ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
"30" вересня 2025 р. справа № 300/5333/25
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Матуляка Я.П., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії.
Позовні вимоги мотивовано тим, що у липні 2025 року на ім'я командира військової частини НОМЕР_1 позивачем подано рапорт про звільнення з військової служби через сімейні обставини (у з перебуванням на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років) відповідно до підпункту "г" частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу". На вказаний рапорт відповідачем надано позивачу відповідь від 15.07.2025, якою повідомлено про відмову в задоволенні рапорту з підстав недолучення до рапорту копії свідоцтва про народження дітей (трьох і більше) із зазначенням батьківства позивача. Позивач вважає таку відмову відповідача протиправною, оскільки ним подано усі необхідні підтверджуючі документи, в тому числі й докази проживання однією сім'єю позивача, його дружини та дитини дружини, а факт відсутності зазначених відповідачем документів, не спростовує тієї обставини, що позивач утримує трьох дітей.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 01.08.2025 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, згідно із правилами, встановленими статтею 262 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідач своїм правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався.
Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, дослідивши та оцінивши докази, встановив таке.
ОСОБА_1 є військовослужбовцем та проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .
На утримані ОСОБА_1 перебуває троє дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
У липні 2025 року на ім'я командира військової частини НОМЕР_1 позивачем подано рапорт про звільнення з військової служби через сімейні обставини (у з перебуванням на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років) відповідно до підпункту "г" частини 4 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (а.с.9).
На вказаний рапорт відповідачем надано позивачу відповідь від 15.07.2025, якою повідомлено про відмову в задоволенні рапорту з підстав недолучення до рапорту копії свідоцтва про народження дітей (трьох і більше) із зазначенням батьківства позивача. (а.с.10).
Вважаючи таку відмову протиправною, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.
Згідно з частинами 1-2 статті 17 Конституції України, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
Відповідно до статті 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначені Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25.03.1992 за №2232-XII (далі - Закон №2232-XII).
Статтею 1 Закону №2232-XII визначено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
За змістом частини 2 статті 1 Закону №2232-XII військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (частина 1 статті 2 Закону №2232-XII).
Згідно із частиною 6 статті 2 цього Закону №2232-XII одним з видів військової служби є військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період.
Виконання військового обов'язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами (частина 14 статті 2 Закону №2232-XII).
Абзацом 4 статті 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 за №3543-XII (надалі - Закон №3543-XII) визначено, що мобілізація це комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Суд звертає увагу, що Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини 1 статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому було неодноразово продовжено та наразі триває.
Таким чином, на дату ухвалення рішення у цій справі в Україні діє воєнний стан, правовий режим якого визначається Законом України "Про правовий режим воєнного стану" від 12.05.2015 №389-VIII (в редакції станом на час виникнення спірних відносин, надалі - Закон №389-VIII).
При цьому, від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом (частина 5 статті 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу").
Зокрема, правові підстави звільнення під час воєнного стану військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб в особливий період врегульовано пунктом 2 частини четвертої статті 26 Законом №2232-ХІІ.
Так, підпунктом "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-ХІІ передбачено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
В свою чергу частина 12 цього Закону, а саме п.3 до таких сімейних обставин відносить, серед іншого, перебування на утриманні у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.
Крім цього, згідно наказу Міністерства оборони України від 23.07.2024 №495, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 10.09.2024 №1362/42706, затверджено зміни до Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, згідно з якими при звільненні на підставі абз. 13 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" з поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби подаються "один із документів, що підтверджує перебування на утриманні у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці (під час дії воєнного стану):
копія свідоцтва про народження дітей (трьох і більше) із зазначенням батьківства (материнства) особи;
один з документів: копія свідоцтва про реєстрацію шлюбу з матір'ю (батьком) дітей (трьох і більше) або копія рішення суду про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей з батьком (матір'ю), або рішення органу опіки і піклування про визначення місця проживання з одним з батьків, або письмовий договір між батьками про те, з ким будуть проживати діти, та участь другого з батьків у їх вихованні, або рішення суду про встановлення факту перебування дітей на утриманні військовослужбовця відповідно до положень статті 315 Цивільного процесуального кодексу України, а також договір про сплату аліментів на дитину;
довідка про наявність (відсутність) заборгованості зі сплати аліментів, видану органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем у порядку, встановленому законодавством.
Надаючи оцінку доводам позивача, що надані разом із рапортом про звільнення з військової служби документи беззаперечно свідчать про те, що на його утриманні перебувають троє дітей, які не досягли 18 років, а тому наявні підстави для звільнення його з військової служби на підставі підпункту "г" пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-ХІІ, суд зазначає таке.
Статтею 157 Сімейного кодексу України передбачено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого ч. 5 цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини.
Згідно з ч. 1 статті 260 Сімейного кодексу України якщо мачуха, вітчим проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їх вихованні. Мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу.
У постанові від 04.10.2024 у справі №160/17962/23 Верховний Суд зазначив про те, що та обставина, що між батьками неповнолітньої дитини розірвано шлюб, не звільняє біологічного батька від виконання обов'язку по вихованню своєї дитини та не зменшує обсяг його прав та обов'язків. Оскільки, приписами Сімейного кодексу України обов'язок по вихованню дитини покладений на її батька, а відповідно до ч. 1 статті 260 Сімейного кодексу України вітчим реалізує таке право на добровільних засадах, відсутні обґрунтовані підстави вважати, що на вітчима розповсюджуються положення частини першої статті 23 Закону № 2232-ХІІ.
Відтак, ключовими умовами для можливості звільнення з військової служби з підстави, на яку покликається позивач, є наявність не менше трьох неповнолітніх дітей, які перебувають на утриманні військовослужбовця.
Якщо серед цих дітей є ті, які не є рідними, необхідною умовою є відсутність інших осіб, здатних утримувати цих дітей, тобто заявнику необхідно довести, що діти не мають інших членів сім'ї, які могли б забезпечити їх утримання. Це стосується рідного батька, якщо він помер, позбавлений батьківських прав, визнаний безвісно відсутнім, перебуває в місцях позбавлення волі або з інших причин не бере участі в утриманні дітей; діда, баби, повнолітніх братів чи сестер, якщо ці особи відсутні або не можуть забезпечувати утримання через поважні причини (наприклад, інвалідність, непрацездатність, підтверджені документально). Якщо ж такі особи є і можуть надавати утримання, то право на відстрочку може бути втрачене.
Зважаючи на вказане, позивач повинен був надати до свого рапорту документи, які б засвідчували/підтверджували те, що саме він, а не біологічний батько дитини здійснює її виховання та утримання, або документ про те, що у дитини немає батька чи інших осіб, які відповідно до закону повинні надавати їй належне утримання, або докази того, що рідний батько чи інша уповноважена особа не може здійснювати виховання та утримання цієї дитини.
Водночас доказів того, що саме позивач утримує та виховує дитину дружини від попереднього шлюбу, позивач відповідачу і суду не надав.
Серед наданих відповідачу та суду документів, відсутні ті, які свідчать про виконання саме позивачем обов'язку щодо утримання цієї неповнолітньої дитини і нездійснення такого обов'язку її рідним батьком або особою, яка відповідно до закону повинна утримувати цю дитину.
Слід зазначити, що частиною 4 ст. 232 Сімейного кодексу України передбачено, що усиновлення надає усиновлювачеві права і накладає на нього обов'язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини.
Тобто, саме факт усиновлення є підтвердженням відповідних обов'язків усиновлювача щодо усиновленого, зокрема і щодо утримання, проте матеріали справи не містять належних і допустимих доказів усиновлення позивачем ОСОБА_3 , що б могло бути підтвердженням факту його утримання.
В контексті вищенаведеного, суд зазначає, що долучена до позовної заяви копія нотаріально завіреної заяви ОСОБА_5 про те, що позивач здійснює догляд та утримання її малолітнього сина ОСОБА_3 , не є належним доказом в розумінні норм чинного законодавства.
Отже, у спірних правовідносинах позивач, звертаючись до відповідача із рапортом про звільнення з військової служби, не надав належних доказів, які підтверджують дотримання умов такого звільнення з підстави, на яку він покликається.
Як наслідок, суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Решта доводів учасників справи на спірні правовідносини не впливають та висновків суду по суті спору не змінюють.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини, рішення якого є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі по тексту також - Конвенція).
Так, Європейський Суд з прав людини (надалі по тексту також - Суд) у своєму рішенні по справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (від 9 грудня 1994 року №18390/91), вказав, що статтю 6 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень, детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Міра цього обов'язку може варіюватися залежно від характеру рішення. Необхідно також враховувати численність різноманітних тверджень, з якими сторона у справі може звернутися до судів, та відмінності, наявні в Договірних державах, стосовно передбачених законом положень, звичаєвих норм, правових висновків, викладення та підготовки рішень. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
В рішенні "Салов проти України" (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року) Суд також звернув увагу на те, що статтю 6 параграф 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін.
У своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини неодноразово зазначав, що рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
Разом з цим, згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Підсумовуючи все вищевикладене, суд доходить висновку про те, що в задоволенні позову слід відмовити.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
В задоволенні позову ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) до військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 , АДРЕСА_2 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя Матуляк Я.П.