79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128
22.09.2025 Справа № 461/4039/21
Господарський суд Львівської області у складі головуючої судді Зоряни Горецької, при секретарі Зоряні Палюх, розглянув у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Львівської міської ради,
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Ґеоґрафія»,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Обласне комунальне підприємство Львівської міської ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки»,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача ОСОБА_1 ,
про зобов'язання усунути перешкоди в користуванні та розпорядженні земельною діялнкою, шляхом знесення нерухомого майна, з припинення права власності та закриттям розділу в Державного реєстру речових прав на нерухоме майно,
На розгляді Господарського суду Львівської області перебуває справа за позовом Львівської міської ради до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Ґеоґрафія», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Обласне комунальне підприємство Львівської міської ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.
Ухвалою від 31.01.2025 відкрито провадження по справі за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою від 18.08.2025 задоволено заяву про зміну предмета позову від 21.03.2025 вх. №1186/25.
18.08.2025 закрито підготовче провадження по справі та призначено розгляд справи по суті.
В судовому засіданні 22.09.2025 проголошено вступну та резолютивну частини рішення по справі.
Позиція позивача
Позивач з урахуванням ухвали про зміну предмета позову зазначає, що ОСОБА_2 надано дозвіл на встановлення збірно - розбірного металевого гаража, а не капітального об'єкта нерухомого майна. Також позивач зазначає, що не може братись до уваги рішення Народного суду Ленінського району міста Львова. Постанова Верховного суду від 04.12.2024 не встановлює преюдиційних фактів для даної справи.
Позиція відповідача
Відповідач заперечив позовні вимоги з підстав викладених у відзиві на позовну заяву.
Згідно довідки від 09.04.1948, виданої Виконавчим комітетом Червоноармійської Рай. Ради Депутатів Трудящих та Райпланом гр-ну ОСОБА_3 , проживаючому по АДРЕСА_1 , за ним закріпляється на тимчасове користування земельний участок в розмірі 0,06 га, а також сад по АДРЕСА_2 .
Відповідно до рішення Ленінської районної Ради депутатів трудящих від 25.05.1976 №522 «Розгляд заяви гр. ОСОБА_3 », Інвалід Радянської Армії ІІІ групи гр. ОСОБА_3 , який проживає по АДРЕСА_1 звернувся з проханням до виконкому дозволити йому встановити збірно-розбірний металевий гараж на території саду, який йому належить по АДРЕСА_2 . Враховуючи позитивні заключення управління головного архітектора, виконком районної Ради депутатів трудящих вирішив: 1. Дозволити гр. ОСОБА_3 встановити збірно - розбірний металевий гараж по АДРЕСА_2 . 2.Зобов'язати начальника житлово - експлуатаційної контори №10 тов. ОСОБА_4 скласти договір оренди на гараж до 31.05.77. 3. Зобов'язати гр. ОСОБА_3 під час експлуатації гаража дотримуватись санітарно-протипожежних правил.
Спірний гараж був створений ОСОБА_3 в результаті переобладнання існуючого сараю. В результаті в 1981 році такий був закріплений та переданий ОСОБА_3 для зберігання власного автомобіля «Запорожець», що вбачається з листа Виконавчого комітету Львівської міської Ради народних депутатів від 15.01.1981.
Таким чином, право власності на гараж виникло в ОСОБА_3 у 1981 році в результаті створення такого, шляхом переобладнання існуючого сараю на закріпленій за ним земельній ділянці.
В подальшому право власності на даний гараж було визнано за ОСОБА_5 в порядку спадкування згідно рішення Народного суду Ленінського району м. Львова від 14.09.1983 та в 1996 йому видане відповідне реєстраційне посвідчення Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації.
У 2020 році гараж успадкувала ОСОБА_6 , яка в подальшому внесла такий до статутного капіталу ТОВ «Географія». ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_6 та її спадкоємцем став ОСОБА_1 .
Зазначені фактичні обставини встановлені рішенням Галицького районного суду м. Львова від 02.03.2023 у справі за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_1 - правонаступника ОСОБА_6 .
Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином, на підставі наведеного є встановленим той факт, що право власності на спірний гараж виникло у 1981 році в результаті створення такого ОСОБА_3 відповідно до норм, які діяли в той час. В подальшому таке право перейшло в порядку спадкування до ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Пізніше таке право перейшло до ТОВ «Географія» як внесок до статутного капіталу товариства.
Перехід права власності на гараж здійснювався відповідно до законодавчих норм, які діяли на час такого переходу, в тому числі з державною реєстрацією права власності, коли така була запроваджена.
При цьому суд зазначає, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації (постанова ОП КГС Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18).
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Згідно із частинами першою та другою статті 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.
Таким чином, аргументація Львівської міської ради щодо визначення гаража самочинним будівництвом є безпідставною адже ґрунтується на нормах законодавства, які були прийняті після створення такого гаражу, що в силу вимог статті 58 Конституції України та статті 5 Цивільного кодексу України є неприпустимим.
Відповідно до ч. 1 та 4 ст. 105 Цивільного кодекс Української РСР 1963 року (діяв на час створення гаражу) встановлені наслідки самовільного будівництва жилого будинку, господарських і побутових будівель та споруд згідно яких, громадянин, який збудував або будує жилий будинок, здійснив або здійснює його перебудову чи прибудову без встановленого дозволу, або без належно затвердженого проекту, або з істотними відхиленнями від проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, не вправі розпоряджатися цим будинком чи частиною його (продавати, дарувати, здавати в найм тощо).
Господарські і побутові будівлі та споруди, зведені громадянином без встановленого дозволу або належно затвердженого проекту, чи з істотними відхиленнями від проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, за рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів зносяться громадянином, який провадив самовільне будівництво, або за його рахунок.
Тобто, в розумінні законодавчої норми, яка діяла на час створення гаражу, до самочинного будівництва відносилися об'єкти, які будувалися без встановленого дозволу, або без належно затвердженого проекту, або з істотними відхиленнями від проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил.
Жодних вимог щодо введення в експлуатацію, отримання містобудівних умов та обмежень та відведення земельної ділянки вказана законодавча норма не містила.
Будівництво даного гаража здійснювалося на підставі рішення виконавчого комітету місцевої ради. Земельна ділянкам в розмірі 0,06 га на якій був споруджений гараж була закріплена за ОСОБА_3 .
Гараж було побудовано до 05 серпня 1992 року, а тому до правовідносин щодо його будівництва та виникнення права власності на нього слід застосовувати норми законодавства діючі на той час.
В даному випадку слід виходити з висновків Верховного Суду щодо належності будинку до самочинного будівництва, що викладені в постанові від 20.02.2025 у справі № 753/8293/21 (провадження № 61-11814св24), згідно яких: « 50. Правовідносини щодо будівництва садових будинків і набуття прав на них до 05 серпня 1992 року регламентувалися нормами ЦК УРСР в редакції 1963 року. 51. Також у пункті 3.2 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року № 127 (далі -Інструкція), міститься перелік об'єктів (будівельних робіт), які не належать до самочинного будівництва. 52. Зокрема, зазначено, що до самочинного будівництва не належать індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі та споруди, прибудови до них, побудовані до 05 серпня 1992 року. 53. Відповідно до пункту 42 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі - Порядок), документом, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом індивідуального (садибного) житлового будинку, садового, дачного будинку, господарської (присадибної) будівлі та споруди, прибудови до них, побудованих до 05 серпня 1992 року, є технічний паспорт на об'єкт нерухомого майна. 54. Суди попередніх інстанцій надали оцінку технічному паспорту (див. пункт 38), в якому зазначено, що рік побудови садового (дачного) будинку за адресою: АДРЕСА_2 здійснено у 1975 році. 55. Відносини, пов'язані з державною реєстрацією права власності на збудовані об'єкти нерухомого майна, нерозривно пов'язані з законодавством у сфері містобудування, а саме із Законом України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності". 56. Так, відповідно до вказаного Закону обов'язковою умовою створення об'єкта містобудування як об'єкта цивільно-правових відносин, щодо якого можуть виникати речові права, є прийняття такого об'єкта в експлуатацію. 57. Закон України "Про регулювання містобудівної діяльності" набрав чинності з 12 березня 2011 року. У пункті 9 Розділу V "Прикінцеві положення" цього Закону передбачений певний строк для проходження процедури прийняття в експлуатацію об'єктів будівництва, збудованих без дозволу на виконання будівельних робіт, за результатами їх технічного обстеження. 58. Зокрема, до таких об'єктів було віднесено індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, збудовані у період з 05 серпня 1992 року до 12 березня 2011 року. 59. Враховуючи наведене, індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі і споруди, збудовані у період до 05 серпні 1992 року, не підлягають проходженню процедури прийняття в експлуатацію. 60. Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон № 1952-IV) права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. 61. Згідно з частиною третьою статті 3 Закону № 1952-IV права на нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав. 62. Отже, до 05 серпня 1992 року закон не передбачав процедури введення нерухомого майна в експлуатацію при оформленні права власності. Законодавство, чинне на той час, не пов'язувало виникнення права власності на садові будинки з надвірними будівлями та спорудами з державною реєстрацією такого права».
Аналогічні висновки Верховного Суду містяться в постановах від 15 березня 2023 року у справі № 201/2288/20 (провадження № 61-7154св22), від 26 лютого 2020 року у справі № 607/16873/18 (провадження № 61-12451св19), від 10 серпня 2022 року у справі № 175/2629/18 (провадження № 61-17998св21), від 26 лютого 2020 року у справі № 607/16873/18 (провадження № 61-12451св19).
Зазначені вище фактичні обставини щодо будівництва та виникнення права власності на гараж до 05.08.1992 встановлені рішенням Галицького районного суду м. Львова від 02.03.2023 у справі за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_1 - правонаступника ОСОБА_6 .
Крім цього, частиною 4 ст. 105 Цивільного кодекс Української РСР 1963 року (діяв на час створення гаражу) встановлено, що господарські і побутові будівлі та споруди, зведені громадянином без встановленого дозволу або належно затвердженого проекту, чи з істотними відхиленнями від проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, за рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів зносяться громадянином, який провадив самовільне будівництво, або за його рахунок.
Тобто, цією законодавчою нормою було встановлено наслідки самочинного будівництва господарських і побутових будівель та споруд, які полягали у знесенні самочинного будівництва, яке здійснювалося за рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.
Жодних рішень про знесення спірного гаража як самочинного збудованого виконавчий комітет районної, міської чи районної в місті Ради народних депутатів не приймав, що спростовує статус гаража як самочинно збудованого в силу вимог ч. 4 ст. 105 Цивільного кодекс Української РСР 1963 року.
Що стосується видачі містобудівних умов та обмежень забудови земельних ділянок, то до прийняття в 2011 році Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» видача таких законом не передбачалась.
Таким чином, відсутність обставин, за яких спірний гараж можна віднести до об'єктів самочинного будівництва, вбачається виходячи з норм законодавства, чинного на час його будівництва. Також відсутність таких обставин встановлена рішенням Галицького районного суду м. Львова від 02.03.2023, яке має преюдиційне значення та звільняє від доказування таких обставин в даному спорі.
Відтак, відсутні усі обставини, якими позивач аргументує приналежність гаража до об'єктів самочинного будівництва:
- на час створення гаражу законодавство не пов'язувало самочинне будівництво з відсутністю документів на землекористування чи право власності на землю. Одночасно за первинним власником ОСОБА_3 була закріплена на правах користування земельна ділянка в розмірі 0,06 га та сад, де він і спорудив гараж;
- містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки під гаражем не видавалися, оскільки видача таких не була передбачена чинним на час будівництва гаража законодавством;
- первинним власником ОСОБА_3 гараж був споруджений згідно дозволу виконавчого комітету ради. Здача в експлуатацію гаража не була передбачена чинним на час його будівництва законодавством. На підставі вищенаведеного гараж ТОВ «Географія» не належить до об'єктів самочинного будівництва, а тому позовні вимоги про його знесення є безпідставними.
Окрім цього, наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 09.08.2012 № 404, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 5 вересня 2012 р. за № 1538/21850, внесені зміни до пункту 3.2 розділу 3 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року N 127, зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 10 липня 2001 року за N 582/5773.
Згідно із цими змінами не належать до самочинного будівництва, зокрема, індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі та споруди, прибудови до них побудовані до 5 серпня 1992 року.
Тобто, держава України через свої офіційні та профільні органи влади Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства та Міністерство юстиції визнала та встановила, що індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі та споруди, прибудови до них побудовані до 5 серпня 1992 року не є самочинним будівництвом.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Одним з основних аспектів принципу верховенства права є принцип правової визначеності (п. 61 Рішення ЄСПЛ від 28.10.1999 у справі «Брумареску проти Румунії», Заява N 28342/95).
Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005).
В свою чергу Пунктом 70 Рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) передбачено, що згідно принципу «належного урядування» на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок («Лелас проти Хорватії», заява N 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії», заява N 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах («Онер'їлдіз проти Туреччини», п. 128, та «Беєлер проти Італії», п. 119).
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків («Лелас проти Хорватії», п. 74).
Таким чином, якщо держава України на законодавчому рівні визнала та встановила, що індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки, господарські (присадибні) будівлі та споруди, прибудови до них побудовані до 5 серпня 1992 року не є самочинним будівництвом, то вона в особі усіх своїх органів влади, в тому числі місцевого самоврядування, повинна дотримуватися встановлених нею правил.
Визнання та виведення з категорії самочинного будівництва індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель та споруд, прибудов до них побудованих до 5 серпня 1992 року, а в подальшому зміна позиції та пред'явлення органом влади позову про знесення такого будівництва, суперечить принципам «правової визначеності» та «належного урядування», що в свою чергу є порушенням принципу верховенства права, закріпленого в ч. 1 ст. 8 Конституції України.
Відповідно до ч. 1-4 ст. 11 ГПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Враховуючи суперечність позовних вимог принципам «правової визначеності», «належного урядування» та принципу верховенства права, закріпленого в ч. 1 ст. 8 Конституції України, в правовій державі в задоволенні такого позову безумовно повинно бути відмовлено.
Щодо порушення як вважає позивач його прав на земельну ділянку, на якій розміщений гараж, суд зазначає наступне.
У постанові від 21 січня 2019 року у справі №910/22093/17 Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду, аналізуючи підстави відмови у задоволенні позову про зобов'язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та повернути її, привівши у придатний для використання стан шляхом звільнення від будівель і споруд, погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій, вказав, що суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зазначив про безпідставність доводів позивача щодо самовільного зайняття земельної ділянки, посилався на положення статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України і дійшов висновку, що власник нерухомого майна вправі вимагати оформлення відповідних прав на земельну ділянку, зайняту нерухомістю, з моменту державної реєстрації переходу права власності на нерухоме майно, а отже визнав позовні вимоги необґрунтованими. У вирішенні питання про наявність ознак самовільного зайняття земельної ділянки необхідно враховувати, що саме по собі користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття. У вирішенні таких спорів необхідним є встановлення наявності у особи, в силу закону, права на отримання земельної ділянки у власність чи в користування. Отже самовільне зайняття земельної ділянки є відмінним від користування земельною ділянкою за відсутності належним чином оформлених документів на неї.
У правовому висновку щодо виключної правової проблеми у постанові від 04 грудня 2018 року у справі №910/18560/16 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об'єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
У зв'язку наведеними вище та встановленими рішенням Галицького районного суду м. Львова від 02.03.2023 фактичними обставинами щодо закріплення за ОСОБА_3 на правах користування земельної ділянки в розмірі 0,06 га та саду, і законності будівництва та виникнення права власності на гараж до 05.08.1992, безпідставними є твердження позивача щодо обмеження зведеним гаражем його прав як власника земельної ділянки.
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 02.03.2023 у справі № 461/4039/21 за позовними вимогами Львівської міської ради до ОСОБА_1 - правонаступника ОСОБА_6 та ТОВ «Географія» про скасування реєстрації та припинення права власності на спірний гараж відмовлено в задоволенні позову повністю.
В частині відмови в позовних вимогах до ОСОБА_1 постановою Верховного Суду від 04.12.2004 рішення Галицького районного суду м. Львова від 02.03.2023 залишено без змін.
Згідно із ч. 4 ст. 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Постановою Верховного Суду від 04.12.2024 рішення Галицького районного суду м. Львова від 02.03.2023 в частині відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 залишено без змін. Верховний Суд не змінював рішення Галицького районного суду м. Львова щодо ОСОБА_1 , ні в його мотивувальній, ні в резолютивній частинах, а тому встановлені ним фактичні обставини та мотиви відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 є чинними на сьогоднішній день.
Таким чином, не відповідає дійсності твердження позивача висловлене в заяві про зміну предмету позову про те, що відмовляючи в задоволенні позовних вимог до фізичної особи (тобто ОСОБА_1 ) Касаційний цивільний суд виходив з того, що позивачем обрано неефективний судовий захист порушеного права.
Касаційний цивільний суд залишаючи без змін рішення Галицького районного суду м. Львова від 02.03.2023 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 , одночасно залишив незмінними й усі мотиви з яких суд першої інстанції прийняв своє рішення.
Як зазначалося вище, в рішенні від 02.03.2023 на підставі встановлених обставин, зокрема: щодо закріплення за ОСОБА_3 на правах користування земельної ділянки в розмірі 0,06 га і саду, правомірності будівництва та виникнення права власності на гараж до 05.08.1992, безпідставності тверджень позивача щодо обмеження зведеним гаражем його прав як власника земельної ділянки, Галицький районний суд м. Львова дійшов висновків щодо законності будівництва та реєстрації права власності на гараж первинним його власником ОСОБА_3 та переходу такого права до спадкоємців, і в тому числі з цих підстав відмовив в задоволенні позову про скасування реєстрації та припинення відповідних прав.
Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Крім цього, право власності на гараж було визнане рішенням Народного суду Ленінського району м. Львова від 14.09.1983, на підставі якого в 1996 Львівським міжміським бюро технічної інвентаризації видано відповідне реєстраційне посвідчення.
Подаючи заяву про зміну предмету позову та просячи суд прийняти рішення про знесення самочинного будівництва, позивач заперечує обставини щодо законності будівництва та виникнення права власності на гараж, що встановлені рішеннями судів, які набрали законної сили та мають преюдиційне значення.
Таким чином, доводи Львівської міської ради у даній справі фактично спрямовані на ревізію існуючого судового рішення Галицького районного суду м. Львова від 02.03.2023 та рішення Народного суду Ленінського району м. Львова від 14.09.1983 в спосіб та порядок, який не відповідає закону.
Аналогічну позицію виклав Верховний Суд в постанові Касаційного господарського суду від 25 липня 2023 року у cправі № 914/1890/22, згідно якої: «За таких підстав висновки судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення позову є правомірними.
При цьому, як убачається із оскаржуваних судових рішень та змісту касаційної скарги, доводи Львівської міської ради у даній справі фактично спрямовані на ревізію існуючого судового рішення у справі № 99/199, у спосіб та порядок, який не відповідає закону.
Верховний Суд також звертає увагу на те, що відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України" з посиланням на справу "Брумареску проти Румунії" (параграф 61), зазначив, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
В основі принципу юридичної визначеності як одного із істотних елементів принципу верховенства права лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. "вирішена справа"), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін і не може переглядатися».
На підставі вищенаведеного, суд вважає позовні вимоги про знесення самочинного будівництва безпідставними та такими, що не підлягають до задоволення.
В результаті є безпідставними і похідні вимоги про припинення права власності ТОВ «Географія» на гараж та закриття відповідного розділу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Таким чином суд вважає позов безпідставним та не вбачає підстав для задоволення такого.
Судові витрати відповідно до ст. 129 ГПК України залишаються за позивачем.
Керуючись статтями 2, 13, 74, 76, 77, 78, 79, 86, 129, 236-241, 327 Господарського процесуального кодексу України, суд -
В задоволенні позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду у порядку та строки, передбачені ст.ст. 256, 257 ГПК України.
Суддя Горецька З.В.