Номер провадження: 22-ц/813/5693/25
Справа № 522/17445/24
Головуючий у першій інстанції Чорнуха Ю. В.
Доповідач Комлева О. С.
22.09.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого-судді Комлевої О.С.,
суддів: Драгомерецького М.М., Сегеди С.М.,
з участю секретаря Громовенко А.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 квітня 2025 року, постановленого під головуванням судді Чорнухи Ю.В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Одеської обласної державної (військової) адміністрації, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Одеська обласна рада про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Одеської обласної державної (військової) адміністрації, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Одеська обласна рада про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просила:
- визнати звільнення ОСОБА_1 з посади директора Одеського обласного центру соціальних служб за розпорядженням голови (начальника) Одеської обласної державної (військової) адміністрації від 29.08.2024 № 156/К-2024 «Про звільнення ОСОБА_1 » незаконним;
- поновити ОСОБА_1 на роботі;
- стягнути з Одеської обласної державної (військової) адміністрації на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 13188,96 грн. та з урахуванням часу вимушеного прогулу до дати ухвалення рішення;
- стягнути з відповідача судові витрати.
В обґрунтування свого позову ОСОБА_1 зазначила, що за розпорядженням голови Одеської обласної державної адміністрації від 14.05.2013 року № 72/к-2013 за погодженням Міністерства соціальної політики України її було призначено на посаду директора Одеського обласного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді 14.05.2013 року. Позивач свою роботу виконувала чесно та добросовісно, жодних дисциплінарних стягнень не мала. Наприкінці травня 2024 року заступник голови Одеської обласної державної (військової) адміністрації запропонував їй написати заяву про звільнення, від чого позивач відмовилась. 19.06.2024 року начальник Одеської обласної державної (військової) адміністрації видав розпорядження № 528/А-2024 «Про припинення Одеського обласного центру соціальних служб шляхом ліквідації». 03.07.2024 року позивача ознайомлено з розпорядженням та вручено письмове попередження за підписом голови Одеської обласної державної (військової) адміністрації про наступне вивільнення. У наданому попередженні про наступне вивільнення та впродовж наступних двох місяців жодних пропозицій щодо подальшого працевлаштування позивачу надано не було. 03.09.2024 року за розпорядженням голови (начальника) Одеської обласної державної (військової) адміністрації від 29.08.2024 року № 156/К-2024 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади директора Одеського обласного центру соціальних служб» укладений з позивачем на невизначений строк трудовий договір було розірвано відповідачем шляхом звільнення позивача з займаної посади згідно з п. 1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку із ліквідацією Центру. Позивач зазначала, що під виглядом ліквідації Одеського обласного центру соціальних служб фактично було здійснено його реорганізацію, а її звільнення було здійснено незаконно. Також зазначала, що відповідачем не були вжиті заходи щодо запобіганню масовому звільненню працівників центру.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 10 квітня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати, ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування своєї апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що відповідач дотримався вимог чинного законодавства при звільненні позивача та, що у відповідача не виникло зобов'язання щодо працевлаштування вивільненого працівника.
Апелянт вважає, що суд безпідставно не взяв до уваги надані в обґрунтування позовних вимог позивачем докази про незаконне звільнення позивача.
Також апелянт вважає, що відповідач у порушення вимог КЗпП України не запропонував позивачу пропозицій щодо працевлаштування або відсутності вільних вакансій для працевлаштування.
У відзиві на апеляційну скаргу, ОСОБА_2 , представник Одеської обласної державної адміністрації просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду без змін, посилаючись на необґрунтованість доводів апеляційної скарги та вважає, що суд прийняв рішення з дотриманням норм процесуального та матеріального права.
В судове засідання, призначене на 22 вересня 2025 року представник Одеської обласної ради не з'явився, був сповіщений належним чином (а.с. 52 зв.б. т. 2).
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов'язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі №348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.
Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи, баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, усвідомленість учасників справи про її розгляд, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників, які не з'явилися в судове засідання.
Апеляційний суд з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу у відсутність сторін, які своєчасно і належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи, явка яких не визнавалась апеляційним судом обов'язковою.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , представника Одеської обласної державної адміністрації, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав.
Згідно ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У відповідності до ст. 367ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до ст. 375ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 81 ЦПК України, передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 01.11.2011 року наказом № 71-К від 31.10.2011 року ОСОБА_4 призначена на посаду начальника відділу методичного забезпечення соціальної роботи Одеського обласного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.
У трудовій книжці ОСОБА_4 міститься запис щодо зміни прізвища ОСОБА_5 на ОСОБА_6 у зв'язку з укладенням шлюбу.
14.05.2013 року розпорядженням № 72/К-2013 від 14.05.2013 року ОСОБА_4 призначена на посаду директора Одеського обласного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, як така, що зарахована до кадрового резерву на цю посаду, що підтверджується копією трудової книжки (а.с. 20-24 т. 1) та відповідного розпорядження (а.с. 26 т. 1). Міністерство соціальної політики України погодило призначення ОСОБА_7 на посаду директора Одеського обласного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, що підтверджується листом вих. № 4653/0-14-13/09 від 25.04.2013 року (а.с. 25 т. 1).
З 04.11.2020 року Одеський обласний центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді перейменовано на Одеський обласний центр соціальних служби (а.с. 27 т. 1).
Розпорядженням Одеської обласної військової адміністрації № 582/А-2024 від 19.06.2024 року «Про припинення Одеського обласного центру соціальних служб шляхом ліквідації» (а.с. 39-40 т. 1) відповідно до статей 19, 23, 39 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», пункту 2 типового положення про республіканський Автономної Республіки Крим, обласний, Київський та Севастопольський міський центр соціальних служб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.06.2020 року № 479 «деякі питання діяльності центрів соціальних служб», статей 110-112 Цивільного кодексу України, з метою удосконалення структури і систему установ у сфері та надання соціальних послуг вирішено припинити Одеський обласний центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді (ідентифікаційний номер 20992179), шляхом ліквідації; утворити ліквідаційну комісію Одеського обласного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді; утворити ліквідаційну комісію Одеського обласного центру соціальних служб; установлено що строк заявлення кредиторами своїх вимог до Одеського обласного центру соціальних служб складає два місяці з дня оприлюднення повідомлення про рішення щодо припинення юридичної особи; встановлено, щодо ліквідаційної комісії з моменту її призначення переходять повноваження щодо управління справами Одеського обласного центру соціальних служб. Пунктом 5.7. розпорядження встановлено протягом 10 робочих днів з дня затвердження ліквідаційного балансу здійснити державну реєстрацію припинення Одеського обласного центру соціальних служб.
03.07.2024 року ОСОБА_1 , директор Одеського обласного центру соціальних служб, на підставі розпорядження голови (начальника) Одеської обласної державної (військової) адміністрації № 582/А-2024 від 19.06.2024 року «Про припинення Одеського обласного центру соціальних служб шляхом ліквідації», була ознайомлена з попередженням про наступне звільнення із займаної посади не раніше ніж через два місяці згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України, у зв'язку з припиненням Одеського обласного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді шляхом ліквідації (а.с. 44 т. 1).
29.08.2024 року Одеською обласною військовою адміністраціє видано розпорядження № 156/К-2024 про звільнення ОСОБА_1 з посади директора Одеського обласного центру соціальних служб 03 вересня 2024 року у зв'язку з ліквідацією Одеського обласного центру соціальних служб згідно з пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (а.с. 46 т. 1). В трудовій книжці позивача наявний запис про звільнення 03.09.2024 року ОСОБА_1 у зв'язку з ліквідацією Одеського обласного центру соціальних служб, п. 1 ст. 40 КЗпП України.
Відмовляючи у задоволені позову ОСОБА_1 про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції виходив із необґрунтованості заявлених позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, з наступних підстав.
Відповідно до статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Частиною другою статті 40 КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у підпунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу.
Відповідно до ч. 1 ст. 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
Згідно ч. 2 ст. 42 КЗпП України при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та членам сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членам сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України, а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби. 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; 11) працівникам, які є членами пожежно-рятувальних підрозділів для забезпечення добровільної пожежної охорони не менше року. Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
Згідно із статтею 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Власник є таким, що належно виконав указані вимоги КЗпП України стосовно працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
Згідно з ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно із статтею 240-1 КЗпП України у разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника), виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу. Одночасно орган, який розглядає трудовий спір, визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу.
Згідно п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06.11.1992 (надалі - Пленум ВСУ № 9) при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.
Відповідно до п. 19 Пленуму ВСУ № 9 Розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
При ліквідації підприємства (установи, організації) правила п. 1 ст. 40 КЗпП можуть застосовуватись і в тих випадках, коли після припинення його діяльності одночасно утворюється нове підприємство. В цих випадках працівник не вправі вимагати поновлення його на роботі на заново утвореному підприємстві, якщо він не був переведений туди в установленому порядку.
Відповідно до ч. 3 ст. 64 Господарського кодексу України (далі - ГК України) підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.
Частиною 2 ст. 65 ГК України передбачено, що власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства.
Згідно ч. 1 ст. 104 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.
Тобто, перехід прав та обов'язків до правонаступників відбувається лише у разі реорганізації юридичної особи. У разі припинення юридичної особи шляхом ліквідації перехід прав та обов'язків до правонаступників не відбувається.
Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. (ч. 5 ст. 104 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 110 ЦК України юридична особа ліквідується:
1) за рішенням її учасників, суб'єкта управління державної або комунальної власності або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;
2) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, за позовом учасника юридичної особи або відповідного органу державної влади;
3) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом, - за позовом відповідного органу державної влади.
Суд надав належну оцінку посиланням ОСОБА_1 на те, що розпорядженням Одеської обласної військової адміністрації № 582/А-2024 від 19.06.2024 «Про припинення Одеського обласного центру соціальних служб шляхом ліквідації» є незаконним, оскільки жодних законних підстав для ліквідації Центру не існувало та не існує, а припинення Одеського обласного центру соціальних служб є безпідставним, обґрунтовано зазначивши, що суд у межах розгляду справи про поновлення на роботі не наділений повноваженнями надавати оцінку розпорядженню суб'єкта владних повноважень щодо ліквідації установи, що належить до сфери її управління.
Судом встановлено, що позовні вимоги ОСОБА_1 щодо відповідності вимогам чинного законодавства розпорядження Одеської обласної військової адміністрації № 582/А-2024 від 19.06.2024 року «Про припинення Одеського обласного центру соціальних служб шляхом ліквідації» розглядались Одеським окружним адміністративним судом.
Так, рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29.11.2024 року, яке набрало законної сили 31.12.2024 року, у справі № 420/25491/24 за позовом ОСОБА_1 до Одеської обласної (військової) державної адміністрації про визнання протиправним та скасування розпорядження, зобов'язання вчинити певні дії відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування розпорядження Одеської обласної (військової) державної адміністрації від 19.06.2024 року № 528/А-2024 «Про припинення Одеського обласного центру соціальних служб шляхом ліквідації»; зобов'язання Одеської обласної військової державної адміністрації забезпечити внесення до єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань відомості про скасування розпорядження Одеського обласної військової державної адміністрації від 19.06.2024 року № 528/А-2024 «Про припинення Одеського обласного центру соціальних служб шляхом ліквідації» за рішенням суду.
Зазначеним рішення суду встановлено, що оскаржуване розпорядження Одеською обласною радою було прийнято в межах компетенції вирішення в установленому законом порядку питання щодо ліквідації установи, що належить до сфери її управління. (…) До повноважень Одеської обласної державної адміністрації належить, зокрема, вирішення питання щодо ліквідації центу соціальних служб. Таким чином, оскаржуване розпорядження прийнято у межах повноважень та у спосіб, визначений законом. (…) Водночас доводи позивачки зводяться в тому числі до незгоди з законністю та доцільністю прийняття відповідачем рішення про ліквідацію Центра, що є виключною компетенцією відповідача, до відання якого законодавством віднесенні питання створення, реорганізації та ліквідації регіонального центру.
З огляду на приписи ч. 4 ст. 82 ЦПК України не підлягає доказуванню обставини, встановлені рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29.11.2024 року у справі № 420/25491/24, яке набрало законної сили, стосовно того, що розпорядження Одеської обласної (військової) державної адміністрації від 19.06.2024 року № 528/А-2024 «Про припинення Одеського обласного центру соціальних служб шляхом ліквідації» прийнято у межах повноважень та у спосіб, визначений законом.
Також у рішенні від 29.11.2024 року у справі № 420/25491/24 судом зазначено: «відповідно до ст. 3 Закону України «Про соціальну роботу з сім'ями, дітьми та молоддю» суб'єктами соціальної роботи з сім'ями, дітьми та молоддю є: уповноважені органи, що здійснюють соціальну роботу з сім'ями, дітьми та молоддю; фахівці із соціальної роботи; об'єднання громадян, благодійні, релігійні організації; юридичні та фізичні особи, які надають соціальні послуги сім'ям, дітям та молоді; волонтери у сфері соціальної роботи з сім'ями, дітьми та молоддю. До уповноважених органів належать як органи виконавчої влади, так і органи місцевого самоврядування. Законодавством чітко визначено, що забезпечення реалізації функцій з питань соціальної роботи з сім'ями, дітьми та молоддю покладається як на органи виконавчої влади, так і на органи місцевого самоврядування. На цей час виконання такої функції забезпечено. Беручи до уваги зазначене, суд не вбачає правових підстав для визнання протиправним та скасування оскаржуваного рішення відповідача.».
Також суд обґрунтовано не взяв до уваги доводи позивача про те, що фактично відбулась не ліквідація Одеського обласного центру соціальних служб, а його реорганізація в Центр аналітичної, навчально-тренінгової роботи та соціальних служб Комунальної установи «Обласний центр методичної роботи та соціальних виплат» та подальша реорганізація в новоутворену Комунальну установу Одеської обласної ради «Центр соціальних служб», з огляду на наступне.
За ч. 2 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.
Відповідно до ч. 4 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об'єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.
Згідно п. 2 Типового положення про республіканський Автономної Республіки Крим, обласний, Київський та Севастопольський міський центр соціальних служб, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.06.2020 року № 479 (надалі - Типове положення № 479), регіональний центр утворюється, реорганізується та ліквідується Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною, Київською та Севастопольською міською держадміністрацією або відповідним органом місцевого самоврядування.
Положення, кошторис і штатний розпис регіонального центру затверджуються органом, який його утворив (п. 3 Типового положення № 479).
Відповідно до п. 9 Типового положення № 479 регіональний центр очолює директор, якого призначає на посаду і звільняє з посади в установленому законодавством порядку орган, яким утворено регіональний центр.
З викладеним норм вбачається, що регіональний центр соціальних служб може бути утворений як міською державною адміністрацією, так і відповідним органом місцевого самоврядування. При цьому, затвердження штатного розпису регіонального центру та призначення на посаду директора регіонального центру відноситься до компетенції саме того органу, який утворив регіональний центр.
Згідно п. 1 Положення про Одеський обласний центр соціальних служб, затвердженого розпорядженням голови обласної державної адміністрації № 612/А-2015 від 29.09.2015 року (у редакції розпорядження голови обласної державної адміністрації, начальника обласної військової адміністрації № 1011/А-2023 від 24.11.2023 року) (надалі - Положення) Одеський обласний центр соціальних служб (далі - Центр) є закладом, що проводить методичне забезпечення організації соціальної роботи, надання соціальних послуг, організовує навчання з питань проведення соціальної роботи, надання соціальних послуг. Метою діяльності регіонального центру є методичне забезпечення проведення у територіальних громадах соціальної роботи, надання соціальних послуг, соціальної допомоги, соціальної підтримки особам/сім'ям, які належать до вразливих груп населення та/або перебувають у складних життєвих обставинах, організація навчальних заходів з питань соціальної роботи, надання соціальних послуг.
Згідно пункту 2 Положення Центр утворюється, реорганізується та ліквідується Одеською обласною державною адміністрацією.
Центр є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в територіальних органах казначейства, печатку та бланк із своїм найменуванням (п. 16 Положення).
Пунктом 10 Положення передбачено, що Центр очолює директор, який призначається на посаду головою Обласної державної адміністрації на конкурсній основі за контрактом.
25.11.2024 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено відомості про припинення Одеського обласного центру соціальних служб, що підтверджується відповідною випискою (а.с. 100 т. 1).
Із службової записки заступника голови Одеської обласної державної адміністрації (з питань економіки, інвестиційної діяльності, соціального захисту населення, освіти, у справах дітей, культури, фізичної культури, спорту і туризму) на ім'я голови Одеської обласної державної адміністрації стосовно ліквідації Одеського обласного центру соціальних служб, вбачається, що у лютому-березні 2024 року Департаментом соціальної та сімейної політики Одеської ОДА проведено моніторинг Центру за 2023 рік, який встановив неготовність/нездатність Центру виконувати певні обов'язки та завдання, передбачені законами України «Про соціальні послуги», «Про соціальну роботу з сім'ями, дітьми та молоддю», Положенням про Центр. Запропоновано з метою підвищення ефективності діяльності з реалізації в області завдань державної соціальної політики, що є одним з пріоритетних напрямків роботи обласної державної (військової) адміністрації, та з метою удосконалення розвитку та надання соціальних послуг, ліквідувати Центр без правонаступництва та передати функції Центру комунальній установі «Обласний центр методичної роботи та соціальних виплат» (а.с. 49-50 т. 1).
Судом встановлено, що наказом Комунальної установи «Обласний центр методичної роботи та соціальних виплат» № 29-ОД від 13.09.2024 року затверджено Положення про центр аналітичної, навчально-тренінгової роботи та соціальних служб Комунальної установи «Обласний центр методичної роботи та соціальних виплат».
Згідно п. 1 Положення про центр аналітичної, навчально-тренінгової роботи та соціальних служб Комунальної установи «Обласний центр методичної роботи та соціальних виплат», затвердженого наказом комунальної установи «Обласний центр методичної роботи та соціальних виплат» № 29-ОД від 13.09.2024 року, Центр аналітичної, навчально-тренінгової роботи та соціальних служб Комунальної установи «Обласний центр методичної роботи та соціальних виплат» (далі - Центр) є структурним підрозділом, що проводить методичне забезпечення організації соціальної роботи, надання соціальних послуг організовування навчання з питань проведення соціальної роботи, надання соціальних послуг. Метою діяльності центру є методичний забезпечення проведення у територіальних громадах соціальної роботи надання соціальних послуг, соціальної допомоги, соціальної підтримки особам сім'ям, які належать до вразливих груп населення та або перебувають у складних життєвих обставинах, організація навчальних заходів з питань соціальної роботи надання соціальних послуг.
Згідно п. 2 Положення Центр підзвітний та підконтрольний директору комунальної установи «Обласний центр методичної роботи та соціальних виплат».
Відповідно до п. 1.1. Положення про Комунальну установу Одеської обласної ради «Центр соціальних служб» Комунальна установа Одеської обласної ради «Центр соціальних служб» є об'єктом права власності територіальних громад сіл, селищ, міс області, інтереси яких представляє Одеська обласна рада.
Рішенням Одеської обласної ради від 12.12.2024 року «Про створення Комунальної установи Одеської обласної ради «Центр соціальних служб» (а.с. 164 т. 1) Одеська обласна рада вирішила створити Комунальну установу Одеської обласної ради «Центр соціальних служб» та затвердити положення про неї, делегувати повноваження з управління комунальної установою Одеської обласної ради центр соціальних служб Одеські обласній державній адміністрації кума управлінню обласної ради з майнових відносин забезпечити внесення змін до переліку об'єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, управління якими здійснює обласна рада, затвердженого рішенням обласної ради від 22.09.2006 року номер 73-5 про майно спільної власності територіальних громад, сіл, селиш, міст області, управління якими здійснює обласна рада.
Відповідно до Положення про Комунальну установу «Обласний центр методичної роботи та соціальних виплат», затвердженого рішенням Одеської обласної ради номер 125-VІІІ від 16.04.2021 року, Комунальна установа «Обласний центр методичної роботи та соціальних виплат» ( надалі - Установа) є об'єктом права спільної власності територіальних громад сіл, селиш, міст області, інтереси яких представляє Одеська обласна рада (далі - Власник) в межах повноваження, визначених законодавством України.
Установа є юридичною особою з моменту державної реєстрації, має відокремлене майно на праві оперативного управління, укладає від свого імені угода, які у випадках, зазначених нижче, повинні бути узгоджені з уповноваженим органом власника, набуває та особисті немайнові права, може бути позивачем та відповідачем у судах (п. 1.6. Положення).
Згідно пунктів 5.1.2., 5.1.4. Положення винятковою компетенцією власника є: визначення основних напрямків діяльності установи; прийняття рішення про призначення керівника установи, продовження строку дії укладеного з ним контракту та його звільнення з підстав порушення ним положень законодавства України, умов контракту та цього положення.
З викладеного вбачається, що зазначені установи утворені різними органами: Одеський обласний центр соціальних служб - Одеською обласною державною адміністрацією, а Комунальна установа «Обласний центр методичної роботи та соціальних виплат» і Комунальна установа Одеської обласної ради «Центр соціальних служб» - Одеською обласною радою. Відтак повноваження щодо утворення, реорганізації та ліквідації Комунальної установи «Обласний центр методичної роботи та соціальних виплат» і Комунальної установи Одеської обласної ради «Центр соціальних служб», затвердження штатного розпису та прийняття рішення про призначення на посаду керівників належать Одеській обласній раді. В свою чергу відповідач не наділений такими повноваженнями.
Доказів того, що Комунальна установа Одеської обласної ради «Центр соціальних служб», які були створені Одеською обласною радою, є правонаступниками ліквідованого Одеського обласного центру соціальних служб до суду надано не було.
Враховуючи припинення Одеського обласного центру соціальних служб шляхом ліквідації без правонаступництва, наслідком чого згідно п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України є розірвання трудового договору за ініціативою роботодавця та відповідно до ст. 104 ЦК України - припинення всіх прав та обов'язків юридичної, з огляду на те, що Комунальна установа «Обласний центр методичної роботи та соціальних виплат» і Комунальна установа Одеської обласної ради «Центр соціальних служб» не є правонаступниками ліквідованого Центру, а також відсутність повноважень у відповідача приймати рішення про призначення на посаду керівників зазначених комунальних установ, суд дійшов обґрунтованого висновку, що відповідачем було дотримано вимоги чинного законодавства при звільненні позивача та у відповідача не виникло зобов'язання щодо працевлаштування вивільненого працівника.
На підставі вищевикладеного, суд встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, вірно застосувавши норми матеріального права, оцінивши докази у справі, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному їх дослідженні, прийшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 .
Висновки суду відповідають вимогам закону, на які посилався суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі, а також підтверджується зібраними по справі доказами.
З вказаними висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.
При цьому, суд першої інстанції при застосуванні норм права до вказаних правовідносин вірно врахував висновки щодо застосування норм матеріального права, викладених у постановах Верховного Суду.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що відповідач дотримався вимог чинного законодавства при звільненні позивача та, що у відповідача не виникло зобов'язання щодо працевлаштування вивільненого працівника, колегія суддів залишає без задоволення, оскільки обов'язок врахування переважного права на залишення на роботі виникає у разі вивільнення працівників саме у випадку змін в організації виробництва і праці, а не у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації.
Доводи про те, що суд безпідставно не взяв до уваги надані в обґрунтування позовних вимог позивачем докази про незаконне звільнення позивача, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки наявні в матеріалах справи докази не містять відомостей про незаконне звільнення ОСОБА_1 .
Доводи про те, що відповідач у порушення вимог КЗпП України не запропонував позивачу пропозицій щодо працевлаштування або відсутності вільних вакансій для працевлаштування, колегія суддів відхиляє, приймаючи до уваги, що Комунальна установа «Обласний центр методичної роботи та соціальних виплат» і Комунальна установа Одеської обласної ради «Центр соціальних служб» не є правонаступниками ліквідованого Центру, а також відсутність повноважень у відповідача приймати рішення про призначення на посаду керівників зазначених комунальних установ, з урахуванням чого відповідач дотримався вимог чинного законодавства при звільненні позивача та у відповідача не виникло зобов'язання щодо працевлаштування вивільненого працівника.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявлених вимог, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Також колегія суддів вважає, що вказані доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди апелянта із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об'єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03).
Крім того, зазначені доводи не вказують на порушення судом норм матеріального та процесуального права та на незаконність судового рішення, і не є визначальними при ухваленні рішення.
Інші доводи апеляційної скарги також не є суттєвими, та такими, що не підлягають задоволенню.
Згідно з ч. 2 ст. 77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Одночасно, апеляційний суд звертає увагу на те, що за положеннями ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Доказів на підтвердження доводів апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції надано не було.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги є безпідставними, всі доводи були розглянуті судом першої інстанції при розгляді справи, та їм була надана відповідна правова оцінка, а тому суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про те, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для ухвалення нового рішення - не має.
Судова колегія, розглянувши справу прийшла до висновку, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, в зв'язку з чим апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу і залишає рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 10 квітня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення складений 29 вересня 2025 року.
Головуючий ______________________________________ О.С. Комлева
Судді ______________________________________ М.М. Драгомерецький
______________________________________ С.М. Сегеда