вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"01" жовтня 2025 р. Справа№910/5467/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Владимиренко С.В.
суддів: Ходаківської І.П.
Демидової А.М.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (без повідомлення учасників справи) апеляційну скаргу Державного підприємства «Завод 410 ЦА»
на рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2025
у справі №910/5467/25 (суддя Ковтун С.А.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Груп Інтрейд»
до Державного підприємства «Завод 410 ЦА»
про стягнення 210 750, 26 грн
Товариство з обмеженою відповідальністю «Груп Інтрейд» (далі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства «Завод 410 ЦА» (далі - відповідач) про стягнення заборгованості в розмірі 210 750, 26 грн, з яких: 122 400,00 грн - основний борг, 23 976, 99 грн - пеня, 11 227, 27 грн - 3 % річних та інфляційні втрати у розмірі 53 146, 00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що відповідачем порушено умови укладеного між сторонами Договору №УЗ-22-07/2 від 08.02.2022 в частині оплати поставленого товару, внаслідок чого за відповідачем утворилась заборгованість, яку позивач просив суд стягнути з відповідача.
Господарський суд міста Києва рішенням від 18.07.2025 у справі №910/5467/25 задовольнив частково позов. Стягнув з Державного підприємства «Завод 410 ЦА» на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Груп Інтрейд» 122 400,00 грн боргу, 2 397,70 грн пені, 11 227,27 грн 3% річних, 53 146,00 грн інфляційних втрат, 3 161,25 грн судового збору, 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Відмовив в іншій частині.
При ухваленні рішення у справі №910/5467/25 судом першої інстанції встановлено, що позивачем на виконання умов Договору було поставлено, а відповідачем прийнято товар на загальну суму 122 400, 00 грн, що підтверджується наявною в матеріалах справи видатковою накладною. Суд першої інстанції вказав, що відповідач не надав доказів неможливості виконання зобов'язання у встановлені строки внаслідок настання форс-мажорних обставин (введення воєнного стану). На думку суду, запровадження з 24.02.2022 воєнного стану в країні, що є форс-мажорними обставинами, не можуть однозначно засвідчувати неможливість виконання відповідачем договірних зобов'язань перед позивачем, оскільки перелічені обставини не є абсолютною самостійною підставою для відкладення строку виконання зобов'язання на час, протягом якого такі обставини зберігають свою дію.
Перевіривши наданий позивачем розрахунок 3% річних та інфляційних втрат суд першої інстанції встановив його правильність та відповідність нормам чинного законодавства. Перевіривши наданий позивачем розрахунок пені, суд першої інстанції також встановив його правильність та арифметичну вірність.
Враховуючи стратегічний характер завдань та діяльності Державного підприємства «Завод 410 ЦА», який спрямований на забезпечення економіки та безпеки держави, відсутність доказів понесення позивачем чи іншими учасниками господарських відносин негативних наслідків (збитків) внаслідок порушення відповідачем договірних зобов'язань у спірних правовідносинах, а також економічну ситуацію в країні, специфіку покладених завдань на відповідача, перебування підприємства у скрутному фінансовому становищі, а також те, що стягнення максимально можливих розмірів штрафних санкцій підірве фінансовий стан відповідача та зумовить збитковість його діяльності, суд дійшов висновку, що обґрунтованим є зменшення розміру заявленої до стягнення пені з 23 976,99 грн до 2 397,70 грн (10%). Суд вважав, що таке зменшення є оптимальним балансом інтересів сторін у спорі та запобігатиме настанню негативних наслідків для сторін.
Також зважаючи на те, що позивач надав належні докази понесення 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу (договір-доручення про надання правової допомоги від 01.02.2021, акт приймання-передачі наданої правової допомоги від 17.06.2025, платіжна інструкція від 18.06.2025 свідоцтво, ордер) суд першої інстанції стягнув з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу у заявленому позивачем розмірі.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням, Державне підприємство «Завод 410 ЦА» звернулась до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2025 у справі №910/5467/25 та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
В обґрунтування доводів та вимог апеляційної скарги відповідач зазначає, що при винесенні рішення, судом було не взято до уваги п. 8.1 Договору відповідно до якого сторони звільняються від відповідальності за невиконання, або неналежне виконання зобов'язань за цим Договором у разі виникнення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), які не існували під час укладання Договору та виникли поза волею Сторін (аварія, катастрофа, пожежа, повінь, стихійне лихо, епідемія, епізоотія, війна тощо). Згідно п. 8.3 Договору доказом виникнення форс-мажорних обставин (обставин непереробної сили) та строку їх дії є відповідні документи, які видаються Торгово-промисловою палатою України, або іншим компетентним органом.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.08.2025 апеляційну скаргу Державного підприємства «Завод 410 ЦА» на рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2025 у справі №910/5467/25 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Владимиренко С.В., судді: Демидова А.М., Ходаківська І.П.
Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 18.08.2025 апеляційну скаргу Державного підприємства «Завод 410 ЦА» на рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2025 у справі №910/5467/25 залишив без руху, надав скаржнику десятиденний строк на усунення недоліків апеляційної скарги.
Скаржник у встановлений строк усунув недоліки апеляційної скарги, шляхом подання відповідного клопотання.
До заяви про усунення недоліків, скаржником додано клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження. В обґрунтування клопотання апелянтом зазначено, що повний текст оскаржуваного рішення ним отримано 22.07.2025.
Північний апеляційний господарський суд ухвалою від 22.08.2025 задовольнив клопотання та поновив Державному підприємству «Завод 410 ЦА» пропущений процесуальний строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2025 у справі №910/5467/25. Відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою Державного підприємства «Завод 410 ЦА» на рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2025 у справі №910/5467/25. Зупинив дію рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2025 у справі №910/5467/25 на час апеляційного провадження. Розгляд апеляційної скарги ухвалив здійснювати у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Згідно відзиву на апеляційну скаргу відповідача позивач заперечує проти її задоволення, посилаючись на те, що воєнний стан на території України не означає, що відповідач не може здійснювати господарську діяльність та проводити оплату, в тому числі відносно товару, який було поставлено до введення воєнного стану. Відповідач не надав доказів того, що наявні обставини, які перешкоджають суб'єкту господарювання здійснювати свою статутну діяльність під час введеного воєнного стану. Підприємство Відповідача не було переміщено до іншої місцевості, тощо. Крім того, за посиланням позивача, одне лише передбачене законом віднесення воєнного стану до форс-мажорних обставин не свідчить про існування форс-мажору у конкретних правовідносинах сторін, де така обставина може стати форс-мажорною лише у випадку, якщо особа доведе, що конкретний обмежувальний захід, запроваджений в рамках карантину (надзвичайного стану, надзвичайної ситуації тощо), унеможливлює виконання договору поставки.
Розглянувши доводи та вимоги апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів встановила наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 08.02.2022 між Товариством з обмеженою відповідальністю «Груп Інтрейд» (продавець) та Державним підприємством «Завод 410 ЦА» (покупець) укладено договір купівлі-продажу №УЗ-22-07/2 (далі - Договір), відповідно до п. 1.1 якого продавець зобов'язується поставити покупцю товари, зазначені в специфікаціях, які є невід'ємною частиною цього договору, або у заявці у разі поставки товару до укладення цього договору.
Поставка товарів здійснюється окремими партіями згідно з заявкою покупця, переданої продавцю факсимільним зв'язком або електронною поштою. Номенклатурний перелік, асортимент, ціна, кількість товарів, що поставляються за цим договором, передбачені у специфікаціях або в заявці у разі поставки товару до укладення цього договору (п. 1.2 Договору).
Згідно з п. 4.1 Договору оплата проводиться після проходження перевірки товаром ВТК та 615 Військового представництва Міноборони Україні в разі його залучення, якщо інше не передбачено умовами договору.
У специфікації №1 сторони погодили поставку товару на суму 122 400,00 грн з оплатою протягом 30 банківських днів після поставки та проходження вхідного контролю на підприємстві покупця.
На виконання умов Договору, позивачем поставлено, а відповідачем прийнято товар на загальну суму 122 400, 00 грн, що підтверджується видатковою накладною №83 від 10.02.2022
Відповідачем не сплачено позивачу за отриманий на підставі Договору товар у розмірі 122 400, 00 грн, відносно чого не заперечує відповідач.
Статтею 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини 2 статті 11 ЦК України).
Згідно із статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.
Відповідно до частини 1 статті 173 ГК України (тут і далі, в редакції та чинності станом на час виникнення спірних правовідносин та на момент ухвалення оскаржуваного судового рішення) господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
У статті 174 ГК України визначено, що господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування (частини 1, 3 статті 179 ГК України).
Відповідно до статті 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
Частинами 1 та 2 статті 692 ЦК України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.
Відповідно до положень статті 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Статтями 525, 526 ЦК України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Виконання зобов'язань, реалізація, зміна та припинення певних прав у договірному зобов'язанні можуть бути зумовлені вчиненням або утриманням від вчинення однією із сторін у зобов'язанні певних дій чи настанням інших обставин, передбачених договором, у тому числі обставин, які повністю залежать від волі однієї із сторін.
Статтею 655 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару (частина перша статті 692 Цивільного кодексу України).
Судом встановлено, що сторонами погоджено, що порядок та терміни оплати вказуються в специфікації №1, за умовами якої, покупець здійснює 100% оплату після поставки товару та проходження вхідного контролю на ДП «Завод 410 ЦА» з відстрочкою платежу 30 банківських днів.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що на виконання умов договору, постачальником поставлено Товару на заявлену до стягнення з відповідача суму. Однак, відповідач не здійснив оплату товару.
Щодо доводів відповідача про виникнення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), які підтверджуються листом від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1 Торгово-промислової палати України та звільнення його від відповідальності за невиконання, або неналежне виконання зобов'язань за цим договором, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до пункту 8.1 Договору сторони звільняються від відповідальності за невиконання, або неналежне виконання зобов'язань за цим Договором у разі виникнення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), які не існували під час укладання Договору та виникли поза волею Сторін (аварія, катастрофа, пожежа, повінь, стихійне лихо, епідемія, епізоотія, війна тощо).
Згідно п. 8.3 Договору доказом виникнення форс-мажорних обставин (обставин непереробної сили) та строку їх дії є відповідні документи, які видаються Торговопромисловою палатою України, або іншим компетентним органом
Відповідно до частин 1, 2 статті 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Статтями 610, 612 ЦК України унормовано, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (стаття 611 ЦК України).
Статтею 617 ЦК України визначено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.
Відповідно до частин першої, другої статті 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю. Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо.
Частина друга статті 141 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" містить невичерпний перелік обставин, що можуть бути визнані форс-мажором (обставинами непереборної сили), до яких належить у тому числі військові дії.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що для застосування форс-мажору (обставин непереборної сили) як умови звільнення від відповідальності судам необхідно встановити, які саме зобов'язання за Договором були порушені / невиконані та причину такого невиконання.
У пункті 1 частини першої статті 263 ЦК України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила - це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Отже, непереборною силою є надзвичайна і невідворотна подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов'язання, за умови, що остання не могла її передбачити або передбачила, але не могла її відвернути.
Ознаками форс-мажорних обставин є такі елементи: вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин; мають надзвичайний характер; є невідворотними; унеможливлюють виконання зобов'язань за конкретних умов господарської діяльності.
Тобто ознаками форс-мажорних обставин є їх об'єктивна та абсолютна дія, а також непередбачуваність (подібні за змістом висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 910/7495/16 на яку посилається скаржник).
У постанові Верховного Суду від 02.04.2024 у справі № 910/9226/23 сформульовано такі загальні висновки щодо застосування положень статті 617 ЦК України та статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»:
"Надзвичайними є ті обставини, настання яких не очікується сторонами при звичайному перебігу справ. Під надзвичайними можуть розумітися такі обставини, настання яких добросовісний та розумний учасник правовідносин не міг очікувати та передбачити при прояві ним достатнього ступеня обачливості.
Невідворотними є обставини, настанню яких учасник правовідносин не міг запобігти, а також не міг запобігти наслідкам таких обставин навіть за умови прояву належного ступеня обачливості та застосуванню розумних заходів із запобігання таким наслідкам. Ключовим є те, що непереборна сила робить неможливим виконання зобов'язання в принципі, незалежно від тих зусиль та матеріальних витрат, які сторона понесла чи могла понести (аналогічний висновок викладено в пункті 38 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.07.2021 у справі №912/3323/20).
У постанові Верховного Суду від 07.06.2023 у справі №912/750/22 зазначено, що лист ТПП України від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1 не можна вважати сертифікатом у розумінні статті 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні", а також такий лист не є документом, який був виданий за зверненням відповідного суб'єкта (відповідача), для якого могли настати певні форс-мажорні обставини.
У постанові Верховного Суду від 07.06.2023 у справі №906/540/22 вказано:
- ТПП України листом від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1 засвідчила, що військова агресія російської федерації проти України стала підставою для введення воєнного стану та є форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили);
- вказаний лист ТПП України адресований "Всім, кого це стосується", тобто необмеженому колу суб'єктів, його зміст носить загальний інформаційний характер та констатує абстрактний факт наявності форс-мажорних обставин без доведення причинно-наслідкового зв'язку у конкретному зобов'язанні;
- лист ТПП України від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1 не є безумовною підставою вважати, що форс-мажорні обставини настали для всіх без виключення суб'єктів. Кожен суб'єкт, який в силу певних обставин не може виконати свої зобов'язання за окремо визначеним договором, має доводити наявність в нього форс-мажорних обставин.
У постанові Верховного Суду від 29.06.2023 у справі №922/999/22 зазначено:
- лист ТПП України від 28.02.2022, на який посилався скаржник у судах попередніх інстанцій, та яким визнано форс-мажорною обставиною військову агресію російської федерації проти України, є загальним офіційним документом та не містить ідентифікуючих ознак конкретного договору, зобов'язання, виконання якого стало неможливим через наявність зазначених обставин. Отже лист Торгово-промислової палати України не можна вважати сертифікатом у розумінні статті 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні";
- наявність сертифікату ТПП України про форс-мажор суд має оцінювати у сукупності з іншими доказами, тобто дані обставини не мають преюдиційного характеру, і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості належного виконання зобов'язання, повинна довести їх наявність не тільки самих по собі, але і те, що вони були форс-мажорними саме для даного конкретного випадку;
- сторона, яка посилається на форс-мажор, має довести причинно-наслідковий зв'язок між форс-мажором та неможливістю виконати конкретне зобов'язання;
- той факт, що ТПП України засвідчила форс-мажорні обставини - військову агресію російської федерації проти України, сам по собі не є підставою для звільнення або зменшення відповідальності за невиконання/неналежне виконання договірних зобов'язань.
Суд апеляційної інстанції відхиляє доводи відповідача про звільнення його від відповідальності у зв'язку із форс-мажорними обставинами, які ґрунтуються на листі ТПП України від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1, оскільки цей лист не є сертифікатом у розумінні статті 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" та не містить ідентифікуючих ознак конкретного договору, зобов'язання, виконання якого стало неможливим через наявність зазначених обставин;
Крім того, доказів того, що відповідач звертався до позивача та повідомляв про настання форс-мажорних обставин та про неможливість оплати за поставлений товар матеріали справи не містять.
Отже, позивачем належними та достатніми доказами підтверджено наявність заборгованості у відповідача перед позивачем, а також наявними в матеріалах справи доказами встановлено розмір заборгованості. Відповідачем в свою чергу не доведено суду апеляційної інстанції, що наявні будь-які підстави для скасування оскаржуваного судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення.
Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність заборгованості відповідача перед позивачем за договором на загальну суму 122 400, 00 грн.
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина 2 наведеної норми).
Сплата трьох процентів від простроченої суми (якщо інший розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним утримуваними коштами, належними до сплати кредиторові. Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові 07.04.2020 у справі №910/4590/19 зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно, й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги.
Перевіривши наявний в матеріалах справи розрахунок 3 % річних та інфляційних втрат, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що останній є обґрунтованим та арифметично вірним, а відтак заявлені до стягнення суми 3 % річних та інфляційних втрат є правомірними, оскільки відповідачем допущено прострочення виконання грошового зобов'язання.
Згідно з частиною 1 статті 546 ЦК України виконання зобов'язання, зокрема, може забезпечуватися неустойкою.
За приписами частини 1 статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частини 2, 3 статті 549 ЦК України).
Згідно із частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
При цьому, ні у зазначеній нормі, ні в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності (подібний висновок міститься у пункті 67 постанови Верховного Суду від 16.03.2021 у справі №922/266/20).
Висновки щодо застосування часини 3 статті 551 ЦК України, викладені у постановах Верховного Суду від 20.12.2023 у справі №910/1039/23, від 16.11.2023 у справі № 916/3232/22, від 02.11.2022 у справі №910/14591/21, від 01.08.2019 у справі № 922/2932/18, від 08.10.2019 у справі №923/142/19 та постанові об'єднаної палати Верховного Суду від 19.01.2024 у справі №911/2269/22, є загальними (універсальними) для правовідносин про стягнення неустойки та вказують на наявність у суду дискреційного права зменшити розмір штрафних санкцій.
Питання про зменшення штрафних санкцій може по-різному вирішуватися судами в залежності від тих фактичних обставин, які встановлені судом у кожній конкретній справі (наявність або відсутність підстав для зменшення неустойки). Необхідно також зауважити, що у вирішенні питання про можливість зменшення неустойки суд бере до уваги майновий стан сторін і оцінює співвідношення розміру заявлених штрафних санкцій, зокрема, з розміром збитків кредитора, враховує інтереси обох сторін. Майновий стан сторін та соціальна значущість підприємства мають значення для вирішення питання про зменшення пені та штрафу.
Верховний Суд неодноразово відзначав, що питання щодо зменшення розміру штрафних санкцій суд вирішує відповідно до статей 86, 210 ГПК України за наслідками аналізу, оцінки та дослідження конкретних обставин справи з огляду на фактично-доказову базу, на встановлені судом фактичні обставини, що формують зміст та умови конкретних правовідносин, наявність/відсутність наданих сторонами доказів у сукупності, що свідчать про наявність/відсутність підстав для вчинення такої дії.
Отже, при вирішенні питання щодо наявності підстав для зменшення розміру неустойки правовідносини у кожному спорі про її стягнення є відмінними, оскільки кожного разу суд, застосовуючи дискрецію для вирішення цього питання, виходить із конкретних обставин, якими обумовлене зменшення штрафних санкцій, які водночас мають узгоджуватися з положеннями частини 3 статті 551 ЦК України, а також досліджуватися та оцінюватися судом в порядку, передбаченому статтями 86, 210, 237 ГПК України.
Переглядаючи рішення суду першої інстанції в частині зменшення розміру неустойки, судом апеляційної інстанції враховано, що Державне підприємство «Завод 410 ЦА» є підприємством оборонно-промислового комплексу, що має стратегічне значення для економіки і безпеки держави (відповідно до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 №83), здійснює розробку, виробництво, ремонт, технічне обслуговування та модернізацію повітряних суден та надає послуги підприємствам, які експлуатують повітряні судна та авіаційну техніку, для забезпечення обороноздатності, безпеки і захисту інтересів держави.
Судом апеляційної інстанції враховано, що заперечень відповідача щодо невірності розрахунку пені доводи апеляційної скарги не містять, як і відсутні доводи та обґрунтування апелянта щодо зменшення розміру неустойки до 10% судом першої інстанції.
Апеляційна скарга Державного підприємства «Завод 410 ЦА» містить доводи виключно про наявність листа ТПП України від 28.02.2022 №2024/02.0-7.1, про що судом апеляційної інстанції вже була надана оцінка.
Відповідно до частин 1, 2 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Від так, підстав для скасування оскаржуваного судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у цій частині або зміни рішення у суду апеляційної інстанції відсутні.
На підтвердження понесення витрат на правову допомогу у суді першої інстанції позивачем надано наступні документи: договір - доручення про надання правової допомоги від 01.02.2021; додаткові угоди №1 від 01.02.2021, №2 від 30.12.2022 та №3 від 27.12.2023 до договору доручення про надання правової допомоги від 01.02.2021;ордер на надання правової допомоги Серія АР №1246593 від 10.04.2025; акт №ОУ-000098 приймання-передачі наданої правової допомоги від 17.06.2025, рахунок-фактуру №СФ-000098 від 17.06.2025 та платіжну інструкцію від 18.06.2025 №2350 про оплату послуг у сумі 10 000, 00 грн.
Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
При визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України").
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Крім того, Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини 4 статті 126 ГПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 Цивільного кодексу України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у статті 43 Конституції України (постанова Верховного Суду від 01.09.2021 у справі №910/13034/20).
За приписами частини 4 статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Згідно акту №ОУ-000098 приймання-передачі наданої правової допомоги від 17.06.2025 про виконання Договору-доручення про надання правової допомоги від 01.02.2021 адвокатське бюро «Сергія Жечева» надало правову допомогу, а позивач отримав правову допомогку, а саме: підготовка позовної заяви у справі №910/5467/25 вартістю 5 000,00 грн та підготовка відповіді на відзив у справі №910/5467/25 вартістю 5 000, 00 грн.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Груп Інтрейд»» сплатило адвокатському бюро «Сергія Жечева» 10 000,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №2350 від 18.06.2025.
У зв'язку з чим суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн.
З матеріалів справи вбачається, що докази на понесення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000, 00 грн відповідачем були отримані 18.06.2025 через систему «Електронний суд», однак, до 18.07.2025 (дата прийняття оскаржуваного рішення) відповідач не заперечив проти заявленої до стягнення з нього суми витрат на професійну правничу допомогу.
Суд апеляційної інстанції інстанції, враховуючи фактичні обставини даної справи, її незначну складність, предмет та підстави позовних вимог, встановив, що заявлений позивачем до стягнення розмір витрат на професійну правничу допомогу за договором про надання правової допомоги відповідає критеріям, що наведені у частині 4 статті 126 ГПК України.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що апелянтом не наведено жодних доводів та міркувань в своїй апеляційній скарзі в частині задоволення вимоги позивача про стягнення витрат на професійну правову допомогу.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції не знайшов підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення і в частині розміру витрат на професійну правничу допомогу.
Згідно із статтями 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно із частиною 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
У пункті 53 рішення ЄСПЛ у справі «Федорченко та Лозенко проти України» від 20.09.2012 зазначено, що при оцінці доказів суд керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.
Судом апеляційної інстанції при винесені даної постанови було надано обґрунтовані та вичерпні відповіді доводам апелянта із посиланням на норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Відповідно до статті 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2025 у справі №910/5467/25 прийняте з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.
Згідно зі статтею 129 ГПК України судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Державного підприємства «Завод 410 ЦА» на рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2025 у справі №910/5467/25 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2025 у справі №910/5467/25 залишити без змін.
3. Поновити дію рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2025 у справі №910/5467/25.
4. Судові витрати за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.
5. Матеріали справи №910/5467/25 повернути до Господарського суду міста Києва.
6. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у господарських справах в порядку і строки, визначені в ст. ст. 287, 288, 289 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя С.В. Владимиренко
Судді І.П. Ходаківська
А.М. Демидова