П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
30 вересня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/4442/25
Головуючий в 1 інстанції Левчук О.А.
Дата і місце ухвалення 28.04.2025р., м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Бойка А.В.,
суддів: Єщенка О.В.,
Шевчук О.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2025 р. за позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання вчинити певні дії,-
У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому просила:
- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_2 ) щодо непроведення нарахування і виплати середнього грошового забезпечення за затримку повного розрахунку (невиплати в повному обсязі грошового забезпечення з 01.12.2015 по 28.02.2018 року) у день виключення зі списків особового складу частини (20 грудня 2022 року) ОСОБА_1 і в подальшому з 21 грудня 2022 року по 23 січня 2025 року;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 (Військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за час затримки повного розрахунку (невиплати в повному обсязі грошового забезпечення з 01.12.2015 по 28.02.2015 року) з 21 грудня 2022 року по 21 червня 2023 року.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2025 р. позов задоволено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) подала апеляційну скаргу, обґрунтовану посиланням на не правильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, зазначило, що при вирішенні даного спору суд першої інстанції при застосуванні норм матеріального права повинен був принципово розділяти законодавство, яке регулює трудові відносини (далі - трудове законодавство) і законодавством, яке регулює відносини які виникають при проходженні військової служби (далі - військове законодавство), як окремі одне від одного загальні норми права, які жодним чином не кореспондуються між собою, а тому не можуть військове законодавство не може вважатись спеціальним відносного трудового.
Наведене обґрунтовується тим, що трудове законодавство і військове законодавство реалізують і розвивають різні непов'язані між собою положення Конституції України, а тому жодним чином не можуть вважатись загальними і спеціальними між собою.
Трудове право України бере свій початок в приписах Конституції України, зокрема статті 43 Конституції, відповідно до якої кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Реалізація особою свого конституційного права на працю та права на одержання винагороди породжує відносини між працівником і роботодавцем, що передбачають виконання за дорученням, під керівництвом і контролем роботодавця особисто працівником за винагороду визначеної роботодавцем роботи, тобто трудові відносини.
Відповідно до статті 3 КЗпП, Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Отже, за своєю правовою природою, КЗпП регулює ті і тільки ті відносини, які виникають внаслідок реалізації положень статті 43 Конституції України.
В даному контексті поняття «праця», яке не розкрито в жодному нормативному акті, слід розуміти як здійснення людиною доцільної діяльності, спрямованої на збереження, видозміну, пристосування середовища проживання для задоволення своїх потреб, на виробництво товарів і послуг.
З наведеного слідує, що норми КЗпП регулюють лише ті відносини, які виникають з реалізації людиною права на працю, і є загальним законодавством лише в галузі трудових відносин, і не може регулювати відносини, які виникають в галузі проходження військової служби, так як жодним чином їх не стосується.
Зважаючи на зазначене апелянт просив скасувати оскаржуване рішення та прийняти нову постанову, якою відмовити позивачу у задоволенні позову.
Справа призначена до розгляду у порядку письмового провадження у відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 проходила військову службу у НОМЕР_1 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) та наказом від 20 грудня 2022 року № 546-ос виключена зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 10 вересня 2024 року по справі № 420/15867/24, яке набрало законної сили, визнано протиправними дії НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 28.02.2018 року без застосування січня 2008 року як місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення; зобов'язано НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати і виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 28.02.2018 року із застосуванням січня 2008 року як місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення, з урахуванням раніше виплачених сум.
23 січня 2025 року на виконання рішення суду по справі №420/15867/24 ОСОБА_1 виплачено грошові кошти у розмірі 76232,97 грн.
24 січня 2025 року позивач звернулась до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військову частину НОМЕР_2 ) із заявою про нарахування і виплату середнього грошового забезпечення за весь час затримки повного розрахунку.
Листом від 31.01.2025р. НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної-служби України (військову частину НОМЕР_2 ) відмовив позивачу в нарахуванні і виплати середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, що стало підставою звернення суду першої інстанції з відповідним позовом.
Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції визнав право позивача на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 21.12.2022 року по 21.06.2023 року у сумі 125772,92 грн., у зв'язку з чим зобов'язав відповідача нарахувати та виплатити останній.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч. 1 ст. 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 р. №2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Військова служба є особливим видом публічної служби, тому її проходження передбачає особливе регулювання праці військовослужбовців, а саме межі реалізації ними своїх трудових прав у зв'язку з специфікою їх правового статусу, відносини щодо звільнення та проходження військової служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців є Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 р. № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII).
Частинами 1, 4 статті 9 Закону №2011-XII встановлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
На виконання ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Стаття 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Дійсно, непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується порядку та умов визначення норм оплати праці та порядку вирішення спорів щодо оплати праці, оскільки вказана категорія осіб отримує грошове забезпечення.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати індексації грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Такі питання врегульовано нормами КЗпП України.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців цивільного захисту, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, вважає за можливе застосувати до даних правовідносин, які виникають під час звільнення зі служби вказані норми КЗпП України.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у справах №806/1899/17 та №823/1023/16.
З матеріалів справи вбачається, що 23 січня 2025 року Військовою частиною НОМЕР_2 на банківський рахунок позивача зараховано кошти у розмірі 76232,97 грн. (індексацію грошового забезпечення). Тобто фактичним днем розрахунку з позивачем є 23.01.2025 року.
Тобто, спір у цій справі стосується стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону №2352-ІХ.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Варто зауважити, що Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні приписів статті 117 КЗпП України, яка діяла до внесених змін Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Так, Верховний Суд неодноразово зауважував, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За наведеного правового регулювання, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо права позивача на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, в частині виплати індексації грошового забезпечення.
Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для задоволення скарги відповідача та скасування рішення суду від 28 квітня 2025 р. колегія суддів не вбачає.
Оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та постановлено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст.316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
Керуючись ст. ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст.315, ст. ст. 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) залишити без задоволення, рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 квітня 2025 р. залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Суддя-доповідач А.В. Бойко
Судді О.А. Шевчук О.В. Єщенко