Номер провадження: 11-сс/813/935/25
Справа № 947/13802/25 1-кс/947/5859/25
Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1
Доповідач ОСОБА_2
04.09.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючий суддя - ОСОБА_2 ,
судді: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ,
за участю
секретаря судового засідання ОСОБА_5 ,
прокурора ОСОБА_6 ,
представника власників майна - адвоката ОСОБА_7 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги представника ОСОБА_7 , в інтересах власників майна ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , на ухвалу слідчого судді Київського районного суду м. Одеси від 29.04.2025 про арешт майна в межах кримінального провадження № 12023160000001520 від 13.12.2023, за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.149, ч.3 ст.332 КК України
установив
Зазначеною ухвалою слідчого судді в межах кримінального провадження № 12023160000001520 від 13.12.2023 року було задоволено клопотання заступника начальника відділу СУ ГУНП в Одеській області ОСОБА_10 та накладено арешт на майно вилучене 23.04.2025 року під час обшуку автомобіля марки «Toyota Rav4», державний реєстраційний знак НОМЕР_1 , а саме:
-автомобіль марки «Toyota Rav4», державний реєстраційний знак НОМЕР_1 та ключі від нього;
-свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу «Toyota Rav4», державний реєстраційний знак НОМЕР_1 , серійний номер НОМЕР_2 ;
-листи А4 з рукописними записами, документи на англійській мові на ім'я ОСОБА_11 із забороною права відчуження, розпорядження та користування майном.
Не погодившись із зазначеною ухвалою слідчого судді, представником ОСОБА_7 , в інтересах власників майна ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , були подані апеляційні скарги, аналогічні за своїм змістом, в яких він посилаючись на незаконність та необґрунтованість оскаржуваної ухвали, просить її скасувати та постановити нову про відмову у задоволенні клопотання прокурора в частині накладення арешту на автомобіль марки «Toyota Rav4», державний реєстраційний знак НОМЕР_1 та ключі від нього; свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу «Toyota Rav4», державний реєстраційний знак НОМЕР_1 , серійний номер НОМЕР_2 .
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає:
-вилучене в ході обшуку, майно не відповідає критеріям ч. 1 ст. 98 КПК України;
-власник майна ОСОБА_9 не є підозрюваним, вилучений автомобіль є його власністю, оскільки був придбаний ще до шлюбу із ОСОБА_8
-клопотання прокурора не обґрунтоване.
В судовому засіданні апеляційного суду представник власників майна - адвокат ОСОБА_7 підтримав вимоги апеляційних скарг і просив їх задовольнити.
Прокурор ОСОБА_6 заперечував проти задоволення апеляційних скарг і просив залишити ухвалу слідчого судді без змін.
Заслухавши доповідача, пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали провадження, апеляційний суд дійшов до висновків про таке.
Вирішуючи питання про можливість розгляду апеляційної скарги, що подана особою, яка відповідно до матеріалів кримінального провадження, не має процесуального статусу і не є стороною цього провадження, апеляційний суд виходить з наступного.
Положеннями ст.ст. 2, 7 КПК України визначені завдання кримінального судочинства, відповідно до яких, зміст і форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких зокрема відносяться: верховенство права, недоторканність права власності, забезпечення права на захист, доступ до правосуддя, забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності.
Відповідно до положень ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Згідно зі ст. 24 КПК кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом. Гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.
Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК ухвала слідчого судді про арешт майна підлягає апеляційному оскарженню. При цьому, КПК не встановлено чіткого переліку осіб - суб'єктів права на апеляційне оскарження цієї ухвали, але п.10 ч.1 ст.393 КПК регламентовано, що апеляційну скаргу мають право подати інші особи у випадках, передбачених КПК.
Одним із учасників як кримінального, так і судового провадження є третя особа, щодо майна якої вирішується питання про арешт (п. 25, 26 ч. 1 ст. 3 КПК).
Статтею 64-2 КПК визначається зміст і процесуальний статус третьої особи, щодо майна якої вирішується питання про арешт.
Водночас, в останньому абзаці ч. 7 ст. 173 КПК передбачено, що треті особи мають право на захисника та право оскаржити судове рішення щодо арешту майна.
За таких обставин, власник чи володілець майна, щодо якого вирішується питання про арешт, є особою прав, свобод та інтересів якої стосується судове рішення, а отже, належить до категорії «інші особи», які вправі подати апеляційну скаргу на рішення слідчого судді.
Згідно матеріалів судового провадження вбачається, що арешт накладено на автомобіль, який перебуває у власності ОСОБА_9 , який не має процесуального статусу у вказаному кримінальному провадженні.
Таким чином, з урахуванням аналізу норм закону, закріплених у ст.41 Конституції України, ст.ст. 24, 64-2, 173, ч.1 ст.174, п.10 ч.1 ст.393 КПК, представник власника майна ОСОБА_9 - адвокат ОСОБА_7 є особою, яка вправі звернутися з апеляційною скаргою на ухвалу слідчого судді про накладення арешту на майно.
Перевіривши доводи апеляційної скарги щодо незаконності ухвали слідчого судді про накладення арешту на майно, колегія суддів дійшла висновку про таке.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 404 КПК суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого або особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру.
Згідно вимог ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Перевіривши матеріали судової справи, колегія суддів приходить до висновку про те, що ухвала слідчого судді не відповідає вимогам закону з огляду на таке.
При застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя повинен діяти у відповідності до вимог КПК та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів осіб; умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.
При розгляді клопотання про накладення арешту на майно в порядку ст.ст. 170-173 КПК, для прийняття законного, обґрунтованого та справедливого рішення, слідчий суддя повинен з'ясувати правову підставу для арешту майна, яка має бути викладена у клопотанні слідчого/прокурора та відповідати вимогам закону.
Вказана норма узгоджується з ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, відповідно до якої будь-яке обмеження власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб'єкт, який ініціює таке обмеження повинен обґрунтувати свою ініціативу в контексті норм закону.
Згідно з Конституцією України та Законом України «Про міжнародні договори і угоди», чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України.
До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини (1948 р.) та Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), учасником яких є Україна.
Статтею 1 Протоколу №1 (1952 р.) до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Як свідчить практика Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), найчастіше втручання в право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді органів законодавчої й судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст.1 Першого Протоколу до Європейської конвенції з прав людини забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів.
Практика ЄСПЛ визначає, що стаття 1 Протоколу 1, яка спрямована на захист особи (юридичної особи) від будь-якого посягання держави на право володіти своїм майном, також зобов'язує державу вживати необхідні заходи, спрямовані на захист права власності (рішення по справі «Броньовський (Broniowski) проти Польші» від 22.06.2004р.).
У своїх висновках ЄСПЛ неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Протоколу 1 полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п. 1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а п. 2 визначає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»).
За змістом ст.170 КПК арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом кримінального правопорушення, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.
Статтею 171 КПК передбачені вимоги до клопотання про арешт майна та строки його подання.
Відповідно до ч.2 ст.173 КПК при вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен враховувати: 1) правову підставу для арешту майна; 2) можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої статті 170 цього Кодексу); 3) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (якщо арешт майна накладається у випадках, передбачених пунктами 3, 4 частини другої статті 170 цього Кодексу); 31) можливість спеціальної конфіскації майна (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 2 частини другої статті 170 цього Кодексу); 4) розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 170 цього Кодексу); 5) розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження; 6) наслідки арешту майна для підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб.
При вирішенні питання про арешт майна для прийняття законного та справедливого рішення слідчий суддя, згідно ст.ст. 94, 132, 173 КПК, повинен врахувати: існування обґрунтованої підозри щодо вчинення кримінального правопорушення та достатність доказів, що вказують на вчинення злочину; правову підставу для арешту майна; можливий розмір шкоди, завданої злочином; наслідки арешту майна для третіх осіб; розумність і співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження.
Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі, відчуження. Слідчий, прокурор повинні вжити необхідних заходів з метою виявлення та розшуку майна, на яке може бути накладено арешт у кримінальному провадженні, зокрема шляхом витребування необхідної інформації у Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, інших державних органів та органів місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб.
Арешт майна допускається з метою забезпечення: 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
У випадку, передбаченому п.1 ч.2 ст.173 КПК, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу.
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 98 КПК, речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
Апеляційним судом встановлено, що слідчий суддя не звернув уваги на невідповідність клопотання прокурора про накладення арешту на майно вимогам ст.171 КПК, не дотримався порядку розгляду клопотання про арешт майна, та ухвалив передчасне рішення, яке не можна вважати законним та обґрунтованим.
Так, з матеріалів судового провадження вбачається, що слідчим управлінням ГУНП в Одеській області здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні №12023160000001520 від 13.12.2023, за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 149, ч. 3 ст. 332 КК України.
Підставою для внесення відомостей до ЄРДР стали матеріали УМП ГУНП в Одеській області щодо групи із невстановленої кількості осіб, які займаються оформленням документів щодо опікунства над неповнолітніми особами з метою безперешкодного перетину державного кордону України в період воєнного стану.
Задля забезпечення повного та всебічного проведення досудового розслідування по вказаному кримінальному провадженню, а також встановлення всіх обставин вказаного кримінального правопорушення, оперативним співробітникам Управління міграційної поліції ГУНП в Одеській області в порядку ст.ст. 40,41 КПК України надано доручення.
За результатами проведених оперативних заходами та слідчих дій достеменно встановлено, що група із невстановленої кількості осіб зорганізувались з метою систематичного вчинення злочинів, пов'язаних із експлуатацією неповнолітніх осіб шляхом втягнення їх у злочинну діяльність, а саме організації незаконного перетину державного кордону України особами чоловічої статі, які підлягають мобілізації на території України під час дії воєнного стану.
У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, термін дії якого востаннє продовжено Указом Президента України від 14 січня 2025 року № 26/2025, з 05 години 30 хвилин 8 лютого 2025 року строком на 90 діб, який затверджено Верховною Радою України, відповідним Законом України «Про затвердження Указу Президента «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні».
Так, відповідно до п. 2 Указу Президента України від 24.02.2022
№ 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» Військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, Командуванню об'єднаних сил Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з'єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Крім того, п. 3 вказаного Указу зазначено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені зокрема ст. 33 Конституції України, згідно з якою кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 на території України з 24.02.2024 введено режим воєнного стану, на період дії якого обмежено виїзд за кордон чоловікам віком від 18 до 60 років та жінкам-військовозобов'язаним. Разом з тим, не поширюються обмеження щодо виїзду за межі України на осіб, які відповідно до ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 року, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації - усиновлювачі, на утриманні яких перебуває дитина (діти), яка (які) до моменту усиновлення була (були) дитиною-сиротою (дітьми-сиротами) або дитиною (дітьми), позбавленою (позбавленими) батьківського піклування, віком до 18 років, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, патронатні вихователі, на утриманні яких перебуває дитина-сирота (діти-сироти) або дитина (діти), позбавлена (позбавлені) батьківського піклування, віком до 18 років.
Таким чином, органом досудового розслідування встановлено, що група із невстановленої на теперішній час кількості осіб, маючи умисел на отримання матеріальних благ за рахунок організації незаконного перетину державного кордону України особами чоловічої статі, які підлягають мобілізації, використовуючи надану законодавством України можливість уникнути мобілізації та вільно перетинати державний кордон України особам чоловічої статі, яких призначено опікунами малолітніх та неповнолітніх дітей, забезпечують безперешкодне встановлення опіки над такими дітьми, після чого, надаючи відповідні вказівки та інструкції, організовують перетин державного кордону України такими опікунами.
Так, станом на теперішній час, за результатами проведених слідчих дій, негласних слідчих (розшукових) дій та оперативно-розшукових заходів, достеменно встановлено, що до вчинення вказаних кримінальних правопорушень причетна група осіб, які зорганізувались для спільного вчинення злочинів, пов'язаних із експлуатацією неповнолітніх осіб шляхом втягнення їх у злочинну діяльність, а саме організації незаконного перетину державного кордону України особами чоловічої статі, які підлягають мобілізації на території України під час дії воєнного стану, до складу якої входить ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає за адресою: АДРЕСА_1 . Встановлено, що у фактичному користування ОСОБА_8 перебуває автомобіль марки ««Toyota Rav4», державний реєстраційний знак НОМЕР_1 .
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.3 ст.332 КК України. Після чого, ОСОБА_8 затримано в порядку ст.ст.615, 208 КПК України.
16.04.2025 слідчим суддею Київського районного суду м.Одеси винесено ухвалу про дозвіл на проведення обшуку автомобіля «Toyota Rav4», державний реєстраційний знак НОМЕР_1 .
23.04.2025 проведено обшук автомобіля марки «Toyota Rav4», державний реєстраційний знак НОМЕР_1 ., який перебував у фактичному користуванні ОСОБА_8 .
За результатами проведення обшуку, вилучено безпосередньо автомобіль марки «Toyota Rav4», державний реєстраційний знак НОМЕР_1 , ключі від нього, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу «Toyota Rav4», державний реєстраційний знак НОМЕР_1 , серійний номер НОМЕР_2 , яке упаковано до сейф пакету PSP 1248297, також в салоні автомобіля виявлено та вилучено листи А4 з рукописними записами, упаковано до сейф-пакету PSP 124296, в багажнику автомобіля виявлено та вилучено документи на англійській мові на ім'я ОСОБА_11 , упаковано до сейф-пакету № KIV 3110059.
В подальшому, вищевказаний автомобіль було визнано речовим доказом та винесено відповідну постанову від 23.04.2025.
Згідно із ч. 3 ст. 170 КПК України у випадку, передбаченому пунктом 1 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 98 КПК України речовими доказами є матеріальні об'єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об'єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
Відповідно до положень ч. 2 ст. 173 КПК України при вирішенні питання про арешт майна слідчий суддя, суд повинен враховувати, зокрема, правову підставу для арешту майна; можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні; наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність; розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження; наслідки арешту майна для підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб.
Так, слідчий суддя дійшов до висновку, що в цілях запобігання можливості відчуження вищевказаного майна та забезпечення можливої конфіскації майна, оскільки існує необхідність в забезпеченні його збереження, клопотання слідчого підлягає задоволенню, й, відповідно захід забезпечення кримінального провадження у вигляді арешту майна підлягає застосуванню.
Необхідність накладення арешту на зазначений транспортний засіб в частині заборони користування зазначеним транспортним засобом обумовлений певним ризиком його сховання або розукомплектування, що може призвести до його втрати в якості речового доказу.
Разом з тим, апеляційний суд не може погодитись із такими висновками слідчого судді в частині накладення арешту на транспортний засіб з огляду на наступне.
Згідно з положеннями ч. 2 ст. 171 КПК України у клопотанні слідчого, прокурора про арешт майна повинно бути зазначено:
1) підстави і мету відповідно до положень ст. 170 Кодексу та відповідне обґрунтування необхідності арешту майна;
2) перелік і види майна, що належить арештувати;
3) документи, які підтверджують право власності на майно, що належить арештувати, або конкретні факти і докази, що свідчать про володіння, користування чи розпорядження підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, третіми особами таким майном;
4) розмір шкоди, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, у разі подання клопотання відповідно до ч. 6 ст. 170 цього Кодексу.
До клопотання також мають бути додані оригінали або копії документів та інших матеріалів, якими слідчий, прокурор обґрунтовує доводи клопотання.
Частиною 2 статті 170 КПК визначені конкретні підстави з метою забезпечення яких досукається арешт майна, які чітко мають бути вказані органом досудового розслідування в клопотанні про арешт майна.
Так, у клопотанні слідчого, погодженого із прокурором, зазначений перелік і вид майна, що належить арештувати.
У своєму клопотанні слідчий зазначає, що підставою для накладення арешту на майно є наявність розумних підозр, які свідчать про те, що вказані предмети є доказами у вказаному кримінальному провадженні.
Завданням арешту майна було визначено запобігання можливості приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження майна.
Метою накладення арешту зазначено необхідність збереження речових доказів.
Разом з тим, апеляційний суд констатує, що клопотання слідчого не містить обґрунтування необхідності арешту майна, всупереч вимогам п. 1 ч. 2 ст. 171 КПК України.
Так, із аналізу клопотання не видається можливим встановити, яке доказове значення у вказаному провадженню має автомобіль марки «Toyota Rav4», державний реєстраційний знак НОМЕР_1 та ключі від нього; свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу «Toyota Rav4», державний реєстраційний знак НОМЕР_1 , серійний номер НОМЕР_2 , а також не визначено значення такого майна для обставин даного кримінального провадження.
Також, всупереч п. 3 ч. ч. 2 ст. 171 КПК України, до клопотання слідчого не долучено документи, які підтверджують право власності на майно, що належить арештувати, або конкретні факти і докази, що свідчать про володіння, користування чи розпорядження підозрюваним.
Колегія суддів звертає увагу, що арешт майна є одним із заходів забезпечення кримінального провадження та може бути застосований лише в порядку та на підставах визначених кримінальним процесуальним законодавством, та є не допустимим формальне посилання прокурора на необхідність накладення арешту на майно, без зазначення на те належних підстав та без долучення відповідних підтверджуючих документів.
Враховуючи наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що звертаючись із клопотанням про накладення арешту на майно, слідчим належним чином клопотання необґрунтовано.
Апеляційний суд звертає увагу, що необґрунтоване накладення арешту на майно може в подальшому потягнути за собою негативні наслідки для даного кримінального провадження та не буде слугувати його завданням, а також може порушити законні права власників та володільців майна.
Безперечно, будь-яке скоєння кримінального правопорушення, є особливо актуальним, а виявлення та покарання всіх винуватих осіб, які можливо вчинили певний злочин є завдання правоохоронних органів, однак кожне кримінальне провадження має здійснюватися із суворим дотриманням норм кримінального процесуального законодавства, та до кожного учасника кримінального провадження має бути застосована належна правова процедура.
За таких підстав, у даному кримінальному провадженні, на даному етапі його розслідування, клопотання слідчого не відповідає вимогам ст.171 КПК, з урахуванням відсутності інформації щодо обґрунтування підстав та мети для накладення арешту на автомобіль марки «Toyota Rav4», державний реєстраційний знак НОМЕР_1 .
На переконання апеляційного суду, встановлення вказаних обставин слугуватиме досягненню дієвості кримінального провадження, та буде дієвим запобіжником настання шкідливих наслідків як для кримінального провадження, так і для власників/володільців майна.
Колегія суддів вважає, що за існуючих обставин, враховуючи недотримання слідчим вимог ст.171 КПК при зверненні з клопотанням, слідчий суддя повинен був керуватися вимогами ч.3 ст.172 КПК та мав повернути прокурору клопотання для усунення недоліків.
Відповідно до ч.3 ст.407 КПК, за наслідками апеляційного розгляду, суд апеляційної інстанції має право залишити ухвалу без змін або скасувати ухвалу та постановити нову ухвалу.
З урахуванням наведеного, приймаючи до уваги невідповідність клопотання слідчого вимогам ст.171 КПК, яка не була усунута слідчим суддею суду першої інстанції, в порядку ч.3 ст.172 КПК, та приймаючи до уваги те, що кримінальне провадження на даний час перебуває на стадії досудового розслідування, строк якого ще не закінчився, що дає можливість прокурору усунути недоліки клопотання та повторно звернутися до слідчого судді з клопотанням про накладення арешту на майно, у разі існування для цього підстав.
За наведених обставин, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, ухвала слідчого судді скасуванню, з постановленням нової ухвали про повернення клопотання прокурору для усунення недоліків, з підстав його невідповідності вимогам ст.171 КПК.
Керуючись ст.ст. 132, 167, 170-173, 376, 404, 405, 407, 419, 422, 532 КПК України, апеляційний суд,
постановив
Апеляційні скарги представника ОСОБА_7 , в інтересах власників майна ОСОБА_8 та ОСОБА_9 -задовольнити частково.
Ухвалу слідчого судді Київського районного суду м. Одеси від 29.04.2025 про арешт майна в межах кримінального провадження № 12023160000001520 від 13.12.2023, за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.149, ч.3 ст.332 КК України - скасувати.
Постановити нову ухвалу, якою клопотання в частині накладення арешту на автомобіль «Toyota Rav4», державний реєстраційний знак НОМЕР_1 та ключі від нього; свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу «Toyota Rav4», державний реєстраційний знак НОМЕР_1 , серійний номер НОМЕР_2 - повернути прокурору для усунення недоліків викладених в мотивувальній частині ухвали, на протязі 72 (семи десяти двох) годин, з моменту отримання повного тексту ухвали апеляційного суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді Одеського апеляційного суду
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4