Дата документу 08.09.2025 Справа № 333/4054/24
Єдиний унікальний №333/4054/24 Головуючий в 1 інст. ОСОБА_1
Провадження №11-кп/807/902/25 Доповідач в 2 інст. ОСОБА_2
Категорія ст.199 КПК України
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Запорізького апеляційного суду в складі
головуючого ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі ОСОБА_5 ,
розглянула 08 вересня 2025 року в м.Запоріжжя в апеляційному порядку у відкритому судовому засіданні матеріали оскарження ухвали Вознесенівського районного суду м.Запоріжжя від 07 серпня 2025 року щодо
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м.Запоріжжя, громадянина України, який до затримання працював на посаді водія у ФОП « ОСОБА_7 », на утриманні малолітніх або неповнолітніх дітей немає, зареєстрований та фактично проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.111 КК України,
за участю захисника обвинуваченого - адвоката ОСОБА_8 ,
обвинуваченого ОСОБА_6 - в режимі відеоконференції з приміщенням ДУ «Запорізький слідчий ізолятор».
Обвинувачений ОСОБА_6 звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на ухвалу Вознесенівського районного суду м.Запоріжжя від 07 серпня 2025 року, якою задоволене клопотання прокурора про продовження строку дії запобіжного заходу щодо ОСОБА_6 та продовжений строк дії запобіжного заходу щодо останнього у виді тримання під вартою строком на 60 днів, а саме до 05 жовтня 2025 року включно.
Своє рішення суд першої інстанції мотивував наявністю ризиків, передбачених ч.1 ст.177 КПК України, та тим, що жоден з більш м'яких запобіжних заходів, не пов'язаних з триманням під вартою, не забезпечить належної поведінки обвинуваченого.
В апеляційній скарзі обвинувачений ОСОБА_6 просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та ухвалити нову, якою відмовити в задоволенні клопотання прокурора про продовження йому запобіжного заходу у виді тримання під вартою, та змінити йому запобіжний захід з тримання під вартою на альтернативний запобіжний захід, не пов'язаний з триманням під вартою.
В обґрунтування своєї скарги зазначає, що кримінальний процесуальний закон передбачає, що наявність кожного ризику повинна бути доведена та підтверджена конкретними доказами.
Вказує про те, що він понад рік перебуває під вартою, досудове розслідування давно завершилося, докази всі зібрані, справа перебуває в суді на розгляді, тому ризики, заявлені прокурором, якщо вони і існували, то вже давно втратили чинність.
Крім того, на думку апелянта, нічим не доведено твердження прокурора про те, що він може переховуватись від суду на окупованій території. Натомість, зазначає, що він тут народився, виріс, вивчився, створив родину, виховав сина в дусі патріотизму.
Посилається на сталі стосунки та відсутність у нього мети виїжджати з рідного краю.
Враховуючи викладене вважає, що наведені прокурором ризики є його припущенням.
Вважає, що тримання його під вартою є недоцільним та жорстоким, а посилання прокурора лише на тяжкість кримінального правопорушення, в якому його обвинувачують, не може бути підставою для тримання його під вартою.
Згідно з ухвалою суду, у провадженні суду, на стадії судового розгляду, знаходиться кримінальне провадження за №22024080000000566 від 03 квітня 2024 року стосовно ОСОБА_6 за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України.
Обвинувачений ОСОБА_6 утримується під вартою на підставі ухвали Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя, відповідно до якої продовжено ОСОБА_6 строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком до 12 вересня 2025 року включно.
У судовому засіданні прокурором заявлено клопотання про продовження строку тримання під вартою обвинуваченому ОСОБА_6 на 60 днів без визначення застави, яке мотивоване тим, що наявні беззаперечні ризики, передбачені ч.1 ст.177 КПК України, які дають достатні підстави вважати, що обвинувачений при обранні йому іншого запобіжного заходу може здійснити такі дії: переховуватися від суду, оскільки ОСОБА_6 обвинувачується у вчиненні особливо тяжкого злочину - державній зраді, вчиненій в умовах воєнного стану, був затриманий співробітниками УСБУ в Запорізькій області під час продовження реалізації свого злочинного умислу, направленого на виконання отриманих завдань від представника іноземної держави-держави-агресора рф з позивним « ОСОБА_9 ». Злочинні дії останнього, тривали близько місяця, що свідчить про умисний характер його діянь, направлених проти основ національної безпеки України, саме під час дії воєнного стану. Також слід врахувати, що ОСОБА_6 до затримання працював водієм-далекобійником, тобто має досвід та знання щодо маршрутів та місць перетину державного кордону, має знайомих серед інших осіб, які займаються міжнародними перевезеннями, тому зможе незаконно (без дозвільних документів) виїхати за межі території України. Наведене вочевидь свідчить про наявність обґрунтованого ризику, що обвинувачений будучи на більш м'якому запобіжному заході, може переховуватися від суду з метою уникнення кримінальної відповідальності, за вчинення особливо тяжкого злочину. Також, наявний ризик продовжити вчиняти кримінальне правопорушення, у якому обвинувачується, оскільки добровільно вчинив умисні дії, за яких обвинувачується у вчиненні особливо тяжкого злочину, має зв'язки з представником іноземної держави - держави-агресора рф, був затриманий органом досудового розслідування під час вчинення кримінального правопорушення. Крім того, зазначено, що вік та стан здоров'я обвинуваченого ОСОБА_6 дозволяє та не перешкоджає останньому перебувати у слідчому ізоляторі, обвинувачений має сталі соціальні зв'язки родину, до затримання офіційно працював у ФОП « ОСОБА_7 » водієм-далекобійником, однак вказані обставини не зупинили ОСОБА_6 вчинити дії на шкоду інтересам держави.
Обвинувачений та його захисник у судовому засіданні заперечували проти задоволення клопотання прокурора про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, зазначивши, що ризики, на які посилається прокурор, є необґрунтованими та не доведеними, обвинувачений має родину, постійне місце проживання, має ряд захворювань, немає можливості виїзду за кордон, а тому вважають, що можливо обрати ОСОБА_6 запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту за місцем його проживання, з покладенням обов'язку носити електронний засіб контролю.
Прокурор у судове засідання суду апеляційної інстанції не з'явився, про день, час та місце розгляду провадження повідомлений належним чином, клопотань про розгляд апеляційної скарги за його участю не заявляв.
Оскільки, виходячи з положень кримінального процесуального законодавства, участь прокурора при розгляді апеляційної скарги на ухвалу про продовження строку тримання під вартою щодо обвинуваченого не є обов'язковою, колегія суддів вважає за можливе розглянути вищевказану апеляційну скаргу без участі прокурора.
Заслухавши доповідь судді; думку обвинуваченого ОСОБА_6 , його захисника-адвоката ОСОБА_8 на підтримання апеляційної скарги; перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи, викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що остання не підлягає задоволенню, з таких підстав.
Як зазначено у ст.2 КПК України, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
З метою досягнення завдань кримінального провадження та для належного здійснення правосуддя у справах про вчинення кримінального правопорушення у КПК України передбачено заходи забезпечення кримінального провадження, до яких належить, зокрема, тримання підозрюваного, обвинуваченого під вартою (статті 131, 176, 183 КПК України).
Тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст.177 КПК України. До цих ризиків належать такі спроби підозрюваного, обвинуваченого, як переховування від органів досудового розслідування та/або суду; знищення, переховування або спотворення будь-яких речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконний вплив на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином; вчинення іншого кримінального правопорушення чи продовження кримінального правопорушення, у якому особа підозрюється, обвинувачується.
Звертаючись до суду з клопотанням про продовження строків тримання під вартою, прокурор має викласти обставини, які свідчать про те, що заявлений ризик не зменшився або з'явилися нові ризики, які виправдовують продовження тримання особи під вартою, та обставини, які перешкоджають завершенню досудового розслідування (в цьому випадку - судового розгляду) до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою (ч.3 ст.199 КПК України).
З наявних матеріалів убачається, що цих вимог закону судом дотримано.
Наведені прокурором підстави для продовження строку тримання під вартою обвинуваченого ОСОБА_6 перевірялись судом першої інстанції. При цьому, у судовому засіданні заслухані пояснення обвинуваченого ОСОБА_6 , доводи його захисника, думка прокурора, та з'ясовані обставини, які мають значення при вирішенні питання щодо продовження строку тримання особи під вартою.
Так, із наданих матеріалів оскарження ухвали убачається, що ОСОБА_6 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.111 КК України, яке є особливо тяжким злочином.
Докази сторін будуть перевірятися та оцінюватися судом першої інстанції у відповідності до вимог чинного кримінального процесуального законодавства.
Перевіривши наявні матеріали провадження, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про те, що ризики, вказані прокурором, не зменшились та існують на цей час.
Такими ризиками є: ризик переховування від суду; ризик вчинення іншого кримінального правопорушення - з огляду на характер та фактичні обставини інкримінованого ОСОБА_6 кримінального правопорушення, спосіб його вчинення, тяжкість покарання, що загрожує обвинуваченому у разі визнання його винуватим у вчиненні інкримінованого йому правопорушення, відомості про особу обвинуваченого, який хоч і є раніше не судимою особою, проте, наразі обвинувачується у вчиненні особливо тяжкого злочину, передбаченого ч.2 ст.111 КК України, вчиненого в умовах воєнного стану, за що передбачено суворе покарання - у виді позбавленням волі на строк п'ятнадцять років або довічне позбавлення волі, з конфіскацію майна, будь-які особи на його утриманні відсутні. Також, з матеріалів провадження убачається, що розгляд цього кримінального провадження по суті ще не завершений.
Отже, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції і вважає, що викладене в сукупності свідчить про наявність ризиків, на які посилається прокурор, передбачених ч.1 ст.177 КПК України.
Оцінивши всі вищевказані обставини у сукупності, суд дійшов правильного висновку про те, що задля забезпечення цього провадження необхідно продовжити строк тримання обвинуваченого ОСОБА_6 під вартою.
Практика ЄСПЛ не убачає тяжкість обвинувачення або підозри самостійною підставою для утримання особи під вартою, проте, таке обвинувачення або підозра у сукупності з іншими обставинами збільшує ризик втечі настільки, що його неможливо відвернути, не взявши особу під варту. У справі "Ілійков проти Болгарії" №33977/96 від 26 липня 2001 року ЄСПЛ зазначив, що "суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінюванні ризиків переховування або повторного вчинення злочинів".
Аналогічна позиція викладена у рішенні ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року у справі "Харченко проти України", де зазначено, що на етапі розгляду питання щодо взяття заявника під варту аргументами на користь такого рішення стали серйозність звинувачень, пред'явлених заявникові, та ризик його втечі.
Отже, висновок суду першої інстанції не суперечить як національному законодавству, так і практиці Європейського Суду з прав людини, згідно з якою, допустимими підставами для взяття й тримання особи під вартою є наявність із боку цієї особи таких загроз як: перешкоджання розслідуванню, вплив на свідків та інших осіб, ухилення від слідства та суду або повторне вчинення злочину, за умови доведеності таких ризиків (рішення у справах «Смірнов проти Росії» від 24 липня 2003 року; «Вемгофф проти Німеччини» від 27 червня 1968 року; «Штегмюллер проти Австрії» від 10 листопада 1969 року; «Мацнеттер проти Австрії» від 10 листопада 1969 року; «Летельєр проти Франції» від 26 червня 1991 року та ін.).
З урахуванням викладеного та фактичних обставин кримінального провадження, тяжкості інкримінованого обвинуваченому ОСОБА_6 кримінального правопорушення, суворості можливого покарання та відомостей про особу обвинуваченого у сукупності, колегія суддів погоджується з вищевказаними висновками суду першої інстанції про необхідність продовження застосування щодо обвинуваченого ОСОБА_6 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, оскільки інші більш м'які запобіжні заходи можуть не забезпечити належної процесуальної поведінки останнього.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції врахував всі обставини, з якими закон пов'язує можливість тримання особи під вартою, суспільний інтерес, який, з урахуванням презумпції невинуватості, виправдовує відступ від принципу поваги до особистої свободи та не суперечить практиці Європейського суду з прав людини і вимогам Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, та своїм рішенням забезпечив високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів.
Доводи, викладені в апеляційній скарзі, та ті, що заявлені при апеляційному розгляді стороною захисту, в т.ч. самим обвинуваченим, на думку колегії суддів, правильності висновків суду першої інстанції не спростовують.
Зокрема, доводи обвинуваченого ОСОБА_6 про те, що ризики, заявлені прокурором, вже втратили чинність, перевірялися судом та спростовані в оскаржуваній ухвалі, яка є належним чином вмотивованою, а доводи обвинуваченого про протилежне суперечать змісту самої ухвали.
Колегія суддів вважає, що прокурором доведено, що вказані ризики на цей час існують та не зменшились, тому суд дійшов правильного висновку про необхідність задоволення поданого клопотання.
В своєму клопотанні прокурор послався на обставини, які на його думку, доводять існування вищевказаних ризиків та вказують на неможливість цим ризикам запобігти шляхом застосування до обвинуваченого іншого ніж тримання під вартою запобіжного заходу.
За змістом клопотання, прокурор обґрунтовував наявність ризиків характером та фактичними обставинами інкримінованого ОСОБА_6 кримінального правопорушення, ступенем його тяжкості та суворістю покарання, що загрожує обвинуваченому у разі визнання його винуватим у вчиненні вищевказаного правопорушення, відомостями про особу обвинуваченого.
В оскаржуваній ухвалі суду також зазначені обставини, з урахуванням яких суд дійшов висновку про неможливість застосування до обвинуваченого ОСОБА_6 більш м'якого запобіжного заходу.
При цьому, враховуючи викладене, зокрема підстави і обставини, передбачені ст.ст.177,178 КПК України, та положення ч.4 ст.183 цього Кодексу, на думку колегії суддів, суд першої інстанції оскаржуваною ухвалою обґрунтовано не визначав розмір застави, як альтернативного запобіжного заходу обвинуваченому ОСОБА_6 , з огляду і на те, що останній обвинувачується у державній зраді, вчиненій в умовах воєнного стану, тобто у кримінальному правопорушенні, передбаченому ч.2 ст.111 КК України.
Свої висновки про необхідність продовження строку тримання обвинуваченого під вартою суд належним чином вмотивував.
Отже, колегія суддів вважає, що наявними матеріалами провадження доведено обставини, які виправдовують подальше тримання під вартою обвинуваченого ОСОБА_6 , а також те, що застосування більш м'яких запобіжних заходів не буде достатнім для запобігання встановленим ризикам.
Колегія суддів вважає, що обраний стосовно обвинуваченого ОСОБА_6 запобіжний захід з урахуванням його тривалості не виходить за межі розумного строку, відповідає особі обвинуваченого, характеру та тяжкості діяння, яке йому інкримінується.
Дані про те, що обвинувачений ОСОБА_6 за станом здоров'я не може утримуватися в умовах СІЗО, в матеріалах провадження відсутні, та при апеляційному розгляді суду апеляційної інстанції таких відомостей не надано.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції є законною, обґрунтованою та належним чином вмотивованою, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, правильність висновків суду першої інстанції не спростовують.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального законодавства, які б були підставою для скасування вказаної ухвали суду, при апеляційному її перегляді не встановлено.
Керуючись ст.ст.407, 422-1 КПК України, колегія суддів
апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_6 залишити без задоволення.
Ухвалу Вознесенівського районного суду м.Запоріжжя від 07 серпня 2025 року, якою задоволене клопотання прокурора про продовження строку дії запобіжного заходу щодо ОСОБА_6 та продовжений строк дії запобіжного заходу щодо останнього у виді тримання під вартою строком на 60 днів, а саме до 05 жовтня 2025 року включно, залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_4 ОСОБА_3