Справа № 308/8383/21
Іменем України
18 вересня 2025 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі:
головуючої судді - Кожух О.А.,
суддів - Джуги С.Д., Собослоя Г.Г.,
за участі секретаря - Гусонька З.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Закарпатської обласної прокуратури та ОСОБА_1 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 17 березня 2025 року (суддя Наумова Н.В., повне рішення складено 19.03.2025) у справі № 308/8383/21 за позовом Ужгородської окружної прокуратури до Баранинської сільської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про скасування рішення Баранинської сільської ради щодо відведення земельної ділянки та витребування земельної ділянки,
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2021 року керівник Ужгородської окружної прокуратури звернувся до суду з даним позовом до Баранинської сільської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в якому просив:
1) визнати незаконним та скасувати рішення Баранинської сільської ради за № 8 від 06.03.2019 у частині затвердження проекту із землеустрою ОСОБА_1 щодо земельної ділянки за кадастровим номером 2124880300:11:011:0292, площею 0,0915 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд з передачею її у власність;
2) витребувати від ОСОБА_3 земельну ділянку за кадастровим номером 2124880300:11:011:0292, площею 0,0915 га на користь територіальної громади с. Баранинці.
На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що в ході моніторингу Реєстру речових прав на нерухоме майно, встановлено, що громадянин ОСОБА_1 вже один раз використав своє право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області від 26.09.2017 № 3059-сг, яким йому було передано у власність земельну ділянку площею 0,0621 га з кадастровим номером 2110100000:55:001:0617.
Зазначав, що особа, котра скористалась своїм правом і приватизувала земельну ділянку меншої площі від граничної, передбаченої статтею 121 ЗК України, не може вдруге приватизувати земельну ділянку одного й того ж цільового призначення.
Посилався на те, що аналогічну правову позицію наведено у постановах Верховного Суду від 20.05.2020 у справі №706/1685/16-ц, від 17.06.2020 у справі № 545/1450/17, від 27.10.2020 у справі № 381/375/19, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 496/2866/16-ц.
Отримавши незаконно у власність земельну ділянку, ОСОБА_1 з порушенням вимог законодавства відчужив її на користь ОСОБА_3 (після реєстрації шлюбу - ОСОБА_4 ) на підставі договору купівлі-продажу від 05.04.2019.
Вказував, що у даній справі прокурор звертається з позовом самостійно в якості позивача, оскільки наявні підстави для представництва інтересів держави, у зв'язку з тим, що право власності на земельну ділянку набуте всупереч суспільним інтересам на підставі незаконного рішення Баранинської сільської ради, яке суперечить інтересам держави та суспільства. Спірна земельна ділянка належала територіальній громаді, незаконно вибула з її власності, без волі власника, оскільки передана на підставі незаконного рішення Баранинської сільської ради, з порушенням норм чинного законодавства. Вказував, що Баранинська сільська рада, котра уповноважена на захист інтересів територіальної громади, у даному випадку сама допустила порушення вимог земельного законодавства, тому є відповідачем у справі, а орган Держгеокадастру не наділений повноваженнями для звернення до суду з таким позовом з метою захисту інтересів держави.
Посилаючись на дані обставини, прокурор просив задовольнити позовні вимоги, а також стягнути з відповідачів судові витрати.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 17 березня 2025 року позовні вимоги Ужгородської окружної прокуратури - задоволено частково.
Визнано незаконним та скасовано рішення Баранинської сільської ради за № 8 від 06.03.2019 в частині затвердження проекту із землеустрою ОСОБА_1 щодо земельної ділянки за кадастровим номером 2124880300:11:011:0292, площею 0,0915 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд з передачею її у власність.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання про судові витрати.
Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 12.07.2021 у справі № 308/8383/21, а саме: арешт, накладений на земельну ділянку за кадастровим номером 2124880300:11:011:0292, площею 0,0915 та для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в селі Баранинці, мікрорайон «Східний».
Короткий зміст вимог та доводи апеляційних скарг
Вказане рішення суду першої інстанції оскаржено в апеляційному порядку Закарпатською обласною прокуратурою та ОСОБА_1 .
Закарпатська обласна прокуратура подала апеляційну скаргу на рішення суду в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про витребування спірної земельної ділянки.
Посилаючись на незаконність та необґрунтованість судового рішення, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про витребування спірної земельної ділянки та ухвалити нове, яким таку позовну вимогу прокурора задовольнити.
Апеляційну скаргу мотивовано тим, що у даній справі прокурор належним чином обґрунтував підстави для представництва ним інтересів держави і подав позов із дотриманням вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Оскільки порушення інтересів територіальної громади у цій справі відбулося внаслідок прийняття незаконного рішення уповноваженим органом місцевого самоврядування, який є одним із відповідачів, прокурор звернувся до суду як самостійний позивач в інтересах держави, що виражаються в інтересах територіальної громади, яка є власником земельної ділянки.
Вказує, що спірну земельну ділянку вдруге безоплатно передано ОСОБА_1 незаконно, внаслідок недобросовісного повторного подання ним відповідної заяви, він знав про повторне безоплатне набуття ним у власність земельної ділянки одного й того ж цільового призначення. Скаржник вважає, що майно яке набуте безоплатно, може бути витребуване у всіх випадках, відповідно до ч. 3 ст. 388 ЦК України. Волі територіальної громади с. Баранинці на вибуття спірної земельної ділянки не було, оскільки вона вибула на підставі незаконного рішення Баранинської сільської ради, яке суперечить законодавству та інтересам територіальної громади. Зазначає, що прокурором належним чином обґрунтовано необхідність втручання держави у право останнього набувача ОСОБА_2 на мирне володіння майном. Вважає, що втручання у це право відповідача є пропорційним, виправданим, має легітимну мету, спрямоване на відновлення порушених інтересів територіальної громади щодо захисту права власності на земельну ділянку, котра вибула з власності без її волі та всупереч вимог закону. Тому втручання не є таким, що порушує ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Спірну земельну ділянку відчужено 05.04.2019 - через місяць після прийняття оскаржуваного рішення Баранинської сільської ради від 06.03.2019, тому ОСОБА_2 могла проявити розумну обачність та перевірити законність набуття права власності ОСОБА_1 . Стосовно доданих відповідачем до справи фото недобудованого будинку вказує, що такі не можуть бути належними доказами розташування на спірній ділянці саме нерухомого майна, належного на праві власності відповідачу, оскільки особа набуває право власності на таке майно після завершення будівництва, прийняття в експлуатацію та державної реєстрації.
ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на рішення суду в частині задоволення позовної вимоги про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування. Посилаючись на незаконність та необґрунтованість судового рішення, порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду в цій частині та ухвалити нове, яким у задоволенні позову керівника Ужгородської окружної прокуратури - відмовити.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 зводяться до того, що місцевим судом не враховано, що позовна вимога про визнання незаконним та скасування рішення Баранинської сільської ради не відповідає належному й ефективному способу захисту. Власник, з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Вказує, що подібні висновки сформульовані, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі N 183/1617/16, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 11.02.2020 у справі № 922/614/19.
Зазначає, що обрання прокурором неналежного способу захисту щодо визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування є самостійною підставою для відмови в задоволенні цієї вимоги.
Позиція інших учасників справи
ОСОБА_5 у відзиві на апеляційну скаргу прокурора, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про витребування земельної ділянки, просить апеляційну скаргу прокурора залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в такій частині залишити без змін. Зокрема вказує, що позовні вимоги прокурора про витребування земельної ділянки позбавляють ОСОБА_5 права власності на нерухоме майно без будь-якого відшкодування втрат.
Добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями органом місцевого самоврядування визначених законодавством процедур при прийнятті рішень. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України та втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.
Задоволення позовних вимог про витребування спірної земельної ділянки у ОСОБА_2 , яка є добросовісним набувачем, призведе до порушення ст.1 Першого протоколу до конвенції, оскільки в такому випадку на неї буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
ОСОБА_5 вказує, що на підставі нотаріально-посвідченого договору купівлі-продажу придбала земельну ділянку за ціною 64 428,00 грн, право власності продавця ОСОБА_1 було зареєстровано в установленому порядку, що підтверджувалося відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на які покупець покладалася при укладенні договору.
Відповідачкою було проявлено розумну обачність, укладено договір з особою, в якої було зареєстроване право власності на земельну ділянку та відсутні будь-які перешкоди щодо її відчуження.
Укладаючи договір купівлі-продажу ОСОБА_5 діяла добросовісно, здійснила повну оплату вартості земельної ділянки. Протягом 2019-2025 нею було сплачено податок за землю, проведено до земельної ділянки комунікації, отримано дозвіл на виконання будівельних робіт, розпочато будівництво індивідуального житлового будинку, що підтверджується матеріалами справи та встановлено місцевим судом.
Посилаючись на практику Європейського суду з прав людини, частину першу статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ОСОБА_5 вказує, що за обставинами даної справи втручання у її право мирно володіти своїм майном не є пропорційним легітимній меті.
Вказує, що обставини у справах на, які посилається прокурор в апеляційній скарзі (зокрема 367/3254/15-ц, 686/14721/21, 684/933/18, 148/621/22) не є тотожними з обставинами даної справи.
Керівник Ужгородської окружної прокуратури у відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду в частині задоволення позовної вимоги про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в цій частині залишити без змін. Одночасно просить апеляційну скаргу Закарпатської обласної прокуратури задовольнити, скасувати рішення суду в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про витребування спірної земельної ділянки та ухвалити нове, яким таку позовну вимогу прокурора задовольнити.
Зокрема зазначає, що у даній справі вимога прокурора про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування є ефективним та належним способом захисту інтересу власника земельної ділянки. Такий спосіб захисту є необхідним для юридичної визначеності, адже саме в першому такому акті органу місцевого самоврядування відображене волевиявлення власника майна на вибуття майна з власності.
Також прокурор посилається на те, що в апеляційній скарзі прокуратури наведено обґрунтування невідповідності рішення суду в частині відмови в задоволенні вимоги про витребування спірної земельної ділянки.
Межі розгляду справи та явка учасників справи
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2 ст. 367 ЦПК України).
Апелянт ОСОБА_1 , його представник адвокат Косаковський В.О., представник Баранинської сільської ради та представник ОСОБА_5 - адвокат Шпуганич В. П. в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, що стверджується довідками про доставку судових повісток до електронних кабінетів (а.с. 26-28 т.2) та розпискою-повідомленням про дату судового засідання (а.с.23 т. 2). Клопотань про відкладення розгляду справи не надходило. Колегія суддів, відповідно до ч. 2 ст 372 ЦПК України, розглянула справу за відсутності осіб, які не з'явились в судове засідання.
Заслухавши суддю-доповідача, позицію представника Закарпатської обласної прокуратури та ОСОБА_5 , дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів дійшла висновків про те, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, з наступних підстав.
Фактичні обставини справи та застосовані норми права
Стаття 41 Конституції України наголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Частинами першою та другою статті 78 ЗК України визначено, що право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
Відповідно до частин першої, другої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).
Земля є унікальним обмеженим природним та базисним ресурсом, на якому будується добробут суспільства. Отже, розподіл землі є особливо чутливим до принципів справедливості, розумності і добросовісності, які є одними із фундаментальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).
Згідно із статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом частин першої та другої статті 116 ЗК України (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Згідно з частиною третьою статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі, зокрема, приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян, та одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
Згідно з частиною четвертою статті 116 ЗК України передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
Тобто, вказаною нормою передбачено можливість передачі земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом - лише один раз по кожному виду використання.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2019 року у справі 525/1225/15-ц дійшла висновку, що з урахуванням вимог статей 7, 12 Закону № 973-IV, статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах.
Судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що наказом Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області від 26.09.2017 № 3059-сг затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною цільового призначення та передано безоплатно у власність ОСОБА_1 земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:55:001:0617, площею 0,0621 га із земель сільськогосподарського призначення державної власності зі зміною цільового призначення для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 16 т. 1).
Згідно з Інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28.04.2021 № 254686838 та від 22.10.2021 № 280711330, на підставі цього наказу Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області від 26.09.2017 № 3059-сг - за ОСОБА_1 12.01.2018 було зареєстровано право власності на земельну ділянку із кадастровим номером 2110100000:55:001:0617, площею 0,0621 га із цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), за адресою АДРЕСА_2 (а.с. 20-24, 88 т. 1).
Рішенням Баранинської сільської ради від 06.03.2019 № 8 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0915 га, за кадастровим номером 2124880300:11:011:0292 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в селі Баранинці, мікрорайон «Східний» (а.с. 15 т. 1).
Згідно з Інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28.04.2021 № 254686838 та від 07.03.2025 № 416769212 право власності на вказану земельну ділянку з кадастровим номером 2124880300:11:011:0292 - було зареєстровано за ОСОБА_1 21.03.2019 (а.с. 20-24, 157-158 т. 1).
Реалізувавши своє право і набувши вперше у 2017 році безоплатно у приватну власність земельну ділянку для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд з кадастровим номером 2110100000:55:001:0617, площею 0,0621 га незалежно від того, що вона менша граничної площі передбаченої статтею 121 ЗК України, ОСОБА_1 незаконно у 2019 році вдруге набув безоплатно у приватну власність земельну ділянку одного й того ж цільового призначення, площею 0,0915 га, за кадастровим номером 2124880300:11:011:0292.
Отже, у справі наявні відомості щодо повторної безоплатної передачі земельної ділянки фізичній особі ( ОСОБА_1 ), тоді як безоплатно у власність громадян у межах норм частини четвертої статті 116 ЗК України передача проводиться тільки один раз по кожному виду використання.
На підставі нотаріально-посвідченого договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05.04.2019 ОСОБА_1 продав ОСОБА_3 (після реєстрації шлюбу - ОСОБА_4 , а.с.159 т. 1) земельну ділянку площею 0,0915 га, за кадастровим номером 2124880300:11:011:0292 за 64 428,00 грн, котрі за умовами договору продавцем отримано від покупця до оформлення такого договору (а.с. 17-19 т. 1).
Щодо підстав для представництва інтересів держави
Частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» в редакції, чинній на час подання позову до суду, передбачено, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19) та від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21), який суди першої та апеляційної інстанцій застосували під час розгляду цієї справи.
У позовній заяві в даній справі, керівник Ужгородської окружної прокуратури зазначив, що спірна земельна ділянка належить до комунальної власності Баранинської сільської об'єднаної територіальної громади.
Первинним суб'єктом місцевого самоврядування та суб'єктом права комунальної власності є територіальна громада. З огляду на те, що порушення інтересів територіальної громади у цій справі відбулося внаслідок прийняття незаконних рішень органом місцевого самоврядування, який є одним із відповідачів, прокурор звернувся до суду як самостійний позивач в інтересах держави, що виражаються в інтересах частини Українського народу - членів територіальної громади, яка є власником земельної ділянки.
Порушення інтересів держави полягає також у тому, що внаслідок незаконного розпорядження землею органом місцевого самоврядування порушуються і суспільний інтерес на законний обіг землі, як національного багатства, і положення законодавства України щодо обов'язків органів влади та місцевого самоврядування діяти в межах своїх повноважень та у порядку, передбаченому законом.
Отже, у справі, що переглядається, керівник Ужгородської окружної прокуратури належним чином обґрунтував підстави для представництва ним інтересів держави і подав позов із дотриманням вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру».
Стосовно вимоги про оспорювання рішення органу місцевого самоврядування
Звертаючись із позовом у даній справі прокурор просив, зокрема, визнати незаконним та скасувати рішення Баранинської сільської ради за № 8 від 06.03.2019, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передано у власність ОСОБА_1 спірну земельну ділянку.
За змістом ст.ст. 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у ч. 2 ст.16 ЦК України не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абз. 12 ч. 2 вказаної статті). За змістом ч. 1 ст. 2 ЦПК України метою цивільного судочинства є саме ефективний захист прав та інтересів позивача.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб'єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (постанови від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16; від 06.02.2019 у справі № 522/12901/17-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 28.01.2020 у справі № 50/311-б, від 19.05.2020 у справі № 922/4206/19, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).
Застосування способу захисту має бути об'єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків. Відповідну позицію послідовно підтверджує Велика Палата Верховного Суду (зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17; від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц; від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19; від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19; від 25.01.2022 у справі № 143/591/20; від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17; від 21.09.2022 у справі № 908/976/19; від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17).
Велика Палата Верховного Суду вже виснувала, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.112018 у справі № 488/5027/14-ц; від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц; від 12.02.2020 у справі № П/811/1640/17; від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13; від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18; від 16.09.2021 у справі № 910/2861/18; від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц; від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16; від 14.12.2022 у справі № 477/2330/18; від 18.11.2023 у справі № 488/2807/17).
Якщо спірною земельною ділянкою, на думку прокурора, неправомірно заволоділа інша, ніж її власник, особа, то вимога про витребування цієї ділянки відповідає належному способу захисту права власника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц; від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц).
Позивач із дотриманням правил ст.ст. 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, із тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив (зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц; від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16; від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17; від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18, від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13; від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 16.09.2021 у справі № 910/2861/18; від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, від 15.02.2023 у справі № 910/18214/19).
З огляду на викладене, за наявності пред'явленої вимоги про витребування спірної земельної ділянки, вимога про визнання незаконним та скасування рішення Баранинської сільської ради за № 8 від 06.03.2019 в частині затвердження проекту із землеустрою та передачу у власність ОСОБА_1 є неналежною та неефективною.
Близьку за змістом правову позицію висловлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 373/626/17.
Обрання позивачем неналежного, зокрема неефективного, способу захисту прав є самостійною підставою для відмови у позові (зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц, від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, від 15.02.2023 у справі № 910/18214/19, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц).
З урахуванням наведеного, судова колегія відхиляє доводи прокурора про те, що заявлена ним позовна вимога про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування є ефективним і належним способом захисту інтересу власника земельної ділянки та є необхідним для юридичної визначеності - оскільки релевантна судова практика свідчить про те, що вимога про визнання недійсним, чи про визнання незаконним та скасування рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування може бути ефективним способом захисту зокрема тоді, коли саме відповідне рішення є перешкодою для власника у реалізації його права власності, проте не є належною у спорі про витребування земельної ділянки.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення вимоги про визнання незаконним та скасування рішення Баранинської сільської ради за № 8 від 06.03.2019.
Також судова колегія зазначає, що місцевий суд, встановивши за результатом розгляду спору наявність підстав для відмови в задоволенні позовної вимоги про витребування земельної ділянки, не врахував, що саме по собі задоволення позовної вимоги про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування жодним чином не призведе до поновлення порушених прав, на які посилався позивач.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що позовна вимога про визнання незаконним та скасування рішення Баранинської сільської ради не відповідає належному й ефективному способу захисту, що є підставою для відмови в задоволенні цієї вимоги - є обґрунтованими.
Щодо вимоги про витребування земельної ділянки
Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб'єктом.
Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. Разом з тим, ст. 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів ст. 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.
Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Відповідно до ч. 1 вказаної норми, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Тобто, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність, насамперед, від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).
Отже, оцінці у справі, яка переглядається, підлягають не лише обставини вибуття майна з власності територіальної громади, а й обставини набуття цього майна ОСОБА_2 у контексті добросовісності останнього набувача.
Обгрунтовуючи доводи позовної заяви у даній справі, прокурор вказував, зокрема, на відсутність волі власника спірної земельної ділянки на її вибуття з тих підстав, що ОСОБА_1 , отримавши вперше у власність земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:55:001:0617, реалізував своє право на безоплатне отримання земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), а тому не мав правових підстав для повторного отримання безплатно у власність земельної ділянки з таким же цільовим призначенням.
За змістом ч. 5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16).
Доводи апеляційної скарги прокурора про те, що відповідно до ч. 3 ст. 388 ЦК України (у редакції чинній до прийняття Закону України від 12.03.2025 р. № 4292-IX) спірна земельна ділянка може бути витребувана у всіх випадках від кінцевого набувача ОСОБА_5 , котра, на думку позивача, безвідплатно набула майно в особи, яка не мала права його відчужувати - є безпідставними та ґрунтуються на помилковому тлумаченні норм матеріального права.
У даній справі встановлено, що ОСОБА_2 набула права власності на спірну земельну ділянку, придбавши її у ОСОБА_1 за відплатним договором купівлі-продажу від 05.04.2019 (а.с. 17-19 т. 1).
Колегією суддів взято до уваги, що на момент укладення нотаріально-посвідченого договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05.04.2019 в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були відсутні відомості щодо обтяжень земельної ділянки, яку відповідачка набула у власність.
Спірна земельна ділянка на момент вибуття з володіння територіальної громади та укладення договору купівлі-продажу від 05.04.2019 не належала до об'єктів критичної інфраструктури; до об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави; до об'єктів та земель оборони; до об'єктів або територій природно-заповідного фонду; до гідротехнічних споруд; до пам'яток культурної спадщини, які не підлягали приватизації.
Досліджуючи вказані обставини, суд зазначає, що спірна земельна ділянка не належить до тих, які загальновідомо не можуть перебувати у власності фізичних осіб, а тому набувач ОСОБА_5 не діяла в умовах очевидності, а також не могла знати чи передбачати того, що відповідач ОСОБА_1 раніше уже скористався своїм правом на отримання безоплатно у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09.12.2024 по справі №754/446/22 вказав, що добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей (див.: п. 6.50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).
Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див.: п. 46.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18; п. 7.15 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17).
Добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар (див.: п. 6.53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).
Якщо спірне майно є об'єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (п. 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (п. 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (п. 53)). Отже, якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (п. 37, 38); від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (п. 46.1, 46.2); від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (п. 7.15, 7.16); від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (п. 54).
Як правильно встановив суд першої інстанції, відповідач ОСОБА_2 набула право власності на земельну ділянку за договором купівлі-продажу від 05.04.2019 у відповідача ОСОБА_1 , який на той час був актуальним власником спірної земельної ділянки, що підтверджувалося відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Судова колегія зазначає, що очевидних підстав, які б свідчили про сумнівність законності такого права у відповідача ОСОБА_2 , не було і бути не могло. Вона не могла знати про відсутність у ОСОБА_1 законних підстав набуття права власності на спірну земельну ділянку. Протилежного позивачем не доведено.
Враховуючи наведене, судова колегія відхиляє доводи прокурора про те, що право власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку було зареєстровано 21.03.2019, а вже 05.04.2019 укладено договір купівлі-продажу.
На час придбання ОСОБА_2 цієї земельної ділянки її актуальний на той час власник ОСОБА_1 мав право її відчужити, що позивачем не спростовано.
За таких обставин, ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, оскільки позивачем протилежного не доведено та не спростовано презумпції добросовісності такого набувача.
Крім цього, як вбачається з досліджених матеріалів справи, вказана земельна ділянка використовується ОСОБА_5 відповідно до цільового призначення, на підставі будівельного паспорту на будівництво індивідуального житлового будинку, господарських будівель та споруд (реєстраційний номер 49/08-18, виданого 26.02.2021 відділом містобудування та архітектури Ужгородської районної державної адміністрації) ОСОБА_5 здійснюється будівництво індивідуального житлового будинку, якому наказом відділу містобудування та архітектури Ужгородської районної державної адміністрації від 26.02.2021 присвоєно адресу АДРЕСА_3 (а.с.67-70, 71 та зворот т. 1 ).
На підтвердження вказаних обставин та, зокрема, здійсненого обсягу будівельних робіт ОСОБА_5 також надано до матеріалів справи фотосвітлини об'єкту будівництва у АДРЕСА_3 , що здійснюється на земельній ділянці за кадастровим номером 2124880300:11:011:0292 (72-75, 71 зворот т. 1).
Таким чином, доводи апеляційної скарги прокурора про те, що у силу положень ст. 331 ЦК України право власності на будинок виникає після прийняття в експлуатацію та після державної реєстрації права власності на нерухоме майно, не спростовують обставин будівництва такого будинку на спірній земельній ділянці за кадастровим номером 2124880300:11:011:0292.
Враховуючи вказані обставини, колегія суддів також зазначає, що земельна ділянка, про витребування якої заявлено позов, не є у тому стані, в якому вона вибула з власності територіальної громади.
Відтак, втручання у право на мирне володіння відповідачем ОСОБА_5 своїм майном повинно бути оцінено з дотриманням критеріїв правомірного втручання позивача у право ОСОБА_5 на мирне володіння таким майном (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).
У практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються.
У постанові від 31.01.2025 у справі №638/8634/23 Верховний Суд (п.п.55-57) вказав: принцип «пропорційності» пов'язаний із принципом верховенства права: принцип верховенства права є фундаментом, на якому базується принцип «пропорційності», натомість принцип «пропорційності» є умовою реалізації принципу верховенства права і водночас його необхідним наслідком. Судова практика Європейського суду з прав людини розглядає принцип «пропорційності» як невід'ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема, й у питаннях захисту права власності. Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Вжиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв'язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, необхідно визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.
Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 17.10.2018 у справі № 681/203/17-ц, від 01.06.2020 у справі № 185/777/17.
ЄСПЛ неодноразово констатував у схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. russia, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).
Відмовивши у задоволенні вимоги прокурора про витребування земельної ділянки, суд першої інстанції, дослідивши та оцінивши надані до справи докази, дійшов обґрунтованого висновку про те, що задоволення позовних вимог про витребування спірної земельної ділянки у ОСОБА_5 , яка є добросовісним набувачем, без компенсації призведе до порушення статті 1 Конвенції, оскільки в такому випадку на неї буде покладено надмірний індивідуальний тягар.
За встановлених у даній справі обставин, ОСОБА_5 не може за відсутності будь-якої її вини зазнавати негативних наслідків, у тому числі, нести майнову відповідальність у вигляді позбавлення права власності на земельну ділянку через помилки органу місцевого самоврядування, що відповідає наведеній вище практиці ЄСПЛ та положенням Конвенції.
Судова колегія враховує, що у випадку задоволення вимог про витребування майна відповідач ОСОБА_5 буде позбавлена права власності на майно без компенсації.
Відповідач ОСОБА_5 не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на майно може бути припинено в зв'язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання помилок.
Дії органу місцевого самоврядування, який отримавши погодження та документи, прийняв рішення про надання земельної ділянки відповідачу ОСОБА_1 , знаходяться поза волею і контролем відповідача ОСОБА_5 , яка, як добросовісний набувач права власності за відплатним договором купівлі-продажу, покладалася на законність набуття ОСОБА_1 у власність земельної ділянки. Відтак майно не може бути витребувано у добросовісного набувача, втручання у право володіння буде непропорційним.
Окрім того, володіння відповідачем на праві власності майном, яке уже збудовано на земельній ділянці, у разі витребування спірної земельної ділянки, на думку колегії суддів, спричинить у майбутньому наявність у відповідача проблем, пов'язаних з користуванням своїми правомочностями власності на таке майно.
Заперечуючи проти висновків суду першої інстанції щодо відмови у витребуванні майна у відповідача ОСОБА_5 , як добросовісного набувача, в апеляційній скарзі прокурор послався на постанови Верховного Суду від 12.02.2025 у справі № 570/4041/23, від 24.05.2023 у справі № 367/3254/15-ц, від 05.02.2024 у справі № 686/14721/21, від 29.03.2023 у справі № 684/933/18, вказуючи, що такі стосуються аналогічних обставин.
Доводи апеляційної скарги прокурора про неврахування судом правових висновків Верховного Суду не заслуговують на увагу, оскільки в наведених ним справах були встановлені інші фактичні обставини. Висновки Верховного Суду, сформульовані у постановах від 12.02.2025 у справі № 570/4041/23, від 05.02.2024 у справі № 686/14721/21, від 29.03.2023 у справі № 684/933/18 не можуть бути застосовані у даній справі у зв'язку з відмінністю спірних правовідносин, зокрема такі справи стосувалися витребування земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства;
у постанові від 24.05.2023 у справі № 367/3254/15-ц було встановлено, що спірна земельна ділянка перебувала у державній власності, мала лісогосподарське призначення, у постійного землекористувача у встановленому порядку повноважним органом не вилучалась, а зміна її цільового призначення у передбаченому законом порядку не здійснювалась. Через об'єктивні, видимі природні властивості земельних ділянок, виявивши розумну обачність, особа, якій виділялась земельна ділянка, могла і повинна була знати про те, що земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення.
Натомість у справі, що розглядається, спірні правовідносини стосуються земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, котра після укладення договору купівлі-продажу забудована добросовісним набувачем.
Прокурор в апеляційній скарзі, посилаючись, зокрема, на постанови Верховного Суду від 27.10.2020 у справі № 381/375/19, від 28.06.2023 у справі № 148/621/22, від 09.02.2023 у справі № 483/2263/19, зазначав, що в разі задоволення вимоги про витребування земельної ділянки, а саме вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець у силу положень ч. 1 ст. 661 ЦК України має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав. Вказував, що ОСОБА_5 не позбавлена права звернутися до ОСОБА_1 як продавця земельної ділянки з вимогою про відшкодування завданих збитків.
Судова колегія зауважує, що вказані постанови Верховного Суду ухвалені до моменту прийняття Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» № 4292-ІХ від 12.03.2025, що набрав чинності 09.04.2025, яким внесено зміни до статей 261, 388, 390, 391 ЦК України.
Зокрема, цим Законом № 4292-ІХ статтю 390 ЦК України доповнено частиною п'ятою такого змісту: «5. Суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред'явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади. Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об'єктів приватизації, визначених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви».
Відповідно до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону N 4292-IX цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування. Положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.
Закон N 4292-IX набув чинності 09.04.2025, тобто після розгляду справи судом першої інстанції (рішення ухвалено 17.03.2025), однак, з огляду на ретроспективну дію підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Отже, на час перегляду справи апеляційним судом законодавець врегулював порядок компенсації добросовісному набувачеві, з метою посилення захисту прав добросовісного набувача.
З урахуванням наведеного, судова колегія відхиляє доводи прокурора про те, що добросовісний набувач ОСОБА_5 має самостійно вживати додаткових заходів для стягнення збитків, оскільки конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.07.2023 у справі № 373/626/17 зауважила, що для того, щоб захід втручання у право мирного володіння земельною ділянкою узгоджувався з гарантіями ст.1 Першого протоколу до Конвенції, мало встановити лише те, що виділення такої ділянки у приватну власність не відповідало певним вимогам закону. У кожному такому випадку слід також встановити, чи є легітимна мета відповідного втручання, а також, чи є втручання у право мирного володіння земельною ділянкою за обставин конкретної справи пропорційним відповідній меті.
У п. 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2022 у справі № 461/12525/15-ц зроблено висновок, що розглядаючи справи щодо застосування положень ст. 388 ЦК України у поєднанні з положеннями ст.1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.
Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач - внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява №29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04, пункт 70) Суд підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Суд зазначив, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Верховний Суд послідовно наголошує, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України). Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Пунктами 32-35 рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року «Стретч проти Сполученого Королівства» визначено, що майном у зазначеній статті 1 Першого протоколу до Конвенції, вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. За висновком ЄСПЛ у зазначеній справі, «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила». Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, у такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».
У рішенні ЄСПЛ у справі «Пайн Велі Девелопмент ЛТД» та інші проти Ірландії» від 23 жовтня 1991 року зазначено, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосувати до захисту «правомірних очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. «Правомірні очікування» виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним, та розраховувати на певний стан речей.
Правомірні очікування особи мирно володіти майном за наявності відповідного рішення органу публічної влади є об'єктом правового захисту згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та національного законодавства України.
Подібні за змістом висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі 912/2797/21.
У постанові Верховного Суду від 15.03.2023 в справі № 725/1824/20 зроблено висновок, що конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар.
Отже, беручи до уваги фактичні обставини справи, колегія суддів вважає, що можливі позитивні наслідки витребування у ОСОБА_5 спірної земельної ділянки для захисту інтересів територіальної громади не переважають дотримання прав добросовісного набувача, яка законним шляхом за плату набула у власність нерухоме майно, покладаючись на добросовісність дій продавця та відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, та у випадку задоволення позову буде вимушена самостійно шукати способи компенсації понесених нею у зв'язку із придбанням такого майна витрат.
За таких обставин, із висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовної вимоги прокурора про витребування земельної ділянки слід погодитися.
Разом із тим відмовляючи у задоволенні цієї позовної вимоги суд першої інстанції у мотивувальній частині рішення суду дійшов помилкових висновків про те, що прокурор не є власником спірного майна, він не наділений правом заявляти вимоги щодо витребування майна - а тому такі висновки підлягають виключенню.
Як зазначено апеляційним судом у мотивувальній частині постанови, керівником Ужгородської окружної прокуратури належним чином обґрунтовано підстави для представництва ним інтересів держави і подав позов із дотриманням вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру».
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Враховуючи релевантну судову практику про те, що вимога про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту у спорі, в якому є належною та заявленою вимога про витребування земельної ділянки, встановивши, що згідно зі спірними правовідносинами, які виникли у даній справі, позовна вимога про визнання незаконним та скасування рішення Баранинської сільської ради за № 8 від 06.03.2019 є неналежною та неефективною, не призводить до поновлення порушених прав, на які посилався позивач, судова колегія дійшла висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні такої вимоги. У зв'язку з цим рішення суду першої інстанції в частині вирішення такої вимоги, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, слід скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовної вимоги прокуратури про визнання незаконним та скасування рішення органу місцевого самоврядування.
Судова колегія погоджується із висновком місцевого суду про відмову в задоволенні позовної вимоги прокурора про витребування земельної ділянки. Проте, оскільки відмовляючи в задоволенні такої позовної вимоги суд першої інстанції у мотивувальній частині рішення суду дійшов помилкових висновків про те, що прокурор не є власником спірного майна та не наділений правом заявляти вимоги щодо витребування майна, тому мотивувальну частина рішення суду в частині вирішення позовної вимоги про витребування земельної ділянки, відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦПК України, слід змінити в редакції цієї постанови, відповідно резолютивна частина рішення суду щодо відмови в задоволенні вимоги про витребування земельної ділянки підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст. 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ч. 4 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційні скарги Закарпатської обласної прокуратури та ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 17 березня 2025 року в частині задоволення позовної вимоги Ужгородської окружної прокуратури про визнання незаконним та скасування рішення Баранинської сільської ради за № 8 від 06.03.2019 у частині затвердження проекту із землеустрою ОСОБА_1 щодо земельної ділянки за кадастровим номером 2124880300:11:011:0292, площею 0,0915 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд з передачею її у власність - скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні такої позовної вимоги.
Мотивувальну частину рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 17 березня 2025 року в частині вирішення позовної вимоги про витребування земельної ділянки - змінити в редакції цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення. Касаційну скаргу на постанову апеляційного суду може бути подано безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 29 вересня 2025 року.
Головуюча:
Судді