Справа № 525/1227/24 Номер провадження 22-ц/814/2271/25Головуючий у 1-й інстанції Прасол Я.В. Доповідач ап. інст. Бутенко С. Б.
17 вересня 2025 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
Головуючого судді Бутенко С. Б.
Суддів Карпушина Г. Л., Обідіної О. І.
за участю секретаря: Ракович Д. Г.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Великобагачанського районного суду Полтавської області від 17 лютого 2025 року у складі судді Прасол Я. В.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Я Р Д» про стягнення заробітної плати,
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом до ТОВ «Я Р Д», в якому просив суд стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти в сумі 32 192 грн, а саме: невиплачену заробітну плату за період з 05.08.2024 по 17.08.2024 у розмірі 14 590 грн, середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати з 18.08.2024 у розмірі 15 712 грн. та компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 1 890 грн.
Позов мотивовано тим, що між ним та ТОВ «Я Р Д» було укладено строковий трудовий договір з 01.08.2024 по 31.08.2024 про виконання робіт на посаді підсобного робітника на будівництві фортифікаційних споруд на території Сумського району Сумської області. За умовами договору робота виконувалась щоденно, протягом 10,5 годин з оплатою 945 грн за робочий день та додатковою виплатою 250 грн в день коштів на відрядження. Договір був укладений у письмовій формі, другий примірник позивачу повернуто не було.
Фактичний допуск до роботи відбувся 05.08.2024, що може вважатися укладенням трудового договору в усній формі.
17.08.2024 уповноваженою особою відповідача було повідомлено, що у зв'язку зі зміною виробничих обставин позивачу пропонують припинити дію строкового трудового договору достроково за угодою сторін та повідомлено, що провести розрахунок неможливо через відсутність коштів, але він буде здійснений найближчого тижня.
У ході дострокового припинення дії строкового трудового договору позивачем був письмово поданий розрахунок заборгованості із заробітної плати та додаткових виплат у розмірі 14 590 грн.
Зазначав, що у зв'язку з тим, що заробітна плата не була виплачена вчасно існують підстави для застосування статті 117 КЗпП щодо виплати заробітної плати за час, що залишився до закінчення строку дії трудового договору, тобто до 31.08.2024 в розмірі 15 712 грн.
Пунктом 5.4 трудового договору передбачається надання оплачуваної відпустки, розмір виплати якої може складати 1 890 грн.
З метою досудового врегулювання спору позивач двічі письмово звертався до відповідача з вимогою надати копію строкового трудового договору та наказу про звільнення, а також виплатити заборгованість по заробітній платі. Письмових відповідей на звернення не надходило, заборгованість по заробітній платі виплачена не була.
Рішенням Великобагачанського районного суду Полтавської області від 17 лютого 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду мотивовано недоведеністю заявлених позовних вимог.
Не погодившись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з'ясування судом обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити по справі нове рішення про задоволення позову.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що судом першої інстанції не розглянуто належним чином та не оцінено надані позивачем докази, а також не враховано той факт, що виконання робіт за договором здійснювалося під час дії правового режиму воєнного стану на прикордонній території на об'єкті оборонного призначення, де збір фото та відеодоказів ускладнений та недоречний.
Вказує, що ним було надано всі необхідні документи для працевлаштування, а тому не виникло жодних сумніві у тому, що йдеться про легальне працевлаштування.
Вважає необґрунтованими вимоги суду щодо надання позивачем копії наказу про прийняття та звільнення з роботи, довідки про наявність заборгованості по заробітній платі тощо, оскільки джерелом походження цих документів може бути лише роботодавець, а найманий працівник може їх отримати тільки за умов їх надання.
На думку апелянта, судом було порушено принципи диспозитивності та змагальності сторін.
Зазначає, що при звільненні йому не було озвучено розмір заборгованості по заробітній платі, а тому ним було самостійно здійснений розрахунок та вручений представнику відповідача, який не висловив заперечень щодо такого розрахунку.
Зауважує, що він виконав умови договору, відпрацював на виробництві з 05.08.2024 по 17.08.2024, за що йому мали бути виплачені заробітна плата та інші виплати, проте відповідачем цього зроблено не було, чим порушено його права.
Відзив на апеляційну скаргу від учаснів справи до апеляційного суду не надходив.
Колегія суддів Полтавського апеляційного суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.
За правилами частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374, статті 375 ЦПК України, за результатами розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частині першій та другій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Тлумачення вказаних норм права свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження № 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження № 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження № 12-84гс20 та інших).
Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У справі, що переглядається апеляційним судом, позивач заявляє про порушення відповідачем його трудових прав, зокрема, права на оплату праці на підставі укладеного трудового договору.
Відповідно до положень статті 43 Конституції України та статті 2 КЗпП України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Частиною першою статті 94 КЗпП України, статтею 1 Закону України «Про оплату праці» встановлено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно частини першої статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.
Трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації (частина перша статті 21 КЗпП України).
Згідно зі статтею 23 КЗпП трудовий договір може бути укладено на визначений строк, установлений за погодженням сторін.
Строковий договір укладають у випадках, коли трудові відносини не може бути встановлено на невизначений строк з урахуванням характеру роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим, окрема, при організованому наборі працівників (пункт 1 частини першої статті 24 КЗпП України).
При укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку (у разі наявності) або відомості про трудову діяльність з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я, відповідний військово-обліковий документ та інші документи (частина друга статті 24 КЗпП України).
Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням роботодавця, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина четверта статті 24 КЗпП України).
Підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45) (пункт 4 частини першої статті 36 КЗпП України).
При цьому слід приймати до уваги, що встановлення факту наявності трудових відносин між робітником і роботодавцем можливе при встановленні виконання робітником трудових функцій, підпорядкування робітника правилам внутрішнього трудового розпорядку, забезпечення робітнику умов праці та виплати винагороди за виконану роботу.
Подібні за змістом висновки містяться у постановах Верховного Суду від 06 квітня 2020 року у справі № 462/7621/15-ц (провадження № 61-10916св18), від 13 квітня 2020 року у справі № 344/2293/19, від 05 березня 2025 року у справі № 463/10998/23 (провадження № 61-15762св24).
У справах позовного провадження встановлення факту трудових відносин, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов'язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).
Обов'язок доказування та подання доказів покладається на сторони. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (статті 12, 81 ЦПК України).
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення заробітної плати на підставі трудового договору, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладення між сторонами трудового договору, а надані позивачем докази не відповідають письмовій формі договору (стаття 207 ЦК України), оскільки не містять підпису роботодавця - ТОВ «Я Р Д».
Доводи апеляційної скарги позивача щодо фактичного допущення його до роботи та її виконання у період з 05.08.2024 по 17.08.2024 висновків суду першої інстанції не спростовують, оскільки норма частини четвертої статті 24 КЗпП України, згідно якої трудовий договір вважався укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи, була виключена згідно із Законом України від 28 грудня 2014 року № 77-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов'язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці», тому належними доказами укладення трудового договору є наказ чи розпорядження власника або уповноваженого ним органу та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу, без чого допуск працівника до роботи неможливий згідно чинної редакції частини четвертої статті 24 КЗпП.
Таким чином, підстав для задоволення заявлених позивачем ОСОБА_1 вимог згідно наданих по справі доказів колегією суддів апеляційного суду не вбачається.
Одночасно колегія суддів звертає увагу на те, що за чинної редакцією статті 235 КЗпП України при вирішенні трудового спору суд може вирішити питання щодо оформлення трудових відносин з працівником, який виконував роботу без укладення трудового договору, та встановлення періоду такої роботи.
Згідно частини шостої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про оформлення трудових відносин з працівником, який виконував роботу без укладення трудового договору, та встановлення періоду такої роботи чи роботи на умовах неповного робочого часу, у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, в установі, організації (крім випадків виконання робіт чи надання послуг за гіг-контрактом у порядку та на умовах, передбачених Законом України «Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні»), орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про нарахування та виплату такому працівникові заробітної плати у розмірі не нижче середньої заробітної плати за відповідним видом економічної діяльності у регіоні у відповідному періоді без урахування фактично виплаченої заробітної плати, про нарахування та сплату відповідно до законодавства податку на доходи фізичних осіб та суми єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за встановлений період роботи.
Тлумачення цієї норми дозволяє зробити висновок, що у судовому порядку може бути встановлено факт трудових відносин з працівником та характер виконуваної роботи без укладення трудового договору, що є підставою для нарахування та стягнення судом заборгованості із заробітної плати за встановлений період роботи у зазначеному законом розмірі.
Звертаючись до суду, позивач самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, в тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах (див. п. 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2024 року у справі № 990/150/23 (провадження № 11-192заі23)).
Обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову відповідно до практики Верховного Суду, зокрема Великої Палати Верховного Суду, оскільки метою судового захисту є не лише вирішення спору, але й забезпечення реального відновлення порушеного права в ефективний спосіб, який передбачений законом або договором, або не суперечить їм.
Оскільки вимоги позивача ОСОБА_1 ґрунтуються на нормах статей 47, 115-117 КЗпП України, а суд не вправі втручатись у власні права позивача та замінювати позовні вимоги, колегія суддів дійшла висновку щодо неефективності обраного позивачем способу захисту своїх прав, що є самостійною підставою для відмови у позові.
Таким чином, наведені у апеляційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновком суду першої інстанції щодо оцінки зібраних у справі доказів і встановлених на їх підставі обставин справи та їх не спростовують.
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги та залишення оскаржуваного рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Великобагачанського районного суду Полтавської області від 17 лютого 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя С. Б. Бутенко
Судді Г. Л. Карпушин
О. І. Обідіна