Справа № 352/1196/24
Провадження № 2/352/53/25
23 вересня 2025 рокум. Івано-Франківськ
Тисменицький районний суд Івано-Франківської області
у складі: головуючого - судді Струтинського Р. Р.
з участю секретаря Гребінника В. М.
позивачки ОСОБА_1
представника позивачки ОСОБА_2
представників відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів,
Позивачка 24.02.2024 звернулася в суд з позовом до відповідачів, у якому, з урахуванням уточнень позовних вимог, просила стягнути з відповідачів грошові кошти у розмірі 5000 грн та 4300 доларів США, що складало на час подачі позову до суду 164131 грн, завдану їй моральну шкоду в розмірі 100000 грн та судові витрати.
Заявлений позов обґрунтовувала тим, що в період перебування нею в шлюбі з ОСОБА_7 , подружжя вирішило придбати житловий будинок в АДРЕСА_1 , власником якого була відповідачка ОСОБА_5 . Про купівлю будинковолодіння вони домовлялися з дочкою власника, відповідачкою ОСОБА_6 . Згідно домовленості вартість будинку складала 8000 доларів США, які вони мали оплачувати частинами, і після повної оплати провести переоформлення майна. На підтвердження отримуваних коштів ОСОБА_5 видала письмову розписку від 12.05.2021 на 5000 грн, іншу суму в розмірі 8000 доларів США отримувала відповідачка ОСОБА_6 , в тому числі - 5450 доларів, згідно розписки, та 2550 доларів США поза розпискою. Факт отримання ОСОБА_5 коштів за будинок в розмірі 8000 доларів США остання особисто підтвердила позивачці. Дані кошти були її спільною сумісною власністю з ОСОБА_7 , які вона заробила працюючи неофіційно в Україні та за кордоном, а також оформляла кредити в банках для придбання цього майна. В травні місяці 2021 року власник будинку передала їм ключі, і з цього часу вони проживали в житловому будинку та проводили заміну лічильників і сплачували комунальні послуги. Однак, в подальшому, продавець дізналася про розірвання шлюбу позивачки з ОСОБА_7 , тому відмовилася від переоформлення будинку на позивачку, а майно було переоформлено на матір її колишнього чоловіка ОСОБА_8 . Указувала, що не давала своєї згоди на укладення договору купівлі -продажу майна із ОСОБА_8 , хоча і була присутня в приватного нотаріуса Перець Н. В. під час оформлення договору. Таким чином, на думку позивачки, відповідачі не виконали зобов'язання щодо переоформлення будинку на позивача, після повної оплати вартості відчужуваного нерухомого майна, і сплачені кошти не повернули позивачці. В порядку позасудового врегулювання спору позивач зверталася із претензіями до відповідачів про повернення оплачених коштів, однак вони відмовились їх повертати, хоча і визнавали сам факт сплати сім'єю позивачки спірних коштів. Оскільки кошти відповідачі отримали без передбачених законом підстав, тому в порядку вимог ст.1212 ЦК України, просила стягнути з відповідачів сплачені кошти, та стягнути завдану їй моральну шкоду, що була спричинена їхніми неправомірними та протиправними діями.
Позивачка та її представник адвокат Боднарчук А. М. у судовому засіданні позов підтримали, просили задоволити в повному обсязі з підстав викладених в позовній заяві та заяві про уточнення позовних вимог. Представник позивача, посилаючись на вище викладене, просив суд позов задоволити, а також врахувати практику судів, що регулюють спірні правовідносини. Крім того, просив суд врахувати позицію сторони позивачки викладену в запереченнях на відзив на позов ОСОБА_5 .
Представник відповідачки ОСОБА_5 , адвокат Благодир С. М. позов не визнав з
підстав викладених у відзиві на позов. Суду пояснив, що відповідачка ОСОБА_5 була власником будинковолодіння в АДРЕСА_1 . Дане майно нею було продане ОСОБА_8 , з якою спочатку був укладений письмовий договір про наміри придбання майна від 16.02.2021. В подальшому, майно було переоформлено в нотаріальному порядку згідно договору купівлі-продажу від 04.01.2023. Продаж майна відповідачкою здійснено за 8000 доларів США, які покупець сплатила продавцю до підписання договору. Дані кошти ОСОБА_8 передавала відповідачці як через свого сина з невісткою, так і особисто, тому що працювала в Республіці Польщі і не могла завжди особисто передавати кошті. Крім того, частково проводила перерахування коштів на рахунки вказані продавцем. Також ствердив той факт, що чоловіку позивачки, за згоди його матері, були передані ключі від будинку, де вони з позивачкою проживали. Вважає, вимоги позивачки безпідставними, просив відмовити в їх задоволенні.
Представник відповідачки ОСОБА_6 , адвокат Марущак В. І. в судовому засіданні позов не визнав. Суду пояснив, що мати його довірительки ОСОБА_5 була власником будинковолодіння та земельної ділянки в АДРЕСА_1 , Дане майно ОСОБА_5 продала ОСОБА_8 . Остання за придбане майно сплатила кошти продавцю в повному обсязі. Вважає позов безпідставним і надуманим. Щодо стягнення з відповідачів моральної шкоди вказав, що долучені позивачкою докази стосуються не отримання нею яких-небудь душевних страждань, а проходження обстежень та лікування в медичних закладах області внаслідок її стану здоров'я та підозр на захворювання гіпофіза, синдром вегето-судинної дистонії, вертебро-базилярної недостатності, і не є доказами понесення позивачкою витрат пов'язаних із завданою їй моральною шкодою. Звертав увагу суду на те, позивачка не оспорювала договір купівлі-продажу майна укладений 04.01.2023, а також, що її колишній чоловік ОСОБА_7 не заявляв жодних вимог до відповідачів про стягнення коштів, які на думку позивачки, є їхньою спільною сумісною власністю. Просив відмовити в задоволенні позову.
Допитана судом свідок ОСОБА_8 пояснила суду, що знайома із відповідачкою ОСОБА_5 . Відповідачка була власником житлового будинку в АДРЕСА_1 . В 2021 році їй стало відомо про продаж даного будинку, тому вона зустрічалася із відповідачами і домовлялась про придбання цього будинку для проживання її сина ОСОБА_7 із колишньою невісткою ОСОБА_9 . Оскільки вона не мала всієї суми коштів, тому домовилася про сплату спочатку завдатку в розмірі 5000 грн, та частинами суми в розмірі 8000 доларів США, які вона передавала з Польщі через свого сина з невісткою, та сплачувала на рахунок, який дала продавець ОСОБА_5 . Син з невісткою не могли купляти даний будинок у зв'язку з тим, що в них не було коштів на його придбання, вони не працювали, а невістка (позивач), крім того, мала борги в банках, які виникли у зв'язку з оформленням нею кредитів. Указала, що після сплати нею всієї обумовленої суми був укладений договір купівлі-продажу майна. При укладанні договору, в нотаріуса була присутня позивачка. Вказувала, що позивачка вимагала в неї сплати коштів, так як в неї були кредити. Зазначила, що позивачка не має жодного відношення до купівлі майна, і кошти за придбаний будинок були її особистою власністю, а не сина з колишньою невісткою. Також зазначила, що жодних претензій до відповідачів немає.
Допитаний свідок ОСОБА_7 пояснив в суді, що його мама придбавала у відповідачки ОСОБА_5 житловий будинок в АДРЕСА_1 та сплачувала кошти за нього, які остання через них з позивачкою передавала ОСОБА_5 , або перераховувала на рахунки частинами. Йому відповідачі передали ключі від цього будинку, де вони з позивачкою проживали деякий час. Зазначив, що жодних претензій він до відповідачів немає, вимог ніяких не заявляв і не заявлятиме в майбутньому. Вказував, що вони з позивачкою не мали коштів на придбання будинку, позивачка мала тільки борги пов'язані з тим, що отримувала кредити, і кошти витрачала на лікування свого батька.
Ухвалою суду від 19.04.2024 у даній справі призначено підготовче засідання у рамках її розгляду за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 27.11.2024 закрито підготовче провадження і призначено справу до розгляду по суті.
Заслухавши пояснення сторін та їхніх представників, пояснення свідків, дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази, суд приходить до наступного.
Відповідно до ст.12, ч.ч.1,5,6 ст.81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків (частини перша, друга статті 76 ЦПК України).
Згідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі -Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача).
Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду.
Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.
Суд виходить з того, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона.
Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17.
Верховний Суд неодноразово в своїх рішеннях зауважував, що за загальним правилом доказування, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача.
Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (Постанова ВС від 21 вересня 2022 року у справі № 645/5557/16-ц).
Предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
За положеннями статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Аналіз указаної норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов'язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.
Під вiдсутнiстю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто, набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками вiдповiдних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов'язків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.
Згідно до ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є не лише договори та інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти.
Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зi сторін у зобов'язанні підлягає поверненню iншiй стороні на пiдставi статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпiдставностi такого виконання.
Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.
Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави, зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
У той же час зазначена норма закону застосовується лише в тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуто за допомогою інших, спеціальних способів захисту, зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, а, отже, договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень статті 1212 ЦК України.
Таким чином, за змістом статті 1212 ЦК України передбачений нею вид позадоговірних зобов'язань виникає за таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (пункт 43)).
Отже, предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і неврегульовані спеціальними інститутами цивільного права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 (пункт 27)).
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.
Судом установлено, що між сторонами виник спір з приводу оплати коштів за придбане майно - будинковолодіння в АДРЕСА_1 .
Згідно договору про наміри (а.с.109-110), укладеного 16.02.2021 між ОСОБА_5 та ОСОБА_8 , сторони зобов'язувалися укласти нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна - житлового будинку в АДРЕСА_1 , вартістю 8000 доларів США, який належав на праві власності відповідачці ОСОБА_5 .
За умовами договору (п1.4-1.5) покупець зобов'язувалась до 30.05.2021, особисто, або через свого сина ОСОБА_7 , або невістку- позивачку ОСОБА_10 , передати завдаток в розмірі 5000 грн. Продавець, після сплати завдатку, зобов'язувалась передати ОСОБА_7 ключі від будинку в АДРЕСА_1 , що оформляється відповідними розписками.
Відповідно до п.1.6 договору покупець зобов'язувалася на протязі шести місяців з часу передачі ключів від будинку та доступу до будинку оплатити частинами продавцю, або перерахувати на рахунок вказаний продавцем частинами 8000 доларів США. Після сплати коштів продавець зобов'язувалася укласти з покупцем нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу майна. Цим же договором погоджено й інші умови договірних правовідносини.
Згідно договору купівлі-продажу, посвідченого Перець Н. В., приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Івано-Франківської області, 04 січня 2023 року, ОСОБА_5 продала, а ОСОБА_8 придбала житловий будинок та земельну ділянку, які розташовані в АДРЕСА_1 .
Відповідно до п.1.2 договору від 04.01.2023, продаж земельної ділянки проведено за 95 000 грн, продаж житлового будинку - за 146 000 грн, які покупець сплатила до підписання цього договору. Сторони підтвердили факт розрахунку за придбане майно у розмірі 241000 грн і, що у зв'язку з укладенням цього договору претензій одна до одної не мають.
Згідно копії розписки від 12.05.2021 вбачається отримання відповідачкою ОСОБА_5 завдатку в розмірі 5000 грн за будинок, який остання продає в АДРЕСА_1 та передачі ключів від нього. На звороті розписки зроблено запис невстановленою судом особою, що ОСОБА_6 02.07.2021 одержала від ОСОБА_11 1000 доларів, (валюта не вказана, і підпис одержувача коштів відсутній), а також записи: 1) 03.07.2021, 2) 24.07.2021 одна тисяча доларів, 3) 26.09 -1750 дол, 4) 27.10 - 700 дол, 5) 22.12- 1000 дол (валюта не вказана, одержувача коштів не вказаний) підкреслено 5450 $, запис 6) 20.01 - 450 доларів -5900, запис 7) 150 $, запис 8) 20.04. -350$ - 6400 $ (із виправленням першої цифри), - 1600 (будь-які підписи одержувача відсутні).
Згідно копії розписки від 12.05.2021 складеної ОСОБА_7 в присутності ОСОБА_10 (позивачки), ОСОБА_5 (відповідачки), ОСОБА_6 (відповідачки), ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , убачається отримання ОСОБА_7 від відповідачки ОСОБА_5 ключів від житлового будинку зазначеного вище.
За змістом статтей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України.
Як способи захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що у такий спосіб буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Згідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Тому, завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі №638/2304/17 (провадження №61-2417сво19).
Крім того, відповідно до встановленої практики ВС зроблено висновки, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язок суду, який виконується під час розгляду справи (постанова ВС від 06.06.2021 у справі №939/2207/19).
Аналогічні висновки викладені у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 у справі № 523/9076/16-ц, Постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 у справі № 308/3162/15-ц, Постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 у справі № 127/93/17-ц, Постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 у справі № 570/3439/16-ц, Постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 у справі № 372/51/16-ц, Постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 у справі № 552/6381/17,Постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 у справі № 757/39920/15-ц, та Постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 у справі № 520/17304/15-ц.
Як зазначено в постанові Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 206/5095/20 однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов'язанням, повагу до прав інших суб'єктів, обов'язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.
Якщо законом установлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (частина п'ята статті 12 ЦК України).
В даній справі суд констатує, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування саме на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (Постанова ВП ВС від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Тому, при вирішенні спору суд виходить із того, що кошти, які є предметом спору сплачувалися сторонами, на переконання суду саме ОСОБА_8 , а не позивачкою та її колишнім чоловіком ОСОБА_7 , саме у зв'язку із придбанням ОСОБА_8 належних відповідачці ОСОБА_5 житлового будинку та земельної ділянки в АДРЕСА_1 , тобто за зобов'язаннями, що виникли за договорами від 16.02.2021 та 04.01.2023.
Судом не здобуто доказів, що позивачка в установленому законом порядку оспорювала договори від 16.02.2021 та від 04.01.2023, та не ставила жодних вимог до сторін договорів. За таких обставин, спірні кошти не підлягають стягненню з відповідачів в розумінні вимог ст.1212 ЦК України, тому, в цій частині позову, слід відмовити за безпідставністю.
Крім того, суд зауважує, що у ситуації, коли позивач не довів права на позов у матеріально-правому сенсі, суд не вправі робити висновок по суті позовних вимог про правомірність або неправомірність дій відповідача, чинність або дійсність укладеного правочину тощо (Постанова ВС від 08 квітня 2020 року у справі № 761/310/17).
Що стосується іншої позовної вимоги, про стягнення з відповідачів моральної шкоди, то, на думку суду, ця вимога є похідною від первісної.
Більше того, позивачка в належний спосіб не обґрунтувала, в чому полягає завдана їй моральна шкода, та з яких критеріїв вона виходила, визначаючи її розмір.
Долучені позивачкою з цього приводу докази: медичні документи, які стосуються її обстежень в закладах охорони здоров'я, пов'язані саме, на думку суду, із станом здоров'я позивачки, а не з моральними переживаннями і стражданнями, а також висновок комплексного медичного дослідження ОСОБА_1 від 10.02.2024, суд оцінює критично та відхиляє.
За таких обставин, в цій частині позовних вимог слід відмовити в задоволенні позову за недоведеністю.
На підставі наведеного, відповідно до ст. 11, 1212 ЦК України, керуючись ст. 263-265 ЦПК України, суд,
У позові ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , про стягнення безпідставно отриманих грошових коштів- відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Івано-Франківського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивачка: ОСОБА_1 , АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідачі: ОСОБА_5 , АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ;
ОСОБА_6 , АДРЕСА_3 , РНОКПП невідомий.
Повне судове рішення складено 30.09.2025.
Суддя Руслан СТРУТИНСЬКИЙ