29 вересня 2025 року
м. Київ
справа №320/44375/23
адміністративне провадження № К/990/34634/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Соколова В. М., суддів: Загороднюка А. Г., Єресько Л. О., перевіривши касаційну скаргу Міністерства юстиції України на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2025 року у справі №320/44375/23 за позовом Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату при Міністерстві юстиції України, Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції м. Києва про визнання протиправними скасування рішень та наказів, зобов'язання вчинити дії,
Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 звернулася до Київського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просила:
- визнати протиправним і скасувати рішення Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату при Міністерстві юстиції України від 26 вересня 2023 року №1;
- визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2023 року № 3635/5 "Про анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю, виданого на ім'я ОСОБА_1 ";
- визнати протиправним і скасувати наказ Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 01 листопада 2023 року № 1534/6 "Про припинення нотаріальної діяльності приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 ";
- зобов'язати Міністерство юстиції України, Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) відновити становище, що існувало до видачі незаконних наказів, шляхом поновлення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 у відомостях Єдиного реєстру нотаріусів, надання доступу до єдиних державних реєстрів, що функціонують у системі Міністерства юстиції України для вчинення і виконання обов'язків, передбачених Законом України "Про нотаріат" та вчинити всі необхідні дії для відновлення.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 22 січня 2024 року відмовлено в задоволенні позову приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2025 року апеляційну скаргу приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 22 січня 2024 року скасовано.
Прийнято нове рішення, яким позовні вимоги приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату при Міністерстві юстиції України від 26 вересня 2023 року № 1.
Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2023 року № 3635/5 "Про анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю, виданого на ім'я ОСОБА_1".
Визнано протиправним та скасовано наказ Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 01 листопада 2023 року № 1534/6 "Про припинення нотаріальної діяльності приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 ".
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із оскаржуваним судовим рішенням, Міністерство юстиції України звернулося до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» з касаційною скаргою.
Ухвалами Верховного Суду від 29 травня 2025 року, від 01 липня 2025 року, від 06 серпня 2025 року касаційну скаргу Міністерства юстиції України повернуто скаржнику.
Скаржник вчетверте звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
04 вересня 2025 року ухвалою Верховного Суду визнано неповажними причини пропуску Міністерством юстиції України строку на касаційне оскарження та залишено без руху касаційну скаргу з наданням строку для усунення виявлених недоліків касаційної скарги шляхом подання заяви із зазначенням підстав для поновлення строку на касаційне оскарження з відповідними обґрунтуваннями і доказами; та уточненої касаційної скарги із зазначенням підстав для касаційного оскарження судових рішень, з чітким посиланням на пункти частини четвертої статті 328 КАС України, що саме є підставою для касаційного оскарження та з наданням обґрунтувань.
12 вересня 2025 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» на виконання ухвали про залишення касаційної скарги без руху надійшла уточнена касаційна скарга та клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження.
В уточненій касаційній скарзі скаржник в обґрунтування підстав касаційного оскарження посилається на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України та вказує про необхідність відступлення від висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2022 року у справі №240/4296/21.
Перевіривши указані доводи скаржника, Верховний Суд звертає увагу, що відступленням від висновку слід розуміти або повну відмову Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизацію попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (п. 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, провадження № 11-377апп18).
Тобто у касаційній скарзі скаржник має зазначити, що існуючий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього слід відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин його справи.
Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 15 вересня 2020 року у справі № 5017/1221/2012 указала, що необхідність відступу має виникати з певних визначених об'єктивних причин, такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані. Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни в правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.
Отже, необхідність відступу від правової позиції Верховного Суду повинна мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.
Верховний Суд наголошує, що основним завданням Верховного Суду відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є забезпечення сталості та єдності судової практики. Відтак, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об'єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Однакове й уніфіковане застосування правових норм зумовлює загальнообов'язковість і передбачуваність закону, рівність перед законом і правову визначеність, яка є складовою верховенства права. На цьому акцентувала увагу Консультативна рада європейських суддів (КРЄС) у Висновку № 20 (2017) про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону.
Проаналізувавши мотиви скаржника стосовно необхідності відступу від висновків Верховного Суду, викладених у справі № 240/4296/21, Верховний Суд дійшов висновку про те, що вони не містять фундаментальних обґрунтувань щодо підстав для відступу від правових позицій, викладених у вказаних постановах суду касаційної інстанції, при цьому касатор фактично не погоджується із правовою позицією, висловленою Верховним Судом у наведених постановах, а його доводи зводяться до власного суб'єктивного тлумачення характеру спірних правовідносин.
З огляду на зазначене, оскільки скаржник не обґрунтував наявності підстав для відступу від відповідних висновків, а саме не довів їх помилковість, неефективність, необґрунтованість, неузгодженість, Верховний Суд уважає відсутніми підстави для відступу від правових висновків, викладених у вищезазначених постановах Верховного Суду.
З огляду на це Суд уважає необґрунтованими посилання скаржника на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України як підставу касаційного оскарження.
Також в обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, зазначаючи, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 1, абзацу першого та десятого частини другої статті 5, підпункту "і" пункту 2 частини першої статті 12 Закону України "Про нотаріат" у взаємозв'язку із абзацами другим, шостим та дев'ятим пункту 4 Порядку № 1904/5, пунктом 1 розділу І, пунктом 2 розділу ІІ, пунктами 2, 3, 5 розділу ІІІ, розділом VI, пунктами 1, 2 розділом XI, пунктом 1 розділу XII Правил, пунктом 4 Положення №923, підпунктом 5 пункту 22 Положення №923.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен обґрунтувати в чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права.
Зазначена скаржником норма права, щодо неправильного застосування якої відсутній висновок Верховного Суду, повинна врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо її застосування ставилося перед судами попередніх інстанцій у межах підстав позову (наприклад, з точки зору порушення її відповідачем), але суди таким підставам позову не надали оцінки у судових рішеннях, - що може бути визнано як допущення судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права, або надали, як на думку автора касаційної скарги, неправильно.
Зі змісту пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України слідує, що вказана підстава спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню адміністративними судами під час вирішення спору.
Оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а і визначення норми (норм) права, що потребує висновку, підстав необхідності такого висновку у подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми, т.і.), а також зазначення, у чому, на думку заявника, полягає неправильне застосування судами норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду.
Разом з цим, доводи скаржника щодо відсутності висновку Верховного Суду з питань застосування зазначених правових норм та відповідно потреби у такому висновку не пов'язані з наявністю колізій, можливістю неоднозначного тлумачення, їх різним застосування судами, натомість по своїй суті зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій за результатами розгляду.
Проте, до повноважень Верховного Суду не належить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто суб'єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.
З огляду на це Суд уважає необґрунтованими посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України як підставу касаційного оскарження.
Крім того, в обґрунтування права на касаційне оскарження скаржник вказує, що підставою касаційного оскарження судових рішень є підпункти «а», «в» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України та зазначає, що спір між сторонами стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, а також справа має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Питання права, які мають фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, можуть охоплювати правові явища, що є найбільш суттєвими для такої практики та формування її однаковості. До таких явищ можна віднести систематичне порушення державою норм матеріального та процесуального права які зачіпають інтереси великого кола осіб, що супроводжуються чималою кількістю оскарження таких рішень у подібних справах, тощо.
При цьому, скаржником не наведено обставин, які б свідчили про наявність у справі ознак її суспільної важливості або виняткового значення, а також не виділено особливо рідкісних, унікальних вимог, що дають підстави вважати, що вона має значення для уніфікованого розуміння та застосування права для сторін спору. Допустимість відкриття касаційного провадження, якщо справа становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для скаржника, зумовлена потребою забезпечення єдності судової практики. Йдеться про реалізацію принципів верховенства права та правової визначеності, рівності перед законом і судом з метою гарантування розумної передбачуваності судового рішення.
Тому, Судом не може бути прийнято до уваги посилання на існування обставин, визначених підпунктом «а» пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, оскільки скаржником не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб'єктів правовідносин.
Допустимість відкриття касаційного провадження, якщо справа становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для скаржника, також може бути зумовлена потребою забезпечення єдності судової практики.
Суд відхиляє твердження скаржника, що справа має виняткове значення для нього, оскільки вони не підтверджені належними доказами та не обґрунтовані обставинами, які б виділяли вимоги скаржника у цій справі в якусь особливу категорію спорів.
У касаційній скарзі не наведено обставин, які б свідчили про наявність у справі ознак її суспільної важливості, а також не виділено вимог, що дають підстави вважати, що вона має значення для уніфікованого розуміння та застосування права для сторін спору.
Скаржником не виконано вимоги ухвали Верховного Суду від 04 вересня 2025 року про залишення касаційної скарги без руху в частині визначення підстав та обґрунтувань підстав касаційного оскарження судових рішень.
В обґрунтування клопотання про поновлення строку скаржник вказує, що вперше з касаційною скаргою Міністерство юстиції України звернулося в межах строку на касаційне оскарження, чим підтвердила намір на оскарження судових рішень та позицію щодо незгоди з ними. Заявник наголошує, що неодноразово звертався до суду касаційної інстанції із касаційною скаргою, проте ухвалами Верховного Суду від 29 травня 2025 року, від 01 липня 2025 року, від 06 серпня 2025 року касаційні скарги повернуто скаржнику. Крім того заявник пояснив, що вперше касаційну скаргу було подано в межах строку на касаційне оскарження, а в подальшому із касаційною скаргою відповідач звертався до Верховного Суду без зайвих зволікань після отримання копій ухвал про повернення, заявник просить визнати поважними причини пропуску строку на касаційне оскарження, поновити процесуальний строк.
Також скаржник зазначає, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-ІХ з 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан. Враховуючи вищевикладене скаржник просить поновити строк на касаційне оскарження.
Оцінивши наведені скаржником обставини та обґрунтування причин пропуску строку, вирішуючи заяву скаржника про поновлення строку на касаційне оскарження колегія суддів виходить з наступного.
Суд повторно звертає увагу скаржника, що за змістом процесуального закону поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що оскаржує судове рішення та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, що підтверджені належними доказами.
Суд зауважує, що строк звернення до суду, як одна із складових гарантії «права на суд», може і має бути поновленим, лише у разі наявності достатніх на те поважних причин.
Поняття поважних причин пропуску процесуальних строків є оціночним, а його вирішення покладається на розсуд судді, суду.
Невиконання скаржником вимог процесуального закону щодо належного оформлення касаційної скарги, та як наслідок, повернення заявнику касаційної скарги не належать до об'єктивних обставин особливого і непереборного характеру, які можуть зумовити перегляд остаточного і обов'язкового судового рішення після закінчення строку його касаційного оскарження, а відтак не свідчить про наявність поважних підстав для поновлення цього строку.
Та обставина, що повернення касаційної скарги не позбавляє повторного звернення до суду не означає наявність у особи безумовного права оскаржувати судові рішення у будь-який момент після повернення вперше поданої касаційної скарги без урахування процесуальних строків, встановлених для цього, а у Суду - обов'язку поновлювати такий строк, у разі його пропуску, тим більш за відсутності поважних причин.
Першу касаційну скаргу Міністерства юстиції України, яка надійшла до суду касаційної інстанції 07 травня 2025 року, було повернуто ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2025 року. 16 червня 2025 року відповідачем повторно подано касаційну скаргу, однак ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2025 року касаційну скаргу повернуто на підставі пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України. 09 липня 2025 року відповідачем втретє подано до суду касаційної інстанції скаргу, яка ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2024 року повернута з підстав її невідповідності вимогам пункту 4 частини п'ятої статті 332 КАС України. У вказаних ухвалах роз'яснено право скаржника на повторне звернення із касаційною скаргою до суду касаційної інстанції.
Суд звертає увагу скаржника, що в ухвалах Верховного Суду про повернення касаційної скарги скаржнику було роз'яснено, що з урахуванням змін до КАС України, які набрали чинності 08 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження або їх некоректне (помилкове) визначення, або визначення безвідносно до предмета спору у конкретній справі, у якій подається касаційна скарга, унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.
Однак при поданні повторних касаційних скарг скаржником не взято до уваги роз'яснення щодо вимог, яким має відповідати касаційна скарга в частині визначення підстав касаційного оскарження, визначених пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України.
Водночас, у заяві про поновлення строку на касаційне оскарження скаржник не зазначає обставин, які позбавляли його можливості привести свою касаційну скаргу у відповідність до статті 330 КАС України. При цьому, такі дії залежали виключно від скаржника.
Ураховуючи обставини справи, зазначену скаржником причину пропуску строку на касаційне оскарження не можна вважати поважною, тобто такою, що не залежала від волевиявлення особи, яка оскаржує судове рішення, і пов'язана з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, що підтверджені належними доказами.
Частина друга статті 44 КАС України покладає на учасників справи обов'язок добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Наведеними положеннями КАС України чітко окреслено характер процесуальної поведінки, який зобов'язує учасників справи діяти сумлінно, тобто проявляти добросовісне ставлення до наявних у них прав і здійснювати їх реалізацію таким чином, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без суттєвих затримок та зайвих зволікань) виконання своїх обов'язків, встановлених законом або судом, зокрема щодо дотримання строку звернення до суду.
Тобто особа, яка зацікавлена у поданні касаційної скарги, мусить вчиняти усі можливі та залежні від неї дії, цілком використовувати наявні засоби та можливості, передбачені законодавством. Отже, учасники процесу мають діяти вчасно та в належний спосіб, вони не мають допускати затримки та невиправданого зволікання під час виконання своїх процесуальних обов'язків.
Для цього учасник справи як особа, зацікавлена у поданні відповідного процесуального документа повинен вчиняти усі можливі та залежні від нього дії, використовувати у повному обсязі наявні засоби та можливості, передбачені законодавством.
Також згідно з частиною першою статті 45 КАС України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами.
Особа, яка заявляє відповідне клопотання, згідно з частиною першою статті 77 КАС України повинна навести доводи і подати докази на підтвердження того, що пропуск такого строку дійсно пов'язаний з об'єктивно непереборними обставинами чи істотними перешкодами.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2020 року у справі № 9901/32/20 виснувала, що інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб'єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв'язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб'єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов'язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.
Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Поважними причинами слід розуміти лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулася із адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.
Наведене дає підстави для висновку, що поновлення встановленого процесуальним законом строку здійснюється судом у виняткових, особливих випадках й лише за наявності обставин об'єктивного і непереборного характеру (підтверджених доказами), які істотно ускладнили або унеможливили своєчасну реалізацію права на звернення до суду.
Суд звертає увагу на те, що дотримання строків звернення до адміністративного суду є однією з умов дисциплінування учасників публічно-правових відносин, якщо ці відносини стали спірними.
Необхідно зауважити на тому, що інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Також, суд вважає за необхідне зазначити, що обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя (Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011). Такі обмеження направленні на досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулюють учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків та поважати права та інтереси інших учасників правовідносин.
Законодавче обмеження строку оскарження судового рішення, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах.
Таким чином наведені скаржником причини пропуску строку касаційного оскарження судових рішень не дають достатніх і переконливих підстав визнання поважними причин пропуску такого строку та його поновлення.
Верховний Суд звертає увагу скаржника, що, вирішуючи питання поновлення строку касаційного оскарження, суд оцінює дотримання строків звернення до суду не тільки на час подачі первісної касаційної скарги, а й з урахуванням усього проміжку часу до постановлення відповідної ухвали про поновлення або відмову у поновленні таких строків.
При цьому, суд касаційної інстанції ураховує тривалість пропущеного скаржником строку на оскарження постанови суду апеляційної інстанції та обставини пропуску строку звернення до суду, які залежали виключно від волевиявлення скаржника. Непереборних обставин скаржником не наведено, а Судом не встановлено.
Суд уважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтованою пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», пункт 53 рішення ЄСПЛ від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України»).
У рішенні від 18 жовтня 2005 року у справі «МШ «Голуб» проти України» ЄСПЛ зазначив, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання.
Отже, за практикою ЄСПЛ, застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду. І навпаки, безпідставне поновлення таких строків свідчить про порушення принципу правової визначеності.
Враховуючи вищенаведене, Верховний Суд приходить до висновків, що наведені у заяві скаржника обставини не можуть слугувати підставою для поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження.
Скаржнику було роз'яснено, що з урахуванням змін до КАС України, які набрали чинності 08 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження або їх некоректне (помилкове) визначення, або визначення безвідносно до предмета спору у конкретній справі, у якій подається касаційна скарга, унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.
Таким чином, скаржником не виконано вимоги ухвали Верховного Суду від 04 вересня 2025 року в частині подання клопотання із зазначенням інших підстав для поновлення строку на касаційне оскарження з відповідними обґрунтуваннями та доказами причин пропуску такого строку не усунуто.
Пунктом 4 частини першої статті 333 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на касаційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку касаційного оскарження, визнані судом неповажними.
З огляду на зазначене колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для відмови у відкритті касаційного провадження.
Керуючись пунктом 4 частини першої статті 333 КАС України,
Визнати неповажними підстави для поновлення строку касаційного оскарження та відмовити у задоволенні заяви Міністерства юстиції України про поновлення строку на касаційне оскарження постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2025 року у справі №320/44375/23.
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Міністерства юстиції України на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 квітня 2025 року у справі №320/44375/23 за позовом Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату при Міністерстві юстиції України, Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції м. Києва про визнання протиправними скасування рішень та наказів, зобов'язання вчинити дії.
Копію цієї ухвали разом із касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В. М. Соколов
Судді А. Г. Загороднюк
Л. О. Єресько