25 вересня 2025 року
м. Київ
cправа № 924/1032/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий), Власова Ю.Л., Колос І.Б.,
за участю секретаря судового засідання - Ксензової Г.Є.,
представників учасників справи:
позивача - товариства з обмеженою відповідальністю "Поділля Фрукт" - адвоката Лісовського С.В. (ордер СВ № 1103188 від 25.09.2025),
відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю "ЛСТ-Польща" ("LST-Polska Sp z o.o." (Poland) - адвоката Ілікчієвої К.І. (ордер АА № 1599599 від 08.07.2025),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "ЛСТ-Польща" ("LST-Polska Sp z o.o." (Poland); далі - ТОВ "ЛСТ-Польща")
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 11.06.2025 (головуючий суддя: Крейбух О.Г., судді: Миханюк М.В. і Тимошенко О.М.)
у справі № 924/1032/23
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Поділля Фрукт" (далі - ТОВ "Поділля Фрукт")
до ТОВ "ЛСТ-Польща"
про стягнення 62 968,44 євро.
За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд
ТОВ "Поділля Фрукт" звернулося до суду з позовом до ТОВ "ЛСТ-Польща" про стягнення 62 968,44 євро, з яких 50 040,00 євро штрафу та 12 928,44 євро 3% річних (з урахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог, прийнятої судом).
Позов мотивовано неналежним виконанням відповідачем своїх договірних зобов'язань з оплати своєчасно поставленого позивачем товару (малини замороженої) за контрактами купівлі-продажу № PF07/09/22 від 07.09.2022 та № PF12/09/22 від 12.09.2022 (далі - Контракт № PF07/09/22; Контракт № PF12/09/22; разом - Контракти), у зв'язку з чим, позивач нарахував відповідачу штраф на підставі пунктів 10.3 Контрактів та частини шостої статті 232 Господарського кодексу України (далі - ГК України), а також 3% річних на підставі частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
У свою чергу, ТОВ "ЛСТ-Польща" вважає, що відсутній предмет спору, тому подав до суду першої інстанції клопотання про закриття провадження у цій справі.
На обґрунтування своєї позиції відповідач посилається на те, що 30.04.2024 позивачем та відповідачем укладена мирова угода, яка, на переконання відповідача, є угодою про врегулювання спору в розумінні частини другої статті 192 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Не погоджується із стягненням штрафних санкцій та 3% річних посилається на те, що у абзаці 1 §3 зазначеної мирової угоди ТОВ "Поділля Фрукт" заявляє, що сплата ТОВ "ЛСТ-Польща" суми, зазначеної в §2 абз. 1, повністю вичерпує претензії, зазначені в §1 абз. 1. У абзаці 1 §1 угоди, серед претензій, окрім суми основної заборгованості, вказуються відсотки, договірні штрафи та відшкодування судового збору.
Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 07.03.2025: позов задоволено частково; стягнуто з ТОВ "ЛСТ-Польща" на користь ТОВ "Поділля Фрукт" 22,85 євро 3% річних та 278,00 євро штрафних санкцій; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що укладена між сторонами угода не може вважатись мировою угодою в розумінні статті 192 ГПК України, оскільки вона не відповідає законодавчо визначеним критеріям (не надавалась сторонами на затвердження суду для врегулювання спору у цій справі). Тому, клопотання відповідача про закриття провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору задоволенню не підлягає. Водночас, за висновками місцевого господарського суду, угодою від 30.04.2024 сторонами змінено строк виконання зобов'язання за Контрактами, - до 01.05.2024. За наведеного судом першої інстанції здійснено перерахунок штрафних санкції та 3% річних на суму боргу 278 000,00 євро та задоволено позов в частині.
Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 11.06.2025: рішення Господарського суду Хмельницької області від 07.03.2025 скасовано в частині відмови у стягненні 49 762,00 євро штрафних санкцій та 12 905,59 євро 3% річних; ухвалено в цій частині нове рішення шляхом викладення рішення суду першої інстанції в новій редакції, за якою:
- позов задоволено частково;
- стягнуто з ТОВ "ЛСТ-Польща" на користь ТОВ "Поділля Фрукт" 12 928,44 євро 3% річних та 49 872,00 євро штрафних санкцій;
- у стягненні 168,00 євро штрафних санкцій - відмовлено.
Апеляційний суд не погодився із висновком суду першої інстанції про те, що угодою від 30.04.2024 сторонами змінено строк виконання зобов'язання за Контрактами.
За висновком апеляційного суду, Контрактами прямо передбачено, що будь-які зміни чи доповнення до їх умов можуть вноситися виключно шляхом оформлення додатків до цих контрактів, підписаних обома сторонами, однак угода від 30.04.2024 не є додатком до жодного з Контрактів, не містить відповідного формулювання та не має посилання на зміну конкретних положень Контрактів.
Водночас, зміст угоди від 30.04.2024 свідчить про її позадоговірний характер, оскільки сторони вказали на грошове зобов'язання відповідача - 278 000,00 євро, як на окрему домовленість, спрямовану на врегулювання спору, а у пункті 1 параграфа 2 цієї угоди визначено лише строк добровільного виконання цього зобов'язання, який не змінює строків виконання зобов'язань за Контрактами.
Врахувавши доведеність несвоєчасної оплати відповідачем поставленого позивачем товару за Контрактами, перевіривши розрахунок заявлених до стягнення сум штрафних санкцій та 3% річних, апеляційний суд виснував наявність підстав для стягнення заявлених сум у задоволених частинах.
Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, ТОВ "ЛСТ-Польща" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, зокрема, статей 202, 203, 629 ЦК України, без урахування висновків Верховного суду щодо застосування цих норм, викладених у постановах від 23.01.2019 у справі № 355/385/17 та від 05.12.2018 у справі № 915/878/16.
Узагальнено у касаційній скарзі скаржник не погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про позадоговірний характер угоди від 30.04.2024. Вважає, що за своєю правовою природою угода від 30.04.2024 є правочином, який заснований на вільному та усвідомленому волевиявленні його учасників та спрямований на набуття, зміну або припинення прав та обов'язків. У цьому контексті звертає увагу на обов'язковість договору.
Просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
ТОВ "Поділля Фрукт" подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваної постанови апеляційного суду, непідтвердженність підстав касаційного оскарження, просить залишити її без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників сторін, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з огляду на таке.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 07.09.2022 ТОВ "Поділля Фрукт" (продавець) і ТОВ "ЛСТ-Польща" (покупець) уклали Контракт № PF07/09/22, за яким продавець зобов'язався продати покупцеві на умовах DAP (згідно з ІНКОТЕРМС 2010 р.) 60 000 кг ягоди малини швидкозамороженої, семіпродукт, без додавання цукру. Загальна сума контракту становить 165 000,00 євро (пункти 1.1, 2.1).
12.09.2022 ТОВ "Поділля Фрукт" (продавець) і ТОВ "ЛСТ-Польща" (покупець) уклали Контракт № PF12/09/22, за яким продавець зобов'язався продати покупцеві на умовах DAP (згідно з ІНКОТЕРМС 2010 р.) 80 000 кг ягоди малини швидкозамороженої, семіпродукт, без додавання цукру. Загальна сума контракту становить 224 000,00 євро (пункти 1.1, 2.1).
Решта умов Контрактів є ідентичними та, зокрема, передбачають таке:
- продукція повинна бути поставлена у вересні 2022 року. В день відправки продавець передає покупцю по факсу копію інвойса та товарно-транспортної накладної. Оригінал інвойсу та товарно-транспортної накладної передається разом з товарами. Датою відвантаження вважається дата штемпеля у товарно-транспортній або залізничній накладній. Датою поставки товару є дата прибуття товару на адресу покупця (пункти 3.1-3.3);
- платежі за товари, визначені цим контрактом, мають бути здійснені у євро. Розрахунки між сторонами здійснюються шляхом банківського переказу. Сторонами домовлено, що покупець оплачує 100% вартості товару в день відвантаження і замитнення продукції (пункти 6.1, 6.2);
- продукція вважається переданою продавцем та прийнята покупцем за якістю - згідно вимог, що були обумовлені в контракті, за кількістю - відповідно до кількості місць та ваги, зазначених у транспортних документах (пункт 7.1);
- Розвантаження товару проводиться за адресою: LST Polska, 24-200 Belzyce, ul. Przemyslowa 50A. Розмитнення товару проводиться за адресою: Tomaszow Lubelski, агенція Techno ART, Польща (пункт 7.2, 7.3);
- у випадку порушення своїх зобов'язань за цим контрактом сторони несуть відповідальність згідно з нормами чинного в Україні національного законодавства (пункт 10.1);
- у разі затримки оплати продукції понад 30 днів з моменту поставки продукції покупець виплачує продавцеві штраф у розмірі 0,1% від вартості неоплаченої партії товару за кожний календарний день затримки (пункт 10.3);
- усі спори, що пов'язані із цим контрактом або такі, що виникають в процесі виконання умов цього контракту, вирішуються шляхом переговорів між представниками сторін. Якщо спір неможливо вирішити шляхом переговорів, він вирішується в українському Господарському Суді. Мова судочинства - українська (пункт 11.1);
- контракти набувають чинності з моменту їх підписання і діють до повного виконання сторонами своїх зобов'язань (пункт 12.1);
- зміни в ці контракти можуть бути внесені за взаємною згодою сторін, що оформляється додатками до цих контрактів. Зміни та доповнення, додаткові угоди та додатки до цих договорів є його невід'ємною частиною і мають юридичну силу у разі, якщо вони викладені у письмовій формі та підписані уповноваженими на те представниками сторін (пункти 12.2, 12.3).
Контракти підписані сторонами та скріплені відтиском їх печаток.
На виконання умов Контрактів ТОВ "Поділля Фрукт" поставило ТОВ "ЛСТ-Польща" товар - ягода малина швидкозаморожена, семіпродукт, без додавання цукру, врожаю 2022 року, на загальну суму 278 000,00 євро, а саме:
- за Контрактом № PF07/09/22 - на суму 110 000,00 євро (згідно з CMR без номера від 13.09.2022, з рахунком на оплату № 56/PF від 13.09.2022 на суму 55 000,00 євро; згідно з CMR № 0094893 від 13.09.2022 з рахунком на оплату № 58/PF від 13.09.2022 на суму 55 000,00 євро);
- за Контрактом № PF12/09/22 - на суму 168 000,00 євро (згідно з CMR № 0094876 від 15.09.2022, з рахунком на оплату № 60/PF від 15.09.2022 на суму 56 000,00 євро; згідно з CMR без номера від 16.09.2022 з рахунком на оплату № 61/PF від 16.09.2022 на суму 56 000,00 євро; згідно з CMR № 600094894 від 16.09.2022 з рахунком на оплату № 62/PF від 16.09.2022 на суму 56 000,00 євро).
Листом від 02.12.2022 № 211 ТОВ "Поділля Фрукт" звернулося до ТОВ "ЛСТ-Польща" із претензією щодо виконання зобов'язань з оплати поставленого товару згідно з комерційними рахунками № 60/PF від 15.09.2022, № 61/PF від 16.09.2022 та № 62/PF від 16.09.2022 до Контракту № PF12/09/22.
Листом від 02.12.2022 № 212 ТОВ "Поділля Фрукт" звернувся до ТОВ "ЛСТ-Польща" із претензією щодо виконання зобов'язань з оплати поставленого товару згідно з комерційними рахунками № 56/PF від 13.09.2022 та № 58/PF від 13.09.2022 до Контракту № PF07/09/22.
Повну оплату поставленого товару у строки встановлені Контрактами ТОВ "ЛСТ-Польща" не здійснило. Борг відповідача перед позивачем за Контрактами, складав 278 000,00 євро, що стало підставою для звернення з позовом до суду та нарахуванням штрафних санкцій.
У подальшому, 30.04.2024 ТОВ "Поділля Фрукт" і ТОВ "ЛСТ-Польща" уклали угоду, за умовами якої:
- ТОВ "Поділля Фрукт" заявляє, що подало два позови проти ТОВ "ЛСТ-Польща" в рамках господарського судочинства в Хмельницькому окружному господарському суді у місті Хмельницькому, Україна, справи № 924/124/23 та № 924/1032/23. У першій зі справ "Поділля Фрукт" отримало від "ЛСТ-Польща" основну дебіторську заборгованість у розмірі 65 000 євро в рахунок погашення дебіторської заборгованості за контрактом № PF0609/22 на поставку малини, а також вимагає сплати відсотків, договірних штрафів та відшкодування судового збору. У другій зі справ "Поділля Фрукт" вимагає сплати основної суми заборгованості у розмірі 278 000 євро за контрактами № PF0709/22 від 07.09.2022 та № PF1209/22 від 12.09.2022, а також відсотків, договірних штрафів та відшкодування судового збору за реєстрацію (пункт 1 §1);
- "LST - Polska" заявляє, що у поданих відзивах на обидва позови вона заперечила вимоги "Поділля Фрукт" щодо зобов'язання сплатити дебіторську заборгованість, зазначену в попередньому пункті, а також висунула проти "Поділля Фрукт" вимогу про залік дебіторської заборгованості, що випливає з договору про склад, укладеного 14 вересня 2022 року (пункт 2 §1);
- з метою завершення судового процесу, зазначеного в абз. 1, сторони погоджуються укласти цю Угоду (пункт 3 §1);
- в рамках врегулювання всіх вимог "Поділля Фрукт", що охоплюються судовими провадженнями, зазначеними в §1, абз. 1 цієї Угоди, "LST - Polska" зобов'язується сплатити "Поділля Фрукт" суму в розмірі 278 000 євро негайно після підписання сторонами цієї Угоди, але не пізніше ніж до 12:00 (за місцевим часом України) "01" травня 2024 року. Сплата суми, зазначеної в попередньому абзаці, повинна бути здійснена на банківський рахунок ТОВ "Поділля Фрукт" з номером IBAN НОМЕР_1 (пункти 1, 2 §2);
- "Поділля Фрукт" заявляє, що сплата "LST - Польща" суми, зазначеної в §2 абз. 1, повністю вичерпує претензії, зазначені в §1 абз. 1, і зобов'язується відкликати апеляційну скаргу, подану по справі № 924/124/23 (пункт 1 §3);
- "LST - Польща" заявляє, що у зв'язку з закриттям обох проваджень за позовами "Поділля Фрукт", відмовляється від усіх претензій до "Поділля Фрукт", зазначених у §1 абз. 2, за угодою про склад (пункт 2 §3);
- сторони заявляють, що до них не застосовуються жодні фактичні або юридичні обставини, в тому числі, зокрема, що проти них не ведеться жодних судових, адміністративних або виконавчих проваджень, а також відсутні підстави для порушення таких проваджень, які могли б перешкодити укладенню або виконанню Мирової угоди. Крім того, сторони заявляють, що укладення цієї Мирової угоди не призведе до порушення прав третіх осіб, а також не існує жодних підстав для визнання цієї Мирової угоди недійсною по відношенню до третіх осіб (пункт 1 §4);
- сторони зобов'язуються вирішувати будь-які спори, що виникають у зв'язку з тлумаченням або виконанням положень Мирової угоди, в першу чергу шляхом дружніх переговорів. У разі неможливості досягнення згоди, сторони передають спір на розгляд загального суду, юрисдикція якого поширюється на місцезнаходження "LST - Polska" (пункт 2 §5).
Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 16.01.2025 у справі № 924/124/23 встановлено, що ТОВ "ЛСТ-Польща" 02.05.2024 сплатило ТОВ "Поділля Фрукт" 278 000,00 євро згідно з платіжною інструкцією UETR: ele5d11e-23cb-4a2e-b416-86c0282d0364.
Проведення цієї оплати також підтверджується сторонами у цій справі № 924/1032/23, у тому числі позивачем у заяві про зменшення розміру позовних вимог.
За порушення строків оплати товару, позивачем заявлено до стягнення 50 040,00 євро - штраф (нарахований на заборгованість в розмірі 110 000,00 євро за період з 16.10.2022 до 16.04.2023; на заборгованість в розмірі 168 000,00 євро за період з 13.10.2022 до 13.04.2023) та 12 928,44 євро - 3% річних (нарахований на заборгованість в розмірі 110 000,00 євро за період з 16.09.2022 до 02.05.2024; на заборгованість в розмірі 168 000,00 євро за період з 13.09.2022 до 02.05.2024).
За наслідками розгляду спору суди обох попередніх інстанцій виснували неналежне виконання відповідачем своїх договірних зобов'язань з оплати поставленого за Контрактами товару.
Так, судами з'ясовано, що у Контрактах сторони погодили, серед іншого, строки та умови поставки і приймання товару, строки і умови оплати товару та його ціну.
Факт належного виконання позивачем умов Контрактів в частині поставки відповідачу товару - ягоди малини швидкозамороженої, поміж іншого на суму 278 000,00 євро підтверджується наявними в матеріалах справи міжнародними товарно-транспортними накладними та виставленими рахунками на оплату товару.
На кожній міжнародній товарно-транспортній накладній містяться відмітки відповідача про отримання товару.
Строк виконання відповідачем обов'язку з оплати товару сторони погодили у пункті 6.2 Контрактів, якими передбачено, що покупець оплачує 100% вартості товару в день відвантаження і замитнення продукції, однак відповідач здійснив розрахунок за поставлений товар з порушенням погодженого строку, лише 02.05.2024.
Водночас, оцінюючи укладену сторонами угоду від 30.04.2024, суди дійшли різних висновків щодо наслідків її укладення для спірних правовідносин.
Так, суд першої інстанції виснував, що зазначена угода не може вважатись мировою угодою в розумінні статті 192 ГПК України, оскільки вона не відповідає законодавчо визначеним критеріям (не надавалась сторонами на затвердження суду для врегулювання спору у цій справі), у зв'язку з чим клопотання відповідача про закриття провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета спору задоволенню не підлягає.
Водночас, за висновками місцевого господарського суду, угодою від 30.04.2024 сторонами змінено строк виконання зобов'язання за Контрактами. Зокрема, суд розцінив пункт 1 параграфа 2 зазначеної угоди, як зміну сторонами договорів в частині строків виконання зобов'язання за Контрактами, а також визнання відповідачем боргу в розмірі 278 000,00 євро та строком виконання цього зобов'язання до 12:00 01.05.2024.
За висновком суду першої інстанції, позивач не дотримав своїх зобов'язань за угодою від 30.04.2024, заявивши штрафні санкції та 3% річних, і не вчинив дій на відкликання апеляційної скарги у справі № 924/124/23.
У зв'язку з цим суд розцінив поведінку позивача як таку, що не відповідає положенням угоди від 30.04.2024, у цьому випадку прийняв до уваги змінений (на думку суду першої інстанції) угодою від 30.04.2024 строк виконання зобов'язання з оплати боргу, тобто до 12:00 01.05.2024 та зазначив, що враховуючи оплату відповідачем боргу в розмірі 278 000,00 євро 02.05.2024, нарахування штрафних санкцій та 3% річних можливе лише за 01.05.2024 (один день).
Суд апеляційної інстанції не погодився з такими висновками місцевого господарського суду та зазначив таке.
Частиною першою статті 651 ЦК України визначено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до пунктів 12.2, 12.3 Контрактів, зміни до контракту можуть бути внесені за взаємною згодою сторін, що оформляється додатками до контракту. Зміни та доповнення, додаткові угоди та додатки до цього Договору є його невід'ємною частиною і мають юридичну силу у разі, якщо вони викладені у письмовій формі та підписані уповноваженими на те представниками сторін.
Отже, за висновком апеляційного суду:
- Контрактами прямо передбачено, що будь-які зміни чи доповнення до їх умов можуть вноситися виключно шляхом оформлення додатків до цих Контрактів, підписаних обома сторонами;
- угода від 30.04.2024 не є додатком до жодного з Контрактів, не містить відповідного формулювання та не має посилання на зміну конкретних положень Контрактів;
- зміст угоди від 30.04.2024 свідчить про її позадоговірний характер, оскільки сторони вказали на грошове зобов'язання відповідача у розмірі 278 000,00 євро як на окрему домовленість, спрямовану на врегулювання спору, а у пункті 1 параграфа 2 цієї угоди визначено лише строк добровільного виконання цього зобов'язання, який не змінює строків виконання зобов'язань за Контрактами.
Апеляційний суд зазначив, що висновок місцевого господарського суду про зміну умов Контрактів є помилковим та таким, що суперечить положенням цих правочинів та правовій природі укладеної сторонами угоди від 30.04.2024.
Перевіривши розрахунок, наведений позивачем у заяві про зменшення розміру позовних вимог, суд апеляційної інстанції встановив, що сума 3% річних становить 13 551,07 євро, тоді як позивачем заявлено до стягнення 12 928,44 євро.
З цього приводу апеляційний суд зазначив, що попри обов'язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет і підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 18.03.2019 у справі № 908/1165/17, від 06.11.2019 у справі № 909/51/19, від 25.03.2020 у справі № 5023/1123/12, від 16.09.2021 у справі № 922/3059/16.
За наведених обставин, суд апеляційної інстанції виснував, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 12 928,44 євро 3% річних є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Перевіривши здійснений позивачем розрахунок штрафних санкцій, з урахуванням моменту виникнення прострочення виконання грошового зобов'язання та строку припинення нарахування відповідно до статті 232 ГК України, не виходячи за межі періоду у часі, визначеного позивачем, судом апеляційної інстанції встановлено, що сума штрафних санкції становить 49 872,00 євро, тоді як позивачем нараховано суму в розмірі 50 040,00 євро.
Апеляційним судом враховано, що день фактичної сплати суми заборгованості (02.05.2024) не включається в період часу, за який здійснюється стягнення відсотків річних, інфляційних нарахувань та пені, у зв'язку з чим правомірним до стягнення з відповідача є саме 49 872,00 євро штрафних санкцій.
Натомість ТОВ "ЛСТ-Польща" не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій та посилаючись на підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої в статті 287 ГПК України, зазначає про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема, статей 202, 203, 629 ЦК України, без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм, викладених у постановах від 23.01.2019 у справі № 355/385/17 та від 05.12.2018 у справі № 915/878/16.
У цьому контексті не погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про позадоговірний характер угоди від 30.04.2024. Вважає, що за своєю правовою природою угода від 30.04.2024 є правочином, який заснований на вільному та усвідомленому волевиявленні його учасників та спрямований на набуття, зміну або припинення прав та обов'язків. Звертає увагу на обов'язковість договору.
Верховний Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і в разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Отже, правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні (аналогічні) правовідносини.
Надаючи оцінку наведеним доводам скаржника щодо неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, колегія суддів виходить з такого.
Так, у справі № 355/385/17 фізична особа звернулася з позовом до страхової компанії про:
- визнання події звільнення позивача з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП, у зв'язку зі скороченням штату працівників, страховим випадком відповідно до пункту 3.1 частини другої договору добровільного страхування фінансових ризиків (захист від безробіття) від 21 січня 2016 року, та визнання права на відшкодування за цим договором;
- стягнення суми страхового відшкодування у розмірі 20 000 грн;
- стягнення компенсації моральної шкоди у розмірі 10 000 грн.
Позов обґрунтовано тим, що 21 січня 2016 року позивач та відповідач уклали договір добровільного страхування фінансових ризиків (захист від безробіття) № 0212101201610/5636. 13 грудня 2016 року позивач отримала попередження про наступне вивільнення, а 27 лютого 2017 року наказом роботодавця звільнена з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП, у зв'язку із скороченням штату працівників. Позивач надала відповідачу документи, які підтверджують настання події, що має ознаки страхової за укладеним договором страхування, однак відповідачем на її адресу надіслано відповідь про відмову у виплаті страхового відшкодування з посиланням на те, що страхувальником порушені вимоги програми страхування, що виключає можливість кваліфікації зазначеного випадку як страхового. Мотивуючи своє рішення, відповідач зазначив, що програма "Захист від безробіття" створена виключно для клієнтів роботодавця позивача, такий договір страхування не діє щодо осіб, які є працівниками банківської сфери. Позивач вважала, що такими діями відповідача порушено її права, завдано їй моральної шкоди.
Рішенням суду першої інстанції позов задоволено за виключенням вимог про стягнення моральної шкоди.
Суд апеляційної інстанції рішення скасував та відмовив в позові у повному обсязі.
Верховний Суд постановою від 23.01.2019 скасував постанову апеляційного суду та залишив в силі рішення суду першої інстанції, зазначивши, серед іншого, про те, що тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати.
У справі № 915/878/16 фізична особа-підприємець звернулася до іншої фізичної особи-підприємця про стягнення заборгованості на загальну суму 473 016,50 грн, у тому числі: 244 987,50 грн основного боргу, 62 113,00 грн пені, 238 833,00 грн інфляційних та 19 736,53 грн 3% річних.
Позовна заява мотивована тим, що відповідачем порушено умови договору купівлі-продажу продукції № 17 від 17.11.2014 в частині оплати придбаного за договором товару. В зв'язку з оплатою товару відповідачем частково та несвоєчасно, позивач нарахував пеню за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, річні та інфляційні.
За наслідками розгляду справи судами відмовлено в позові з мотивів того, що договір купівлі-продажу (продукції) № 17 від 17.11.2016 відповідачем не укладався, оскільки, відповідно до експертного висновку № 17-151/1190/1191/1192/1193/1194 від 10.11.2017 підпис у договорі цій особі не належить, а отже, зобов'язання по оплаті товару на підставі зазначеного договору у відповідача не виникли. При цьому суди також зазначили, що наявність на договорі купівлі-продажу (продукції) № 17 від 17.11.2014 відбитку печатки відповідача (експертний висновок № 793 від 05.02.2018) також не може бути свідченням укладення саме нею такого договору, оскільки відповідно до положень частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Тобто правове значення для встановлення факту вчинення договору у письмовій формі має саме підпис сторони.
Верховний Суд у постанові від 05.12.2018 визнав висновки судів про те, що відповідач не укладала договір та не отримувала товар відповідно до договору та видаткових накладних, оскільки підпис, який міститься у договорі та видаткових накладних, не є підписом відповідача, передчасними та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Верховний Суд, зокрема, зазначив, що:
- встановивши наявність відбитку печатки відповідача на спірних документах та, враховуючи, що відповідач несе повну відповідальність за законність використання його печатки, зокрема, при нанесенні відбитків на договорах, актах, поза увагою судів попередніх інстанцій залишилося встановлення обставин втрати печатки або викрадення чи протиправності використання печатки іншими особами;
- визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану господарюючого суб'єкта;
- для з'ясування правової природи як господарської операції (спірної поставки), так і договору (укладенням якого опосередковувалося виконання цієї операції) необхідно вичерпно дослідити фактичні права та обов'язки сторін у процесі виконання операції, фактичний результат, до якого прагнули учасники такої операції, та оцінити зміни майнового стану, які відбулися у сторін в результаті операції. Зважаючи на принцип превалювання сутності над формою, судам слід було врахувати, фактичне здійснення господарської операції, повинно підтверджуватися, в тому числі, і реальним джерелом походження товару (його виробництва, попередньої купівлі тощо) в обсязі, зазначеному у первинному документі;
- судами попередніх інстанцій для з'ясування реальності господарської операції не встановлювалося чи має місце відображення операції з отримання товару у податковій звітності.
Однак, касаційним судом відхиляються посилання скаржника на зазначену судову практику Верховного Суду, з огляду на неподібність правовідносини у справі, яка розглядається № 924/1032/23, та у наведених скаржником справах № 355/385/17 та № 915/878/16, за критеріями подібності правовідносин, визначеними Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.
Висновки Верховного Суду, викладені у цих постановах, є нерелевантними до спірних правовідносин, оскільки предмет та підстави позовів, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у справах, які наводить скаржник, а також у справі, яка переглядається, є різними. У жодній з наведених скаржником справ перед судом не поставало питань необхідності оцінки укладених сторонами правочинів на предмет їх спрямованості на врегулювання спірних правовідносин, оцінки такого правочину у якості мирової угоди сторін спору/додаткової угоди до основного правочину, з якого виникли спірні правовідносини, тощо. У зазначених скаржником справах суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази, тобто, дійшли певних конкретних висновків з урахуванням наданих сторонами усіх доказів, що виключає подібність правовідносин у вказаних справах за змістовним критерієм. При цьому, з'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.
Окрім того, цитуючи в касаційній скарзі висновки Верховного Суду у наведених скаржником постановах, скаржник не наводить обґрунтування необхідності їх врахування у цій справі № 924/1032/23, а саме в аспекті висновків апеляційного суду про те, що:
- Контрактами прямо передбачено, що будь-які зміни чи доповнення до їх умов можуть вноситися виключно шляхом оформлення додатків до цих Контрактів, підписаних обома сторонами;
- угода від 30.04.2024 не є додатком до жодного з Контрактів, не містить відповідного формулювання та не має посилання на зміну конкретних положень Контрактів.
Суд звертає увагу на те, що посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми права, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
До того ж саме лише цитування висновків Верховного Суду за відсутності взаємозв'язку з відповідними обставинами справи не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.
Доводи скаржника фактично зводяться до незгоди з наданою апеляційним судом оцінкою угоді від 30.04.2024, а не неврахування зазначених скаржником висновків Верховного Суду у наведених постановах. Проте, Верховний Суд зазначає, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", а не "факту", отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.
Зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що апеляційний суд надав оцінку поданим сторонами доказам, якими вони обґрунтовують свої вимоги та/або заперечення і які мають значення для розгляду господарського спору в цій частині, у тому числі угоді від 30.04.2024, до переоцінки яких в силу приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки, встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.
За таких обставин, перевіривши застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що висновки щодо застосування норми права, які викладені у наведених вище постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 924/1032/23.
Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження. Доводи ж скаржника фактично спрямовані на переоцінку доказав, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 300 ГПК України.
Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Верховний Суд зазначає, що з огляду на принцип диспозитивності виключно скаржником визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстави для касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними, Верховний Суд, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ "ЛСТ-Польща" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 11.06.2025 у справі № 924/1032/23.
Керуючись статтею 234 та пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю ТОВ "ЛСТ-Польща" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 11.06.2025 у справі № 924/1032/23.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Булгакова
Суддя Ю. Власов
Суддя І. Колос