Номер провадження: 22-ц/813/2227/25
Справа № 523/14351/22
Головуючий у першій інстанції Середа І.В.
Доповідач Комлева О. С.
16.09.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого-судді Комлевої О.С.,
суддів: Драгомерецького М.М., Сегеди С.М.,
з участю секретаря Громовенко А.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 01 серпня 2024 року, постановленого під головуванням судді Середи І.В., повний текст рішення складений 09 серпня 2024 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи: служба у справах дітей Одеської міської ради, Пересипська районна адміністрація Одеської міської ради в особі органу опіки та піклування, Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про визначення місця проживання малолітніх дітей та стягнення аліментів, -
У листопаді 2022 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа служба у справах дітей Одеської міської ради про визначення місця проживання малолітніх дітей та стягнення аліментів, в якому просила:
- встановити місце проживання малолітніх ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з матір'ю ОСОБА_2 до досягнення дітьми чотирнадцятирічного віку, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_3 та 24 квітня 2034 року;
- стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у розмірі 7 000 грн.;
- стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання дитини ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 у розмірі 7 000 грн.
В обґрунтування свого позову зазначила, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є батьками малолітніх ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Протягом останнього року (2022) сімейне життя між сторонами поступово погіршувалося, почастішали непорозуміння та сварки, прояви агресії та психологічного насильства з боку відповідача щодо позивачки, свідками цих подій ставали малолітні діти, що в кінцевому результаті призвело до фактичного припинення шлюбних відносин, спільні діти проживають разом з нею.
ОСОБА_2 було подано позовну заяву до Суворовського районного суду м. Одеси про розірвання шлюбу.
Спільні діти проживають разом з позивачкою.
Позивачка неодноразово зверталася до відповідача з проханням матеріально допомагати спільним дітям, фінансово підтримувати їх розвиток, виховання навчання, проте належної допомоги відповідач не надає, у зв'язку з чим вона змушена звернутися до суду за захистом порушених прав.
Відповідач не має офіційного працевлаштування в Україні, натомість, він отримує державну допомогу за кордоном, у Німеччині, адже є резидентом цієї країни, тому доцільно просити суд стягувати з нього аліменти на утримання дітей в твердій грошовій формі.
Судом до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору були залучені Суворовська (Пересипська) районна адміністрація Одеської міської ради в особі органу опіки та піклування, а також Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса).
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 01 серпня 2024 року позов ОСОБА_2 задоволений.
Визначено місце проживання малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з матір'ю ОСОБА_2 .
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання доньки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та на утримання сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у твердій грошовій сумі у розмірі 7000 грн. на кожного щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 11.11.2022 року і до повноліття сина, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_4 , та до повноліття доньки, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Вирішено питання про судові витрати.
Допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення аліментів в межах суми платежу за один місяць.
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити нове, яким в задоволені позову відмовити, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи.
В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначив, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, оскількисуд першої інстанції на момент його ухвалення не взяв до уваги, обставини, встановлені судовими рішеннями про те, що апелянту належить виключне право визначення місця проживання дітей.
Апелянт вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що виїзд дітей мав тимчасовий характер, а також щодо неможливості застосування Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980р.
Також апелянт вважає, що суд першої інстанції порушив норми Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980р. та п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України і вирішив справу по суті.
Адвокат Сметюх В.С., представник ОСОБА_2 подала до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому також просила визнати поважними причини пропуску строку на подання відзиву та поновити строк, у зв'язку з тим, що сторона позивача отримала матеріали скарги лише 17 жовтня 2024 року.
З урахуванням зазначених обставин, колегія суддів вважає, що поновлення строку в даному випадку буде сприяти виконанню завдання цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі, і однією з основних засад (принципів) якого є змагальність сторін, для забезпечення права ОСОБА_2 на користування правничою допомогою, з метою всебічного, об'єктивного та повного встановлення всіх обставин справи, суд вважає за необхідне, поновити представнику ОСОБА_2 пропущений ним строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.
В своєму відзиві адвокат Сметюх В.С., представник ОСОБА_2 зазначає, що апелянт в апеляційній скарзі посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду, однак не зазначає, які саме норми матеріального та процесуального права були порушені судом, у зв'язку з чим просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду без змін.
В судове засідання, призначене на 16 вересня 2025 року представники служби у справах дітей Одеської міської ради, Пересипської районної адміністрації Одеської міської ради в особі органу опіки та піклування, Південного міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) не з'явилися, були сповіщені належним чином (а.с. 92, 93 зв.б., 94 зв.б. т. 2).
Від представника Південного міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) - Дутчак Г.О. до суду надійшла заява про розгляд справи за їх відсутністю (а.с. 39-43 т. 2).
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників, які не з'явилися в судове засідання.
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, явка яких не визнавалась апеляційним судом обов'язковою.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення адвоката Ковальчука О.О., представника ОСОБА_1 , адвоката Сметюх В.С., представника ОСОБА_2 , перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав.
Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що сторони перебували узареєстрованому шлюбі з 13 листопада 2020 року, який рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 18 квітня 2023 року був розірваний (справа №523/8740/22).
Зі змісту рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 18 квітня 2023 року вбачається, що з позовною заявою про розірвання шлюбу позивачка звернулася 04 серпня 2022 року. Необхідність розірвання шлюбу вона пов'язувала з тим, що протягом останнього часу сімейне життя між ними почало поступово погіршуватися, почастішали непорозуміння та сварки, прояви агресії та психологічного насильства з боку відповідача, свідками яких ставали діти, що призвело до припинення шлюбних відносин, шлюб носить формальний характер, тому, на думку позивачки, надавати час для примирення є недоцільним через неможливість та небажання продовжувати шлюбні стосунки.
До лютого 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , будучи громадянами України, постійно проживали спільно з дітьми ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 на території України.
Діти народилися в Україні м. Одеса, є її громадянами від народження, з 21.12.2020 року їх зареєстрована адреса проживання: АДРЕСА_1 , де вони і на теперішній час проживають спільно з матір'ю ОСОБА_2 .
Після початку повномасштабного вторгнення росії на територію України, діти разом зі своєю матір'ю виїхали за кордон. Відповідач 25 лютого 2022 року надав позивачці довіреність на право виїзду дітям за кордон України зі строком дії до 25 лютого 2023 року.
Згідно з посвідченнями виданими 09 травня 2022 року Федеральним адміністративним відомством (BVA) Фрідланд діти отримали право на постійне проживання в Німеччині з 2 березня 2022 року і отримали громадянство Німеччини.
У справі також наявні відомості щодо набуття громадянства Німеччини відповідачем ОСОБА_3 .
Зареєстрована адреса проживання відповідача в Україні: АДРЕСА_2 .
Судом встановлено, що на час розгляду справи відсутні відомості щодо виходу з громадянства України ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , а також малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
У 2022 році між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 погіршились взаємовідносини, ОСОБА_2 неодноразово скаржилась з приводу вчинення домашнього насилля її чоловіком щодо неї та дітей, що стало приводом для неодноразового виклику поліцейських за їх місцем проживання у Німеччини.
13.09.2022 року в справі про батьківські опіку (піклування) ухвалено рішення дільничим судом м. Міхельштадт про встановлення прикордонного бар'єру для дітей: ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , у зв'язку з поданою заявою їх батьком, ОСОБА_3 , про побоювання вивезення ОСОБА_2 з постійного місця проживання малолітніх дітей, тобто з ФРН в Україну, проти волі батька (справа № 44 F 498/22 EASO). 20.09.2022року ОСОБА_2 через свого адвоката у справі № 44 F 498/22 EASO подала заяву про зняття прикордонного бар'єру з обґрунтуванням того, що вона не збирається залишати територію ФРН.
04.10.2022 року до Державної міграційної служби України подано повідомлення від ОСОБА_3 про переїзд вищезазначених осіб на постійне місце проживання в ФРН та отримання громадянства, того ж дня ОСОБА_3 в Дільничий суд м. Міхельштадт подано заяву про визначення місця проживання дітей з ним в ФРН, у зв'язку з тим, що мати проти волі батька змінила місце проживання дітей.
08 листопада 2022 року рішенням суду у сімейних справах Міхельштадт справа №44 F 655/22 EASO між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 затверджено мирову угоду, серед яких затверджено домовленість про те, що батьки дітей згодні з тим, що звичайне місце проживання дітей знаходиться у матері дитини за адресою: АДРЕСА_4 та погоджено між батьками вказане місце проживання до 31 березня 2023 року. Також погоджено, що ОСОБА_2 зобов'язано утриматися від вивезення дітей за межі Федеративної Республіки Німеччини до 31 березня 2023 року.
ОСОБА_2 спільно з дітьми ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , всупереч п. 9 існуючого прикордонного бар'єру, який був встановлений 13.09.2022 року Дільничим судом м. Michelstadt у справі № 44 F 498/22 EASO, та згоди батька дітей, ОСОБА_3 перетнула кордон 21.11.2022 року Словаччини та України разом з дітьми.
08 грудня 2022 року дільничний суд - суд у сімейних справах - Міхельштадт, справа №44 F 498/22 OV2, прийняв рішення про штраф за порушення зобов'язання.
22 лютого 2023 року дільничний суд - суд у сімейних справах- Міхельштадт, справа №44 F 655/22 EASO в порядку тимчасової ухвали суду вирішив позивачеві та батькові дітей передати виключне право визначення місця проживання дітей.
Як вбачається з наданих відомостей відповідач ОСОБА_3 продовжує жити в помешканні, яке компетентні органи ФРН надали ОСОБА_2 , її матері та дітям. ОСОБА_3 особисто отримував (до листопада 2022 року) фінансову допомогу, яку держава виділяла як на спільних дітей, так і на ОСОБА_2 та її неповнолітнього сина від попереднього шлюбу.
Залишившись в скрутному становищі, ОСОБА_2 21.11.2022 разом з малолітніми дітьми ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , повернулася в Україну, маючи діючий нотаріальний дозвіл від ОСОБА_3 .
Як вбачається з довідок Одеського закладу дошкільної освіти «Ясла-садок» №203 від 27.01.2023 року ОСОБА_6 отримала дозвіл Територіального відділу освіти Суворовського району Департаменту освіти та науки Одеської міської ради від 01.09.2022 р. №180769 на зарахування у заклад, а ОСОБА_8 знаходиться на обліковому складі закладу з 16.03.2021 року (наказ №39 від 16.03.2021 р.) по теперішній час. У 2022-2023 навчальному році зарахований у середню групу №2. У зв'язку з оголошенням правового режиму воєнного стану освітній процес тимчасово призупинено з 24.02.2022 року.
Згідно з висновком, складеним 15 травня 2023 року, орган опіки та піклування - Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради вважає доцільним визначення місця проживання малолітніх дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 разом з матір'ю, ОСОБА_2 .
Відповідно до листа Центру соціальних служб Одеської міської ради від 02.03.2023 №04/01-420, фахівцями із соціальної роботи ВСР ЦСС ОМР у Суворовському районі здійснено вихід за місцем проживання матері ОСОБА_2 та її малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7 за адресою: АДРЕСА_3 для проведення оцінки потреб сім'ї/особи та складено акт оцінки потреб сім'ї/особи. Відповідно до копії акту оцінки потреб сім'ї/особи, ОСОБА_2 здатна виконувати обов'язки щодо виховання та догляду за дітьми.
При відвідуванні родини, фахівцями із соціальної роботи ВСР ЦСС ОМР у Суворовському районі було встановлено, що в сім'ї ще проживає син ОСОБА_2 від першого шлюбу малолітній ОСОБА_9 . Зі слів ОСОБА_2 , вона з дітьми втекла з Федеративної Республіки Німеччини від ОСОБА_3 , так як він вчиняв психологічне насилля та залякував родину. ОСОБА_2 , перебуваючи за кордоном, зверталася до служб, які здійснюють захист прав та інтересів матері та дітей, але допомоги не отримала, тому прийняла рішення повернутися в Україну.
Матір'ю, ОСОБА_2 , в інтересах малолітнього сина, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , укладено декларацію від 11.03.2021 р. № 0001-Х121-31А0 про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу, з педіатром ОСОБА_10 , в інтересах малолітньої доньки, ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , укладено декларацію від 11.03.2021 р. № 0001-1921-31А0 про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу, з педіатром ОСОБА_10 .
Відповідно до виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, ОСОБА_2 є фізичною особою-підприємцем.
Відповідно до медичної довідки про проходження обов'язкових попереднього та періодичного психіатричних оглядів КНП «Одеський обласний медичний центр психічного здоров'я» Одеської обласної ради, серія 12ЯЯТ № 845464 від 06.02.2023, у ОСОБА_2 , психіатричних протипоказань до роботи не має.
Відповідно до сертифікату про проходження профілактичного наркологічного огляду КНП «Одеський обласний медичний центр психічного здоров'я» Одеської обласної ради серія 12ЯЯС № 580359 від 07.02.2023, у ОСОБА_2 , ознак наркологічних захворювань не виявлено.
Задовольняючи позов ОСОБА_2 про визначення місця проживання малолітніх дітей та стягнення аліментів, суд першої інстанції виходив із його обґрунтованості та доведеності, а також врахував найкращі інтереси неповнолітніх дітей.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, з наступних підстав.
Щодо визначення місця проживання дітей, судом зазначено наступне.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
За частиною першою статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відповідно до частини першої статті 9 Конвенції про права дитини держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Як закріплено нормами ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За нормами ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Ч. 1 ст. 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи (частина п'ята статті 19 СК України).
Суд може не погодитися з висновком органу опіки і піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частина шоста статті 19 СК України).
Відповідно до вимог ч. 4 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
За нормами ч. 1 ст. 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
Відповідно до вимог ст. 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
Як визначено нормами ст. 162 СК України якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання.
Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам.
Відповідно до частин 1,2 статті 27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789X11 (78912) від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Відповідно до ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства», виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
У рішенні ЄСПЛ у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема,стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини (рішення ЄСПЛ у справі «JOHANSEN v. NORWAY» від 07 серпня 1996 року).
Виходячи із положень міжнародних договорів і національного законодавства батьки мають рівні права й обов'язки щодо дитини. Принцип рівності батьківських прав та обов'язків є характерною рисою більшості правових систем європейських держав. При цьому реалізація батьківських прав ставиться у залежність від дотримання інтересів дитини.
Суд приймаючи до уваги, що позивачка підтвердила належними доказами обґрунтованість вимоги про визначення місця проживання малолітніх дітей, а саме, що нею створені всі умови для їх проживання, розвитку, медичного обслуговування і виховання, та гармонійного розвитку їх особистостей в атмосфері любові, а також, що відповідачем не надано доказів, які б вказували на забезпечення дітей належними умовами для проживання та виховання, дійшов вірного висновку про задоволення позовних вимог, оскільки позивачка підтвердила належними доказами обґрунтованість вимоги про визначення місця проживання малолітніх дітей, при цьому звернувши увагу, що після повернення дітей до України відповідач не цікавився життям дітей, не виходив з ними на зв'язок.
Щодо стягнення аліментів, судом зазначено наступне.
У статті 3 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ та набрала чинності для України з 27 вересня 1991 року, закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Частинами першою та другою статті 27 Конвенції визначено, що держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (батьки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення, в межах своїх здібностей і фінансових можливостей, умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Стягнення аліментів на утримання дитини є одним із способів захисту інтересів дитини, забезпечення одержання нею коштів, необхідних для її життєдіяльності.
У частині 8 статті 7 СК України зазначено, що регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Згідно з нормами ч.ч. 1 та 2 ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Відповідно до вимог ст. 180 СК України батьки повинні утримувати дітей до досягнення ними повноліття.
Згідно ч. 3 ст. 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Нормами ч. 1 ст. 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до ч. 2 ст. 182 СК України розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Як визначено нормами ч.1 ст. 184 СК України суд за заявою одержувача визначає розмір аліментів у твердій грошовій сумі.
Судом вірно встановлено, що діти виховуються позивачкою і потребують матеріальної допомоги на харчування, оздоровлення, навчання.
Відповідач є працездатний, у зв'язку з чим може надавати матеріальну допомогу на утримання доньки та сина. З лютого 2022 року відповідач знаходиться за кордоном, в Україну не повертався.
Висновки суду про те, що позивачкою доведено те, що відповідач може надавати допомогу, проте доказів, які б спростовували дані обставини, відповідачем не надано підтверджуються матеріалами справи.
Колегія суддів, з урахуванням віку, стану здоров'я, матеріального становища дітей і платника аліментів, погоджується з висновком суду про те, що з відповідача підлягають стягненню аліменти у розмірі 7 000 грн. щомісячно на кожну дитину, оскільки такий розмір забезпечить їх права та інтереси для фізичного, духовного, морального і соціального розвитку дітей та не порушить права та інтереси батька.
На підставі вищевикладеного, суд встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному їх дослідженні, прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.
Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.
З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, оскількисуд першої інстанції на момент його ухвалення не взяв до уваги, обставини, встановлені судовими рішеннями про те, що апелянту належить виключне право визначення місця проживання дітей, колегія суддів відхиляє, оскільки судом під час перевірки повідомлень відповідача про його звернення до Суворовського районного суду м. Одеси було з'ясовано, що в провадженні суду перебували справи: № 523/10192/23 за клопотанням ОСОБА_3 про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, заінтересована особа ОСОБА_2 , клопотання задоволено, справа витребувана Верховним Судом, касаційна скарга ОСОБА_2 не розглянута, а також справа №523/14982/23 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених в Україну, в позові відмовлено, триває апеляційне провадження.
Доводи про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що виїзд дітей мав тимчасовий характер, а також щодо неможливості застосування Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980р. та п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України і вирішив справу по суті, колегія суддів залишає без задоволення, оскільки суд приймаючи рішення керувався перш за все, що визначення місця проживання дітей та стягнення аліментів буде відповідати як найкращим інтересам дітей та взяв до уваги, що постійним місцем проживання дітей є територія України, а виїзд до Німеччини мав тимчасовий характер, а факт наявності у дітей громадянства Німеччини не є підставою для їх повернення до Німеччини, приймаючи до уваги, що діти є громадянами України.
Також, колегія суддів звертає увагу, що за наявними у справі доказами судом встановлені та оціненіобставини, які є предметом судового розгляду, у відповідності до яких відсутні підстави для зупинення провадження, відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявлених вимог, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Також колегія суддів вважає, що вказані доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об'єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).
Крім того, зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення.
Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню.
Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянуті судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правова оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.
Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв'язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 01 серпня 2024 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складений 29 вересня 2025 року.
Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева
Судді ______________________________________ М.М. Драгомерецький
______________________________________ С.М. Сегеда