Справа № 733/975/25
Провадження № 2/761/8276/2025
24 вересня 2025 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді - Фролової І.В.,
секретаря судового засідання - Коломійця А.Д.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві у порядку загального позовного провадження в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Київської області та Головного управління Державної казначейської служби України у Київській області про відшкодування моральної шкоди,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Київської області та Головного управління Державної казначейської служби України у Київській області про відшкодування моральної шкоди.
У своїй позовній заяві просив суд стягнути з Держави Україна через Головне управління Державної казначейської служби України у Київській області (Код ЄДРПОУ 37955989, адреса: площа Лесі Українки, буд. 1, м. Київ, 01196) за рахунок коштів Державного бюджету України, шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) 20 000 грн. 00 коп. (двадцять тисяч гривень 00 копійок) у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Свою позовну заяву обґрунтував тим, що поліцейським Якименко було складено протокол про адміністративне правопорушення серії ГП №526612 від 08.12.2022 року, передбачене ст. 185 КУпАП. Зазначає, що протокол складений з грубими порушенням норм та правил розгляду справи. Після огляду ОСОБА_1 ознак алкогольного сп'яніння виявлено не було. Зазначає, що ОСОБА_2 покинув його у безпорадному стані біля наркології. ОСОБА_1 вважає, що внаслідок незаконних дій ОСОБА_3 була заподіяна моральна та матеріальна шкода.
Ухвалою Ічнянського районного суду Чернігівської області від 15 травня 2025 року справу передано за підсудністю до Шевченківського районного суду м. Києва.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 червня 2025 року головуючим суддею визначено Фролову І.В.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 07 липня 2025 року відкрито провадження у справі, призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.
11 липня 2025 року через підсистему «Електронний суд» надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого представник відповідача заперечував щодо задоволення позовних вимог. Представник Головного управління Державної казначейської служби України у Київській області зазначив, що неналежним відповідачем є особа, яка не повинна і не може відповідати за пред'явленим позовом. У разі якщо за змістом норми матеріального права, яка підлягає застосуванню за вимогою позивача, учасником спірних відносин та зобов'язаною особою є інша, ніж особа, до якої пред'явлено позов, підстави для задоволення позову відсутні.
05 серпня 2025 року на адресу суду надійшла відповідь на відзив, відповідно до змісту якої ОСОБА_1 зазначає, що неправомірні дії співробітників Управління патрульної поліції, що є частиною Департаменту патрульної поліції, що є самостійною юридичною особою публічного права, міжрегіональним територіальним органом Національної поліції та несе відповідальність за своїх співробітників.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши подані сторонами документи і матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору суд по суті встановив.
За змістом ч.ч.1, 2, 3,4 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ч.ч. 1, 5-6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).
Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Відповідно до ст. 16 ЦК України особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу у визначені цією статтею способи. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Способи захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.
Дослідивши матеріали справи, судом було встановлено наступне.
08 грудня 2022 року ОСОБА_1 зупинено поліцейським екіпажем «0907», взводу №1, роти №6, батальйону №3, полку №1 Управління патрульної поліції в м. Києві за адресою: вул. Борщагівська, 143-Б.
08 грудня 2022 року ОСОБА_4 було складено адміністративний протокол серії ГГ 526612, відповідно до змісту якого ОСОБА_1 о 22 годині 28 хвилин за адресою АДРЕСА_2 був зупинений за порушення ПДР. Відповідно до протоколу серії ГГ 526612 ОСОБА_1 вимогу поліцейського ігнорував, чим порушив ст. 185 КУпАП.
Постановою Солом'янського районного суду м. Києва від 21 лютого 2023 року справу про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 закрито у зв'язку із відсутністю складу адміністративного правопорушення. Судом зазначено, що в порушення вищевказаних вимог законодавства, у складеному відносно ОСОБА_1 протоколу про адміністративне правопорушення не конкретизовано суть правопорушення, а саме не зазначено яким нормативним актом передбачено законність вимоги поліцейського при виконанні ним службових обов?язків. оскільки ст. 185 КУпАП є бланкетною нормою Закону, із дослідженого відеозапису, судом не встановлено яке правопорушення вчинив ОСОБА_1 , у зв?язку з чим не реагував на вимогу працівника поліції припинити це правопорушення, та в чому конкретно полягала злісна непокора ОСОБА_1 такій вимозі, що є невід?ємною частиною об?єктивної сторони даного адміністративного правопорушення. Наявний в матеріалах справи відеозапис з боді-камер поліцейських не відображує всіх обставин події, так само не підтверджує фактів викладених в протоколі. Ці обставини свідчать про те, що інспектором патрульної поліції не в повній мірі викладено суть адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 185 КУпАП, оскільки фабула даного правопорушення не конкретизована, не розкрито її зміст в повному обсязі, фактично відсутній виклад саме злісної непокори законному розпорядженню працівника поліції при виконанні ним службових обов?язків.
ОСОБА_1 звернувся до суду задля відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої йому діями поліцейських. Зазначає, що дана подія вибила його з нормального життєвого ритму, а для відновлення життєвого спокою та попереднього життєвого стану потрібен час.
Щодо позовних вимог, суд дійшов наступних висновків.
У справах про відшкодування шкоди державою остання бере участь як відповідач через той орган, діянням якого завдано шкоду (подібний висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.03.2020 у справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19) (пункти 63, 64), від 15.12.2020 у справі № 752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19) (пункт 71)); Особою, відповідальною перед потерпілим за шкоду, завдану органами державної влади, їх посадовими та службовими особами, та відповідачем у справі є держава, яка набуває і здійснює свої цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Як вбачається зі змісту позовної заяви, підставою для звернення до суду стало спричинення моральної шкоди позивачу через неправомірні дії поліцейських Управління патрульної поліції в м. Києві Департаменту патрульної поліції.
Департамент патрульної поліції є міжрегіональним територіальним органом Національної поліції. Посадові особи Департаменту патрульної поліції не мають жодного відношення до ГУНП в Київській області, а посадові особи, через дії яких позивачеві нібито завдано моральну шкоду не є працівниками ГУНП в Київській області та не перебувають з ним в трудових відносинах.
Відповідно до Єдино державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Департамент патрульної поліції є юридичною особою публічного права та відповідно має власні рахунки, баланси та бюджетні асигнування (код ЄДРОПУ 40108646; вул. Федора Ернста, буд.3, м. Київ, 03048).
Належним є відповідач, який є суб'єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, за нормами матеріального права. Відтак, неналежним відповідачем є особа, яка не повинна і не може відповідати за пред'явленим позовом. У разі якщо за змістом норми матеріального права, яка підлягає застосуванню за вимогою позивача, учасником спірних відносин та зобов'язаною особою є інша, ніж особа, до якої пред'явлено позов, підстави для задоволення позову відсутні.
Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Рішенням Конституційного Суду України від 25.11.1997 N 6-зп надане офіційне тлумачення цієї частини вказаної статті, згідно з яким частина 2 статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.
Таким чином, ухвалюючи рішення від 25.11.1997 N 6-зп, Конституційний Суд України розтлумачив, що кожному гарантовано право на судовий захист на оскарження будь яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, у випадках якщо ними відносно конкретної особи прийняте відповідне рішення, вчинена дія чи бездіяльність.
Разом з тим, за правилами частини 5 статті 160 КАС України право оскаржити рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень мають особи, права, свободи та інтереси яких відповідні рішення, дії чи бездіяльність порушують.
Отже, для того, щоб особа могла реалізувати своє право на судовий захист, необхідно встановити, що оскаржуваними рішенням чи діянням суб'єкта владних повноважень порушено права, свободи чи інтереси саме цієї особи або особи в інтересах якої вона звертається.
У рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 Конституційний Суд України зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Належним є відповідач, який є суб'єктом порушеного, оспорюваного чи не визнаного матеріального правовідношення.
Згідно матеріалів справи, спричинення моральної позивачеві завдано неправомірними діями поліцейських Управління патрульної поліції в м. Києві Департаменту патрульної поліції, зокрема складанням протоколу серії ГП № 526612 від 08 грудня 2022 року.
Оскільки, посадова особа, якою винесений вищевказаний протокол перебуває у трудових відносинах саме з Департаментом патрульної поліції, відповідно вказаний документ винесений від імені Департаменту патрульної поліції. Вказане означає, що саме цей суб'єкт владних повноважень є носієм відповідних прав та обов'язків щодо дій свого співробітника у межах його службових повноважень.
Департамент патрульної поліції є самостійною юридичною особою публічного права. Це підтверджується "Переліком територіальних органів Національної поліції, що утворюються", затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16.09.2015 № 730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ». Ця постанова чітко визначає Департамент патрульної територіальний орган Національної поліції. поліції як міжрегіональний.
Статус юридичної особи публічного права наділяє Департамент патрульної поліції здатністю бути самостійним учасником судового процесу, тобто належним відповідачем, який несе відповідальність за дії своїх працівників.
Виходячи з вищезазначеного, Головне управління Національної поліції у Київській області не може та не повинно відповідати за позовом про стягнення моральної шкоди спричиненої нібито неправомірними діями працівниками іншого територіального органу поліції.
ГУНП у Київській області є окремим територіальним органом Національної поліції, що має власну компетенцію та зону відповідальності, яка не поширюється на дії працівників Департаменту патрульної поліції як окремої юридичної особи. Юридичні особи несуть відповідальність за дії своїх працівників, і в даному випадку такою юридичною особою є Департамент патрульної поліції.
Отже, саме Департамент патрульної поліції є належним відповідачем у даній справі, оскільки через нібито неправомірні дії посадових осіб якого позивачеві завдана моральна шкода, оскільки Департамент є окремою юридичною особою публічного права, що несе відповідальність за дії своїх співробітників.
Залучення ГУНП у Київській області як відповідача у цій справі є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Верховний Суд неодноразово наголошував на важливості правильного визначення відповідача у справі, водночас розмежовуючи стадії судового процесу та процесуальні наслідки таких дій.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц сформований висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, однак вказана умова є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Вказане пояснюється тим, що процедура заміни неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному Цивільним процесуальним кодексом України (ЦПК України) вже під час розгляду справи, а не на стадії її відкриття. На початковому етапі суд не може достеменно встановити належність відповідача, це вимагає дослідження доказів та обставин справи.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є невід'ємним правом позивача. Саме позивач, виходячи зі своїх переконань та обставин, вказує, кого він вважає відповідальним за порушення своїх прав.
Водночас, встановлення належності відповідачів та обґрунтованості позову є обов'язком суду. Цей обов'язок виконується судом під час всебічного та повного розгляду справи по суті, а не на стадії відкриття провадження. Суд досліджує подані докази, з'ясовує фактичні обставини та застосовує норми матеріального права, щоб визначити, чи дійсно зазначений позивачем відповідач є тією особою, яка має нести юридичну відповідальність за заявлені вимоги.
Як наслідок, якщо за результатами розгляду справи по суті суд дійде висновку, що позовні вимоги пред'явлено до неналежного відповідача (і позивач не скористався своїм правом на його заміну), суд відмовляє у задоволенні позову до такого неналежного відповідача.
Пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною та безумовною підставою для відмови у задоволенні позову по суті, а не для залишення позову без руху чи відмови у відкритті провадження. Це принципове розмежування підкреслює обов'язок суду забезпечити розгляд справи, але водночас гарантувати, що рішення буде ухвалено щодо належного суб'єкта правовідносин.
Слід врахувати позицію Великої Палати Верховного Суду висловлену в постанові від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, що участь сам факт стягнення коштів із Державного бюджету України не може бути підставою для обов'язкового залучення до участі у справі відповідачем ДКСУ чи її територіального органу.
Також, Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від висновку Верховного Суду України, який міститься у постанові від 08.11.2017 р. у справі № 761/13921/15-ц. У вказаній постанові Верховний Суд України дійшов висновку, що в справах за позовами фізичних і юридичних осіб про відшкодування, зокрема, моральної шкоди, заподіяної рішеннями, діями (бездіяльністю) державних виконавців, відповідачами можуть бути відповідні відділи державної виконавчої служби, в яких працюють державні виконавці, та відповідні територіальні органи Державного казначейства, однак участь останніх не є обов'язковою.
Тобто, Державна казначейська служба України не може бути самостійним (основним) відповідачем у справах про відшкодування моральної шкоди, спричиненої незаконними діями інших органів державної. Функціями ДКС України полягає у казначейському обслуговуванні бюджетних коштів та здійснення виплат за рішеннями судів. Належним відповідачем у подібних справах є саме той орган державної влади, дії (бездіяльність) або рішення якого призвели до спричинення шкоди.
За приписами ч. ч 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
При цьому за положеннями ч. 5 ст. 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
В свою чергу за положеннями ч. ч. 1,2 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За умовами ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
За умовами ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ч. 1 ст. 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Інші доводи сторін, які наведені у позові, не впливають на висновку суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.
Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).
За таких обставин, судом зроблено висновок, що залиття квартири ОСОБА_5 сталось з вини ТОВ «БК «Фасад Констракшн», при цьому на спростування розміру заподіяної шкоди відповідачами не надано жодного належного та допустимого доказу.
Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Щодо розподілу судових витрат, суд дійшов наступних висновків.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захистити себе у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки в задоволенні позовних вимог було відмовлено, понесені позивачем судові витрати не підлягають відшкодуванню.
Керуючись ст. 3, 4, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 17, 43, 49, 55, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 258, 262, 264, 265, 268, 273, 352 ЦПК України, суд
Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Київської області та Головного управління Державної казначейської служби України у Київській області про відшкодування моральної шкоди, - залишити без задоволення.
Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги до або через Шевченківський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Реквізити учасників справи:
ОСОБА_1 , адреса місця проживання - АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_1 ,
Головне управління Національної поліції в Київській області, адреса місцезнаходження - м. Київ, вул. Володимирська, буд. 15, код ЄДРПОУ 40108616,
Головне управління Державної казначейської служб України у Київській області, адреса місцезнаходження - м. Київ, площа Лесі Українки, буд. 1, код ЄДРПОУ 37955989,
Повний текст рішення виготовлений 24 вересня 2025 року.
Суддя: