводів позивача щодо беззаперечного прийняття спірної зворотної тари уповноваженими на це відповідачем особами.
Суд бере до уваги, що за умовами договору поставки відповідач зобов'язаний був повернути позивачу спірну зворотну (заставну) тару, зокрема, негайно після звільнення вмісту, але у будь-якому разі не пізніше 45-ти календарних днів з моменту поставки товару.
Відповідно до обставин справи вбачається, що хоча поставка позивачем на адресу відповідача кегів не була предметом договору, проте сторони визначили що кеги є зворотною тарою і підлягають поверненню позивачу. Або ж, в разі їх не повернення, останні вважаються поставленими відповідачу та підлягають оплаті відповідачем
Тобто, до взаємовідносин з передачі (повернення) зворотної тари між сторонами, що виникли за договором у даній справі, також слід застосовувати правила поставки товару, що визначені нормами Цивільного кодексу України для договорів поставки.
Враховуючи те, що в матеріалах справи відсутні докази повернення відповідачем кегів позивачу, покупець зобов'язаний оплатити поставлені йому кеги. Натомість, зазначений обов'язок не виник би у відповідача у випадку, якщо останній повернув би отримані ним кеги упродовж 45 календарних днів з дати їх передання за видатковими накладними.
13.12.2022 позивач направив на адресу відповідача претензію № 1336 від 12.12.2022 з вимогою відшкодувати 262080,00 грн вартості неповернутої зворотної тари, після чого, як вказує позивач, відповідачем частково було повернуто відповідну тару.
Доказів сплати заборгованості за неповернуту тару в загальній сумі 189000,00 грн, так само, як і контррозрахунку заборгованості відповідачем суду не надано та матеріали справи не містять. Отже, суд приходить до висновку про порушення відповідачем умов договору в частині оплати вартості поставлених йому кегів.
Суд також враховує те, що позивач не скористався своїм правом виставити відповідачу рахунок на оплату неповерненої тари. Втім, це не є підставою для невиконання умов договору, які сторони узгодили між собою. І не звільняє відповідача від зобов'язання повернути кеги, чи, у випадку даної справи, оплатити їх вартість.
З огляду на встановлені обставини та подані докази, суд дійшов висновку, що матеріалами справи підтверджуються аргументи позивача про порушення відповідачем взятих на себе зобов'язань з повернення зворотної тари за договором поставки № К/15-13 від 10.05.2016 із внесеними до нього змінами частково. На дату прийняття рішення у цій справи відповідач не повернув позивачу за переліченими вище накладними зворотну тару кількістю 75 шт, з ціною за штуку - 2100,00 грн без ПДВ (2520,00 грн з ПДВ), загальною вартістю 189000,00 грн. Сторонами протилежного не доведено.
З урахуванням положень ст.ст. 526, 527, 530, 629, 712 ЦК України, ст.ст. 173, 193, 265 ГК України, встановивши, що позивач взяті на себе зобов'язання за договором поставки № К/15-13 від 10.05.2016 із внесеними до нього змінами виконав належним чином, поставивши відповідачу продукцію з тарою, обумовлену вказаною угодою, що підтверджується відповідними видатковими накладними та товарно-транспортними накладними до них, комерційними актами здачі-прийому продукції/вантажу, тоді як відповідач, в порушення умов договору, неповністю повернув отриману під час поставки продукції зворотну тару, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення даного позову, стягнувши з відповідача вартість такої неповернутої зворотної тари у загальному розмірі 189000,00 грн. (кількість неповернутої тари * ціна за штуку з ПДВ).
Згідно з частинами 1, 2, 3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно із ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1). Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (ч. 2).
Відповідно до ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ч. 1). У разі посилання учасника справи на не вчинення ін. учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою (ч. 2). Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ч. 3).
Статтею 76 ГПК України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ч. 1). Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 2).
Згідно із ст. 77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1). Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються (ч. 2).
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 ГПК України).
Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
У відповідності до вимог ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1). Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ч. 2). Суд надає оцінку (ч. 3) як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Всупереч наведеним нормам, відповідач не надав суду жодних належних та допустимих доказів належного виконання ним свого зобов'язання щодо повернення зворотної тари та/або оплати вказаної тари за договором поставки № К/15-13 від 10.05.2016, а також доказів, які підтверджують неможливість здійснення ним своєчасного повернення зворотної тари та/або повної оплати її вартості, а тому дії відповідача є порушенням положень договору та норм чинного законодавства.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 справа «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04) зазначено, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії», №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Відповідно до п.5 ч.4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Приймаючи до уваги підтвердження матеріалами справи обставини передачі позивачем відповідачу зворотної тари, з огляду на те, що належних доказів, які б спростовували наявність заборгованості, відповідач, згідно приписів ст. 74, 76-77 ГПК України, не надав, суд доходить до висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача заборгованості в сумі 189000,00 грн.
Враховуючи усе вищевикладене, оцінюючи докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, що ґрунтуються на повному, всебічному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про те, що заявлена позивачем вимога щодо стягнення з відповідача за договором поставки № К/15-13 від 10.05.2016 підтверджена матеріалами справи, відповідачем не спростована, та, з урахуванням встановлених судом обставин, підлягає задоволенню.
Згідно з ч. 4 ст. 129 ГПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Приймаючи до уваги задоволення позовних вимог в повному обсязі, витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на відповідача.
Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позов - задовольнити повністю.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Юг-Пиво» (вул. Залізнична, № 3, м. Херсон, 73026, код ЄДРПОУ 40078402) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Нові Продукти Україна» (Спортивна площа, № 3, м. Київ, 01033, код ЄДРПОУ 36843876) вартість неповернутої зворотної тари в розмірі 189 000 (сто вісімдесят дев'ять тисяч) грн 00 коп та судовий збір в розмірі 3 028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.
Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.
Повне рішення складено 01 жовтня 2025 р.
Суддя О.В. Цісельський