Справа № 320/15658/23 Суддя (судді) суду 1-ї інстанції:
Кушнова А.О.
Іменем України
29 вересня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача Сорочка Є.О.,
суддів Коротких А.Ю.,
Чаку Є.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м.Києві та Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2024 року у справі за адміністративним позовом громадянина Узбекистану ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м.Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
Громадянин Узбекистану ОСОБА_2 звернувся до Київського окружного адміністративного суду із позовом до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м.Києві та Київській області, в якому просить:
- визнати протиправним дії, бездіяльність Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області по відмові в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийняти до розгляду заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту згідно встановленої законом процедури.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем протиправно не прийнята його заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту під час особистого відвідування Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області. За наслідками письмового звернення позивача до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби із заявою-анкетою йому надано відповідь у порядку розгляду звернень громадян, якою роз'яснено порядок та строки звернення із вказаною заявою. На думку позивача, зазначене свідчить про протиправну бездіяльність відповідача, яка полягає у не здійсненні прийняття заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та не ухваленні відповідного рішення згідно з приписами чинного законодавства України (про прийняття заяви, або про відмову у прийнятті заяви).
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2024 року адміністративний позов задоволено.
Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з'ясування усіх фактичних обставин у справі. Доводи апеляційної скарги за своїм змістом дублюють доводи відповідача викладені у відзиві на позовну заяву.
Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України справу розглянуто в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Так, судом першої інстанції встановлено і підтверджується матеріалами справи, що позивач є громадянином Республіки Узбекистан, що підтверджується копією закордонного паспорта № НОМЕР_1 , виданого 18.01.2019.
У наданій до суду копії заяві-анкеті позивачем зазначено, що він 08.02.2019 прибув в Україну, оскільки в країні походження відчував себе в небезпеці, яка пов'язана з належності його до меншості і наявністю реальної загрози його життю.
Як вказує позивач, 27.04.2022 він звернувся до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області з питань подання документів про отримання статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту, проте відповідачем в усній формі відмовлено у прийнятті до розгляду його заяви.
Матеріали справи свідчать, що до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області надійшов лист позивача від 05.09.2022, разом із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у якому позивач просив, зокрема, зафіксувати факт його звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та розглянути його заяву, задокументувати позивача довідкою про звернення за захистом в Україні та повідомити, коли він зможе особисто прийти до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області для подальшого розгляду його заяви.
Вказане звернення позивача розглянуто Центральним міжрегіональним управлінням державної міграційної служби у м. Києві та Київській області відповідно до Закону України «Про звернення громадян».
Листом Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м.Києві та Київській області від 08.09.2022 №Т-1838/6/8010-22/8010.7.1.1/3519-22 позивачу надано роз'яснення та повідомлено, що під час опрацювання звернення з'ясовано, що позивач порушив порядок та строк звернення за захистом в Україні; повідомлено, що рішення про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається за умови дотримання заявником порядку звернення із заявою; проінформовано, що надсилання поштою заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту законодавством не передбачено. Також зазначено, що відповідно до позиції УВКБ ООН щодо України від березня 2022 року, УВКБ ООН не вважає Україну «безпечною країною походження» та рекомендує направляти іноземців, які проживали на території України і не встигли подати заяви про надання міжнародного захисту для проходження національної процедури надання захисту в третій безпечній країні.
З матеріалів справи також вбачається, що позивач 31.08.2022 звертався до начальника Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області Гузь В.В., з проханням розглянути його заяву про отримання статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту; 07.09.2022 позивач надіслав повідомлення про порушення прав шукача захисту до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитру Лубінцю та Державній міграційній службі України, в якому просив зафіксувати порушення працівниками Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області його прав як шукача захисту в Україні; позивач також звернувся зі скаргою до Державної міграційної служби України 27.09.2022.
Вважаючи бездіяльність відповідача щодо неприйняття заяви про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протиправними, позивач звернувся до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.
Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що у зв'язку з наявністю у матеріалах справи доказів на підтвердження вчинення позивачем дій щодо звернення до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту та відсутністю доказів прийняття рішення щодо прийняття заяви чи відмови у її прийнятті відповідачем, відповідачем вчинено протиправну бездіяльність.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі по тексту - Закон № 3671-VI, у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
За приписами пункту 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з частинами першою і другою статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною п'ятою статті 5 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Так, за змістом частини першої статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин», а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) у разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
За приписами частини шостою статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися (частина 6 стаття 5 Закону № 3671-VI).
Інших підстав відмови у прийняття документів від особи іноземця чинне законодавство України не містить.
Процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначають Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, зареєстровані в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884 (далі по тексту - Правила №649).
Відповідно до пункту 2.1 Правил №649 уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом:
а) встановлює особу заявника;
б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб);
в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків;
г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв'язку;
ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);
е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;
є) проводить дактилоскопію заявника;
ж) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи;
з) роз'яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.
Відповідно до пунктів 2.2, 2.4, 2.5 Правил № 649 рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається територіальним органом ДМС протягом робочого дня, в який до нього звернулась відповідна особа.
У разі наявності передбачених Законом підстав територіальний орган ДМС ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом (додаток 2). Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 3); під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.
У разі використання заявником права на оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС видає такому заявникові під підпис довідку про звернення за захистом в Україні, про що заносить відповідні відомості до журналу реєстрації видачі довідки про звернення за захистом в Україні (додаток 4). Довідка видається строком на три місяці з подальшим тримісячним продовженням строку її дії на весь час розгляду скарги. Підставою для продовження строку дії зазначеної довідки є копія скарги на рішення територіального органу ДМС з підтверджуючими документами її відправлення або у випадку оскарження в судовому порядку копія позовної заяви з відміткою (штампом) суду про її прийняття або копія ухвали суду про відкриття провадження у справі чи належним чином оформленої судової повістки. У випадку оскарження рішення в судовому порядку подальше тримісячне продовження строку дії довідки про звернення за захистом в Україні здійснюється після отримання письмової інформації про стан розгляду справи в суді від юридичної служби територіального органу ДМС.
Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Системний аналіз означених норм дає підстави для висновку про наявність в осіб, які не є громадянами України, права на звернення до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за наявності підстав, визначених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
Водночас, положеннями Закону №3671-VI визначено такі етапи щодо заяви про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту:
- подання заяви про визнання біженцем або особи, що потребує додаткового або тимчасового захисту, та її прийняття уповноваженим органом (частина шоста статті 5 Закону №3671-VI»);
- оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Даний етап включає попередній (формальний) розгляд заяви, без розгляду заяви по суті (статті 7 - 8 Закону № 3671-VI);
- безпосередньо розгляд заяви по суті та прийняття рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (статті 9 - 10 Закону № 3671-VI).
Статтею 8 вказаного Закону № 3671-VI передбачається безпосередня реєстрація заяви-анкети та формування справи, за результатом чого приймається рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання.
На даному етапі, згідно частини шостої статті 8 зазначеного Закону № 3671-VI фактично здійснюється відхилення очевидно необґрунтованих заяв, тобто тих, де відсутні обставини, що вказані в пункті 1 чи 13 статті 1 Закону № 3671-VI, а також, якщо особа видає себе за іншу, або якщо раніше особа вже зверталась з такою заявою.
Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10.09.2021 у справі №120/192/20-а.
Водночас, безпосередній розгляд документів (визначення обставин, за якими здійснюється звернення, розгляд їх на предмет обґрунтованості та прийняття безпосереднього рішення про надання або відмову в наданні статусу) згідно з поданою заявою передбачається вже після вирішення питання щодо вирішення відповідачем питання щодо попереднього (формального) розгляду заяви та прийняття відповідного рішення про прийняття/відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Разом із тим, спір у цій справі виник у зв'язку з оскарженням позивачем бездіяльності відповідача, яка полягала у неприйнятті щодо заяви позивача жодного з рішень, які відповідач зобов'язаний прийняти.
Як зазначається позивачем та не заперечується відповідачем, позивач безпосередньо звернувся до відповідача у квітня 2022 року з метою особисто подати заяву про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, однак його заяву не прийнято і не зареєстровано, позивача не документовано довідкою про звернення за захистом в Україні та не надано письмової відповіді-відмови у прийомі заяви, відмовляючи виключно в усній формі, що, в свою чергу, позбавило позивача можливості її розгляду з подальшим прийняттям рішення.
Вказана обставина щодо неприйняття рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем не заперечується відповідачем у відзиві на позовну заяву та в апеляційній скарзі.
З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області з листом від 05.09.2022, в якому просив зафіксувати факт його звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та розглянути його заяву, задокументувати позивача довідкою про звернення за захистом в Україні та повідомити, коли він зможе особисто прийти до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області для подальшого розгляду його заяви, зазначивши у додатках копію заяви-анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Отже, у зв'язку з наявністю у матеріалах справи доказів на підтвердження вчинення позивачем дій щодо звернення до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту та відсутністю доказів прийняття рішення щодо прийняття заяви чи відмови у її прийнятті відповідачем, суд вважає, що відповідачем вчинено протиправну бездіяльність, яка полягає у неприйнятті рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту або про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом у порядку, визначеному Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правил №649.
З урахуванням зазначеного, позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області щодо неприйняття заяви та рішення за результатами розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту підлягають задоволенню.
Разом із тим, механізм відновлення порушеного права позивача має бути застосований у ефективний спосіб, тобто такий, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08 лютого 2024 року у справі №500/3925/22.
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновок суду першої інстанції, що наявні підстави зобов'язати Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийняти заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ Україні від 07.09.2011 №649 та прийняти рішення за результатами розгляду заяви.
Колегія суддів наголошує, що апеляційна скарга відповідача повністю дублює відзив на позовну заяву, тобто в ній не наведено норм законодавства, які порушені чи не враховані судом першої інстанції, не спростовано викладену у рішенні суду правову позицію та не спростовано доводів позивача, які стали підставою для задоволення позову.
Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про задоволення позовних вимог.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Решта доводів учасників справи висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м.Києві та Київській області - залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2024 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. В інших випадках постанова не підлягає касаційному оскарженню.
Суддя-доповідач Є.О. Сорочко
Суддя А.Ю. Коротких
Суддя Є.В. Чаку