17 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 2-2413/10
провадження № 61-8257св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Профіт Капітал»,
відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
третя особа - Акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль»,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Богунського районного суду міста Житомира від 03 лютого 2021 року про задоволення заяви про перегляд та скасування заочного рішення суду, рішення Богунського районного суду міста Житомира від 02 жовтня 2023 року у складі судді Перекупка І. Г. та постанову Житомирського апеляційного суду від 06 травня 2024 року у складі колегії суддів: Коломієць О. С., Шевчук А. М., Талько О. Б.,
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2010 року ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» звернулося суду із вказаним позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
Позов мотивований тим, що 07 червня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_3 укладений кредитний договір № 014/4708/82/111251, згідно з умовами якого банк зобов'язався надати ОСОБА_3 кредит у розмірі 70 000,00 доларів США (еквівалент - 559 335,00 грн) з кінцевим строком повернення кредиту 07 червня 2017 року, а остання прийняла на себе зобов'язання сплачувати проценти за користування кредитом у розмірі 13,50 % річних та здійснювати повернення кредиту щомісячними платежами відповідно графіку (додаток № 1 до кредитного договору). Цього ж дня між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 014/4708/82/111251, за умовами якого поручитель зобов'язалася відповідати у повному обсязі в солідарному порядку за виконання позичальником усіх зобов'язань, що виникли з кредитного договору.
Банк виконав свої зобов'язання за кредитним договором належним чином, перерахувавши кошти в розмірі 70 000,00 дол. США на поточний рахунок № НОМЕР_1 ОСОБА_3 у вигляді невідновлюваної кредитної лінії, які надалі відповідач отримувала готівкою через касу банку. В той же час ОСОБА_3 неналежним чином виконувала свої зобов'язання за кредитним договором, кредитні кошти банку своєчасно не повернула, внаслідок чого виникла заборгованість станом на 28 квітня 2010 року у розмірі 140 432,67 дол. США.
З урахуванням заяви про зміну позовних вимог, позивач просив суд:
зобов'язати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 повернути на користь АТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором в розмірі 140 432,67 дол. США, яка складається із: суми заборгованості за тілом кредиту в розмірі 68 276,00 дол. США; заборгованості за відсотками в розмірі 12 271,64 дол. США; пені за прострочення тіла кредиту ? 45 171,43 дол. США; пені за прострочення відсотків по кредиту ? 14 713,60 дол. США;
у разі неможливості стягнути вказану заборгованість, стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь АТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за тілом кредиту в розмірі 541 148,75 грн, заборгованість за відсотками в розмірі 97 263,79 грн, пеню за прострочення тілу кредиту ? 358 024,24 грн та пеню за прострочення відсотків за кредитом - 116 618,52 грн, а всього ? 1 113 055,30 грн;
вирішити питання про розподіл судових витрат.
Короткий зміст заочного рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 25 травня 2010 року позов задоволено. Стягнуто в солідарному порядку із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором в загальній сумі 140 432,67 дол. США. У в разі відсутності цього майна стягнути з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі Житомирської обласної дирекції ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» вартість майна в гривневому еквіваленті, що складає суму 1 113 055, 30 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в солідарному порядку на користь ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» судові витрати 1 700,00 грн судового збору, 120,00 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення.
Заочне рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що умови кредитного договору відповідачі належним чином не виконують, кредит не погашають, хоча неодноразово були повідомлені банком про необхідність усунення порушення умов кредитного договору, у зв'язку з чим позов підлягає задоволенню.
Короткий зміст заяви про перегляд заочного рішення та ухвали за наслідками її розгляду
18 листопада 2020 року ОСОБА_2 подала до суду заяву про перегляд заочного рішення Богунського районного суду м. Житомира від 25 травня 2010 року, у якій просила переглянути вказане заочне рішення, скасувати його та призначити справу до розгляду за правилами загального позовного провадження, а також поновити строк на подання заяви про перегляд заочного рішення.
Заява мотивована тим, що 25 травня 2010 року вона не змогла з'явитись в судове засідання за станом свого здоров'я, про що повідомила в телефонному режимі канцелярію суду. Розгляд справи відкладено не було. Про наявність рішення про стягнення з неї грошових коштів вона дізналась від державного виконавця 09 листопада 2020 року у зв'язку з арештом її карткового рахунку в установі банку. Копію рішення вона не отримувала. Зворотнє повідомлення щодо отримання копії судового рішення жодним чином не доводить отримання поштового відправлення, оскільки на ньому відсутній її особистий підпис, а лише написане невідомою особою прізвище « ОСОБА_4 ». Фотокопію заочного рішення вона отримала 16 листопада 2020 року під час ознайомлення з матеріалами справи, а тому строк на подання заяви про перегляд заочного рішення, визначений статтею 284 ЦПК України, вона не пропустила.
Матеріали справи містять інформацію щодо забезпечення кредитного договору заставою, а саме будинком та земельною ділянкою на АДРЕСА_1 . Однак їй відомо, що зазначений об'єкт нерухомості був реалізований банком, а кошти спрямовані на погашення існуючої заборгованості за кредитним договором. Наведені обставини свідчать про невідповідність наданого позивачем розрахунку існуючим обставинам та зменшення обсягу її відповідальності як поручителя.
Ухвалою Богунського районного суду м. Житомира від 03 лютого 2021 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення від 25 травня 2010 року задоволено. Заочне рішення Богунського районного суду м. Житомира від 25 травня 2010 року скасовано та призначено справу до розгляду в загальному провадженні з викликом сторін.
Ухвала суду про скасування заочного рішення мотивована тим, що обставини, на які посилається заявник, мають істотне значення для правильного вирішення справи та не були досліджені в судовому засіданні, а тому є необхідність для скасування заочного рішення та призначення справи до судового розгляду за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Богунського районного суду м. Житомира від 01 квітня 2021 року заяву ТОВ «ФК «ПрофітКапітал» про заміну сторони у справі задоволено. Залучено до участі у справі правонаступника позивача ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» ? ТОВ «ФК «Профіт Капітал».
28 грудня 2023 року ТОВ «ФК «Профіт Капітал» подано заяву про зміну предмета позову, в якій позивач просив:
зобов'язати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 повернути на користь ТОВ «ФК «Профіт Капітал» заборгованість за кредитом в розмірі 35 726,52 дол. США, заборгованість за відсотками 12 271,64 дол. США, заборгованість за пенею за прострочення тіла кредиту 45 171,43 дол. США, заборгованість за пеню за прострочення відсотків по кредиту 14 713,60 дол. США, а всього ? 107 883,19 дол. США. А в разі неможливості це зробити, стягнути солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ «ФК «Профіт Капітал» заборгованість за кредитним договором 283 164,82 грн, що в еквіваленті відповідно до офіційного курсу НБУ станом на 28 квітня 2010 року, становить 35 726,52 дол. США; заборгованість за відсотками - 97 263,79 грн, еквівалент відповідно до офіційного курсу НБУ станом на 28 квітня 2010 року - 12 271,64 дол. США; пеню за прострочення тіла кредитного договору 358 024,24 грн, еквівалент відповідно до офіційного курсу НБУ станом на 28 квітня 2010 року, ? 45 171,43 дол. США; пеню за прострочення відсотків по кредитному договору ? 116 618,52 грн, еквівалент відповідно до офіційного курсу НБУ станом на 28 квітня 2010 року - 14 713,60 дол. США, а всього ? 829 890, 48 грн, еквівалент відповідно до офіційного курсу НБУ станом на 28 квітня 2010 року,- 107 883,19 дол. США.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 02 жовтня 2023 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 06 травня 2024 року, позов задоволено.
Зобов'язано ОСОБА_3 та ОСОБА_2 повернути на користь ТОВ «ФК «Профіт Капітал» заборгованість за кредитом в розмірі 35 726,52 дол. США, заборгованість за відсотками - 12 271,64 дол. США, пеню за прострочення тіла кредиту - 45 171,43 дол. США, пеню за прострочення відсотків за кредитом - 14 713,60 дол. США, а всього ? 107 883,19 дол. США.
А в разі неможливості це зробити, стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на користь ТОВ «ФК «Профіт Капітал» заборгованість за кредитним договором 283 164,82 грн (еквівалент відповідно до офіційного курсу НБУ станом 28 квітня 2010 року) - 35 726,52 дол. США; заборгованість за відсотки - 97 263,79 грн (еквівалент відповідно до офіційного курсу НБУ станом 28 квітня 2010 року) - 12 271,64 дол. США; пеню за прострочення тіла кредитного договору 358 024,24 грн (еквівалент відповідно до офіційного курсу НБУ станом 28 квітня 2010 року) - 45 171,43 дол. США; пеню за прострочення відсотків за кредитним договором - 116 618,52 грн (еквівалент відповідно до офіційного курсу НБУ станом 28 квітня 2010 року 14 713,60 дол. США), а всього ? 829 890, 48 грн (еквівалент відповідно до офіційного курсу НБУ станом 28 квітня 2010 року 107 883,19 дол. США).
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між сторонами існують договірні відносини, які не виконуються належним чином відповідачами, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню з позичальника та поручителя у солідарному порядку на користь позивача.
Суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги про безпідставність заявлених вимог через позасудове врегулювання банком грошових вимог шляхом звернення стягнення предмету іпотеки на підставі договору про врегулювання заборгованості за кредитним договором від 22 січня 2011 року.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції погодився з доводами ОСОБА_5 щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки останній скасував заочне рішення від 25 травня 2010 року без достатніх правових підстав. Так, ОСОБА_2 в своїй заяві від 18 листопада 2020 року про перегляд заочного рішення, обґрунтовуючи клопотання про поновлення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення зазначила, що про існування заочного рішення дізналась 09 листопада 2020 року від державного виконавця в зв'язку із накладенням арешту, а копію заочного рішення не отримувала, а на поштовому повідомленні про вручення їй рішення 21 серпня 2010 року зазначено лише її прізвище. Однак твердження ОСОБА_2 про її необізнаність і неотримання заочного рішення жодними належними доказами не підтверджені, а також не наведені достатні підстави вважати, що причини пропуску строку для подання заяви про перегляд заочного рішення є поважними. В матеріалах справи міститься поштове повідомлення про вручення їй 21 серпня 2010 року копії заочного рішення від 25 травня 2010 року. За таких обставин Богунським районним судом м. Житомира при постановленні ухвали про скасування заочного рішення порушено порядок, встановлений статтею 284 ЦПК України, оскільки не було розглянуто питання щодо поновлення строку на оскарження заочного рішення суду.
Однак вказані порушення норм процесуального права не призвели до ухвалення у справі незаконного рішення та відповідно до частини третьої статті 376 ЦПК України це не є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення. З урахуванням викладеного, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 висновків суду не спростовують і на законність ухваленого рішення не впливають.
Аргументи учасників справи
У червня 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Богунського районного суду міста Житомира від 03 лютого 2021 року, рішення Богунського районного суду міста Житомира від 02 жовтня 2023 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 06 травня 2024 року, у якій просила оскаржені судові рішення скасувати. В разі розгляду справи по суті позовних вимог про стягнення заборгованості на користь ТОВ «Фінансова компанія «Профіт Капітал» в задоволенні позовних вимог відмовити повністю. Стягнути судові витрати.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд ухвалою від 15 листопада 2023 року безпідставно повернув її апеляційну скаргу в частині оскарження ухвали Богунського районного суду м. Житомира від 03 лютого 2021 року, проте у подальшому погодився з її доводами про порушення судом першої інстанції під час скасування заочного рішення у справі порядку, встановленого статтею 284 ЦПК України, однак зробив висновок, що наведене не спростовує законність ухваленого рішення суду першої інстанції. Більше того, апеляційний суд зробив висновок про пропуск ОСОБА_2 строку на подання заяви про перегляд заочного рішення, однак ухвалу Богунського районного суду м. Житомира від 03 лютого 2021 року не скасував.
Судами порушено принцип правової визначеності. У цій справі заочне рішення було ухвалено 25 травня 2010 року. З того часу та до моменту скасування заочного пройшло 10 років. При цьому ОСОБА_2 є відповідачем у справі, брала в ній участь і знала про існування заочного рішення у справі, відтак не існувало жодних перешкод до звернення до суду з метою перегляду рішення в строки і в порядку, визначених нормами ЦПК України, а не через 10 років.
Після ухвалення рішення суду та набрання ним законної сили, 22 січня 2011 року між АТ «Райффайзен Банк Аваль» та нею укладено договір про врегулювання заборгованості за кредитним договором №014/4708/82/111251 від 07 червня 2007 року, за умовами якого сторони дійшли згоди про погашення боргових зобов'язань за кредитним договором шляхом продажу позичальником об'єкта нерухомості відповідно до умов цього договору та сплати банку коштів, отриманих від такого продажу об'єкта нерухомості (ціна продажу об'єкта нерухомості), в рахунок виконання боргових зобов'язань. Згідно з договором сукупна заборгованість позичальника перед банком по кредитному договору щодо повернення суми кредиту та сплати процентів, яка станом на день укладення цього договору становить 440 500,00 грн. Тобто замінено первісне зобов'язання новим зобов'язанням, замінено валюту кредиту. Також сторони погодили, що ціна продажу нерухомості не може бути менше 260 700,00 грн. В силу положень частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку», яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними, а ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» втратив право вимагати від відповідачів стягнення будь-яких інших грошових вимог.
З огляду на новацію, яка відбулась між сторонами у зобов'язанні після прийняття заочного рішення суду 25 травня 2010 року, здійснити перегляд заочного рішення з урахуванням обставини, якої на той час не існувало, неможливо. Такий перегляд заочного рішення без врахування новації у зобов'язанні, яка відбулась між сторонами, є нічим іншим, як втручанням суду в договірні відносини, що є порушенням принципу свободи договору.
У липні 2024 року ТОВ «ФК «Профіт Капітал» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскарженні судові рішення - без змін.
Відзив мотивовано тим, що порушення норм процесуального права є підставою для скасування рішення тоді, коли таке порушення призвело до неправильного вирішення справи. Доводи ОСОБА_3 щодо достатніх підстав вважати, шо в силу приписів частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними не відповідають обставинам справи. Так, пунктом 5.5. договору про врегулювання заборгованості за кредитним договором №014/4708/82/111251 від 07 червня 2007 року сторони встановили, що у разі недостатності коштів, отриманих від продажу об'єкту нерухомості, для погашення боргових зобов'язань, позичальник зобов'язаний здійснити погашення залишку заборгованості за кредитним договором на умовах, визначених в кредитному договорі. Договором від 22 січня 2011 року про врегулювання заборгованості за кредитним договором було врегульовано питання часткового погашення існуючої у боржника заборгованості, що не призвело до заміни самого кредитного зобов'язання на інше.
У липні 2024 року ОСОБА_1 подала відповідь на відзив.
Відповідь на відзив мотивована тим, що ухвалення оскаржених нею рішень призвело до того, що приватний виконавець за виконавчим листом, виданим на виконання цього рішення, подав платіжну інструкцію про стягнення з неї 4 833 976,83 грн, тоді як за погодженням з ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» на підставі договору про врегулювання заборгованості за кредитним договором від 22 січня 2011 року залишок боргу становить 179 800,00 грн. Різниця між боргом за договором та боргом за судовим рішенням становить 4 654 176,83грн, що в 26 разів перевищує його суму.
Ігнорування порядку поновлення строків для перегляду рішення суду і допущення перегляду, а також зміни рішення та залишення його в силі, яке суд не мав права переглядати без дотримання визначеної процедури, руйнує стабільність правового регулювання й порушує принцип правової визначеності. Саме недотримання норм процесуального права з боку судів попередніх інстанцій призвело до порушення матеріального права та прийняття незаконного рішення в силу якого суд без достатніх правових підстав ухвалив рішення, на підставі якого їй нарахований борг у розмірі 4 833 976,83 грн.
ТОВ «ФК «Профіт Капітал» придбало у ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» право вимоги на погашений борг, адже вимога після завершення позасудового врегулювання є недійсною.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 та абзацом другим частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 668/8268/15-ц, від 09 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16, ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2023 року у справі № 2-7852/11,не дослідив зібрані у справі докази - пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2024 року заяву ОСОБА_1 про зупинення виконання судових рішень задоволено частково. Зупинено виконання рішення Богунського районного суду міста Житомира від 02 жовтня 2023 року, залишеного без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 06 травня 2024 року, в частині стягнення з ОСОБА_3 на користь ТОВ «ФК «Профіт Капітал» заборгованості за кредитним договором, всього 829 890,48 грн (еквівалент відповідно до офіційного курсу НБУ станом 28 квітня 2010 року) - 107 883,19 дол. США.
Ухвалою Верховного Суду від 19 вересня 2024 року заяву ОСОБА_2 про зупинення виконання судових рішень задоволено. Зупинено виконання рішення Богунського районного суду міста Житомира від 02 жовтня 2023 року, залишеного без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 06 травня 2024 року, в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ТОВ «ФК «Профіт Капітал» заборгованості за кредитним договором, всього 829 890,48 грн (еквівалент відповідно до офіційного курсу НБУ станом 28 квітня 2010 року) - 107 883,19 дол. США.
Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Судами встановлено, що 07 червня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_3 укладений кредитний договір №014/4708/82/111251, згідно з умов якого банк зобов'язався надати ОСОБА_3 кредит у розмірі 70 000,00 дол. США (еквівалент в національній валюті 559 335,00 грн), з кінцевим строком повернення кредиту 07 червня 2017 року.
З метою забезпечення виконання ОСОБА_3 кредитних зобов'язань за кредитним договором, 07 червня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки №014/4708/82/111251, відповідно до умов якого поручитель зобов'язалася відповідати у повному обсязі в солідарному порядку за виконання позичальником усіх зобов'язань, що виникли з кредитного договору.
07 червня 2007 року між АТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, за умовами якого остання передала в іпотеку нерухоме майно, а саме ? житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 1 000 кв. м за цією ж адресою.
На підставі пункту 6.5. кредитного договору банком відповідачам було направлено письмову вимогу вих. №68-02/841 та № 68-02/841 від 15 жовтня 2009 року про дострокове погашення грошових зобов'язань за кредитним договором у строк до 14 листопада 2009 року, які були отримані відповідачами 04 листопада 2009 року.
18 березня 2010 року ОСОБА_3 звернулася до АТ «Райффайзен Банк Аваль» із заявою про надання дозволу на добровільну реалізацію заставного майна, у зв'язку з неможливістю сплачувати кредит.
22 січня 2011 року між АТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_3 був укладений договір про врегулювання заборгованості за кредитним договором № 014/4708/82/111251 від 07 червня 2007 року.
За умовами пункту 2.1 цього договору сторони дійшли згоди про погашення боргових зобов'язань за кредитним договором шляхом продажу Позичальником об'єкта нерухомості відповідно до умов цього договору та сплати банку коштів, отриманих від такого продажу об'єкта нерухомості (ціна продажу об'єкта нерухомості), в рахунок виконання боргових зобов'язань. Сукупна заборгованість позичальника перед банком за кредитним договором щодо повернення суми кредиту та сплати процентів станом на день укладення цього договору становить 440 500,00 грн, в тому числі зі сплати суми кредиту 283 400, 00 грн, за процентами 157 100, 00 грн (пункт 1.1 договору). Ціна продажу об'єкта нерухомості за договором купівлі-продажу не може бути менше 260 700, 00 грн.
Пунктом 5.5 вказаного договору передбачено, що у разі недостатності коштів, отриманих від продажу об'єкта нерухомості, для погашення боргових зобов'язань, позичальник зобов'язується здійснити погашення залишку заборгованості на умовах, визначених в кредитному договорі.
Листом від 27 січня 2011 року АТ «Райффайзен Банк Аваль» просило приватного нотаріуса Сєтака В. Я. зняти заборону із заставного майна, яке належить ОСОБА_3 та вилучити з реєстру іпотек відповідний запис для його реалізації.
28 січня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 укладені договори купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_3 продала, а ОСОБА_6 придбав житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 1000 кв. м за цією ж адресою.
Згідно із заявою АТ «Райффайзен Банк» від 10 січня 2022 року, яка була адресована суду, банк повідомив, що кошти, які надійшли від реалізації 28 січня 2011 року заставного майна за кредитним договором № 014/4708/82/111251 від 07 червня 2007 року в сумі 32 587,50 дол. США були зараховані на часткове погашення кредиту.
18 грудня 2019 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «Оксі Банк» був укладений договір відступлення права вимоги № 114/2-28, відповідно до умов якого ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» передав (відступив), а ПАТ «Оксі Банк» прийняв права вимоги до боржника та поручителя за кредитним договором № 014/4708/82/111251 від 07 червня 2007 року і договором поруки №014/4708/82/111251 від 07 червня 2007 року.
Відповідно до витягу з реєстру боржників АТ «Райффайзен Банк Аваль» відступив на користь ПАТ «Оксі Банк» право вимоги за кредитним договором № 014/4708/82/111251 від 07 червня 2007 року на суму 204 037,47 дол. США, що складається з: сума заборгованості за основною сумою боргу (тіло кредиту) - 35 726,52 дол. США; сума заборгованості за відсотками - 62 173,75 дол. США; сума пені - 106 137,20 дол. США.
Того ж дня, між ПАТ «Оксі Банк» та ТОВ «Фінансова компанія «Профіт Капітал» був укладений договір відступлення права вимоги № 114/2-28-1, відповідно до умов якого до ТОВ «ФК «Профіт Капітал» перейшли права вимоги до ОСОБА_3 за кредитним договором та ОСОБА_2 за договором поруки.
Згідно із свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 ОСОБА_7 та ОСОБА_3 08 листопада 2021 року уклали шлюб. Прізвище після реєстрації шлюбу дружини - ОСОБА_8 .
Позиція Верховного Суду
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини зауважував, що:
процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року);
стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права (Bellet v. France, № 23805/94, § 36, ЄСПЛ, від 04 грудня 1955 року);
національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду. «Право на суд», одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленого метою (VOLOVIK v. UKRAINE, 15123/03, § 45, 53, 55, ЄСПЛ, від 06 грудня 2007 року);
неможливо припустити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції детально описував процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не гарантував сторонам, що спір щодо їх прав та обов'язків цивільного характеру буде остаточно вирішено (BALATSKYY v. UKRAINE, № 34786/03, § 30, ЄСПЛ, від 25 жовтня 2007 року). Також Суд неодноразово наголошував, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (SHULGA v. UKRAINE, № 16652/04, § 28, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року) і запобігання неналежній та такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі є завданням саме державних органів (MUSIYENKO v. UKRAINE, № 26976/06, § 24, ЄСПЛ, від 20 січня 2011 року);
внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (SHISHKOV v. RUSSIA, № 26746/05, § 110, ЄСПЛ, від 20 лютого 2014 року).
Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України).
Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Згідно частини другої статті 228 ЦПК України (у редакції, чинній на момент ухвалення заочного рішення від 25 травня 2010 року) заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом десяти днів з дня отримання його копії.
У пункті 9 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України передбачено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У діючій редакції частин третьої, четвертої статті 284 ЦПК України, чинній на момент подання заяви про перегляд заочного рішення, передбачено, що заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
У результаті розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд може своєю ухвалою: 1) залишити заяву без задоволення; 2) скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду за правилами загального чи спрощеного позовного провадження. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення (частини третя, четверта статті 287 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 288 ЦПК України заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з'явився в судове засідання та (або) не повідомив про причини неявки, а також не подав відзив на позовну заяву з поважних причин, і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2024 року у справі № 756/11081/20 (провадження № 14-25цс24) вказано, що «інститут процесуальних строків є наскрізним та міжгалузевим інститутом процесуального права, а положення глави 6 «Процесуальні строки» розділу І «Загальні положення» ЦПК України застосовуються до всіх видів проваджень, на всіх стадіях цивільного судочинства, а також поширюються на процедури заочного розгляду цивільних справ, крім випадків, коли відповідними главами встановлені спеціальні правила. Так само мають бути застосовані й загальні положення ЦПК України щодо подання та розгляду клопотань про поновлення процесуальних строків, якщо відповідною главою, присвяченою заочному розгляду, це питання прямо не врегульовано. Отже, якщо відповідач подає клопотання про поновлення пропущеного строку на подання заяви про перегляд заочного рішення, суд повинен застосувати загальні положення ЦПК України, а саме статтю 127 цього Кодексу, у якій вказано, що суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними».
Велика Палата Верховного Суду у наведеній постанові визначила порядок вирішення питання поновлення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення у ситуації, коли суд першої інстанції визнає відсутність поважних причин для його поновлення та відмовляє у поновленні цього строку, наслідком чого є залишення такої заяви без розгляду. Відповідна ухвала може бути оскаржена окремо від рішення суду в апеляційному (касаційному) порядку.
У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, сформульованих у її постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 214/5505/16 (провадження № 14-74цс21), в якій, для забезпечення єдності судової практики щодо застосування приписів Глави 11 Розділу ІІІ ЦПК України до порядку розгляду заяви про перегляд заочного рішення, поданої поза межами встановленого строку, якими не врегульовано порядок вирішення та перевірки при перегляді судами питання дотримання строку подання заяви про перегляд заочного рішення суду, Велика Палата Верховного сформулювала висновок, що суд приймає до розгляду належно оформлену заяву про перегляд заочного рішення незалежно від пропуску строку на її подання та залишає цю заяву без задоволення у разі, якщо нема підстав для поновлення вказаного строку. Тоді відповідач, який її подав, може оскаржити в апеляційному порядку заочне рішення, обґрунтувавши, зокрема, поважність причин для пропуску строку на подання заяви про перегляд цього рішення.
За логікою цього висновку суд будь-якої інстанції при розгляді апеляційної (касаційної) скарги на заочне рішення суду, а у випадку задоволення заяви про перегляд заочного рішення (скасування заочного рішення і призначення справи до розгляду, з вирішенням питання про поновлення вказаного строку або без його вирішення) ? на рішення суду, ухваленого після скасування судом першої інстанції заочного рішення суду, мав би першочергово перевірити дотримання строку подання заяви про перегляд заочного рішення суду, що уможливлює у тому числі повноваження суду апеляційної (касаційної) інстанції в межах одного судового провадження разом з рішенням суду, ухваленим після скасування судом першої інстанції заочного рішення суду, скасувати і ухвалу суду першої інстанції про задоволення заяви про перегляд заочного рішення (з вирішенням питання про поновлення вказаного строку або без його вирішення).
Отже, питання оскарження ухвали суду першої інстанції про задоволення заяви про перегляд заочного рішення (скасування заочного рішення і призначення справи до розгляду, з вирішенням питання про поновлення вказаного строку або без його вирішення), порядку такого оскарження та його наслідків після скасування в порядку перегляду відповідної ухвали залишається неврегульованим. Відсутня така ухвала і в переліку ухвал суду першої інстанції, які підлягають оскарженню в апеляційному порядку окремо від рішення суду (частина перша статті 353 ЦПК України).
У частині десятій статті 10 ЦПК України визначено, що забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово застосовувала аналогію у процесуальному праві, зокрема у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 905/1956/15 (провадження № 12-62гс19, пункт 6.27), від 27 листопада 2019 року у справі № 629/847/15-к (провадження № 13-70кс19), від 16 червня 2020 року у справі № 922/4519/14 (провадження № 12-34гс20, пункт 6.19), від 13 січня 2021 року у справі № 0306/7567/12 (провадження № 13-73кс19, пункт 28), від 28 вересня 2021 року у справі № 761/45721/16-ц (провадження № 14-122цс20, пункт 105). Зазначала, що суд застосовує аналогію закону і аналогію права тоді, коли на переконання суду певні відносини мають бути врегульовані, але законодавство такого регулювання не містить, внаслідок чого наявна прогалина в законодавчому регулюванні. Зазначені висновки стосуються як матеріального, так і процесуального права. Тому відсутність у процесуальних кодексах положень про процесуальну аналогію не є перешкодою для її застосування.
У справі, що переглядається:
заочне рішення про задоволення позову ухвалено Богунським районного суду м. Житомира 25 травня 2010 року;
заява про перегляд заочного рішення подала співвідповідач (поручитель) ? ОСОБА_2 18 листопада 2020 року, у якій також просила поновити строк на подання заяви про перегляд заочного рішення. Зазначала, що 25 травня 2010 року вона не змогла з'явитись в судове засідання, про наявність рішення про стягнення з неї грошових коштів вона дізналась від державного виконавця 09 листопада 2020 року, копію рішення вона не отримувала, а на зворотному повідомленні щодо отримання копії судового рішення відсутній її особистий підпис, а лише написане невідомою особою прізвище « ОСОБА_4 ». Копію заочного рішення вона отримала 16 листопада 2020 року під час ознайомлення з матеріалами справи, а тому строк на подання заяви про перегляд заочного рішення, визначений статтею 284 ЦПК України, вона не пропустила;
ухвалою Богунського районного суду м. Житомира від 03 лютого 2021 року заяву ОСОБА_2 задоволено, заочне рішення Богунським районного суду м. Житомира від 25 травня 2010 року скасовано та призначено справу до розгляду в загальному провадженні з викликом сторін (т. 1, а. с. 180-181);
суд першої інстанції не розглянув клопотання ОСОБА_2 про поновлення пропущеного строку для звернення до суду з заявою про перегляд заочного рішення (вочевидь вважаючи такий строк не пропущеним, однак мотиви такого висновку в ухвалі від 03 лютого 2021 року не зазначив);
апеляційний суд ухвалою від 15 листопада 2023 року повернув апеляційну скаргу ОСОБА_5 в частині оскарження ухвали Богунського районного суду м. Житомира від 03 лютого 2021 року, оскільки така ухвала оскарженню не підлягає;
однак апеляційний суд розглянув доводи апеляційної скарги ОСОБА_5 в частині оскарження ухвали Богунського районного суду м. Житомира від 03 лютого 2021 року про задоволення заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення, погодився з відповідними доводами, встановив порушення судом першої інстанції наведених норм процесуального права щодо скасування заочного рішення від 25 травня 2010 року без достатніх правових підстав. Зокрема вказав, що твердження ОСОБА_2 про її необізнаність і неотримання заочного рішення жодними належними доказами не підтверджені, а також не наведені достатні підстави вважати, що причини пропуску строку для подання заяви про перегляд заочного рішення є поважними. В матеріалах справи міститься поштове повідомлення про вручення їй 21 серпня 2010 року копії заочного рішення від 25 травня 2010 року;
аналіз матеріалів справи свідчить, що ОСОБА_2 була обізнана про розгляд справи, брала в ній участь та отримала заочне рішення від 25 травня 2010 року ? 21 серпня 2010 року, що підтверджується повідомлення про вручення поштового відправлення (а. с. 76 т. 1);
разом з тим, апеляційний суд зробив висновок, що вказані порушення не призвели до ухвалення у справі незаконного рішення та відповідно до частини третьої статті 376 ЦПК України не є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.
Наведене зумовлює необхідність першочергового вирішення у цій справі питання щодо оскарження ухвали суду першої інстанції про задоволення заяви про перегляд заочного рішення (яким не вирішене питання про поновлення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення), зокрема:
чи підлягає така ухвала оскарженню в апеляційному порядку окремо від рішення суду?
чи може сторона, яка не подавала заяву про перегляд заочного рішення, оскаржуватитаку ухвалу разом з рішенням суду, ухваленим за наслідком нового розгляду справи після скасування заочного рішення суду?
які наслідки такого оскарження та скасування в порядку перегляду відповідної ухвали суду першої інстанції?
У Рішенні від 17 березня 2020 року № 5-р/2020 Конституційний Суд України звернув увагу на те, що право на апеляційний перегляд справи, визначене пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України, є гарантованим правом на перегляд у суді апеляційної інстанції справи, розглянутої судом першої інстанції по суті. Водночас цей конституційний припис не позбавив законодавця повноваження передбачити можливість апеляційного оскарження будь-якого рішення, що його ухвалює суд під час розгляду справи, але не вирішує її по суті, або встановити обмеження чи заборону на оскарження в апеляційному порядку окремих процесуальних судових рішень, якими справа не вирішується по суті. Встановлені обмеження або заборона на оскарження в апеляційному порядку окремих процесуальних судових рішень, якими справа не вирішується по суті, не можуть бути свавільними, а мають застосовуватися з легітимною метою, бути домірними (пропорційними) та обґрунтованими, не повинні порушувати сутність конституційного права особи на судовий захист.
На думку Конституційного Суду України, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом як конституційна засада судочинства має бути втілена у процесуальному законодавстві, зокрема, шляхом запровадження такого нормативного регулювання, за якого учасники судочинства повинні мати рівний обсяг прав та обов'язків, що відповідають їхньому процесуальному становищу.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства належить рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Засада рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом забезпечує гарантії доступності правосуддя та реалізації права на судовий захист, закріпленого в частині першій статті 55 Конституції України; ця засада є похідною від загального принципу рівності громадян перед законом, визначеного частиною першою статті 24 Основного Закону України, і стосується, зокрема, сфери судочинства; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав (абзац перший підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).
У практиці Європейського суду з прав людини одним зі складників широкої концепції справедливого судового розгляду є «принцип рівності можливостей, відповідно до якого кожній стороні має бути надана розумна можливість представляти свою позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище vis-a-vis її опонента» [рішення у справі Надточій проти України/Nadtochiy v. Ukraine від 15 травня 2008 року (заява 7460/03), § 26]. Із цього випливає, що рівність процесуальних можливостей сторін у судовому процесі є невідокремним складником права на справедливий суд.
Конституційний Суд України також наголосив, що хоча обсяг розсуду законодавця при встановленні системи судоустрою, процедури оскарження, підстав для скасування або зміни судових рішень судами вищих інстанцій, повноважень судів вищих інстанцій є широким, законодавець повинен, здійснюючи відповідне регулювання, виходити з конституційних принципів і цінностей та відповідних міжнародних зобов'язань України, зокрема щодо ефективного судового захисту прав і свобод людини і громадянина [абзац п'ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 17 червня 2020 року № 4-р(II)/2020].
Упостанові Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2024 року у справі № 757/47946/19-ц (провадження № 14-37цс23) зроблені такі висновки:
«Об'єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з урахуванням висновків Конституційного Суду України при застосуванні норм процесуального права щодо права на апеляційне оскарження ухвал суду першої інстанції послідовно сформулювала підхід, за яким ухвали підлягають апеляційному оскарженню. В основу підходу покладена ідея неодмінності дотримання конституційного права особи на судовий захист.
Суть цього підходу полягає в такому:
1) ухвали, вказівка про можливість оскарження яких прямо зазначена в частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України), є самостійними об'єктами апеляційного оскарження;
2) заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (частина друга статті 353 ЦПК України, статті 255 ГПК України);
3) ухвали суду, які залежно від їх змісту та стадії процесу не можуть бути оскаржені шляхом включення заперечень до рішення суду, можуть бути оскаржені окремо від рішення, якщо це зумовлено потребою судового захисту процесуальних прав та інтересів особи.
Тож ухвала суду, яка не зазначена у переліку ухвал, викладеному в частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України), може бути оскаржена окремо від рішення суду, якщо цього вимагає забезпечення права особи на судовий захист.
Велика Палата Верховного Суду з такими висновками погоджується та констатує, що з урахуванням основних засад судочинства й необхідності забезпечення права на апеляційний перегляд будь-яка ухвала суду першої інстанції підлягає апеляційному оскарженню або самостійно, або разом із рішенням суду по суті спору.
Перелік ухвал, на які апеляційна скарга може бути подана окремо від рішення суду, наведений у частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України). Велика Палата Верховного Суду зауважує, що законодавець цілеспрямовано обмежив коло процесуальних питань, результат вирішення яких - ухвали суду - підлягають самостійному апеляційному оскарженню, з огляду на пріоритетність вирішення тих чи інших процесуальних питань. Надання учасникам судового процесу права на апеляційне оскарження всіх ухвал суду першої інстанції окремо від рішення суду незалежно від їх процесуальної суті і значення стало б передумовою для зловживання учасниками справи процесуальними правами та безпідставного затягування розгляду справи, що не відповідало б основним завданням судочинства.
Водночас, на переконання Великої Палати Верховного Суду, наведений у частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України) перелік судових рішень не є вичерпним: ухвала, зазначена в цій нормі процесуального права, безумовно може бути оскаржена в апеляційному порядку; за відсутності ухвали в зазначеному переліку встановленню та оцінці судом підлягає те, чи перешкоджає ця ухвала подальшому провадженню в справі та/або чи може вона бути оскаржена разом із рішенням суду (тобто чи є в особи, яка подає апеляційну скаргу, можливість поновити свої права в інший спосіб).
Тлумачення частини другої статті 352 ЦПК України (статті 254 ГПК України), за яким ухвали підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду лише в разі їх зазначення в переліку, наведеному в частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України), є звужувальним; таким, що не враховує випадки, за яких ухвали постановлені вже після ухвалення рішення суду по суті спору або особа з інших причин не має можливості відновити свої права без оскарження ухвали місцевого суду в апеляційному порядку.
Оскільки законодавець використав категорію «заява» послідовно в дужках (а не через кому чи із застосуванням розділових сполучників) після слова «позов», то вжите в пункті 16 частини першої статті 353 ЦПК України (аналогічний за змістом - пункт 14 частини першої статті 255 ГПК України) поняття «заява» потрібно розуміти як заяву по суті справи (вид звернення до суду), яка за своїм змістом та процесуальному значенню (в частині ініціювання певного провадження) тотожна поняттю «позов»».
Заочним розглядом є специфічна процедура розгляду цивільної справи та її вирішення у відсутності відповідача. Інститут заочного розгляду справи спрямований саме на забезпечення ефективності цивільного судочинства, оскільки його головними завданнями є попередження випадків зловживання відповідачем своїми правами, прискорення розгляду справ та дотримання таким чином гарантій особи на судовий захист.
Результат аналізу глави 11 ЦПК України «Заочний розгляд справи», доводів сторін, практики Верховного Суду при застосуванні норм процесуального права щодо права на оскарження ухвал суду першої інстанції та наукових висновків членів Науково-консультативної ради при Верховному Суді, отриманих в цій справі, дозволяє запропонувати наступні можливі підходи вирішення наведеної правової проблеми:
1) ухвала суду першої інстанції про задоволення заяви про перегляд заочного рішення (з вирішенням питання про поновлення вказаного строку або без його вирішення) підлягає оскарженню в апеляційному порядку окремо від рішення суду.
Такий підхід може ґрунтуватися на тому, що цією ухвалою скасовується власне заочне рішення і це рішення не є предметом подальшого оскарження, тобто учасники справи не можуть її оскаржити разом із заочним рішенням суду.
Між тим відповідна ухвала не є складовою порядку нового судового розгляду та рішення суду, ухваленого за наслідком такого розгляду справи після скасування заочного рішення суду, тобто не впливає на його законність та обґрунтованість.
Апеляційний суд в цій справі також по суті зробив висновок, що допущені порушення при прийнятті відповідної ухвали не призводять до ухвалення у справі незаконного рішення за наслідком її нового розгляду, процесуальним законом не передбачено, що такі порушення є обов'язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції.
Проте такий висновок може свідчити саме на користь того, що таку ухвалу належить оскаржувати окремо від рішення суду, оскільки її оскарження разом з рішенням суду, ухваленим за наслідком нового розгляду справи після скасування заочного рішення суду, позбавлене будь-якого сенсу.
Тому за наведеного підходу якщо сторона не оскаржувала вказану ухвалу в апеляційному порядку окремо від рішення суду та оскаржує її разом з рішенням суду, ухваленим за наслідком нового розгляду справи після скасування заочного рішення суду, суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі в частині її оскарження на підставі пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України, а в разі його відкриття - касаційне провадження за касаційної скаргою поданою на таке судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню, належить закрити у відповідній частині.
Аналогічне рішення мав би ухвалити в цій справі і суд апеляційної інстанції (пункт 1 частини першої статті 358 ЦПК України), а не аналізувати таку ухвалу суду першої інстанції по суті як ухвалу, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, заперечення на яку включаються до апеляційної скарги на рішення суду;
2) ухвала суду першої інстанції про задоволення заяви про перегляд заочного рішення (з вирішенням питання про поновлення вказаного строку або без його вирішення) підлягає оскарженню разом з рішенням суду, ухваленим за наслідком нового розгляду справи після скасування заочного рішення суду.
Саме такий висновок зроблений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2020 року у справі № 668/8268/15-ц, в якій зазначено, що:
«ухвала про задоволення заяви про перегляд заочного рішення та скасування заочного рішення не входить до переліку ухвал, який визначено у частині першій статті 353 ЦПК України, як такі, що можуть бути оскаржені окремо від рішення суду, а тому ухвала Херсонського міського суду Херсонської області від 03 жовтня 2019 року не може бути оскаржена в апеляційному порядку до ухвалення рішення суду по суті справи й окремо від цього рішення. Заперечення ОСОБА_1 на цю ухвалу та мотиви її постановлення можуть бути об'єктом апеляційного перегляду виключно у разі подання апеляційної скарги на рішення суду, ухвалене по суті предмета спору відповідно до правил, передбачених частиною другою статті 353 ЦПК України.
Верховний Суд враховує, що ухвала про задоволення заяви про перегляд заочного рішення не перешкоджає подальшому провадженню у справі (не є остаточним рішенням), а тому особа має право включити до апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції заперечення на вказану ухвалу. Таке відтермінування реалізації права на апеляційне оскарження питання, яке не перешкоджає подальшому провадженню у справі, є розумним обмеженням, покликаним перешкодити хаотичному руху справи і є передбачуваним для заявника з огляду на зміст статті 353 ЦПК України.
Суд апеляційної інстанції на викладене уваги не звернув, розглянувши апеляційну скаргу на ухвалу суду, яка не підлягала апеляційному оскарженню, порушив норми процесуального права, якими передбачено певні обмеження щодо оскарження окремо від рішення суду щодо суті спору ухвал, не передбачених у частині першій статті 353 ЦПК України, і ці обмеження є для заявника передбачуваними. Посилання суду апеляційної інстанції на Рішення Конституційного Суду України від 27 січня 2010 року у справі № 3-рп/2010 як на підставу для апеляційного перегляду ухвали суду, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду, є помилковими, оскільки у цій справі Конституційний Суд України давав офіційне тлумачення пункту 18 частини першої статті 293 ЦПК України 2004 року та не давав тлумачення з приводу можливості оскарження у апеляційному порядку ухвали суду про задоволення заяви про перегляд заочного рішення та його скасування. Також у вказаному Рішенні Конституційного Суду України і аналогічних рішень Конституційного Суду України йшлося про ухвали суду першої інстанції, які є в переліку статті 293 ЦПК України 2004 року, проте суди звужено застосовували вказану норму. Крім того, на відміну від змісту статті 293 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час ухвалення рішень Конституційним Судом України, визначений у статті 353 ЦПК України перелік ухвал, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду, є деталізованим, вичерпним і не передбачає розширеного тлумачення.
За таких обставин безпідставним є посилання суду апеляційної інстанції на те, що з урахуванням роз'яснень Конституційного Суду України апеляційному оскарженню окремо від рішення суду підлягають також ухвали про задоволення заяви про перегляд заочного рішення».
Такий підхід очевидно уможливлює повноваження суду апеляційної (касаційної) інстанції в межах одного судового провадження скасувати як ухвалу суду першої інстанції про задоволення заяви про перегляд заочного рішення (з вирішенням питання про поновлення вказаного строку або без його вирішення), скаргу на яку судам першочергово належить розглянути, так і рішення суду (судів), ухваленого після скасування заочного рішення суду.
Проте за такого підходу актуальним постає питання наслідків такого рішення після скасування в порядку перегляду відповідної ухвали (ухвал) суду першої інстанції та, як наслідок, рішення суду по суті спору, - чи необхідно судам вирішувати питання про відновлення законної сили скасованого заочного рішення, із залишенням в силі (без змін) скасованого заочного рішення суду, та чи може таке рішення ухвалити суд апеляційної (касаційної) інстанції без направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Очевидно, що метою оскарження такої ухвали є відновлення дії (законної сили) безпідставно скасованого заочного рішення суду, а не такий самий новий перегляд справи з ухваленням судом апеляційної (касаційної) інстанції нового рішення, оскільки в цьому разі негативні наслідки оскарженої ухвали суду першої інстанції про скасування заочного рішення не усуваються.
Тому у наведеній ситуації найбільш розумним та застосовним є підхід, згідно з яким суд апеляційної (касаційної) інстанції при скасуванні ухвал (ухвали) суду першої інстанції про задоволення заяви про перегляд заочного рішення (з вирішенням питання про поновлення вказаного строку або без його вирішення), та одночасно рішення суду, ухваленого після скасування судом першої інстанції заочного рішення суду, не ухвалює нове рішенняабо рішення про залишення в силі раніше скасованого заочного рішення, оскільки скасування відповідної ухвали має наслідком відновлення дії (законної сили) такого заочного рішення, про що суд може вказати у висновку мотивувальної частини постанови.
3) ухвала суду першої інстанції про задоволення заяви про перегляд заочного рішення (з вирішенням питання про поновлення вказаного строку або без його вирішення) не підлягає оскарженню.
Такий підхід вбачається з висновків постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2024 року у справі № 756/11081/20 (провадження № 14-25цс24), у пунктах 82, 96 якої зазначено:
«процесуальним законом чітко визначені як межі розгляду справи апеляційним судом, так і його повноваження щодо скасування, зміни та ухвалення нового рішення по суті спору, підставою для чого не може бути сам по собі пропуск строку на подання заяви про перегляд заочного рішення. Із цих же підстав не може бути і залишено без змін заочне рішення суду, оскільки апеляційний суд в силу статті 375 ЦПК України зобов'язаний перевірити додержання норм матеріального права;
передбачені частиною третьою статті 287 ЦПК України повноваження суду першої інстанції стосуються саме суті заяви про перегляд заочного рішення (зокрема, подання чи неподання відповідачем доказів по суті справи і доказів поважності неявки в судове засідання, на якому було ухвалене заочне рішення) і не застосовуються у ситуації пропуску строку на подання заяви про перегляд заочного рішення;
оцінка поважності причин пропуску строку на подання заяви про перегляд заочного рішення та наявності підстав для його поновлення належить до компетенції місцевого суду, до якого подана така заява».
За такого підходу не може бути і залишено в силі заочне рішення суду або ухвалена постанова про скасування рішення з направленням справи на новий розгляд або для продовження розгляду до суду першої інстанції, оскільки таких повноважень суду апеляційної інстанції ЦПК України не передбачає.
Зазначене стосується також і розгляду справи в суді касаційної інстанції, повноваження якого передбачені у статті 409 ЦПК України, оскільки перелік порушень, у разі виявлення яких апеляційний або касаційний суд скасовує оскаржене судове рішення, унормовано відповідними процесуальними положеннями, виходити за межи яких при розгляді справи суди апеляційної та касаційної інстанції не мають повноважень.
Тому підстави для скасування заочного рішення, передбачені статтею 288 ЦПК України, є підставами для перегляду такого рішення лише судом, який його ухвалив, а ухвала суду першої інстанції про задоволення заяви про перегляд заочного рішення (з вирішенням питання про поновлення вказаного строку або без його вирішення) не підлягає апеляційному оскарженню. При цьому учасники справи реалізують свої права на доступ до суду через механізми нового судового розгляду в загальному порядку та права на оскарження рішення суду, ухваленого після скасування судом першої інстанції заочного рішення суду.
Разом з тим, такий висновок не узгоджується з наведеної практикою Касаційного цивільного суду, ставить осіб, які не подавали заяву про перегляд заочного рішення, в гірше процесуальне становище порівняно з відповідачем, за заявою якого скасоване заочне рішення.
Цей висновок також свідчить про порушення принципу рівності у цивільному судочинстві враховуючи, що за висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2024 року у справі № 756/11081/20 (провадження № 14-25цс24) відповідачам, які подали заяву про перегляд заочного рішення, надане право оскаржувати окремо від рішення суду ухвали про залишення такої заяви без розгляду, яка по своїй суті є лише ухвалою «про процесуальний строк», не тільки в апеляційному порядку (пункт 10 статті 353 ЦПК), а й в касаційному порядку як ухвалу «за заявою по суті справи» (пункт 16 статті 353 ЦПК).
За такого підходу касаційне провадження в цій справи на ухвалу Богунського районного суду м. Житомира від 03 лютого 2021 року про задоволення заяви про перегляд заочного рішення суду належить закрити, без оцінки відповідних аргументів скаржника.
З урахуванням викладеного колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду позбавлена можливості самостійно ухвалитирішення в цій справі, як і передати зазначене питання на вирішення Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, без відступу від висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2024 року у справі № 756/11081/20 (провадження № 14-25цс24)щодо неможливості оскарження вказаних ухвал суду першої інстанції.
Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (частина перша статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. ТНЕ UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, №76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року).
Конкретизація висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є формою відступлення від нього, про що свідчить практика Великої Палати Верховного Суду (див. пункт 62 постанови від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), пункт 42 постанови від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (провадження № 14-98цс20)).
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає за необхідне відступити від наведеного висновку щодо застосування норм процесуального права (шляхом конкретизації), викладеного у постановіВеликої Палати Верховного Суду від 12 червня 2024 року у справі № 756/11081/20 (провадження № 14-25цс24), та зробити висновок, що:
«ухвала про задоволення заяви про перегляд заочного рішення та скасування заочного рішення (з вирішенням питання про поновлення вказаного строку або без його вирішення) не входить до переліку ухвал, який визначено у частині першій статті 353 ЦПК України як такі, що можуть бути оскаржені окремо від рішення суду, а тому така ухвала (ухвали) не може бути оскаржена в апеляційному порядку до ухвалення рішення суду по суті справи й окремо від рішення, ухваленого після скасування заочного рішення суду.
Ухвала про задоволення заяви про перегляд заочного рішення не перешкоджає подальшому провадженню у справі (не є остаточним рішенням), а тому особа має право включити до апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції заперечення на вказану ухвалу. Заперечення на цю ухвалу та мотиви її постановлення можуть бути об'єктом апеляційного перегляду виключно у разі подання апеляційної скарги на рішення суду, ухвалене по суті спору відповідно до правил, передбачених частиною другою статті 353 ЦПК України. Таке відтермінування реалізації права на апеляційне оскарження є розумним обмеженням, покликаним перешкодити хаотичному руху справи і є передбачуваним для заявника з огляду на зміст статті 353 ЦПК України.
Такий підхід уможливлює повноваження суду апеляційної (касаційної) інстанції в межах одного судового провадження скасувати як ухвалу суду першої інстанції про задоволення заяви про перегляд заочного рішення (з вирішенням питання про поновлення вказаного строку або без його вирішення), скаргу на яку судам першочергово належить розглянути, так і рішення суду (судів), ухваленого після скасування заочного рішення суду.
Метою оскарження такої ухвали є відновлення дії (законної сили) безпідставно скасованого заочного рішення суду, а не такий самий новий перегляд справи з ухваленням судом апеляційної (касаційної) інстанції нового рішення, оскільки в цьому разі негативні наслідки оскарженої ухвали суду першої інстанції про скасування заочного рішення не усуваються.
Тому у наведеній ситуації суд апеляційної (касаційної) інстанції при скасуванні ухвал (ухвали) суду першої інстанції про задоволення заяви про перегляд заочного рішення (з вирішенням питання про поновлення вказаного строку або без його вирішення), та одночасно рішення суду, ухваленого після скасування судом першої інстанції заочного рішення суду, не ухвалює нове рішенняабо рішення про залишення в силі раніше скасованого заочного рішення, оскільки скасування відповідної ухвали має наслідком відновлення дії (законної сили) такого заочного рішення, про що суд може вказати у висновку мотивувальної частини постанови».
Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Передати справу № 2-2413/10 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко