29.09.2025 року м.Дніпро Справа № 912/2165/24
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії
головуючого судді: Мороза В.Ф. (доповідач),
суддів: Паруснікова Ю.Б., Чередка А.Є.
розглянувши апеляційну скаргу Приватного підприємства "АЛЕКСЗЕРНОТЕХНІКА" на рішення Господарського суду Кіровоградської області від 12.12.2024 (суддя Глушков М.С.)
у справі № 912/2165/24
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "АмбарАгро"
до відповідача: Приватного підприємства "АЛЕКСЗЕРНОТЕХНІКА"
про стягнення 154 397,37 грн.
Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ"АмбарАгро") звернулося до Господарського суду Кіровоградської області з позовом до Приватного підприємства "АЛЕКСЗЕРНОТЕХНІКА" (далі - ПП "АЛЕКСЗЕРНОТЕХНІКА") про стягнення 150 000,00 грн. основного боргу, 1 096,37 грн 3 % річних, 3 300,00 грн. інфляційних збитків з покладенням на відповідача судових витрат.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на невиконання відповідачем умов договору поставки №8 від 20.04.2023.
Рішенням господарського суду Кіровоградської області від 12.12.2024 у справі № 912/2165/24 позовні вимоги задоволено повністю.
Стягнуто з Приватного підприємства "АЛЕКСЗЕРНОТЕХНІКА" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "АмбарАгро" 150 000,00 грн основного боргу, 1 096,37 грн 3 % річних, 3 300,00 грн інфляційних збитків, а також 3 028,00 грн судового збору.
Не погодившись з вказаним рішенням Приватним підприємством "АЛЕКСЗЕРНОТЕХНІКА" подано апеляційну скаргу, згідно якої просить рішення господарського суду Кіровоградської області від 12.12.2024. у справі № 912/2165/24 скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у позовних вимогах Товариства з обмеженою відповідальністю "АмбарАгро" до Приватного підприємства "АЛЕКСЗЕРНОТЕХНІКА" про стягнення 150 000,00 грн. основного боргу, 1 096,37 грн. 3 % річних, 3 300,00 грн. інфляційних збитків, а також 3 028,00 грн. судового збору.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначив, що суд першої інстанції порушив принцип диспозитивності. Та, як наслідок, суд вийшов за межі позовних вимог. Зокрема, вимоги про стягнення різниці вартості поверненого та поставленого обладнання заявлені позивачем до суду з посиланням на норму ч.2 ст. 612 ЦК України. Тому застосування судом до спірних правовідносин норми ст. 1212 ЦК України є порушенням ст. 14 та ст. 237 ГПК України.
Відповідно до ст.ст. 269, 270 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК) України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі. Апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 24.02.2025 відкрито апеляційне провадження у порядку письмового провадження, без повідомлення (виклику) учасників справи.
Апеляційний господарський суд, дослідивши наявні у справі докази, повноту їх дослідження місцевим господарським судом, перевіривши правильність висновків суду першої інстанції, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
В серпні 2024 року ТОВ "АмбарАгро" звернулось до Господарського суду Кіровоградської області з позовом про стягнення з - ПП "АЛЕКСЗЕРНОТЕХНІКА" 150 000,00 грн основного боргу, 1 096,37 грн 3 % річних, 3 300,00 грн інфляційних збитків з покладенням на відповідача судових витрат.
Позовні вимоги вмотивовані тим, що 20.04.2023 між ТОВ "АмбарАгро" (далі - Покупець) та ПП "АЛЕКСЗЕРНОТЕХНІКА" (далі - Постачальник) укладено договір поставки №8 (далі - Договір, а.с. 14-17). Відповідно до платіжної інструкції №952 від 11.05.2023 позивач здійснив 100% передоплату в сумі 670 000,00 грн згідно з рахунком №СФ-0000004 від 20.04.2023 (а.с. 21) На підставі підписаної сторонами видаткової накладної №РН-0000004 від 19.05.2023р. ПП "АЛЕКСЗЕРНОТЕХНІКА" поставив ТОВ "АмбарАгро" обладнання на суму 670 000,00 грн. (пневматичний транспортер зернових ПТЗ-50 (для легких та засмічених фракцій) в стандартній комплектації, код Товару по УКТ ЗЕД 8428202000) (а.с. 22). В подальшому, це обладнання за домовленістю сторін було повернуто Постачальнику - ПП "АЛЕКСЗЕРНОТЕХНІКА", про що сторонами підписано документ про повернення №1 від 07.06.2023 на суму 670 000,00 грн (а.с.24). ПП "АЛЕКСЗЕРНОТЕХНІКА" поставило позивачу інше обладнання, а саме: пневматичний транспортер зернових ПТЗ-40-Т в стандартній комплектації загальною вартістю 520 000,00 грн., відповідно до підписаної сторонами видаткової накладної №РН-0000006 від 08.06.2023, рахунку - фактури №СФ-0000013 від 08.06.2023 на суму 520 000,00 грн та товарно-транспортної накладної №6 від 08.06.2023 (а.с. 25-27). У зв'язку з поверненням Обладнання, позивач зареєстрував розрахунок коригування кількісних і вартісних показників №1 від 07.06.2023 до податкової накладної №1 від 11.05.2023, згідно з квитанцією про реєстрацію №9137582107 від 07.06.2023 (а.с. 30-31). 08.06.2023 позивачем зареєстровано податкову накладну №1 від 08.06.2023 за квитанцією про реєстрацію ПН №9138459200 від 08.06.2023 на підтвердження господарської операції по поставці пневматичного транспортеру зернових ПТЗ-40-Т в стандартній комплектації на суму 520 000,00 грн (а.с. 32-33).
Таким чином, різниця у вартості повернутого обладнання, яке поставлено відповідно до видаткової накладної №РН-0000004 від 19.05.2023 на суму 670 000,00 грн з ПДВ та поставленого обладнання відповідно до видаткової накладної №РН-0000006 від 08.06.2023 на суму 520 000,00 грн з ПДВ складала 150 000,00 грн. та відповідачем повернута позивачу не була.
Позивач направив відповідачу претензії № 0705 від 07.05.2024 та №22/07/2024 від 22.07.2024, де зазначав про те, що оплата за поставлений товар, згідно з видаткової накладної №РН-0000006 від 08.06.2023 вартістю 520 000,00 грн, проведена шляхом заліку зустрічних вимог та вимагав повернути різницю у сумі 150 000,00 грн
У відповіді на претензію №22/07/2024 від 22.07.2024 відповідач зазначив про неотримання примірника договору поставки.
Позивач вказує, що станом на день подання позову інших відповідей на вказані претензії позивач не отримав, кошти не повернуто.
В обґрунтування своїх вимог, Позивач посилався на ч.2 ст. 612 ЦК України, якою передбачено, що якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати. Також позивач нарахував 3% річних та інфляційних втрат
Рішенням господарського суду Кіровоградської області від 12.12.2024 у справі № 912/2165/24 позовні вимоги задоволено повністю. Стягнуто з Приватного підприємства "АЛЕКСЗЕРНОТЕХНІКА" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "АмбарАгро" 150 000,00 грн основного боргу, 1 096,37 грн 3 % річних, 3 300,00 грн інфляційних збитків, а також 3 028,00 грн судового збору. При викладених обставинах, господарський суд дійшов висновку про те, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми ст. 1212 ЦК України.
Суд першої інстанції дійшов такого висновку, з підстав які вбачаються з матеріалів справи. Зокрема, матеріалами справи підтверджено та не заперечується сторонами: факт укладення сторонами договору поставки №8 від 20.04.2023; факт поставки відповідачем та отримання позивачем обладнання на підставі Специфікації та видаткової накладної №РН-0000004 від 19.05.2023 на суму 670 000,00 грн.; факт 100% передоплати позивачем в сумі 670 000,00 грн, згідно з виставленим відповідачем рахунку №СФ-0000004 від 20.04.2023, відповідно до платіжної інструкції №952 від 11.05.2023; факт повернення позивачем відповідачу обладнання за документом про повернення №1 від 07.06.2023 на суму 670 000,00 грн. та факт постачання відповідачем позивачу іншого обладнання на суму 520 000,00 грн. відповідно до видаткової накладної №РН-0000006 від 08.06.2023, рахунку - фактури №СФ-0000013 від 08.06.2023 та товарно-транспортної накладної №6 від 08.06.2023.
Отже, відповідач здійснив поставку товару на загальну суму 520 000,00 грн на підставі видаткової накладної №РН-0000006 від 08.06.2023, а позивач здійснив оплату в сумі 670 000,00 грн в рамках договору поставки, різниця становить 150 000,00 грн.
Вказані обставини не оспорюються відповідачем, та були відображені, зокрема, в його податковому обліку, а саме: відповідачем був складений та зареєстрований розрахунок корегування кількісних та вартісних показників №1 від 07.06.2023 до податкової накладної №1 від 11.05.2023, згідно з квитанцією про реєстрацію №9137582107 від 07.06.2023 (а.с. 30-31). В якій міститься від'ємне значення обсягу постачання та, відповідно, й суми скорегованого податного зобов'язання щодо товару, зазначеного в накладній на повернення №1 від 07.06.2023 на суму 670 000,00 грн (а.с. 24).
Таким чином, суд дійшов вірного висновку, що після повернення товару на 670 000 грн. та поставки товару на 520 000 грн. у відповідача залишилися 150 000 грн. без будь якої правової підстави.
Питання збереження майна без правової підставі регулюються саме положеннями статті 1212 Цивільного кодексу України. Проте, як вірно було встановлено судом, позивач помилково вважав, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню ч.1 ст. 612 та ч.2 ст. 693 Цивільного кодексу України.
В той же час, випадки, передбачені ч.1 ст. 612 та ч.2 ст. 693 Цивільного кодексу України та безпідставно набуте майно мають різну правову природу і підпадають під різне нормативно-правове регулювання. Втім, на відміну від ч.1 ст. 612 та ч.2 ст. 693 Цивільного кодексу України, для стягнення яких підлягає доведенню наявність складу правопорушення, для висновків про наявність підстав для повернення безпідставно набутих коштів є встановлення обставин набуття або збереження майна за рахунок іншої особи (потерпілого) та те, що набуття або збереження цього майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
Таким чином, суд першої інстанції вірно визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, надав належну правову оцінку доводам і доказам сторін та , вирішив спір по суті.
Щодо ствердження апелянта про порушення судом першої інстанції принципу диспозитивності, апеляційни суд зауважує, що відповідно до вимог статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
У статті 6 Конвенції закріплено принцип доступу до правосуддя.
Стаття 13 Конвенції гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ вважають здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
Статтею четвертою ГПК України передбачене право юридичних осіб на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням..
З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. При цьому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, суди повинні зважати і на його ефективність в контексті статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави- учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Оскільки положення Конституції України мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушене цивільне право чи інтерес підлягає судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають ураховувати його ефективність. Це означає лише те, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України і цей перелік не є вичерпним, про що прямо зазначено у вказаній статті.
Відповідно до частини третьої статті 2 ГПК України однією із засад (принципів) господарського судочинства є диспозитивність.
Згідно зі статтею 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Частинами першою, третьою статті 236 ГПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим та має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно частини другої статті 237 ГПК України при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.
Викладене свідчить, що принцип диспозитивності покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять учасники спірних правовідносин. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача та позов має чітко виражену ціль, яка втілюється у формі позовних вимог, що їх викладає позивач у позовній заяві.
Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.
Відповідно, право особи звернутися до суду з самостійно визначеними позовними вимогами узгоджується з обов'язком суду здійснити розгляд справи в межах таких вимог.
Відповідно до пунктів 4, 5 частини третьої статті 162 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них, а також виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову. З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Відповідно до частини третьої статті 46 Господарського процесуального кодексу України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.
На відміну від викладеного, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17).
Посилання позивача у позовній заяві на норми права, які не підлягають застосуванню в цій справі, не є підставою для відмови в задоволенні позову, оскільки суд при вирішенні справи враховує підставу (обґрунтування) та предмет позовних вимог.
Підставою позову є фактичні обставини, що наведені в заяві, тому зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.
Таким чином, визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії, заява № 48778/99).
У статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено завдання суду при здійсненні правосуддя та вказано, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
У статті 236 ГПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus ). Активна роль суду в судовому процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
При вирішенні судового спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, а ніж закон. Більш того, виходячи з положень ГПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.
Тому, обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципуnovit curia.
При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
Тобто суд, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) та від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19, від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21) зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку із цим суд, з'ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
У разі неправильної кваліфікації позивачем змісту правовідносин не можуть наступати негативні для позивача наслідки, навіть за формальних підстав, тому що за змістом статті 14 ЦПК України мають значення вимоги та докази, на яких суд ґрунтує своє рішення. Помилка у визначенні правової природи юридичних фактів, здійсненої позивачами, не має істотного значення. Неправильна юридична інтерпретація фактів не може позбавити сторону в праві на судовий захист права, інакше порушується фундаментальне право особи на справедливий суд.
Суд, який розглядає справу, має право і зобов'язаний самостійно визначити та кваліфікувати правовідносини, які виникли між сторонами, та застосувати відповідну норму права чи закон, який регулює спірні правовідносини.
Враховуючи, що всі істотні обставини справи судом першої інстанції встановлені, відповідно .й спірні правовідносини кваліфіковані вірно.
Крім того, позивачем також заявлено до стягнення з відповідача 1 096,37 грн 3 % річних, 3 300,00 грн інфляційних збитків за період з 24.05.2024 по 21.08.2024.
Частиною 2 ст. 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом ст. 625, ст. 1212 ЦК України положення ст. 625 цього Кодексу поширюють свою дію на всі види грошових зобов'язань, а тому в разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей нараховуються 3% річних від простроченої суми відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Така правова позиція Великої Палати Верховного Суду викладена в постанові від 10.04.2018 у справі №910/10156/17.
Тобто, правовідносини, в яких виникло зобов'язання повернути позивачу безпідставно отримані чи збережені грошові кошти, є грошовим зобов'язанням, а тому відповідно на нього можуть нараховуватися інфляційні втрати та 3% річних на підставі ч. 2 ст. 625 цього Кодексу.
Перевіривши розрахунок 3% річних та інфляційних втрат, суд встановив, що такий розрахунок є правильним та відповідає вимогам чинного законодавства.
Зобов'язання повернути безпідставно набуте майно виникає в особи безпосередньо з норми ст. 212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Виконати таке зобов'язання особа повинна відразу після того, як безпідставно отримала майно або як підстава такого отримання відпала. Із цього моменту виникає передбачений ч. 2 ст. 625 ЦК України обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми.
За таких умов, відсутні підстави для зміни чи скасування оскаржуваного рішення.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів відхиляє доводи апелянта, наведені ним у апеляційній скарзі, як необґрунтовані та такі, що не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи в апеляційному порядку.
Порушень або неправильного застосування судом норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлено.
Враховуючи зазначене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що доводи скаржника, наведені ним в апеляційній скарзі, свого підтвердження не знайшли, не спростовують мотивів та висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, у зв'язку з чим, відхиляються судом апеляційної інстанції, а тому відсутні підстави для зміни чи скасування рішення суду.
Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги на підставі положень ст. 129 ГПК України покладаються на її заявника.
Керуючись статтями 123, 124, 126, 129, 244, 269, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу Приватного підприємства "АЛЕКСЗЕРНОТЕХНІКА" на рішення Господарського суду Кіровоградської області від 12.12.2024 у справі № 912/2165/24 залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Кіровоградської області від 12.12.2024 у справі № 912/2165/24 залишити без змін.
Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Приватного підприємства "АЛЕКСЗЕРНОТЕХНІКА".
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя В.Ф.Мороз
Суддя А.Є.Чередко
Суддя Ю.Б.Парусніков