23 вересня 2025 рокуЛьвівСправа № 460/8754/25 пров. № А/857/29595/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді Шавеля Р.М.,
суддів Довгої О.І. та Шинкар Т.І.,
з участю секретаря судового засідання - Василюк В.Б.,
а також сторін (їх представників):
від позивача - Пилипчук Л.М.;
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу представника адвоката Пилипчук Лесі Мінівни, діючої на підставі ордеру на надання правничої допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , на ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 07.07.2025р. про залишення без розгляду позовної заяви представника адвоката Пилипчук Лесі Мінівни, діючої на підставі ордеру на надання правничої допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення, здійснити перерахунок і виплату грошового забезпечення із застосуванням відповідного прожиткового мінімуму для працездатних осіб (в частині вимог) (суддя суду І інстанції: Щербаков В.В., час та місце постановлення ухвали суду І інстанції: 07.07.2025р., м.Рівне, дата складання повної ухвали суду І інстанції: не зазначена),-
Оскаржуваною ухвалою Рівненського окружного адміністративного суду від 07.07.2025р. визнано неповажними підстави для поновлення строку звернення до суду; залишено без розгляду позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинення певних дій - в частині позовних вимог за період з 19.07.2022р. по 30.08.2023р. (а.с.81-83).
Не погодившись із вказаною ухвалою, її оскаржила представник адвокат Пилипчук Л.М., діюча на підставі ордеру на надання правничої допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , яка в апеляційній скарзі просить ухвалу суду скасувати та направити справу в суд першої інстанції для продовження судового розгляду, покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що в своїй сукупності призвело до помилкового залишення позову без розгляду (а.с.91-94).
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що згідно норм діючого законодавства станом на 30.06.2023р. строк звернення до суду із розглядуваним позовом не застосовувався.
В період з 01.07.2023р. по 30.08.2023р. позивач проходив військову службу; достовірну та документально підтверджену інформацію про належні виплати отримав лише в травні 2025 року, після чого невідкладно звернувся до суду із розглядуваним позовом.
Просить врахувати під час розгляду апеляційної скарги практику касаційного суду з викладеного питання, зокрема, постанову Верховного Суду від 21.03.2025р. у справі № 460/21394/23.
Інший учасник справи не подав до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, визначеного в ухвалі про відкриття апеляційного провадження, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача на підтримання поданої скарги, перевіривши матеріали справи та апеляційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення, з наступних підстав.
Як слідує з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 .
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 256 від 30.08.2023р. майора ОСОБА_1 , начальника відділення збору інформації, виключено з 30.08.2023р. зі списків особового складу та усіх видів забезпечення в зв'язку з вибуттям до нового місця служби (а.с.29 і на звороті).
01.05.2025р. та 02.05.2025р. представник позивача звернувся до Військової частини НОМЕР_1 та Військової частини НОМЕР_2 (на фінансовому забезпеченні якої перебуває Військова частина НОМЕР_1 ) із запитами щодо надання інформації та відповідних довідок стосовно: нарахування та виплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період проходження служби з 01.12.2015р. по 30.08.2023р., із зазначенням встановленого місяця підвищення доходу (базового місяця); підтвердження виплати з 01.03.2018р. індексації-різниці згідно з абз.4 та 6 п.5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затв. постановою Кабінету Міністрів /КМ/ України № 1078 від 17.07.2003р.; зміни грошового забезпечення ОСОБА_1 з 29.01.2020р. по 30.08.2023р., з урахуванням посадового окладу, окладу за званням (та інших видів грошового забезпечення), виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом про Державний бюджет України, починаючи з 01.01.2020р.; нарахування грошового забезпечення (з зазначенням всіх складових грошового забезпечення) ОСОБА_1 , починаючи з 01.01.2018р., і по день виключення зі списків особового складу частини (30.08.2023р.) (а.с.30, 31).
Згідно відповіді Військової частини НОМЕР_2 за № 39/1077 від 07.05.2025р. та виданих довідок № 39/1078/2 від 07.05.2025р., № 39/1078/2 від 07.05.2025р. за період з 01.12.2015р. по 30.11.2018р. індексація позивачу не нараховувалася та не виплачувалася; індексація грошового забезпечення за період з березня 2018 року по грудень 2022 року нараховувалася та виплачувалася з урахуванням базового місяця - березень 2018 року, при цьому обчислення такої відповідно до абз.4 та 6 п.5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затв. постановою КМ України № 1078 від 17.07.2003р., не здійснювалося (а.с.32-49).
19.05.2025р. (згідно з відомостями реєстраційної позначки суду першої інстанції) представник адвокат Пилипчук Л.М., діюча на підставі ордеру на надання правничої допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , звернулася до суду із позовом, в якому просила:
поновити строк звернення до суду із розглядуваним позовом;
визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період із 01.12.2015р. по 28.02.2018р. включно із урахуванням іншого, ніж січень 2008 року, як місяця, з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця);
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015р. по 28.02.2018р. (включно) із застосуванням базового місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення січня 2008 року;
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації-різниці грошового забезпечення за період з 01.03.2018р. по 30.08.2023р. включно;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію різницю грошового забезпечення за період із 01.03.2018р. по 30.08.2023р. включно в розмірі 4030 грн. 35 коп. на місяць та виплатити із одночасною компенсацією сум податку на доходи фізичних осіб /ПДФО/;
визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо нездійснення перерахунку та невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 29.01.2020р. по 30.08.2023р. з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня календарного року Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік», Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» та Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік»;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 провести перерахунок та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 29.01.2020р. по 31.12.2020р. з урахуванням посадового окладу та окладу за спеціальним званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» на 01.01.2020р. та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п.4 постанови КМ України № 704 від 30.08.2017р. «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» та додаткових видів грошового забезпечення, розмір яких визначається виходячи з посадового окладу та окладу за спеціальним званням, а виплату здійснити з урахуванням раніше виплачених сум;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 провести перерахунок та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2021р. по 31.12.2021р. з урахуванням посадового окладу та окладу за спеціальним званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» на 01.01.2021р. та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п.4 постанови КМ України № 704 від 30.08.2017р. «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» та додаткових видів грошового забезпечення, розмір яких визначається виходячи з посадового окладу та окладу за спеціальним званням, а виплату здійснити з урахуванням раніше виплачених сум;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 провести перерахунок та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2022р. по 31.12.2022р., з урахуванням посадового окладу та окладу за спеціальним званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» на 01.01.2022р. та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п.4 постанови КМ України № 704 від 30.08.2017р. «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» та додаткових видів грошового забезпечення, розмір яких визначається виходячи з посадового окладу та окладу за спеціальним званням, а виплату здійснити з урахуванням раніше виплачених сум;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 провести перерахунок та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01.01.2023р. по 30.08.2023р. з урахуванням посадового окладу та окладу за спеціальним званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» на 01.01.2023р. та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п.4 постанови КМ України № 704 від 30.08.2017р. «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» та додаткових видів грошового забезпечення, розмір яких визначається виходячи з посадового окладу та окладу за спеціальним званням, а виплату здійснити з урахуванням раніше виплачених сум (а.с.1-17, 18-22).
Згідно ухвали суду від 21.05.2025р. відкрито провадження у справі, а також вирішено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (а.с.55 і на звороті).
Ухвалою суду від 03.07.2025р. залишено позовну заяву представника адвоката Пилипчук Л.М., діючої на підставі ордеру на надання правничої допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , без руху та надано останній строк для усунення виявлених недоліків, зокрема, шляхом подання заяви про поновлення строку звернення до суду з розглядуваним позовом та доказів поважності причин його пропуску (а.с.65-66).
На виконання вказаної ухвали 03.07.2025р. за допомогою системи «Електронний суд» представник позивача скерувала до суду заяву про поновлення строку звернення до суду, в якій виклала судову практику вирішення спірного питання, обґрунтувала неможливість застосування строків до вимог до 30.06.2023р.; за період з 01.07.2023р. по 30.08.2023р. покликалася на перебування позивача на військовій службі, і отримання в травні 2025 року достовірної інформації про обсяг і характер виплачених йому сум (а.с.67-70).
Постановляючи спірну ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що позивач виключений зі списків особового складу відповідача 30.08.2023р., відтак, на момент виключення чинною була норма, яка обмежує строк звернення до суду трьома місяцями з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Також згідно витягу із наказу відповідач повідомив позивача про нараховані та виплачені йому суми.
Суд повторно визнав безпідставними посилання позивача на те, що про порушення своїх прав щодо отримання грошового забезпечення в належному розмірі він дізнався лише з листа відповідача, оскільки отримання позивачем цього листа не змінює момент, з якого він повинен був дізнатись про порушення своїх прав (аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у справі № 420/27878/24 у постанові від 24.12.2024р.).
Крім того, отримуючи саме такий розмір грошового забезпечення, сторона позивача не могла не знати про порушення своїх прав та охоронюваних законом інтересів. При цьому, позивач в цей проміжок часу взагалі не звертався до відповідача за відповідними роз'ясненнями чи з претензіями стосовно такого розміру виплати, у зв'язку з чим допустив тривалу бездіяльність.
Тобто, за вирішенням трудового спору позивач звернувся до суду з пропущенням строку звернення, встановленого ст.233 КЗпП України.
При цьому, до 19.07.2022р. строки звернення до суду із розглядуваними позовними вимогами не застосовувалися, тому позивач без поважних причин пропустив строк звернення до суду в частині позовних вимог за період з 19.07.2022р. по 30.08.2023р.
Колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для залишення позову в частині вимог за період з 19.07.2022р. по 30.08.2023р., виходячи з таких міркувань.
Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Реалізація порушеного чи оспорюваного права відбувається шляхом пред'явлення позову у формі позовної заяви до суду першої інстанції.
Процесуальна природа та призначення строків звернення до суду зумовлюють при вирішенні питання їх застосування до спірних правовідносин необхідність звертати увагу не лише на визначені в нормативних приписах відповідних статей загальні темпоральні характеристики умов реалізації права на судовий захист - строк звернення та момент обчислення його початку, але й природу спірних правовідносин щодо захисту прав, свобод та інтересів, у яких особа звертається до суду.
Визначення строку звернення до адміністративного суду в системному зв'язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб'єкта владних повноважень в адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом установленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії в часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв'язку з таким скасуванням. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб'єкта владних повноважень.
Питання залишення позову без розгляду з підстав пропуску строку звернення до суду без поважних причин врегульовані діючим процесуальним законом.
В статті 123 КАС України визначено наслідки пропущення строків звернення до адміністративного суду.
У разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку (ч.1).
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву (ч.2).
Системний аналіз положень ст.123 КАС України дає підстави для висновку, що звернення до адміністративного суду з позовом після закінчення строків, установлених законом, не має безумовним наслідком повернення позовної заяви.
Так, статтею 123 КАС України передбачено, що передумовою настання відповідних наслідків для позивача є надання можливості останньому подати заяву про поновлення пропущеного строку в разі її неподання, або ж вказати інші причини поважності пропущеного строку, аніж ті, які були зазначені в первинній заяві про поновлення строку та визнані судом неповажними.
Отже, вказані правила процесуального закону щодо надання можливості позивачу подати заяву про поновлення пропущеного строку або вказати інші причини поважності пропущеного строку, слід застосовувати як на стадії відкриття провадження у справі, так і на стадії розгляду справи після відкриття провадження у справі (ч.ч.3 і 4 ст.123 КАС України).
На неможливість залишення позовної заяви без розгляду з підстав пропуску строку звернення до суду без надання позивачеві можливості заявити клопотання про поновлення такого строку Верховний Суд указував у постановах від 11.02.2021р. у справі № 140/2046/19, від 10.06.2020р. у справі № 620/1715/19, від 23.09.2020р. у справі № 640/5645/19, від 03.12.2020р. у справі № 817/660/18, від 17.03.2021р. у справі № 160/3092/20, від 18.03.2021р. у справі № 640/23204/19, від 20.04.2021р. у справі № 640/17351/19, від 14.07.2022р. у справі № 380/10649/21, від 09.06.2022р. у справі № 160/15960/20, від 05.05.2022р. у справі № 420/6134/21, від 31.10.2023р. у справі № 140/2568/22.
Отже, норми КАС України допускають ймовірність виявлення судом факту недотримання строку звернення до суду і після відкриття провадження у справі, внаслідок чого позов може бути залишений без розгляду.
Разом з цим, положення КАС України однозначно закріплюють, що у випадку встановлення судом факту пропуску позивачем строку звернення до суду з позовом, такій особі гарантується надання часу для подання заяви про поновлення строку звернення до суду з позовом із наданням доказів поважності причин його пропуску. При цьому, забезпечення реалізації такого права не залежить від інстанції суду, який виявив факт пропуску строку, оскільки такий факт може бути виявлений не лише до відкриття провадження у справі, але й на більш пізніх стадіях судового процесу.
Колегія суддів вважає, що питання причин пропуску строку звернення до суду з позовом, у випадку, коли суд встановив, що такий пропущено позивачем, в обов'язковому порядку має бути з'ясовано судом. У будь-якому випадку позивач має бути обізнаний про виникнення у суду питання щодо дотримання ним строку звернення до суду з позовом задля забезпечення реальної можливості спростувати факт пропуску строку або довести наявність підстав для його поновлення.
В розглядуваному випадку суд першої інстанції вжив заходи щодо надання можливості позивачу звернутися із відповідною заявою про поновлення пропущеного строку із зазначенням причин пропуску строку, що стверджується постановленою ухвалою від 03.07.2025р. про залишення позову без руху (а.с.65-66) та заявою представника позивача про поновлення процесуального строку (а.с.67-70).
Аналізуючи порядок обчислення строку звернення до суду, висвітлений у заяві про поновлення строку звернення до суду та ухвалі суду про залишення без розгляду позовної заяви (в частині), колегія суддів звертає увагу на таке.
Згідно усталеної судової практики поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
При вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду також необхідно чітко диференціювати поняття «дізнався» та «повинен був дізнатись».
Так, під поняттям «дізнався» необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів.
Поняття «повинен був дізнатися» необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені (постанова Верховного Суду від 21.02.2020р. у справі № 340/1019/19).
У частині дотримання позивачем строків звернення до суду із розглядуваним позовом колегія суддів висновується тим, що заявлені позовні вимог стосуються нарахування та виплати індексації грошового забезпечення, що входить до складу грошового забезпечення військовослужбовця.
Відповідно ст.122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами (ч.1).
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч.2).
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч.3).
Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (ч.5).
Водночас, у зазначених положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (грошового забезпечення) у разі порушення законодавства про оплату праці.
Відповідно до абз.1 ст.3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно ст.4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Відповідно до ч.2 ст.233 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
У пункті 2.3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України № 9-рп/2013 від 15.10.2013р. зазначено про те, що спір щодо стягнення невиплачених власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, є трудовим спором, пов'язаним з недотриманням законодавства про оплату праці. В разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.
Конституційний Суд України при тлумаченні норми ст.233 КЗпП України виходить з того, що право на отримання заробітної плати повинно бути гарантоване незалежно від строку. Таким чином, у цій статті КЗпП України встановлена додаткова гарантія для осіб, що звертаються до суду з вимогами про стягнення заробітної плати.
Отже, строки звернення до суду із позовом про нарахування та виплату грошового забезпечення та його складових частин на період 01.12.2015р. по 19.07.2022р. не застосовувалися.
Законом України № 2352-IX від 01.07.2022р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» внесені зміни до норм КЗпП України.
Зокрема, частини 1 і 2 ст.233 КЗпП України викладені в новій редакції, згідно якої працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті (ч.1).
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116) (ч.2).
Згідно нової редакції ст.234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.
Закон України № 2352-ІХ від 01.07.2022р. не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності, тобто, його норми не мають зворотної дії в часі.
Отже, цей Закон містить норми прямої дії та поширює свою дію тільки на ті правовідносини, які виникли та існують після набрання ним чинності, зокрема, з 19.07.2022р.
Разом з тим, апеляційний суд наголошує, що Законом України від 30.03.2020р. № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» КЗпП України доповнено главою XIX такого змісту: « 1. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст.233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».
Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначених ст.233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.
Карантин в Україні, пов'язаний з COVID-19, діяв з 12.03.2020р. (постанова Уряду № 211 від 11.03.2020р.) та закінчився 30.06.2023р. (постанова Уряду № 651 від 27.06.2023р.).
У постанові від 21.03.2025р. у справі № 460/21394/23 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду дійшов висновку про те, що у разі якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії ст.233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19.07.2022р., та були припинені на момент чинності дії ст.233 КЗпП України, у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», то правове регулювання здійснюється так: правовідносини, які мають місце в період до 19.07.2022р., підлягають правовому регулюванню згідно з положенням ст.233 КЗпП України (у попередній редакції); у період із 19.07.2022р. підлягають застосуванню норми ст.233 КЗпП України (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»).
Підсумовуючи викладене, з урахуванням пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними ст.233 КЗпП України, почався 01.07.2023р.
Початок перебігу тримісячного строку для подання адміністративного позову (у частині вимог за період з 19.07.2022р. по 30.08.2023р.) слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум.
Водночас, будь-яких доказів того, що вказана інформація була отримана позивачем у момент його виключення зі списків особового складу військової частини (тобто, 30.08.2023р.) матеріали справи не містять.
Також аналіз витягу наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 256 від 30.08.2023р. вказує на те, що останній не містить достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених позивачу сум за спірний період. Доказів вручення позивачу інших документів про виплачені суми за спірні періоди матеріали справи не містять.
За таких умов твердження представника позивача про те, що про виплачені суми за спірні періоди позивач дізнався лише в травні 2025 року із відповіді відповідача на адвокатський запит не спростовано під час судового розгляду.
Додатково колегія суддів враховує, що позивач не звільнений з лав Збройний Сил України, продовжує проходження військової служби, що стверджується довідкою Військової частини НОМЕР_3 за № 101/1/361 від 14.05.2025р., а також є учасником бойових дій (а.с.23, 50).
У постанові Касаційного адміністративного суду від 29.11.2024р. у справі № 120/359/24 сформовано правовий висновок щодо застосування положень ст.ст.122 та 123 КАС України у правовідносинах, пропуск процесуального строку у яких пов'язаний саме з призовом по мобілізації до Збройних Сил України для виконання конституційного обов'язку із захисту суверенітету і незалежності держави.
Зокрема, проходження особою військової служби, призваною по мобілізації у Збройні Сили України, може бути підставою для поновлення строку звернення до суду з кількох причин, пов'язаних із особливим статусом військовослужбовців та характером їхньої служби:
1) обмеження доступу до правової допомоги: під час служби військовослужбовці можуть перебувати у віддалених, в тому числі й небезпечних місцях, де відсутній доступ до адвокатів чи інших правових ресурсів, що обмежує можливість своєчасного звернення до суду;
2) виконання обов'язків служби: військовослужбовці, особливо в умовах воєнного стану, часто перебувають у стані, коли фізично або психологічно неможливо займатися приватними справами, зокрема ініціювати судові спори;
3) фактор часу: участь військовослужбовця у довготривалих операціях, навчаннях або відрядженнях може унеможливити дотримання визначеного процесуальним законом строку для звернення до суду;
4) повага до особливого статусу військовослужбовців: враховуючи виконання військовослужбовцями важливої функції із захисту держави, законодавство та судова практика мають враховувати обставини, пов'язані з проходженням військової служби, як вагому підставу для поновлення строку;
5) обов'язок держави забезпечувати реалізацію принципу рівного доступу до правосуддя: проходження військової служби може суттєво ускладнити реалізацію особами цього права, а отже, з метою належного забезпечення зазначеного принципу, може визнаватися об'єктивною причиною пропуску процесуального строку.
В розрізі фактичних обставин справи представник позивача покликалася на проходження позивачем військової служби, однак зазначена обставина залишилася поза увагою суду.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про те, що позивачем пропущено строк звернення до суду в частині розглядуваних позовних вимог, а причини його пропуску, наведені представником позивача у заяві про поновлення процесуального строку (строку звернення до суду), є неповажними.
Частиною другою ст.6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
У низці рішень Європейського суду з прав людини, юрисдикцію якого в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежено державою, лише якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права.
Так, у справі «Мушта проти України» (Заява № 8863/06) від 18.11.2010р. в пункті 32 Європейський суд з прав людини нагадує, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями.
У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Ілхан проти Туреччини» зазначено, що правило встановлення обмежень звернення до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи (Ilhan v. Turkey № 22277/93).
Оцінюючи в сукупності вищезазначене, в суду першої інстанції були відсутні достатні та належні підстави для залишення без розгляду позову (в частині) в адміністративній справі № 460/8754/25 на підставі п.8 ч.1 ст.240 КАС України, а тому оскаржувана ухвала суду не відповідає вимогам закону.
З огляду на викладене, враховуючи приписи п.4 ч.1 ст.320 КАС України, колегія суддів приходить до переконливого висновку про те, що оскаржувана ухвала суду підлягає скасуванню, як винесена із порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного залишення позову без розгляду, із направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду справи.
Питання відшкодування апелянту понесених судових витрат за подання апеляційної скарги підлягає вирішенню згідно ст.ст.139, 143 КАС України судом першої інстанції за результатами кінцевого вирішення розглядуваного спору по суті.
Керуючись ст.139, ч.3 ст.243, ст.310, ст.312, п.4 ч.1 ст.320, ч.1 ст.321, ст.ст.322, 325, 329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу представника адвоката Пилипчук Лесі Мінівни, діючої на підставі ордеру на надання правничої допомоги від імені та в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити.
Ухвалу Рівненського окружного адміністративного суду від 07.07.2025р. про залишення позовної заяви без розгляду в адміністративній справі № 460/8754/25 - скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Головуючий суддя Р. М. Шавель
судді О. І. Довга
Т. І. Шинкар
Дата складання повного судового рішення: 29.09.2025р.