29 вересня 2025 року Справа № 160/27834/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого суддіРемез К.І.
за участі секретаря судового засіданняТкач Д.М.
за участі:
ппредставника позивача ОСОБА_1 представника відповідача Ярмолич К.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача, Дніпровська міська рада про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -
18.10.2024 до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_2 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, в якому позивач просить суд:
- визнати незаконними і скасувати винесені Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області податкові повідомлення-рішення щодо сум нарахованого податкового зобов'язання з орендної плати за землю з фізичних осіб:
№ 55185-2404-0466 від 27.05.2022 на суму 93 808,81 грн;
№ 55186-2404-0466 від 27.05.2022 на суму 27 093,90 грн;
№ 871003-2411-0466 від 13.01.2023 на суму 85 280,74 грн;
№ 831004-2411-0466 від 13.01.2023 на суму 24 630,81 грн;
№ 66441-2411-0466 від 29.03.2023 на суму 260 822,38 грн;
№ 66440-2411-0466 від 29.03.2023 на суму 73 399,22 грн.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що відповідачем у 2022-2023 роках відносно нього було сформовано податкові повідомлення-рішення щодо сум нарахованого податкового зобов'язання з орендної плати за землю з фізичних осіб (кадастрові номери земельних ділянок 1210100000:07:497:0118 та 1210100000:07:497:0117), проте, позивач не є користувачем зазначених земельних ділянок, оскільки об'єкти нерухомого майна, розташовані на цих ділянках, були відчужені у 2009 році.
Так, позивач ОСОБА_2 до 03.03.2009 був власником об'єктів нерухомого майна:
склад металу за адресою: АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:07:497:0118;
частина складу шин (літ. ЕА-1, приміщення 1,2, літ. ЕА-1, приміщення 3,4), за адресою: АДРЕСА_1 , розташована на земельній ділянці 1210100000:07:497:0117.
Рішенням Самарського районного суду міста Дніпропетровська по справі № 2-800/09 від 21.05.2009 право власності на вказані об'єкти нерухомості були визнані за ОСОБА_3 .
Вказане підтверджується: пунктом 1.4. Договору купівлі-продажу від 27.12.2018 (щодо складу металу); пунктом 2 Договорів купівлі-продажу від 04.12.2013 (щодо частини складу шин літ. ЕА-1, приміщення 1,2,3,4).
Згідно з Договором купівлі-продажу від 27.12.2018 ОСОБА_3 продала гр. ОСОБА_4 належний їй склад металу літ. ТА- І загальною площею 123,8 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:07:497:0118.
Згідно відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (Інформаційна довідка № 392798480 від 29.08.2024, сторінка 18) власником складу металу літ. ТА- І загальною площею 123,8 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:07:497:0118 є ОСОБА_4 .
Підстава виникнення права власності: договір купівлі-продажу, серія та номер: 10112, виданий 27.12.2018, видавник: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Златова Н.А.
Згідно з Договорами купівлі-продажу від 04.12.2013 ОСОБА_3 продала гр. ОСОБА_5 частину складу шин (літ. ЕА-1, приміщення 1,2, літ. ЕА-1, приміщення 3,4), розташовану на земельній ділянці 1210100000:07:497:0117.
Згідно відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (Інформаційна довідка №392798480 від 29.08.2024, сторінка 77) власником частини складу шин є ОСОБА_3 . Підстава виникнення права власності: 18.02.2009, рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська.
Позивач вважає, що перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об'єкт нерухомості, та частина земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування.
Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду із цим позовом.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями зазначена справа розподілена судді К.І. Ремез.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.10.2024 відкрито провадження в адміністративній справі за правилами загального позовного провадження.
05.11.2024 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував, посилаючись на те, що позивач є платником орендної плати на підставі договору оренди земельної ділянки від 23.09.2011 № 1888 по фактичному розміщенню складу металу, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:07:497:0118, площею 0,0374 га та по фактичному розміщенню частини складу шин (літ. ЕА-1, приміщення 1,2, літ. ЕА-1, приміщення 3,4), за адресою: АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці кадастровий номер 1210100000:07649760117, площею 0,1329 га. Відповідач вказує, що зазначений договір оренди землі є діючим, інформація про його дострокове розірвання - відсутня, тому нарахування плати за землю є законним та обґрунтованим.
Відповідачем також подано клопотання про залишення позову без розгляду з підстав порушення шестимісячного строку звернення до суду, встановленого КАС України.
Розглядаючи клопотання Головного управління ДПС у Дніпропетровській області суд виходить з наступного.
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду, зокрема, з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
Частиною першою статті 122 КАС України визначено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до абзацу першого частини другої статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Зазначена норма встановлює загальний строк звернення до адміністративного суду в публічно-правових спорах. Водночас, за умови використання позивачем досудового порядку вирішення спору у випадках, коли законом передбачена така можливість або обов'язок, Кодексом адміністративного судочинства України встановлено скорочений строк звернення до суду.
Так, відповідно до частини четвертої статті 122 КАС України якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, або законом визначена обов'язковість досудового порядку вирішення спору, то для звернення до адміністративного суду встановлюється тримісячний строк, який обчислюється з дня вручення позивачу рішення за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень. Якщо рішення за результатами розгляду скарги позивача на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень не було прийнято та (або) вручено суб'єктом владних повноважень позивачу у строки, встановлені законом, то для звернення до адміністративного суду встановлюється шестимісячний строк, який обчислюється з дня звернення позивача до суб'єкта владних повноважень із відповідною скаргою на рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень.
Отже, частина перша статті 122 КАС України передбачає можливість встановлення строків звернення до адміністративного суду іншими законами.
Відносини у сфері оподаткування, права та обов'язки платників податків і зборів, компетенцію контролюючих органів, повноваження та обов'язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює Податковий кодекс України (далі - ПК України).
Спеціальною нормою, яка встановлює порядок оскарження рішень контролюючих органів, є стаття 58 ПК України. З її змісту вбачається, що у платника податків є право розсуду в обранні адміністративного та/або судового порядку оскарження такого рішення після його отримання. Обрання платником податків в першу чергу адміністративного порядку оскарження рішення не виключає можливості надалі звернутися до суду з відповідним позовом, що визнається досудовим порядком вирішення спору. Водночас якщо після отримання рішення контролюючого органу платник податків звертається до суду з позовом, його право на адміністративне оскарження такого рішення втрачається.
Пунктом 56.18 статті 56 ПК України визначено, що з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення.
Відповідно до пункту 56.19 статті 56 ПК України у разі коли до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного оскарження, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов'язання протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті.
З матеріалів справи вбачається, що процедура адміністративного оскарження позивачем не використовувалася.
Верховний Суд у постанові від 11.10.2019 у справі № 640/20468/18 за результатом комплексного аналізу правового регулювання зазначив, що норма пункту 56.19 статті 56 ПК України є спеціальною нормою, яка регулює визначену її предметом групу правовідносин - оскарження податкових повідомлень-рішень та інших рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов'язань за умови використання платником податків досудового порядку вирішення спору.
Верховний Суд у постанові від 26.11.2020 у справі №500/2486/19 сформував правовий висновок, відповідно до якого норма пункту 56.18 статті 56 ПК України не визначає процесуального строку звернення до суду і, відповідно, не є спеціальною щодо норми пункту 56.19 статті 56 ПК України. Водночас норма пункту 56.19 статті 56 ПК України є спеціальною щодо норми частини четвертої статті 122 КАС України, має перевагу в застосуванні у податкових спорах і регулює визначену її предметом групу правовідносин - оскарження в судовому порядку податкових повідомлень-рішень та інших рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов'язань за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору (застосування процедури адміністративного оскарження - абзац третій пункту 56.18 статті 56 ПК України). Вона встановлює строк для їх оскарження протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті.
Відтак, для забезпечення узгодженості судової практики з висновком, викладеним у постанові від 26.11.2020 у справі №500/2486/19, Верховний Суд зазначає, що під час вирішення тотожних спорів повинні враховуватися наведені висновки щодо застосування норм права.
Одночасно Верховний Суд зазначив, що відступає від висновку про застосування норми права щодо строку звернення до суду в частині того, що положення пункту 56.18 статті 56 ПК України є спеціальними щодо приписів статті 122 КАС України, а тому незалежно від використання платником податків права на адміністративне оскарження такий строк становить 1095 днів.
Також Верховний Суд зробив висновок, що пунктом 56.18 статті 56 ПК України встановлено лише спеціальний строк у податкових правовідносинах (строк давності), протягом якого у платника податків за загальним правилом існує право ініціювати в суді спір щодо правомірності податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу.
Водночас правового висновку про те, що пунктом 56.18 статті 56 ПК України встановлено процесуальний строк звернення до суду, а так само і про те, що він становить 1095 днів, постанова Верховного Суду не містить.
У розвиток наведеного правозастосування, з урахуванням змін, що відбулися в суспільних відносинах, а також практичних результатів існування тривалий час судової практики, відповідно до якої процесуальний строк звернення до суду в податкових спорах становить 1095 днів, Верховний Суд у складі судової палати вважає за необхідне змінити попередні підходи до застосування норм права, які регулюють питання строку звернення до суду в податкових правовідносинах.
Верховний Суд у складі судової палати вважає, що граматичне тлумачення змісту пункту 56.18 статті 56 ПК України дає підстави для висновку, що вказана норма не встановлює процесуальних строків звернення до суду. Абзац перший цієї норми презюмує право платника податків використати судовий порядок оскарження відповідного рішення контролюючого органу та встановлює момент виникнення права на відповідне оскарження - з моменту отримання платником податків податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу. Також він передбачає, що при реалізації такого права необхідно враховувати строки давності, установлені статтею 102 ПК України. При цьому мова йде не тільки про строки, згадані в абзаці першому пункту 102.1 цієї статті.
Отже, Верховний Суд у складі судової палати вважає, що зазначений у пункті 102.1 статті 102 ПК України строк є саме строком давності, який має матеріально-правову природу, а тому не може бути одночасно і процесуальним строком звернення до суду. Між правовою природою матеріально-правового строку давності в податкових правовідносинах та процесуального строку звернення до адміністративного суду є сутнісна різниця, а тому помилковим є ототожнення їх призначення при використанні.
Отже, процесуальний строк звернення до суду з позовом про скасування податкового повідомлення-рішення у випадку, якщо платником податків не використовувалася процедура досудового вирішення спору (адміністративного оскарження) визначається частиною другою статті 122 КАС України становить шість місяців і обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 27.01.2022 у справі № 160/11673/20.
В абзаці 7 підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції України (справа про рівність сторін судового процесу) від 12.04.2012 № 9-рп/2012 вказано, що ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права.
Статтею 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Беручи до уваги норми Конституції України, а також враховуючи практику Європейського Суду з прав людини, спрямовану на ефективний доступ особи до суду для захисту її порушеного права, з метою недопущення обмеження права позивача на судовий захист, суд не знаходить правових підстав для перегляду висновку про відсутність порушень строків звернення до суду, викладеного в ухвалі про відкриття провадження у справі, клопотання відповідача необґрунтоване та задоволенню не підлягає.
14.11.2024 ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, залучено Дніпровську міську раду.
29.11.2024 позивач подав до суду додаткові пояснення, у яких зазначив, що строки звернення до суду ним не пропущені.
17.12.2024 третя особа подала до суду пояснення, у яких зазначила, що між Дніпропетровською міською радою та ОСОБА_2 було укладено договори оренди земельної ділянки від 01.10.2012 № 121010004000448 за кадастровим номером 1210100000:07:497:0118, площею 0,0374 га (по фактичному розміщенню складу металу) та від 15.03.2012 № 121010004000448 за кадастровим номером 1210100000:07:497:0117, площею 0,1329. Ці договори були укладені строком на п'ятнадцять років та строки дії цих договорів спливають 01.10.2027 та 15.03.2027. Станом на теперішній час договіри є чинними та не припинені. У задоволенні позову просила відмовити.
08.01.2025 третя особа подала до суду додаткові пояснення, у яких просила долучити до матеріалів справи договори оренди землі, укладені між міською радою та ОСОБА_2 .
Зазначені документи були долучені до матеріалів справи.
10.01.2025 ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду провадження у справі було зупинено до набрання законної сили рішенням у справі № 500/2276/24.
11.08.2025 ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду провадження у справі було поновлено.
11.09.2025 через підсистему «Електронний суд» від позивача надійшла заява про зміну предмету позову.
В обґрунтування заяви позивач зазначив, що у серпні 2025 року позивачу надійшла фотокопія податкового повідомлення-рішення від 08.04.2025 № 330994-2410-0463-UA12020010000033698, яким визначено суму податкового зобов'язання з орендної плати за землю за 2025 рік в сумі 307019,23 грн. Як вбачається зі змісту цього рішення податкове зобов'язання визначене щодо земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:07:497:0117 за адресою: м. Дніпро, вул. Ударників, 27. Щодо цієї ж земельної ділянки суд у цій справі вже розглядає питання про законність податкових повідомлень-рішень за попередні роки.
Враховуючи те, що позивач не погоджується з законністю податкового повідомлення рішення від 08.04.2025 №330994-2410-0463-UA12020010000033698 - з тих же підстав, які визначені в позовній заяві, позивач вважає за можливе змінити предмет позову шляхом доповнення позовних вимог вимогою про визнання протиправним та скасування вказаного повідомлення-рішення від 08.04.2025.
15.09.2025 ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду у задоволенні заяви про зміну предмету позову представника позивача Переверзева І.В. у адміністративній справі за позовною заявою ОСОБА_2 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, третя особа Дніпровська міська рада про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень було відмовлено.
У судових засіданнях представник позивача підтримав позицію, викладену у позові.
Представник відповідача та представник третьої особи заперечували проти заявлених позовних вимог та просили відмовити у задоволенні позову повністю з підстав, вказаних у відзиві на позов та поясненнях третьої особи.
Доповівши зміст позовних вимог, заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, представника третьої особи, дослідивши матеріали справи, а також обставини, якими обґрунтовуються вимоги, докази, якими вони підтверджуються, судом встановлено наступне.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач ОСОБА_2 до 03.03.2009 був власником об'єктів нерухомого майна: склад металу за адресою: АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 1210100000:07:497:0118; частина складу шин (літ. ЕА-1, приміщення 1,2, літ. ЕА-1, приміщення 3,4), за адресою: АДРЕСА_1 , розташована на земельній ділянці 1210100000:07:497:0117.
Рішенням Самарського районного суду міста Дніпропетровська від 21.05.2009 право власності на вказані об'єкти нерухомості були визнані за ОСОБА_3 .
Також судом встановлено, що між Дніпропетровською міською радою та ОСОБА_2 було укладено договори оренди земельної ділянки від 01.10.2012 № 121010004000448 за кадастровим номером 1210100000:07:497:0118, площею 0,0374 га (по фактичному розміщенню металу) та від 15.03.2012 № 121010004000448 за кадастровим номером 1210100000:07:497:0117, площею 0,1329.
Договори були укладені строком на п'ятнадцять років та строки дії цих договорів спливають 01.10.2027 та 15.03.2027. Станом на теперішній час договори є чинними.
Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області у 2022-2023 роках щодо позивача було сформовано податкові повідомлення-рішення щодо сум нарахованого податкового зобов'язання з орендної плати за землю з фізичних осіб (кадастрові номери земельних ділянок 1210100000:07:497:0118 та 1210100000:07:497:0117):
№ 55185-2404-0466 від 27.05.2022 на суму 93 808,81 грн;
№ 55186-2404-0466 від 27.05.2022 на суму 27 093,90 грн;
№ 871003-2411-0466 від 13.01.2023 на суму 85 280,74 грн;
№ 831004-2411-0466 від 13.01.2023 на суму 24 630,81 грн;
№ 66441-2411-0466 від 29.03.2023 на суму 260 822,38 грн;
№ 66440-2411-0466 від 29.03.2023 на суму 73 399,22 грн.
Не погодившись із вказаним, позивач звернувся до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає про таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою статті 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Правовідносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулюються нормами Податковим кодексом України (далі - ПК України в редакції на час спірних відносин).
Підпунктом 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 Податкового кодексу України визначено, що платник податку зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.
Згідно до пунктів 36.1 - 36.3 статті 36 Податкового кодексу України податковим обов'язком визнається обов'язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи. Податковий обов'язок виникає у платника за кожним податком та збором. Податковий обов'язок є безумовним і першочерговим стосовно інших неподаткових обов'язків платника податків, крім випадків, передбачених законом.
Згідно з п.269.1 ст. 269 ПК України платниками податку є: власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); землекористувачі.
Відповідно до ст. 270 ПК України об'єктами оподаткування є: земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні; земельні частки (паї), які перебувають у власності.
База оподаткування визначена статтею 271 ПК України, відповідно до якої базою оподаткування є: нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом; площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.
Згідно з п.284.1 ст. 284 ПК України Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування встановлюють ставки плати за землю та пільги щодо земельного податку, що сплачується на відповідній території.
Відповідно до ст. 285 ПК України базовим податковим (звітним) періодом для плати за землю є календарний рік. Базовий податковий (звітний) рік починається 1 січня і закінчується 31 грудня того ж року (для новостворених підприємств та організацій, а також у зв'язку із набуттям права власності та/або користування на нові земельні ділянки може бути меншим 12 місяців).
Питання переходу права власності на земельну ділянку у разі набуття права на житловий будинок, будівлю, споруду, що розміщені на ній, регулюються ст. 120 Земельного кодексу України і ст. 377 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч.1 ст. 120 Земельного кодексу України, у разі набуття права власності на об'єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об'єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці (крім земель державної, комунальної власності), право власності на таку земельну ділянку одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об'єкта до набувача такого об'єкта без зміни її цільового призначення. У разі якщо відчужувачу (попередньому власнику) такого об'єкта належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку, до набувача цього об'єкта переходить право власності на таку частку. При вчиненні правочину, що передбачає перехід права власності на зазначений об'єкт, мають дотримуватися вимоги частини шістнадцятої цієї статті.
Статтями 125 і 126 Земельного кодексу України встановлено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Вказаними нормами встановлено, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.
У розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 287.7 статті 287 Податкового кодексу України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов'язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.
Якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або його частину, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені.
При переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку (пункт 287.6 статті 287 ПК України).
Платником земельного податку є особа, яка володіє відповідним речовим правом на земельну ділянку (правом власності або правом користування), відповідно з моменту набуття права власності на об'єкт нерухомого майна, обов'язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розміщений такий об'єкт, покладається на особу, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду.
Отже, до нового власника об'єкта нерухомості переходить і встановлений податковим законом обов'язок зі сплати податку за земельну ділянку (орендної плати), на якій розташоване набуте ним майно.
Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постановах від 17.12.2019 у справі № 804/4739/16, від 27.01.2020 у справі №804/886/18.
Проте, у цій справі необхідно встановити, з якого моменту до нового власника об'єкта нерухомості переходить обов'язок зі сплати орендної плати за земельну ділянку.
Так, відповідно до п. 287.6 статті 287 ПК України при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку.
Суд зазначає, що відповідно до статті 125 Земельного кодексу України, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Відповідно до частини 5 статті 6 ЗУ «Про оренду землі» право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Отже, користування земельною ділянкою за відсутності договору оренди, державна реєстрація якого проведена, не допускається.
Відповідно до пункту 14.1.72 Податкового кодексу України земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а тому відповідач не є суб'єктом справляння земельного податку.
В свою чергу, орендна плата - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (пп. 14.1.136 п. 14.1 ст. 14 ПКУ). Підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки (п. 288.1 ст. 288 ПКУ). За відсутності договору оренди підстави для сплати орендної плати відсутні.
Відповідно до статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на об'єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об'єкт незавершеного будівництва, право власності на який зареєстровано у визначеному законом порядку, або частку у праві спільної власності на такий об'єкт, одночасно переходить право власності (частка у праві спільної власності) або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об'єкт, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для відчужувача (попереднього власника) такого об'єкта, у порядку та на умовах, визначених Земельним кодексом України.
Істотною умовою договору, який передбачає перехід права власності на об'єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об'єкт незавершеного будівництва, який розміщений на земельній ділянці і перебуває у власності відчужувача, є умова щодо одночасного переходу права власності на таку земельну ділянку (частку у праві спільної власності на неї) від відчужувача (попереднього власника) відповідного об'єкта до набувача такого об'єкта.
Зважаючи на викладене, суд доходить висновку, що дійсно, до особи, яка набула право власності на об'єкт нерухомого майна, право власності на який зареєстровано у визначеному законом порядку, або частку у праві спільної власності на такий об'єкт, одночасно переходить право власності (частка у праві спільної власності) або право користування земельною ділянкою, але зазначене не надає можливості відчужувачу та набувачу об'єкта нерухомого майна уникнути обов'язку належного визначеного законом оформлення права на земельну ділянку, у цій справі - права оренди.
Суд зауважує, що у матеріалах справи відсутні докази того, що позивачем з моменту переходу права власності на об'єкти нерухомого майна, розташованих на земельних ділянках, щодо плати за оренду яких виник спір, вчинялися будь-які активні дії щодо припинення відносин оренди, або щодо повідомлення податкового органу про зміну орендаря земельних ділянок та власника об'єктів нерухомості тощо.
У матеріалах справи також відсутні докази того, що новими власниками об'єктів нерухомого майна, розташованих на земельних ділянках, плата за які є предметом спору у цій справі, сплачувалася орендна плата за землю.
Суд зазначає, що перехід права власності на об'єкти нерухомого майна відбувся на підставі рішення суду, а не договору купівлі-продажу, що підтверджується інформаційною довідкою № 392798480 від 29.08.2024.
Отже, суд позбавлений можливості встановити фактичний розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з відчуженням об'єкту нерухомого майна у цій справі.
Суд акцентує увагу на тому, що договори оренди земельних ділянок між позивачем та Дніпровської міською радою були укладені вже після переходу права власності на об'єкти нерухомого майна від позивача до наступного власника.
Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Отже, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд враховує й те, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (частина 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).
Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Суд зазначає, що позивачем не доведено та не підтверджено належними доказами обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного. На підставі положень статі 139 КАС України розподіл судових витрат не здійснюється у зв'язку із відмовою у задоволенні позову.
Керуючись ст. 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_2 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача, Дніпровська міська рада про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення суду складений 29 вересня 2025 року.
Суддя К.І. Ремез