Окрема думка
головуючого судді Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
ОСОБА_1
справа № 336/7550/22
провадження № 51-5273 км 24
25 вересня 2025 року колегією суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду у складі головуючої ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , було розглянуто у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження № 12022080000000099 від 08 березня 2022 року за обвинуваченням ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 118 КК України, за касаційними скаргами прокурора ОСОБА_5 та представника потерпілої ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 на вирок Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 березня 2024 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 04 вересня 2024 року.
За результатами касаційного розгляду касаційні скарги прокурора та представника потерпілої було задоволено частково, скасовано ухвалу Запорізького апеляційного суду від 04 вересня 2024 року та призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
З наведеним вище рішенням колегії суддів суду касаційної інстанції не погоджуюсь.
Так, як видно з вироку, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні у кримінальному провадженні докази та встановивши обставини справи, дійшов переконання про відсутність в діях ОСОБА_4 ознак перевищення меж необхідної оборони і, як наслідок, ухвалив рішення, яким визнав останнього невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого ст. 118 КК України та виправдав на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України, у зв'язку з відсутністю в його діях складу інкримінованого кримінального правопорушення.
На мою думку, оскаржувані судові рішення в цілому є законними і обґрунтованими, з огляду на таке.
Згідно зі ст. 27 Конституції України кожному гарантовано право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.
Положеннями ст. 36 КК України передбачено, що необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони (ч. 1 цієї статті).
Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади (ч. 2 цієї статті).
Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу (ч. 3 цієї статті).
Отже право на необхідну оборону виникає лише за певних умов, визначених законом.
Згідно з положеннями ст.36 КК України ці умови полягають у такому:
1) оборона визнається необхідною лише у випадку, якщо дії, що становлять її зміст, вчинено з метою захисту охоронюваних законом: прав та інтересів особи, яка захищається; прав та інтересів іншої особи (фізичної чи юридичної); суспільних інтересів; інтересів держави;
2) оборона може здійснюватись лише від суспільно небезпечного посягання, тобто діяння, ознаки якого передбачені КК України;
3) за загальним правилом необхідна оборона має бути своєчасною - право на неї втрачається після того, як посягання було припинено або закінчено, і необхідність застосування засобів захисту відпала;
4) посягання має бути реальним, а не існувати лише в уяві того, хто захищається;
5) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки тому, хто посягає;
6) при необхідній обороні допускається заподіяння лише такої шкоди, яка є необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання.
Право на необхідну оборону виникає лише тоді, коли суспільно небезпечне посягання викликає у того, хто захищається, невідкладну необхідність в заподіянні шкоди тому, хто посягає, для негайного відвернення або припинення його суспільно небезпечного посягання.
Аналогічна позиція знайшла своє відображення у постановах Верховного Суду від 09 грудня 2020 року у справі №562/4081/17 та 10 липня 2025 року у справі № 204/4451/23.
Водночас відповідно до ч. 5 ст. 36 КК України не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.
Тобто закон передбачає, що при необхідній обороні особа, що захищається, повинна додержуватися визначеної межі, завдаючи шкоду посягаючому, проте у разі нападу озброєної особи, нападу групи осіб або протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення шкода, заподіяна особі, яка посягає, не обмежена ніякими межами, аж до позбавлення посягаючого життя (постанови Верховного Суду від 06 серпня 2023 року у справі № 279/4057/17 та від 22 лютого 2024 року у справі № 331/3020/17).
Таким чином, для вирішення питання про кваліфікацію складу злочину, пов'язаного з умисним позбавленням життя особи, зокрема щодо відсутності чи наявності стану необхідної оборони, перевищення її меж, суд у кожному випадку, враховуючи конкретні обставини справи, повинен здійснити порівняльний аналіз та оцінити наявність чи відсутність акту суспільно небезпечного посягання й акту захисту, встановити їх співвідношення, відповідність чи невідповідність захисту небезпечності посягання (постанова Верховного Суду від 25 серпня 2025 року у справі № 378/885/20).
Зі змісту оскаржуваних судових рішень видно, що суди, доходячи переконання про відсутність в діях ОСОБА_4 ознак перевищення меж необхідної оборони (з огляду на зміст перевірених ними доказів), дотрималися наведених вище норм закону й практики Верховного Суду та надали належну оцінку доказам у справі, особистості обвинуваченого, обстановці, в якій відбувались події, а також поведінці кожного з учасників.
Зокрема, уважаю за необхідне звернути увагу на те, що суди попередніх інстанцій, мотивуючи свої висновки, урахували таке:
- згідно з показаннями свідка ОСОБА_8 потерпілий ОСОБА_9 незаконно проник до житла її сім'ї;
- обвинувачений ОСОБА_4 під час допиту в суді першої інстанції, з-поміж іншого, пояснив, що приїхав до домоволодіння сім'ї ОСОБА_8 і привіз їм продукти, проте, коли підійшов до будинку, то на ґанку побачив ОСОБА_8 , яку лівою рукою утримував ОСОБА_9 , а правою рукою притискав до її голови пістолет. У цей момент обвинувачений наказав ОСОБА_9 кинути зброю, однак останній перенаправив пістолет на нього;
- відповідно до протоколу слідчого експерименту за участю свідка ОСОБА_8 , остання повідомила, що ОСОБА_9 наказав їй вийти на ґанок, де став на верхню сходинку, а вона перебувала на сходинці нижче, при цьому ОСОБА_9 направив пістолет їй у потилицю. У цей момент на автомобілі під'їхав ОСОБА_4 , який останнім часом привозив їм продукти та воду. Підійшовши до кута будинку, ОСОБА_4 попросив ОСОБА_9 прибрати пістолет, натомість ОСОБА_9 , тримаючи пістолет в правій руці, навів його на ОСОБА_4 ;
- свідок ОСОБА_8 під час допиту в суді першої інстанції зазначала, що коли ОСОБА_4 наказав ОСОБА_9 кинути зброю, останній направив пістолет в бік обвинуваченого та здійснив постріл, в цей момент вона присіла та почула постріл, а потім ще один. На її думку, постріли були зроблені з різної зброї;
- у протоколі огляду місця події, серед іншого, зафіксовано, що поряд з тілом ОСОБА_9 біля лівої руки лежав пістолет ПМ без ідентифікаційного номеру, в якому знаходилась обойма з п'ятьма патронами, ще один патрон у каналі ствола та один патрон заблокований у викидачу;
- постріли ОСОБА_4 (від першого, коли ОСОБА_9 був поранений у руку до наступних, які призвели до смерті потерпілого) і поранення ОСОБА_9 відбувалися без розриву у часі;
- події розвивались дуже швидко, тож у ОСОБА_4 не було можливості проаналізувати всі ризики з боку ОСОБА_9 та прорахувати усі можливості протидії, адже ОСОБА_9 , який перед цим погрожував пістолетом ОСОБА_8 , а потім і самому ОСОБА_4 , знову намагався дістатись пістолету, який, як було виявлено в ході огляду місця події, перебував в межах його досяжності, поряд з рукою, при цьому набагато ближче саме до ОСОБА_9 , ніж до ОСОБА_4 ;
- поведінка ОСОБА_4 відповідала обстановці подій та була спрямована на захист життя неповнолітнього свідка ОСОБА_8 і його власного, а застосування обвинуваченим зброї було направлено на відвернення протиправного посягання;
- поведінка та характер дій ОСОБА_9 давали обґрунтовані підстави ОСОБА_4 сприймати їх як реальну загрозу життю спочатку ОСОБА_8 , а потім і його власного.
Разом з тим суди попередніх інстанцій не встановили факту неправомірних дій з боку ОСОБА_4 щодо підстав перебування останнього на території домоволодіння сім'ї ОСОБА_8 .
Саме наявність зазначених обставин, на мою думку, і давала судам попередніх інстанцій обґрунтовані підстави для висновку про те, що з огляду на положення ч. 5 ст. 36 КК України застосування зброї ОСОБА_4 для захисту від нападу озброєної особи ( ОСОБА_9 ) незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно останньому - не є перевищенням меж необхідної оборони.
Таким чином, ураховуючи зазначене вище, а також з огляду на зміст положень ч. 5 ст. 36 КК України та практику Верховного Суду, яка фактично зводиться до того, що не є перевищенням меж необхідної оборони застосування зброї для захисту від нападу озброєної особи незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає, уважаю, що доводи касаційних скарг прокурора та представника потерпілої щодо перевищення ОСОБА_4 меж необхідної оборони, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій в цій частині, а тому не можуть свідчити про наявність підстав для їх скасування.
Суддя ОСОБА_1