Справа № 640/17228/21 Головуючий у 1 інстанції: Череповський Є.В.
Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.
23 вересня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р.
Суддів Кузьмишиної О.М.
Ключковича В.Ю.
За участю секретаря Заміхановської Д.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції адміністративну справу за апеляційною скаргою громадянина Киргизької Республіки ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 червня 2025 року у справі за адміністративним позовом громадянина Киргизької Республіки ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
Позивач - громадянин Киргизької Республіки ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України), третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області (далі - ЦМУДМС у м. Києві та Київської області), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 142-21 від 11.05.2021 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Киргизької Республіки ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 27 червня 2025 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду, позивач - громадянин Киргизької Республіки ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Зокрема, апелянт вказує, що шукач притулку має обґрунтувати своє звернення, тобто, позивач має «обов'язок подачі фактів та доказів», які є у його розпорядженні (як це передбачено у Керівництві УВКБ ООН), водночас, обов'язок доказування лежить на відповідачеві, який має спростувати факти, надані позивачем, які ДМС України вважає неправдивими.
Апелянт зазначає, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, не застосував норму ч. 8 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового Захисту», яка передбачає, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Таким чином, на переконання апелянта, якщо у відповідача виник сумнів щодо достовірності інформації, вказаної позивачем, він мав би звернутися до органів державної влади, які можуть сприяти встановленню вказаних позивачем фактів, проте, відповідач цього не зробив.
З приводу посилання відповідача на деякі суперечності у відповідях позивача, апелянт зазначає, що ЦМУДМС у м. Києві та Київської області могло подати необхідні запити у разі виникнення у неї сумнівів щодо слів позивача, а також, уточнити у самого позивача відмінності у його відповідях, наданих у різний час. При цьому, апелянт звертає увагу на те, що ані відповідач, ані третя особа не звернули уваги на те, що позивачу вже 66 років і його поважний вік також може впливати на те, що у свідченнях позивача є певні відмінності, однак, це не спростовує факт ризику переслідування позивача у разі повернення до країни походження.
19 серпня 2025 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від відповідача - Державної міграційної служби України надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції.
Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, відповідно до відомостей з анкети, справа № 2019KN0033, реєстраційний № заяви 33, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Киргизької Республіки, документ що посвідчує особу - паспорт серії НОМЕР_1 , виданий ИИМ 50-00, дата видачі 13.08.2010, дійсний до 13.08.2020, свідоцтво про шлюб НОМЕР_2 , дата видачі 05.08.2010, за національністю - узбек, за віросповіданням - іслам, сунітського толку, рідна мова - узбецька, за сімейним станом - одружений. Позивач має середню освіту. Киргизьку Республіку покинув 06.09.2010 року автомобілем, через Казахстан, росія (москва), в Україну в'їхав потягом 12.09.2010 року через Конотоп. В Україні перебуває нелегально. На питання щодо дозволу влади на виїзд зазначено: у позивача була заборона на його справжнє ім'я ОСОБА_2 , тому офіційно змінив ім'я на ОСОБА_3 і виїхав з країни.
18 березня 2019 року громадянин Киргизької Республіки ОСОБА_1 (далі - Заявник) звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до територіального органу ДМС. В якості причин потрапляння на територію України та звернення за міжнародним захистом позивачем повідомлено про бажання отримати документи, проживати, легалізацію. В заяві про надання статусу біженця позивач зазначив, що не бажає повертатися на батьківщину через правозахисну діяльність.
Наказом №136 Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області від 08.04.2019 року прийнято рішення здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Киргизстану ОСОБА_1 .
Відповідно до Висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ЦМУДМС у м. Києві та Київської області від 21.04.2021 року, справа №2019KV0033, зокрема зазначено наступне:
Заявник є громадянином Киргизької Республіки, на підтвердження чого надав паспорт гр. Киргизької Республіки для виїзду за кордон № НОМЕР_3 , виданий 13.08.2010 та дійсний до 13.08.2020. За словами Заявника, у 2010 році він був змушений змінити власні установчі дані та отримати новий паспортний документ з метою безперешкодного легального виїзду з країни громадянської належності, оскільки, вважав, що за документами на попереднє прізвище, ім'я, по батькові цього зробити не вдалося б. На підтвердження вказаного факту надав диплом Омського технікуму радянської торгівлі серії НОМЕР_4 , виданий 15.03.1977 за реєстраційним №52, та трудову книжку серії НОМЕР_5 від 25.04.1977 на свої попередні установчі дані: ОСОБА_2 .
За словами заявника, одружений (перебуває на стадії розлучення) з громадянкою Киргизької Республіки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у шлюбі з якою має доньок: громадянку РФ ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (проживає в Киргизстані з дружиною) та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка уклала шлюб з громадянином України, отримала українське громадянство та проживає на території України. Із ОСОБА_4 заявник також мав доньку ОСОБА_6 , 1982 р.н. (померла у 1990 від хвороби) та сина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 загинув у ДТП на території України).
Як стверджує Заявник, перебуваючи на території України, протягом трьох років проживав у релігійному шлюбі з іншою жінкою, від якої має доньку - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_7 .
Має брата, громадянина України ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (на підтвердження чого надав копію паспорта гр. України серії НОМЕР_6 , виданого 28.1 1.2012), за яким від 14.10.2010 зареєстровано ФОП ОСОБА_2 , де і працює заявник станом на теперішній час.
За словами Заявника, у Киргизстані працював помічником завгоспу в університеті у період з 1990 по 1998 роки. До складу будь-яких політичних, релігійних, громадських або інших організацій, зі слів шукача захисту, не входив.
Заявник стверджує, що з країни громадянської належності вибув 06.09.2010 та, прямуючи через Казахстан (де затримався 4 дні) та російську федерацію (де затримався 2 дні), 12.09.2010 прибув до України.
Також, за словами Заявника, до України прибула його дружина з дітьми та звернулася за захистом, однак їй було відмовлено у наданні міжнародного захисту, що вона оскаржила у судовому порядку; її позов було задоволено, однак, вважаючи, що отримавши статус біженця, її не випустять до Киргизстану, вона повернулася до країни громадянської належності.
За захистом в Україні Заявник звернувся 18.03.2019. Вказав, що в інших країнах або регіонах України за захистом раніше не звертався.
Згідно Висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 21.04.2021 року, враховуючи значну кількість протиріч у твердженнях Заявника, внутрішню неузгодженість повідомленої ним інформації, порушення послідовності викладених подій, застосування п. 203 Керівництва щодо трактування сумнівних тверджень на користь заявника у цьому випадку є недоречним. Таким чином, елемент заяви щодо правозахисної діяльності шукача захисту та наявності у нього проблем у зв'язку з цим в країні громадянської належності не приймається як правдоподібний.
Таким чином, ЦМУДМС у м. Києві та Київської області дійшло висновку, що немає вагомих підстав вважати, що в разі повернення до Киргизької Республіки буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості заявника та інші суттєві порушення прав людини або заявник зіткнеться з серйозною та індивідуальною загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території Киргизької Республіки. Жодних переконливих конкретних фактів особистого переслідування або загрози застосування смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання заявником не надано та не повідомлено. Серед фактів, повідомлених Заявником, у сукупності з фактами, відомими з матеріалів ІКП, немає таких, які би могли служити підставою для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового Захисту».
Рішенням Державної міграційної служби України № 142-21 від 11 травня 2021 року громадянину Киргизької Республіки ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
09 червня 2021 року громадянин Киргизької Республіки ОСОБА_1 отримав повідомлення №100 від 07.06.2021 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не погодився із прийнятим рішенням та оскаржив його до суду.
Не погоджуючись із зазначеною відмовою, позивач звернувся до суду з вищевказаним позовом.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового Захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон №3671-VI) визначено порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
За змістом статті 1 Закону №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, а саме: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності, або за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) такі побоювання мають бути пов'язані з ознаками расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Згідно пункту 13 частини першої статті 1 Закону №3671 -VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 6 Закону №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.
У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
За змістом частини п'ятої статті 10 Закону №3671 -VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Згідно пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається від 27.04.2004р. №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що вцілому заявник заслуговує довіри.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач - ОСОБА_1 є громадянином Киргизької Республіки та узбеком за етнічною належністю.
Позивач зазначив, що причиною його зварення до ЦМУДМС у м. Києві та Київської області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стали обґрунтовані побоювання стати жертвою дискримінації та переслідувань через своє етнічне походження, у зв'язку з чим, він вимушений був залишити територію Киргизької республіки та шукати захисту в Україні.
Разом з тим, рішенням Державної міграційної служби України № 142-21 від 11 травня 2021 року громадянину Киргизької Республіки ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Вищевказане оскаржуване рішення прийнято на підставі Висновку ЦМУДМС у м. Києві та Київської області від 21.04.2021 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому третя особа вказала про відсутність вагомих підстав вважати, що в разі повернення до Киргизької Республіки буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості заявника та інші суттєві порушення прав людини або заявник зіткнеться з серйозною та індивідуальною загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території Киргизької Республіки. Жодних переконливих конкретних фактів особистого переслідування або загрози застосування смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання заявником не надано та не повідомлено. Серед фактів, повідомлених Заявником, у сукупності з фактами, відомими з матеріалів ІКП, немає таких, які би могли служити підставою для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового Захисту».
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
Суд першої інстанції вказав, що в ході проведеного анкетування та протоколів співбесід встановлено, що позивач не був об'єктом переслідування та не зазнавав серйозної шкоди за ознаками громадянства (раси), національності або етнічної належності.
На переконання суду першої інстанції, факти, повідомлені заявником у ході розгляду його заяви, а також відомості, відомі з ІКП та інформації з відкритих джерел та проаналізовані в контексті обставин справи заявника, не можуть слугувати підтвердженням наявності потенційного ризику для нього зазнати переслідувань за конвенційними ознаками, зокрема за ознакою національності та належності до певної соціальної групи, в силу самого перебування його на території країни громадянської належності.
Разом з тим, апелянт наголошує, що шукач притулку має обґрунтувати своє звернення, тобто, позивач має «обов'язок подачі фактів та доказів», які є у його розпорядженні (як це передбачено у Керівництві УВКБ ООН), водночас, обов'язок доказування лежить на відповідачеві, який має спростувати факти, надані позивачем, які ДМС України вважає неправдивими.
Також, апелянт зазначає, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, не застосував норму ч. 8 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового Захисту», яка передбачає, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається.
Отже, на переконання апелянта, якщо у відповідача виник сумнів щодо достовірності інформації, вказаної позивачем, він мав би звернутися до органів державної влади, які можуть сприяти встановленню вказаних позивачем фактів, проте, відповідач цього не зробив.
Колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а також про те, що позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину, з огляду на наступне.
Згідно Висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ЦМУДМС у м. Києві та Київської області від 21.04.2021 року, за словами Заявника, в квітні 2010 року в Киргизстані почалися заворушення проти правління тодішнього президента ОСОБА_10 , у ході яких загострилися міжетнічні конфлікти у м. Ош, спрямовані проти жителів узбецької національності, внаслідок чого постраждало та загинуло велика кількість представників місцевого узбецького населення.
Як стверджує Заявник, він прагнув зупинити «цей геноцид узбецького населення», у зв'язку з чим неодноразово звертався до державних органів (до Адміністрації м. Ош, Управління внутрішніх справ м Ош, до Обласної державної адміністрації), але це виявилося безрезультатним, тому був змушений звернутися до міжнародних засобів масової інформації.
Також, за словами Заявника, зрозумівши, що звернення до державних органів з є безрезультатними, він був змушений звернутися до світової спільноти, у тому числі, через міжнародні засобів масової інформації: «Associated Press», «Human Rights Watch». Як повідомив заявник у ході співбесіди від 27.03,2019, після його звернень до вказаних міжнародних організацій у червні 2010 року до нього приїхали двоє співробітників «Associated Press», взяли інтерв'ю та поширили його через «YouTube».
За словами Заявника, вказане інтерв'ю також транслювалося на українських телеканалах, інше його інтерв'ю було опубліковане у друкованому вигляді у газеті «Московський комсомолець» у 2010 році.
У ході співбесіди від 27.03.2019 Заявник повідомив, що через два дні після публікації відеоролику почалися переслідування його з боку силових структур, обшук у будинку, телефонні дзвінки з погрозами. У ході цієї співбесіди Заявник зазначив, що через інтерв'ю до нього додому прийшло 40 співробітників Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки м. Ош. На той момент у будинку крім заявника знаходилось троє його племінників, один з яких втік через дах, інший залишився вдома (інвалід), а молодшого забрали у слідчий ізолятор. За словами Заявника, представники правоохоронних органів пригрозили йому ув'язненням за «довгий язик» і його діяльність, однак, не забрали разом з племінником та іншими затриманими (хлопцями з вулиці), оскільки заявник грамотно з ним спікувався, а також вони боялися розголосу з його боку.
Також, під час співбесіди від 19.06.2019 Заявник також повідомив, що вже після його виїзду з Киргизстану, у жовтні-листопаді 2010 року стосовно нього було порушено кримінальну справу за обвинуваченнями у розпалюванні національної ворожнечі. Від сусідів він дізнався, що до його будинку в країні громадянської належності приїздили люди зі зброєю та, шукаючи Заявника, розпитували його сина про місцезнаходження батька.
Слід зазначити, що в постанові Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 19 лютого 2020 року по справі №815/2580/17 вказано наступне: «…заявник, в свою чергу, не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Таким чином підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження».
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати на цей час.
Побоювання позивачів стати жертвами катувань чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання підтверджуються інформацією про країну походження.
Колегія суддів, також, зазначає, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо надання статусу біженця.
Так, Верховний суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 815/2017/17 зазначив наступне: «…побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. При цьому, побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними».
Колегія суддів зазначає, що ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання позивача стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими.
Так, у дослідженні Міжнародного моніторингового центру від 28.02.2011 року йдеться про загальну дискримінацію з боку місцевих етнічних киргизьких влад по відношенню до етнічних узбекців, постійний страх за власну безпеку, свавільні арешти, упереджене застосування закону тощо. Крім того, у досліджені вказано про поліцейські переслідування етнічних узбеків, нічні напади на будинки узбеків, побиття і грабунки. Проте багато узбеків вважають за доцільне не подавати скарги, побоюючись побиття як помсту, а коли про інциденти повідомлялося, судові влади не були здатні провести ефективне розслідування або справедливий судовий розгляд.
Також, у доповіді Міжнародної Амністії за 2012 рік про ситуацію з правами людини в Киргизстані вказується на катування та жорстоке поводження працівників міліції по відношенню до узбеків, які належно не розслідуються і залишаються безкарними.
Відповідно до пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європи Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; - встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.
Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Відповідно до п. 196-197 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, обов'язок надавати докази лежить на заявнику, однак, задача встановлення та відпрацювання відповідних фактів вирішується разом з перевіряючою особою. В деяких випадках саме перевіряюча особа має використовувати засоби, якими вона володіє, щоб зібрати усі необхідні докази, які підтверджують клопотання. Проте, навіть цей незалежний пошук не завжди може бути успішним і можуть бути заяви, які неможливо підтвердити доказами.
В таких випадках, якщо викладене заявником здається правдоподібним, то перевіряючий повинен тлумачити сумніви на користь заявника. Таким чином, вимога надати докази не повинна сприйматися занадто буквально, через складність зробити це в тій ситуації, в якій знаходиться особа, яка клопоче про надання статусу біженця.
Згідно п. 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затвердженні наказом МВС України №649 від 07.09.2011 року, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом ( 3671-17 ): а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону ( 3671-17) порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.
Пунктом 2.4 та п. 2.5 згаданих вище Правил, у разі наявності передбачених Законом (3671-17) підстав орган міграційної служби ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.
Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про:
- всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування;
- відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об'єктом переслідування чи об'єктом завдання серйозної шкоди;
- особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об'єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.
Той факт, що заявник вже був об'єктом переслідувань або йому було завдано серйозної шкоди, наявність прямих загроз такого переслідування або такої шкоди є важливим показником цілком обґрунтованих побоювань заявника стати жертвою переслідування або реального ризику отримати серйозну шкоду.
У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником.
Як зазначалось, матеріали справи свідчать, що позивач вказує про наявність загрози його життю, так, як того вимагають положення Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Натомість, відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення не надав достатньої уваги питанням, які потребують з'ясуванню, та, відповідно, дають можливість достеменно дійти висновку про очевидну необґрунтованість заяви громадянина Киргизької Республіки ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, відповідачем не надано належну оцінку доводам Заявника щодо інформації про країну його походження, зокрема, в частині відношення киргизької влади до етнічних узбекців.
Також, відповідачем не надано належу оцінку поясненням громадянина Киргизької Республіки ОСОБА_1 про його інтерв'ю в засобах масової інформації, а саме, відповідачем не надано доказів, що ним вчинялися дії щодо перевірки такої інформації.
Крім того, відповідачем не надано доказів, що ним здійснювалась перевірка інформації, наданої Заявником щодо його кримінального переслідування в країні походження.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів дійшла висновку про те, що відповідачем під час складення висновків, на підставі яких прийнято оскаржуване рішення, не здійснено вичерпної оцінки громадянина-іноземця за усіма критеріями, відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зокрема, щодо дослідження ситуації в країні походження позивача та співвідношення такої інформації із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником, а тому, є передчасними посилання відповідача на очевидну необґрунтованість заяви.
В силу статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 р., кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
З аналізу даної статті вбачається, що засіб захисту, що вимагається повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об'єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11 травня 2021 року № 142-21 є протиправним, а тому підлягає скасуванню.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, але одночасно вони є і вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускається бездіяльності.
Суд першої інстанції, приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, не врахував інформацію по ситуації в Сирії й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам статті 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.
Відповідно до ч. 4 ст. 245 КАС України, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Враховуючи наведене, для повного забезпечення захисту прав позивача, колегія суддів вбачає наявність підстав для задоволення позовних вимог шляхом зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву громадянина Киргизької Республіки ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні позовних вимог громадянина Киргизької Республіки ОСОБА_1 , а тому, рішення суду підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення адміністративного позову.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
При цьому, доводи викладені в апеляційній скарзі спростовують висновки суду першої інстанції та знайшли своє належне підтвердження в суді апеляційної інстанції.
Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Таким чином, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають встановленим обставинам по справі, допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального права призвели до неправильного вирішення справи, а тому оскаржувана постанова підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу громадянина Киргизької Республіки ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 червня 2025 року скасувати та прийняти нове рішення.
Адміністративний позов громадянина Киргизької Республіки ОСОБА_1 задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11 травня 2021 року № 142-21.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Киргизької Республіки ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України.
Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р.
Судді Кузьмишина О.М.
Ключкович В.Ю.
Повне судове рішення складено 29.09.2025 р.