29 вересня 2025 року м. Рівне №460/14147/25
Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді О.Р. Греська, розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доВійськової частини НОМЕР_1
про визнання відмови протиправною, зобов'язання вчинення певних дій,
До Рівненського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) до Військової частини НОМЕР_1 (далі по тексту - відповідач) про визнання протиправною відмови військової частини НОМЕР_1 щодо не звільнення ОСОБА_1 з військової служби через сімейні обставини на пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу», як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану за сімейними обставинами, у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за матір'ю - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є інвалідом І групи; про зобов'язання військової частини НОМЕР_1 прийняти рішення за результатом розгляду рапорту ОСОБА_1 та звільнити ОСОБА_1 з військової служби через сімейні обставини на підставі пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу», у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за матір'ю - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є інвалідом І групи.
На обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що він має право на звільнення з військової служби на підставі пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-ХІІ (далі Закон №2262-ХІІ) у зв'язку із необхідністю здійснення постійного догляду за матір'ю - ОСОБА_2 , яка є особою І групи інвалідності, та відсутністю інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати такий догляд.
Разом з тим, позивач у позовній заяві зазначає, що звернувшись до відповідача з відповідними рапортами, не отримав відповіді про їх фактичний розгляд.
Позивач вважає, що відмова відповідача щодо звільнення з військової служби є протиправною.
Ухвалою від 19.08.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження, встановлено відповідачам строк для подання відзиву на позовну заяву.
У відзиві на позов відповідач зазначив, що позивачем не було додано до його рапортів документів, які б підтверджували наявність підстав для звільнення з військової служби відповідно до пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу».
У відповіді на відзив позивач вказав, що відсутність інших осіб (членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення), які за законом зобов'язані та можуть здійснювати такий догляд, підтверджується власноручно написаною заявою його матері - ОСОБА_2 , яка фактично обрала його для свого догляду (утримання). Також додатково зазначив, що ним до рапортів були долучені необхідні документи, які підтверджують неможливість здійснення догляду за ОСОБА_2 його братом - ОСОБА_3 , а також вітчимом - ОСОБА_4 .
З урахуванням вимог частини 4 статті 229 КАС України при розгляді справи в порядку письмового провадження суд не здійснював фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Розглянувши наявні у справі матеріали, з'ясувавши доводи та аргументи сторін, на яких ґрунтуються їх позовні вимоги і заперечення, дослідивши подані сторонами письмові докази, суд встановив такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини, що враховані судом при вирішення спору по суті.
У відповідності з наказом командира військової частини НОМЕР_1 №72 від 10 березня 2025 року ОСОБА_1 зараховано на військову службу за призовом під час мобілізації до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 та на всі види забезпечення.
В липні 2025 року позивач звернувся до відповідача з рапортами про звільнення з військової служби через сімейні обставини на підставі пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу», у зв'язку з необхідністю здійснення постійного доглядом за матір'ю - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є інвалідом І групи.
За результатами розгляду рапортів позивача, 09 та 29 липня 2025 року командуванням військової частини НОМЕР_1 приймались рішення про відмову в їх задоволенні (оформлені відповідними висновками), оскільки відсутні підстави, передбачені ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», про звільнення з військової служби у зв'язку із сімейними обставинами. Підстав для видачі командиром військової частини НОМЕР_1 наказів про звільнення позивача з військової служби за рапортами та доданими документами не вбачалось.
Вважаючи, що дії відповідача щодо відмови у звільненні з військової служби є протиправними, ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби здійснює Закон № 2232-XII.
Згідно із частиною першою статті 2 цього Закону військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
На підставі частини другої цієї статті проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом.
За змістом частини четвертої вказаної статті порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Частиною першою статті 3 Закону № 2232-XII визначено, що правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України “Про оборону України», “Про Збройні Сили України», “Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Указом Президента України “Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX “Про затвердження Указу Президента України “Про введення воєнного стану в Україні», введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який діє до тепер.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 “Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Відповідно до частини сьомої статті 26 Закону № 2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Так, пунктом 233 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом президента України №1153/2008 від 10.12.2008 передбачено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Подання рапорту "по команді" означає направлення його в порядку підпорядкування прямому командиру, який після розгляду та задоволення передає далі своєму безпосередньому командиру з відміткою про власне клопотання з відповідного питання. І так далі до командира військової частини або іншої посадової особи, що наділена правом вирішувати питання по суті. Лише у разі неприйняття, не розгляду чи незадоволення рапорту, він подається непрямому, старшому командиру із поясненням причин такої подачі. І так до посадової особи, яка наділена правом звільнення підлеглого військовослужбовця зі служби чи скасування рішень попередніх командирів.
Згідно з пунктом 225 Положення, звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно за всіма підставами - командирами корпусів та командувачами військ оперативних командувань і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Згідно з абзацом тринадцятим п. 14.10 Розділу ХІV Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністерства оборони України № 170 від 10.04.2009 документи на звільнення військовослужбовців направляються безпосередньо до посадових осіб, які мають право їх звільнення з військової служби. Наказ по особовому складу про звільнення цих військовослужбовців повинен бути виданий і доведений до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем взяття громадянина на військовий облік та до військової частини за місцем проходження військової служби в строки, що забезпечуватимуть вчасне здавання справ і посад і розрахунок військовослужбовців, а також виконання строків звільнення, визначених Президентом України.
Згідно з п. 117 Дисциплінарного статуту ЗСУ, пропозиція, заява чи скарга вважаються вирішеними, якщо розглянуто всі порушені в них питання, вжито необхідних заходів або надано вичерпні відповіді. Відмова у вирішенні питань, викладених у пропозиції, заяві чи скарзі, доводиться до відома військовослужбовців, які їх подали, у письмовій формі з посиланням на акти законодавства із зазначенням причин відмови та роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
Тобто, право військовослужбовця на реалізацію свого права зазначеному у рапорті, так і права на інформацію - кореспондує з обов'язком відреагувати на рапорт.
З системного аналізу вказаних норм права слідує, що наслідком написання рапорту військовослужбовця про звільнення з військової служби є наказ по особовому складу про звільнення з військової служби чи відмова у задоволенні рапорту.
При цьому, що в умовах дії воєнного стану немає заборон на розгляд рапорту про звільнення з військової служби.
Згідно з пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу» військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, під час дії воєнного стану звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Відповідно до абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII військовослужбовці звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин на підставі необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я.
Зі змісту наведеної норми випливає, що для звільнення з військової служби у випадку необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, достатньою є наявність однієї з таких умов:
- відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи;
- інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я.
Таким чином “відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи» означає реальну відсутність таких осіб, які фактично могли б здійснювати постійний догляд за особою з інвалідністю, яка цього потребує. У випадку ж “юридичної наявності» інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які, при цьому, реально не можуть здійснювати постійний догляд за такою особою з об'єктивних причин (перебування у полоні, відбування покарання у місцях позбавлення волі, проходження військової служби, тощо), то така особа відсутня у розумінні приписів абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятою статті 26 Закону № 2122-IX.
Вказані правові висновки також відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постанові від 27.02.2025 року по справі № 380/16966/24, що враховується судом, відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України.
Із матеріалів справи установлено, що позивач подавав рапорт про звільнення зі служби у зв'язку з необхідністю догляду за матір'ю, яка є особою з інвалідністю І групи.
Згідно з довідкою Чортківської міської ради №20-10/343 від 12.03.2025 за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 .
Судом встановлено, що ОСОБА_1 має матір ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка станом на 15.04.2025 була особою з інвалідністю I групи, що підтверджується наявним у матеріалах справи витягом з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи № 78/25/1875/1 від 15.04.2025.
Згідно з висновком ЛКК №1/283 від 17 квітня 2025 року ОСОБА_2 потребує постійного стороннього догляду (терміном на 1 рік).
Батько позивача - ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 .
Відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_3 між матір'ю позивача та ОСОБА_4 укладено шлюб. В подальшому ОСОБА_6 було змінено прізвище з « ОСОБА_7 » на « ОСОБА_8 ».
Заявою від 28.05.2025 ОСОБА_2 підтвердила, що для свого утримання (догляду) обрала ОСОБА_1 , який є її сином.
Висновком ЛКК № 4/346 від 08 травня 2025 року (термін дії 1 рік) підтверджується, що вітчим позивача - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є інвалідом II групи, та не може надавати соціальні послуги та догляд за хворими.
Судом також встановлено, що рідний брат позивача - ОСОБА_3 , з 25 жовтня 2022 року і по даний час знаходиться в Сполучених Штатах Америки.
Суд вважає за необхідне зазначити, що обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків закріплено в статті 51 Конституції України.
Відповідно до ст. 172 Сімейного кодексу України, дитина, повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу.
Разом з тим, слід вказати, що обов'язок “здійснювати утримання батьків» та “здійснювати догляд за батьками», не є тотожнім у спірних правовідносинах.
Постійний догляд - це форма догляду за особами з різними фізичними або психічними обмеженнями, що вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки.
Згідно з частиною першою статті 202 Сімейного кодексу України повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Тобто, “здійснювати утримання за батьками» це надання матеріальної допомоги, в той час як “постійний догляд» це вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки.
Судом враховано, що син ОСОБА_2 - ОСОБА_3 перебуває за кордоном та ним не виявлено бажання повертатися на Україну, здійснювати догляд за матір'ю. В свою чергу, ОСОБА_4 є інвалідом II групи, та не може надавати соціальні послуги та догляд за хворими. Крім того, судом встановлено, що на момент розгляду даної справи шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 розірвано (свідоцтво НОМЕР_4 від 09.09.2025).
Суд повторно зазначає, що пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26, абзац тринадцятий пункту 3 частини дванадцятої статті 26 цього Закону № 2232-XII регламентує можливість звільнення військовослужбовця з військової служби через необхідність постійного догляду за одним із батьків - в даному випадку особою з інвалідністю І групи. При цьому така підстава є правомірною за умови, якщо інший член сім'ї першого або другого ступеня споріднення через об'єктивні причини не може виконувати відповідні обов'язки (такі обставини встановлюються і враховуються в кожному конкретному випадку).
Як видно зі змісту відмови відповідача, останній не встановлював об'єктивну можливість здійснення ОСОБА_4 та ОСОБА_3 - вітчимом та братом позивача, фактичного догляду за ОСОБА_2 , з огляду на стан здоров'я та факт перебування за межами України відповідно, а лише формально підійшов до розгляду рапорту про звільнення з військової служби.
Отже, з огляду на вказані обставини справ та приписи законодавства, суд дійшов до переконання про протиправності висновків відповідача щодо необхідності відмови в задоволенні рапорту позивача з підстав виключно наявності у матері позивача ОСОБА_2 другого сина та чоловіка.
Рішення суб'єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб'єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.
Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.
При цьому, суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.
Висновки та рішення суб'єкта владних повноважень повинні ґрунтуватися виключно на належних, достатніх, а також тих доказах, які одержані з дотриманням закону.
Разом з тим, як встановлено в ході судового розгляду справи, відповідачем у спірному рішенні не надано жодної належної об'єктивної правової оцінки наданим позивачем документам, які підтверджує необхідність постійного догляду за хворою матір'ю.
З урахуванням вищенаведеного, суд дійшов до висновку про неналежний розгляд рапорту позивача про звільнення з військової служби відповідно до пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу», як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану за сімейними обставинами, у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за матір'ю - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є інвалідом І групи.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.
Відповідачем жодних належних доказів на підтвердження правомірності власних дій, які є предметом оскарження, надано не було.
Суд зазначає, що спосіб захисту має враховувати суть порушення, допущеного суб'єктом владних повноважень - відповідачем, а тому суд має обрати спосіб захисту права, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Так, відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини).
Відповідно до ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі Пантелеєнко проти України зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі Дорани проти Ірландії Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття ефективний засіб передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі Салах Шейх проти проти Нідерландів, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи Каіч та інші проти Хорватії (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі Chahal проти Об'єднаного королівства (заява №22414/93) зазначив, що ст.13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145).
Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення Європейського суду з прав людини від 05 квітня 2005 у справі Афанасьєв проти України).
Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З цього випливає, що вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов: лише у справах за позовами до суб'єктів владних повноважень, оскільки лише в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; повний захист прав позивач неможливий у спосіб, про який просить позивач. Повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; вихід за межі позовних вимог повинен бути пов'язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.
Враховуючи встановлені у справі фактичні обставини, а саме - неналежний розгляд відповідачем рапорту позивача про звільнення з військової служби відповідно з підстав, визначених пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу», з метою повного та належного захисту прав позивача, суд відповідно до вимог ч. 2 ст. 9 КАС України, вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та обрати спосіб захисту порушеного права позивача, що в повній мірі сприяє досягненню ефективного захисту інтересів позивача та встановлює спосіб відновлення його права від порушень з боку суб'єкта владних повноважень.
Таким чином, суд дійшов висновку, що позов належить задоволенню повністю, однак ефективним та належним способом відновлення порушеного права позивача буде визнання протиправними дій відповідача щодо неналежного розгляду рапорту позивача про звільнення з військової служби відповідно до пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу», як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами, а саме - у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за матір'ю - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є інвалідом І групи, та зобов'язання відповідача повторно розглянути рапорт позивача про звільнення з військової служби відповідно до пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу», як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами, а саме - у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за матір'ю - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є інвалідом І групи, з урахуванням висновків суду.
За правилами частини першої статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Керуючись статтями 241-246, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною відмови, зобов'язання вчинення певних дій задовольнити повністю.
Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо неналежного розгляду рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби відповідно до пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу», як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами, а саме - у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за матір'ю - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є інвалідом І групи.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 про звільнення з військової служби відповідно до пп. “г» п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону України “Про військовий обов'язок та військову службу», як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації під час воєнного стану, за сімейними обставинами, а саме - у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за матір'ю - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є інвалідом І групи, з урахуванням висновків суду.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 судовий збір у розмірі 1211,20 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Учасники справи:
Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 . ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_5 )
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 . ЄДРПОУ/РНОКПП НОМЕР_6 )
Повний текст рішення складений 29.09.2025.
Суддя Олег ГРЕСЬКО