Справа № 344/4959/25
Провадження № 22-ц/4808/1230/25
Головуючий у 1 інстанції Польська М. В.
Суддя-доповідач Девляшевський
30 вересня 2025 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Девляшевського В.А.,
суддів: Мальцевої Є.Є., Максюти І.О.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , на рішення Івано-Франківського міського суду, ухвалене головуючою суддею Польською М.В. 05 червня 2025 року, повний текст якого складений 10 червня 2025 року, у справі за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 про стягнення коштів за товар у сумі 2 800 грн, неустойку в сумі 308 грн,
У березні 2025 року представник ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , в якому просив стягнути з відповідача кошти у сумі 2800 грн (2500 грн товар та 300 грн за пересилку), неустойку станом на 17.03.2025 в сумі 308грн.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 21.01.2025 за усним договором, укладеним на відстані позивач здійснив переказ коштів відповідачу у сумі 2 500 грн за придбане колесо та сплатив за пересилку 300 грн. Товар позивач отримав у відділенні Нової пошти в с. Петрів Івано-Франківського району Івано-Франківської області. 04.02.2025 позивач повідомив продавця про розірвання договору, необхідність повернення 2800 грн та місцезнаходження товару для отримання - АДРЕСА_1 . Оскільки кошти відповідачем не повернуті, з врахуванням вимог Закону України «Про захист прав споживачів» просив позов задовольнити.
Рішенням Івано-Франківського міського суду від 05 червня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 про стягнення коштів за товар у сумі 2800 грн, неустойку в сумі 308 грн, відмовлено.
Не погодившись з вказаним рішенням, представник ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає оскаржене рішення незаконним, ухваленим з неправильним застосуванням норм ч. 4, 9 ст. 12, ч. 4 ст. 13 ЗУ «Про захист прав споживачів». Вказує, що споживач повідомив продавця протягом чотирнадцяти днів з моменту одержання товару про розірвання договору та повідомив продавця про місце, де продукція може бути повернена. Однак, відповідач, всупереч вимогам ч. 9 ст. 13 ЗУ «Про захист прав споживачів» не повернув позивачу сплачені гроші без затримки не пізніше тридцяти днів з моменту повідомлення позивачем про розірвання договору. Вважає, що суд першої інстанції повинен був захистити порушене право споживача, стягнувши з відповідача на його користь сплачені кошти за товар і його доставку та неустойку в розмірі одного відсотка вартості продукції за кожен день затримки повернення грошей.
Зважаючи на викладене, просить оскаржене рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
За змістом частини 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Частиною 6 статті 19 ЦПК України визначено, що малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує вісімдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Предметом позову у цій справі є вимога про стягнення грошових коштів у 2800 грн, тобто ціна позову не перевищує тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Отже, справа є малозначною в силу прямої вказівки закону.
Згідно ч. 1 ст. 8 ЦПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час та місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи.
Інформація про призначення даної справи до розгляду у апеляційному суді без повідомлення учасників справи завчасно розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд дійшов висновку, що скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Статтею 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, керуючись Законом України «Про захист прав споживачів», виходив з того, що позивач отримав товар 21.01.2025, а 04.02.2025 направив відповідачу повідомлення про розірвання договору. Разом з тим, згідно зі ст.8 цього Закону, вимоги щодо повернення або заміни товару, який був у користуванні, можливі лише у разі виявлення істотних недоліків та за згодою продавця. Позивач, прийнявши вживаний товар і користуючись ним упродовж 14 днів, не довів ані його належного збереження, ані наявності недоліків чи невідповідності умовам усного договору, відтак суд дійшов висновку про недоведеність позову щодо повернення коштів.
Колегія суддів не погоджується з цим висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Встановлено та не заперечувалося сторонами, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено усний договір на відстані поза торговельними та офісними приміщеннями, а саме щодо купівлі одного колеса вартістю 2500 грн.
Відповідач на ім'я позивача на вказану останнім адресу - відділення Нової пошти в с. Петрів Івано-Франківського району Івано-Франківської області відправив 18.01.2025 о 11.48 год. посилку із замовленим товаром (колесом) з відміткою на експрес-накладній «післяоплата на картку (зазначено номер) 2500 грн», орієнтовна дата одержання 20.01.2025, доставку оплачує одержувач у сумі 147,50 грн (а.с. 10).
Доказу сплати послуги нової пошти за доставку посилки, зазначеній в експрес-накладній у сумі 147,50 грн, представник позивача до матеріалів справи не надавав.
21.01.2025 о 12.08 год. позивач при отриманні посилки - колеса перерахував на рахунок відповідача кошти у сумі 2500 грн (а.с . 22).
04.02.2025 ОСОБА_1 направив відповідачу письмове повідомлення про розірвання усного договору та повернення сплачених ним коштів у сумі 2 800 грн (2 500 грн за товар та 300 грн за пересилку) з повідомленням, що колесо може бути повернуто продавцю за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 7-9), позивачем оплачено за відправлення даного листа послуги АТ «Укрпошта» - 110 грн.
Звертаючись до суду із даним позовом, представник позивача посилався на положення ч.ч. 3, 4, 9 статті 12 Закону України «Про захист прав споживачів».
Закон України «Про захист прав споживачів» регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.
Так, у ст. 1-1 вказаного Закону зазначено, що цей Закон регулює відносини між споживачами товарів (крім харчових продуктів, якщо інше прямо не встановлено цим Законом), робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг.
Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає, що:
- споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22);
- продавець - суб'єкт господарювання, який згідно з договором реалізує споживачеві товари або пропонує їх до реалізації (пункт 18).
Тобто, за змістом вказаного закону продавцем може бути лише суб'єкт господарювання.
Визначення поняття суб'єкт господарювання міститься у статті 56 ГК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) - господарська організація, яка може бути утворена за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і фізичних осіб шляхом заснування нової господарської організації, злиття, приєднання, виділу, поділу, перетворення діючої (діючих) господарської організації (господарських організацій) з додержанням вимог законодавства.
Даних про те, що відповідач ОСОБА_3 є суб'єктом господарювання в розумінні категорії «продавець», визначеного Законом України «Про захист прав споживачів», матеріали справи не містять.
Позов пред'явлений до ОСОБА_3 , як до фізичної особи. Відтак, положення Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюються на правовідносини, що склалися з приводу оплатного відчуження (набуття) майна між фізичними особами, які не є суб'єктами господарювання.
Тому правовідносини між сторонами після укладення договору купівлі-продажу регулюються виключно нормами ЦК України.
Суд першої інстанції на вказане увагу не звернув та помилково вирішив спір, керуючись законом, який не підлягає застосуванню у цих правовідносинах.
Апеляційний суд зауважує, що позовна заява обов'язково повинна містити предмет позову та підстави позову. Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яке опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Водночас правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
У процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.
Отже, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.
Вказана позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі №904/5726/19.
Невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можна витлумачити відповідно до належного способу захисту прав. Протилежний підхід не відповідав би завданням цивільного судочинства судочинства (стаття 2 ЦПК України). Близькі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19 квітня 2023 року у справі № 904/7803/21, від 20 вересня 2023 року у справі № 910/3453/22, від 01 листопада 2023 року у справі № 910/7987/22.
У свою чергу, якщо невідповідність способу захисту критеріям належності та ефективності призводить до відмови в задоволенні позовних вимог, то в разі посилання позивача на неправильні (невідповідні предмету позову) законодавчі положення суд має застосувати відповідну законодавчу норму самостійно. Така помилка позивача не може слугувати підставою для відмови в позові.
У такому разі спосіб захисту опосередковується позовною вимогою, яка втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Позивач, звертаючись до суду з позовом, самостійно визначає в позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.
Оцінку предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке він зазначає в позовній заяві, здійснює суд, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2024 року у справі № 990/150/23).
Як убачається зі змісту позовних вимог, предметом позову є стягнення коштів за придбаний у відповідача товар. При цьому позивачем не зазначено підстав для розірвання договору.
Статтею 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно з частинами першою, другою та четвертою статті 673 ЦК України, продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу. У разі відсутності в договорі купівлі-продажу умов щодо якості товару продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно використовується. Якщо продавець при укладенні договору купівлі-продажу був повідомлений покупцем про конкретну мету придбання товару, продавець повинен передати покупцеві товар, придатний для використання відповідно до цієї мети. Якщо законом встановлено вимоги щодо якості товару, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, який відповідає цим вимогам.
Відповідно до частини першої статті 675 ЦК України, товар, який продавець передає або зобов'язаний передати покупцеві, має відповідати вимогам щодо його якості в момент його передання покупцеві, якщо інший момент визначення відповідності товару цим вимогам не встановлено договором купівлі-продажу.
У ч. 2 ст. 678 ЦК України зазначено, що у разі істотного порушення вимог щодо якості товару (виявлення недоліків, які не можна усунути, недоліків, усунення яких пов'язане з непропорційними витратами або затратами часу, недоліків, які виявилися неодноразово чи з'явилися знову після їх усунення) покупець має право відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми.
Аналогічні положення містяться в ч. 1 ст. 708 ЦК України, у якій йде мова про те, що у разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, або фальсифікації товару покупець має право відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми.
На відмінну від положень Закону України «Про захист прав споживачів», який визначає, що належним способом захисту у разі придбання товару неналежної якості є розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми, наведені вище норми визначають, що достатнім способу захисту є повернення сплаченої за товар грошової суми
У спірних правовідносинах вимоги пред'явленого ОСОБА_1 позову за своєю суттю спрямовані на повернення сплачених ним коштів.
Водночас, положеннями відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановленим цим Кодексом.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
В порушення вказаних норм позивачем не надано належних доказів наявності недоліків товару. Більше того, позивач після отримання товару оглянув його та не виявляв зауважень щодо якості, зовнішнього вигляду чи комплектності товару, який був у вжитку, а оплатив його вартість.
Тобто позивач виконав умови договору й прийняв виконання умов договору від іншої сторони.
За таких підстав колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції не дав належної правової оцінки зібраним доказам по справі, постановив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, тому його слід скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з підстав, наведених у мотивувальній частині цієї постанови.
Пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
За приписами частини другої статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню; порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Керуючись ст. 367, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , задовольнити частково.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 05 червня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник Захаріїв Б.Д., до ОСОБА_3 про стягнення коштів за товар у сумі 2 800 грн, неустойку в сумі 308 грн - відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення і касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків встановлених ч.3 ст.389 ЦПК України.
Головуючий В.А. Девляшевський
Судді: Є.Є. Мальцева
І.О. Максюта
Повне судове рішення складено 30 вересня 2025 року.