30 вересня 2025 року м. Дніпросправа № 160/2836/25
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Ясенової Т.І. (доповідач),
суддів: Суховарова А.В., Головко О.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в залі судового засідання Третього апеляційного адміністративного суду у м. Дніпрі апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Дніпропетровській області на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27 березня 2025 року (суддя Врона О.В.) в адміністративній справі №160/2836/25 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Газовоз» до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування розпорядження та зобов'язання вчинити певні дії,-
Товариство з обмеженою відповідальністю «Газовоз» звернулося до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, в якому просило:
- визнати протиправним та скасувати розпорядження Головного управління ДПС у Дніпропетровській області № 501-рл від 31.12.2024 року про відмову у видачі ліцензії на право роздрібної торгівлі пальним за адресою: Дніпропетровська область, Дніпровський район, с. Перемога, вул. Нєкрасова, буд.39 А, АЗС;
- зобов'язати Головне управління ДПС у Дніпропетровській області видати Товариству з обмеженою відповідальністю «Газовоз» ліцензію на право роздрібної торгівлі пальним за місцями роздрібної торгівлі пальним за адресою: Дніпропетровська область, Дніпровський район, с. Перемога, вул. Нєкрасова, буд.39 А, АЗС.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач звернувся до відповідача із заявами щодо видачі ліцензії на право роздрібної торгівлі пальним за місцями роздрібної торгівлі, надавши всі документи відповідно до переліку, зазначеного у Законі України №481/95-ВР «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв, тютюнових виробів та пального», в той час як відповідачем протиправно спірним розпорядженням відмовлено у видачі ліцензій на право роздрібної торгівлі пальним.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27 березня 2025 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано розпорядження Головного управління ДПС у Дніпропетровській області № 501-рл від 31.12.2024 року про відмову у видачі ліцензії на право роздрібної торгівлі пальним за адресою: Дніпропетровська область, Дніпровський район, с. Перемога, вул. Нєкрасова, буд.39 А, АЗС. Зобов'язано Головне управління ДПС у Дніпропетровській області (49005, м. Дніпро, вул. Сімферопольська, 17-А, код ЄДРПОУ 44118658) видати Товариству з обмеженою відповідальністю “Газовоз» (49005, Дніпропетровська обл., м. Дніпро, вул. Сімферопольська, буд. 21, оф. 627, код ЄДРПОУ 40149127) ліцензію на право роздрібної торгівлі пальним за місцем роздрібної торгівлі пальним за адресою: Дніпропетровська область, Дніпровський район, с. Перемога, вул. Нєкрасова, буд.39 А, АЗС.
Рішення суду мотивовано тим, що позивачем під час звернення до відповідача із заявою про видачу ліцензії було надано всі необхідні документи, в той час як контролюючий орган безпідставно зазначив щодо ненадання позивачем всіх необхідних документів. За таких обставин суд дійшов висновку, що оскаржуване розпорядження відповідача в частині ненадання позивачем дозволів є протиправним. При цьому суд зазначив, що зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про видачу ліцензій не призведе до реального поновлення права позивача, а тому належним способом відновлення порушених прав позивача є саме зобов'язання Відповідача видати ліцензію Товариству з обмеженою відповідальністю «Газовоз» на право роздрібної торгівлі паливом за адресою місця торгівлі.
В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати рішення з підстав неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що до заяви про видачу ліценції позивачем не було надано: документи, що підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, або інше передбачене законодавством право землекористування на земельну ділянку, на якій розташований об'єкт оптової або роздрібної торгівлі пальним або зберігання пального, чинні на дату подання заяви та/або на дату введення такого об'єкта в експлуатацію; документи, що підтверджують його право на користування відповідного об'єкта. За таких обставин спірне розпорядження прийнято правомірно, у межах повноважень та у законний спосіб. Зазначено, що зобов'язання судом першої інстанції видати позивачу ліцензію на право роздрібної торгівлі пальним є втручання у дискреційні повноваження відповідача.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.
В обґрунтування відзиву зазначено, що судом першої інстанції повно та всебічно досліджено докази, що містяться в матеріалах справи, та як наслідок суд дійшов правильного висновку, що позивач на законних підставах є користувачем земельної ділянки та об'єкту нерухомого майна що розташована на такій ділянці. Докази на підтвердження такого позивачем було подано при подачі заяви про видачу ліценції на право роздрібної торгівлі пальним. При цьому зобов'язання відповідача видати ліцензію на право роздрібної торгівлі пальним є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде вирішено остаточно.
Відповідно до частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Суд, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.
Так, Товариство з обмеженою відповідальністю «Газовоз» звернулося до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області із заявою щодо видачі ліцензії на право роздрібної торгівлі пальним за адресою: Дніпропетровська область, Дніпровський район, с.Перемога, вул. Нєкрасова, буд. 39 А, АЗС.
До заяви щодо видачі ліцензії на право роздрібної торгівлі пальним було надано податковому органу наступні копії документів:
- платіжна інструкція №1419 від 13.12.2024;
- реєстраційне посвідчення РРО № 58791;
- оригінал Ліцензії з додатком №04170314202000006 на право роздрібної торгівлі пальним адреса :Дніпропетровська обл., Дніпровський р-н, с. Перемога, вул. Нєкрасова, буд. З9 А, АЗС;
- Дозвіл № 1352.19.12 від 13.12.2019 на право виконувати газонебезпечні роботи у вибухопожежонебезпечних зонах; заповнення, злив балонів, інших ємностей із зрідженим вибухонебезпечним газом.
- Лист відповідь Держпраці про розгляд заяви щодо подовження строку дії дозволу від 28.11.2024;
- Дозвіл № 1353.19.12 від 13.12.2019 на право експлуатувати обладнання, призначене для експлуатації в потенційно вибухонебезпечному середовищі; посудини, що працюють під тиском.
- Лист відповідь Держпраці про розгляд заяви щодо подовження строку дії дозволу від 28.11.2024;
- Дозвіл № 0840.19.12 від 16.08.2019 на право виконувати газонебезпечні роботи у вибухопожежонебезпечних зонах;
- Лист відповідь ДЕРЖПРАЦІ про розгляд заяви щодо подовження строку дії дозволу від 22.08.2024;
- Державний акт на право постійного користування землею;
- Акт державної технічної комісії щодо готовності закінченого будівництвом об'єкта до експлуатації;
- Свідоцтво на право власності на Автозаправну станцію;
- Розпорядження від 29.01.1999 про затвердження актів Державної технічної комісії;
- Рішення про надання поштової адреси, план схема;
- Договір суборенди об'єкту нерухомого майна №02/09/24 від 02.09.2024;
- Договір оренди об'єкту нерухомого майна від 01.04.2021.
Разом з тим, розпорядженням відповідача № 501-рл від 31.12.2024 року відмовлено у видачі ліцензії через ненадання позивачем передбачених ст. 15 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, спиртових дистилятів, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, та пального» документів, а саме:
- документів, що підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, або інше передбачене законодавством право землекористуванням на земельну ділянку, на якій розташований об'єкт оптової або роздрібної торгівлі пальним або зберігання пального, чинні на дату подання заяви та/або на дату введення такого об'єкта в експлуатацію;
- документів, що підтверджують його право на використання відповідного об'єкта.
Вважаючи вказане розпорядження відповідача протиправним, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Вирішуючи спірні правовідносини, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 23 ст. 15 Закону №481/95-ВР роздрібна торгівля алкогольними напоями (крім столових вин, а для малих виробників виноробної продукції алкогольних напоїв без додавання спирту: вин виноградних, вин плодово-ягідних, напоїв медових), тютюновими виробами, рідинами, що використовуються в електронних сигаретах, або пальним може здійснюватися суб'єктами господарювання (у тому числі іноземними суб'єктами господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) всіх форм власності, у тому числі їх виробниками, за наявності у них ліцензій на роздрібну торгівлю.
Відповідно до ст. 1 Закону №481/95-ВР ліцензія (спеціальний дозвіл) - документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання (у тому числі іноземного суб'єкта господарювання, який діє через своє зареєстроване постійне представництво) на провадження одного із зазначених у цьому Законі видів діяльності протягом визначеного строку; роздрібна торгівля пальним - діяльність із придбання або отримання та подальшого продажу або відпуску пального із зміною або без зміни його фізико-хімічних характеристик автозаправної станції/автогазозаправної станції/газонаповнювальної станції/газонаповнювального пункту та інших місць роздрібної торгівлі через паливороздавальні колонки та/або оливороздавальні колонки та/або реалізація скрапленого вуглеводневого газу в балонах для побутових потреб населення та інших споживачів; місце роздрібної торгівлі пальним - місце (територія), на якому розташовані споруди та/або обладнання, та/або ємності, що використовуються для роздрібної торгівлі та/або зберігання пального на праві власності або користування.
Приписами статті 15 Закону №481/95-ВР визначено, що роздрібна торгівля алкогольними напоями (крім столових вин) або тютюновими виробами або пальним може здійснюватися суб'єктами господарювання (у тому числі іноземними суб'єктами господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) всіх форм власності, у тому числі їх виробниками, за наявності у них ліцензій на роздрібну торгівлю.
Ліцензії на право роздрібної торгівлі пальним видаються уповноваженими Кабінетом Міністрів України органами виконавчої влади за місцем торгівлі суб'єкта господарювання (у тому числі іноземного суб'єкта господарювання, який діє через своє зареєстроване постійне представництво) терміном на п'ять років.
Ліцензія видається за заявою суб'єкта господарювання (у тому числі іноземного суб'єкта господарювання, який діє через своє зареєстроване постійне представництво), до якої додається документ, що підтверджує внесення річної плати за ліцензію.
У заяві зазначається вид господарської діяльності, на провадження якого суб'єкт господарювання (у тому числі іноземний суб'єкт господарювання, який діє через своє зареєстроване постійне представництво) має намір одержати ліцензію (оптова, роздрібна торгівля алкогольними напоями, тютюновими виробами, оптова, роздрібна торгівля пальним або зберігання пального).
Суб'єкти господарювання (у тому числі іноземні суб'єкти господарювання, які діють через свої зареєстровані постійні представництва) отримують ліцензію на право роздрібної торгівлі пальним на кожне місце роздрібної торгівлі пальним.
У заяві про видачу ліцензії на роздрібну торгівлю алкогольними напоями або пальним додатково зазначаються адреса місця торгівлі, перелік реєстраторів розрахункових операцій (книг обліку розрахункових операцій), які знаходяться у місці торгівлі, а також інформація про них: модель, модифікація, заводський номер, виробник, дата виготовлення; реєстраційні номери посвідчень реєстраторів розрахункових операцій (книг обліку розрахункових операцій), які знаходяться у місці торгівлі, та дата початку їх обліку в податкових органах.
У додатку до ліцензії на роздрібну торгівлю алкогольними напоями або пальним суб'єктом господарювання (у тому числі іноземним суб'єктом господарювання, який діє через своє зареєстроване постійне представництво) зазначається адреса місця торгівлі і вказуються перелік електронних контрольно-касових апаратів та інформація про них: модель, модифікація, заводський номер, виробник, дата виготовлення; реєстраційні номери книг обліку розрахункових операцій, які знаходяться у місці торгівлі.
Для отримання ліцензії на право оптової або роздрібної торгівлі пальним або на право зберігання пального разом із заявою додатково подаються завірені заявником копії таких документів:
- документи, що підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, або інше передбачене законодавством право землекористування на земельну ділянку, на якій розташований об'єкт оптової або роздрібної торгівлі пальним або зберігання пального, чинні на дату подання заяви та/або на дату введення такого об'єкта в експлуатацію, будь-якого цільового призначення;
- акт вводу в експлуатацію об'єкта або акт готовності об'єкта до експлуатації, або сертифікат про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, або інші документи, що підтверджують прийняття об'єктів в експлуатацію відповідно до законодавства, щодо всіх об'єктів у місці оптової або роздрібної торгівлі пальним або зберігання пального, необхідних для оптової або роздрібної торгівлі пальним або зберігання пального;
- дозвіл на виконання робіт підвищеної небезпеки та експлуатацію (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки.
Копії таких документів не подаються у разі їх наявності у відкритих державних реєстрах, якщо реквізити таких документів та назви відповідних реєстрів зазначено в заяві на видачу ліцензії на право оптової або роздрібної торгівлі пальним або на зберігання пального.
Відповідальність за достовірність даних у документах, поданих разом із заявою, несе заявник.
У разі якщо зазначені документи видані (оформлені) іншій особі, ніж заявник, такий заявник додатково подає документи, що підтверджують його право на використання відповідного об'єкта.
Вимагати представлення інших документів, крім зазначених у цьому Законі, забороняється. Зазначені в цьому Законі документи (крім документів, які подаються заявником для отримання ліцензії на право виробництва пального, оптової або роздрібної торгівлі пальним або зберігання пального) подаються в одному примірнику в копіях, засвідчених нотаріально або органом, який видав оригінал документа, або посадовою особою органу ліцензування. Заява про видачу ліцензії та визначені цим Законом документи подаються уповноваженою особою заявника або надсилаються рекомендованим листом.
Після видачі/анулювання ліцензії на право виробництва пального центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову політику, вносить відповідні відомості до Єдиного реєстру ліцензіатів та місць обігу пального не пізніше наступного робочого дня з дня видачі/анулювання ліцензії.
Вимагати представлення інших документів, крім зазначених у цьому Законі, забороняється.
Ліцензія або рішення про відмову в її видачі видається заявнику не пізніше 10 календарних днів (щодо пального - не пізніше 20 календарних днів) з дня одержання зазначених у цьому Законі документів. У рішенні про відмову у видачі ліцензії повинна бути вказана підстава для відмови з посиланням на відповідні норми законодавства.
При цьому у ст. 15 Закону № 481/95-ВР визначено вичерпний перелік документів, що подаються разом із заявою про отримання ліцензії.
Як вже було зазначено раніше, підставою для відмови у видачі позивачу ліцензії стало не надання документів, що підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, або інше передбачене законодавством право землекористуванням на земельну ділянку, на якій розташований об'єкт оптової або роздрібної торгівлі пальним або зберігання пального, чинні на дату подання заяви та/або на дату введення такого об'єкта в експлуатацію та документів, що підтверджують його право на використання відповідного об'єкта, про що зазначено в спірному розпорядженні.
Щодо право власності або право користування земельною ділянкою, слід зазначити наступне.
Так, позивачем надано суду державний акт на право постійного користування землею серії ДПДН №003221 від 18.06.1999 року про право постійного користування землею площею 0,42 га. за адресою: с. Перемога, вул. Некрасова, буд. 39-А надано ТОВ «Глоріус».
Відповідно до акта державної технічної комісії щодо готовності закінченого будівництвом об'єкта до експлуатації від 22.01.1999 року встановлено, що автозаправна станція ТОВ «Глоріус» в с. Перемога Підгороднянської міськради готова до введення в експлуатацію. Даний акт є підставою для реєстрації права власності на даний об'єкт.
Також до суду надано копію Розпорядження від 29.01.1999р. про затвердження актів Державної технічної комісії про прийняття в експлуатацію та призначення права власності закінчених будівництвом об'єктів, побудованих в Дніпропетровському районі, яким затверджено акти Державної технічної комісії прийняття в експлуатацію та призначено права власності за ТОВ «Глоріус» на автозаправочну станцію в с. Перемога, побудована господарчим методом.
Рішенням Виконавчого комітету Підгороднянської міської ради Дніпропетровського району про надання поштової адреси № 59 від 17.03.1999 року присвоєно поштову адресу об'єкту автозаправочної станції в с. Перемога, вул. Некрасова, 39-А.
Крім того відповідно до свідоцтво про право власності на автозаправну станцію, що розташована за адресою: Дніпропетровська область, Дніпропетровський район, с. Перемога, вул. Некрасова, буд. 39-А від 09.04.1999 року, посвідчене Дніпропетровською районною державною адміністрацією, відповідно до якого право власності на дану автозаправну станцію належить ТОВ «Глоріус». Свідоцтво видане на підставі розпорядження (рішення) Дніпропетровської райдержадміністрації № 35-р від 29.01.1999 року.
З наведеного вище слідує, що ТОВ «Глоріус» є власником автозаправної станції, що розташована за адресою: Дніпропетровська область, Дніпропетровський район, с. Перемога, вул. Некрасова, буд. 39-А на земельній ділянці, що на праві постійного користування також належить ТОВ «Глоріус».
За умовами договору оренди об'єкту нерухомого майна від 01.04.2021 ТОВ «Глоріус» (Орендодавець) передало Підприємству з іноземними інвестиціями «ФІШЕР ТРЕЙДИНГ КОРПОРЕЙШН» (Орендар) у строкове платне користування нерухоме майно (АЗС), що розташоване за адресою: Дніпропетровська область, Дніпропетровський район, с. Перемога, вул. Некрасова, буд. 39-А. Пунктом 7.2. цього договору передбачено право Орендаря здавати майно в суборенду.
Згідно договору суборенди об'єкту нерухомого майна №02/09/24 від 02.09.2024, укладеного між Підприємством з іноземними інвестиціями «ФІШЕР ТРЕЙДИНГ КОРПОРЕЙШН» (Орендар) та ТОВ «Газовоз» (Суборендар), Орендар передав Суборендарю у строкове платне користування нерухоме майно (АЗС), що розташоване за адресою: Дніпропетровська область, Дніпропетровський район, с. Перемога, вул. Некрасова, буд. 39-А.
З огляду на вищенаведене позивач на законних підставах є користувачем об'єкту нерухомого майна - автозаправочної станції, що розташоване за адресою: Дніпропетровська область, Дніпропетровський район, с. Перемога, вул. Некрасова, буд. 39-А та як наслідок є належним користувачем такої земельної ділянки, на якій розташовані вказані об'єкти.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позивачем надано до контролюючого органу належні документи для отримання ліцензії на право роздрібної торгівлі пальним, в той час як відповідачем спірним розпорядженням протиправно відмовлено у видачі такої ліцензії.
Стосовно доводів скаржника про втручання судом першої інстанції у дискреційні повноваження позивача, слід зазначити наступне.
Відповідно до п. 10 ч.2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод задекларовано, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Колегія суддів зазначає, що способи захисту права визначені як передбачені законом дії, що безпосередньо спрямовані на захист права. Такі дії є завершальними актами захисту у вигляді матеріально-правових дій або юрисдикційних дій щодо усунення перешкод на шляху здійснення суб'єктами своїх прав або припинення правопорушень, відновлення становища, яке існувало до порушення. Саме застосування конкретного способу захисту порушеного чи запереченого права і є результатом діяльності по захисту прав.
Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
При цьому адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2021 року у справі № 480/4737/19 та від 8 лютого 2022 року у справі № 160/6762/21 сформулював висновок, відповідно до якого ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов'язком суб'єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.
Колегія суддів також звертає увагу, що Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13). При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Засада ефективності захисту прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві знайшла своє безпосереднє закріплення у положеннях КАС України.
Зокрема, вимога ефективності міститься у таких нормах КАС України: частинах першій та другій статті 2 (завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень; у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, розсудливо); частині другій статті 5 (захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень); абзаці 2 частини другої статті 9 (суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень); частині четвертій статті 242 (судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень); частині четвертій статті 245 (у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд).
Отже, аналіз положень КАС України дає підстави для висновку, що ефективність судового захисту прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві включає ефективність розгляду та вирішення справи, ефективність способу захисту, ефективність судового рішення та ефективність його виконання. Всі ці складові можна охопити єдиним терміном «ефективне правосуддя», що виступає еталоном для оцінки судової гілки влади та є запорукою довіри до неї з боку громадян, а також інших суб'єктів.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Вищезазначені висновки узгоджуються із позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 18 жовтня 2018 року у справах №822/584/18, №806/1316/18, від 23 листопада 2018 року у справі №826/8844/16 та від 20 грудня 2018 року у справі №524/3878/16-а.
Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні «Пантелеєнко проти України» (заява № 11901/02, п. 77) з посиланням на статтю 13 Конвенції зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
Також, як наголошується ЄСПЛ у рішенні по справі «Salah v. The Netherlands» (заява № 196/02, п. 50), ефективний засіб - це запобігання тому, щоб не відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
У постановах від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18, від 04 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20, від 14 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20 та від 23 грудня 2021 року у справі №480/4737/19 Верховний Суд вказав, що у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єкт звернення дотримав усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання відповідним заявником усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти під час прийняття рішення на власний розсуд.
Суд зазначив, що такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки під час розгляду вимог про протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень, але й у випадку розгляду вимог про зобов'язання відповідного суб'єкта вчинити певні дії після скасування його адміністративного акта.
Подібний підхід викладений Верховним Судом також і у постановах від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18, від 04 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20, від 14 вересня 2021 року у справі № 320/5007/20 та від 23 грудня 2021 року у справі №480/4737/19, де Суд вказав, що адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятими Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді (Recommendation № R(80)2 of the Committee of Ministers concerning the exercise of discretionary powers by administrative authorities), під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Здійснюючи судочинство, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово аналізував межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні ЄСПЛ від 17 грудня 2004 року у справі «Pedersen and Baadsgaard v. Denmark» (заява № 49017/99) зазначено, що, здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, відміняти замість нього рішення, яке визнається протиправним, приймати інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
Колегія суддів також вказує, що поняття дискреційних повноважень наведене у пункті 7 частини першої статті 2 Закону України «Про адміністративну процедуру» 17 лютого 2022 року № 2073-IX (далі - Закон №2073-IX), згідно з яким дискреційне повноваження - повноваження, надане адміністративному органу законом, обирати один із можливих варіантів рішення відповідно до закону та мети, з якою таке повноваження надано.
Відповідно до ч.3 ст. 6 Закону № 2073-IX здійснення адміністративним органом дискреційного повноваження вважається законним у разі дотримання таких умов:
дискреційне повноваження передбачено законом;
дискреційне повноваження здійснюється у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законом;
правомірний вибір здійснено адміністративним органом для досягнення мети, з якою йому надано дискреційне повноваження, і відповідає принципам адміністративної процедури, визначеним цим Законом;
вибір рішення адміністративного органу здійснюється без відступлення від попередніх рішень, прийнятих тим самим адміністративним органом в однакових чи подібних справах, крім обґрунтованих випадків.
З огляду на вищезазначене, дискреційними є такі повноваження, у межах яких норма права допускає кілька варіантів поведінки суб'єкта владних повноважень у кожній конкретній ситуації та встановлених обставинах справи, кожна з яких буде правомірною.
Характерними ознаками адміністративного розсуду (дискреції) є: 1) реалізація дискреційних повноважень має відповідати принципу верховенства права; 2) їх здійснення можливе лише у разі відсутності єдиного можливого варіанту поведінки; 3) суб'єкти владних повноважень мають можливість вибрати оптимальний варіант поведінки з метою врегулювання певного кола суспільних відносин; 4) суб'єкти управлінської діяльності застосовують адміністративний розсуд відповідно до належної мети, без наявності власної вигоди та впливу сторонніх факторів.
Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 5 березня 2019 року у справі № 826/16911/18, від 26 травня 2021 року у справі № 824/266/20-а, від 8 липня 2021 року у справі № 160/1598/20, від 28 липня 2021 року у справі № 280/160/20, від 21 квітня 2021 року у справі № 480/2675/20, від 20 травня 2022 року у справі № 340/370/21, від 26 жовтня 2022 року у справі № 640/30483/21, від 21 березня 2023 року у справі № 640/17821/21, від 1 травня 2023 року у справі № 540/913/21, від 1 травня 2023 року у справі № 540/913/21 та від 16 травня 2023 року у справі № 380/3195/22.
В даному випадку у оскаржуваному розпорядженні зазначено підставу для відмови у видачі позивачу ліцензії, яке судом визнано протиправним, а вказані підстави визнано необґрунтованими.
Частиною 4 ст. 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
За приписами вказаної правової норми слідує, що у разі, якщо суб'єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому суб'єктом звернення дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти певне рішення.
Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб'єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.
Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не тільки при розгляді вимог про протиправну бездіяльність суб'єкта владних повноважень, але і у випадку розгляду вимог про зобов'язання відповідного суб'єкта вчинити дії після скасування його адміністративного акта.
Тобто, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 16 травня 2019 року у справі № 826/17220/17.
Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Тобто, дискреційними є право суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова може. При цьому дискреційні повноваження завжди мають межі, встановлені законом.
Аналогічна позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі №208/8402/14-а, від 29 березня 2018 року у справі №816/303/16, від 6 березня 2019 року у справі №200/11311/18-а, від 16 травня 2019 року у справі №818/600/17 та від 21 листопада 2019 року у справі №344/8720/16-а.
Також, у постанові Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 826/9727/16 (пункти 49-53), сформовано правову позицію, яка полягає у тому, що аналіз статті 245 у взаємозв'язку зі статтями 2, 5 КАС України свідчить про те, що суд може зобов'язати відповідача суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, за сукупності наступних умов:
1) судом встановлено порушення прав, свобод чи інтересів позивача;
2) на час вирішення спору прийняття рішення належить до повноважень відповідача;
3) виконано усі умови, визначені законом для прийняття такого рішення, зокрема подано усі належні документи, сплачено необхідні платежі і між сторонами немає спору щодо форми, змісту, повноти та достовірності наданих документів;
4) прийняття рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
При цьому, адміністративний суд, за загальним правилом, не обмежений у виборі ефективного способу відновлення права особи, порушеного суб'єктом владних повноважень, і вправі обрати найоптимальніший або такий, що відповідає характеру такого порушення та враховує обставини конкретної справи; при цьому перебирання непритаманних суду повноважень відповідного суб'єкта владних повноважень не відбувається лише за умови відсутності встановлених судом у спосіб, передбачений процесуальним законом, обставин для використання відповідним суб'єктом публічного права альтернативності у прийнятті рішення за зверненням суб'єкта приватного права.
Така позиція стосовно застосування статті 245 КАС України є сталою та застосована, зокрема, у постановах від 28 лютого 2019 року у справі № 826/2259/18, від 23 жовтня 2019 року у справі № 520/10769/18 та від 11 лютого 2020 року у справі № 0940/2394/18.
Відповідно до ч. 20 ст. 15 Закону №481/95-ВР ліцензії на право роздрібної торгівлі пальним видаються уповноваженими Кабінетом Міністрів України органами виконавчої влади за місцем торгівлі суб'єкта господарювання (у тому числі іноземного суб'єкта господарювання, який діє через своє зареєстроване постійне представництво) терміном на п'ять років.
Постановою Кабінету Міністрів України від 05.08.2015 №609 «Про затвердження переліку органів ліцензування та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України» визначено органи ліцензування: - щодо діяльності з виробництва пального ДПС; - щодо оптової та роздрібної торгівлі пальним, зберігання пального - територіальні органи ДПС.
Таким чином, в спірному випадку, органом, уповноваженим на видачу ліцензії для роздрібної торгівлі пальним є Головне управління ДПС у Дніпропетровській області.
Враховуючи вищезазначені положення Закону №481/95-ВР зі змісту якого не вбачається наявності декількох варіантів поведінки відповідача під час видачі витягів з ліцензії на право роздрібної торгівлі пальним, колегія суддів доходить висновку, що правомірним для відповідача, за встановлених судами попередніх обставин справи, є лише один варіант поведінки і відповідач не наділений повноваженнями діяти не за законом, а на власний розсуд.
При цьому слід врахувати, що позивач раніше мав ліцензію на роздрібну торгівлю пальним за спірною адресою, після закінчення якої подав відповідачу повний пакет документів для отримання нової ліцензії.
Таким чином, задоволення позовної вимоги про зобов'язання відповідача видати позивачу ліцензію на право роздрібної торгівлі пальним за місцями роздрібної торгівлі пальним є дотриманням судом гарантій на те, що спір між сторонами буде остаточно вирішений, і вказане рішення не можливо визнати втручанням у дискреційні повноваження відповідача, оскільки ним такі повноваження були самостійно реалізовані шляхом прийняття рішення суб'єкта владних повноважень про відмову у видачі такої ліцензії, яке було предметом судового розгляду у межах цієї справи.
Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду у постанові від 02.04.2024, яка прийнята за результатами розгляду справи №440/2357/24 та у постанові від 29.04.2025, яка прийнята за результатами розгляду справи №380/16902/24.
На підставі викладеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи та судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду не вбачається.
Керуючись статтями 241-245, 250, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 КАС України, суд,-
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Дніпропетровській області залишити без задоволення.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Головуючий - суддя Т.І. Ясенова
суддя А.В. Суховаров
суддя О.В. Головко