ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
24 вересня 2025 року Справа № 924/251/25
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Бучинська Г.Б. , суддя Філіпова Т.Л.
секретар судового засідання Черначук А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Шепетівського районного спеціалізованого лісокомунального підприємства на рішення Господарського суду Хмельницької області від 27 травня 2025 року у справі №924/251/25 (суддя О.Д. Вибодовський)
час та місце ухвалення рішення: 27 травня 2025 року; м. Хмельницький, майдан Незалежності, 1; повний текст рішення складено 29 травня 2025 року
за позовом Керівника Шепетівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Хмельницької обласної військової адміністрації
до Судилківської сільської ради
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Шепетівського районного спеціалізованого лісокомунального підприємства
про скасування державної реєстрації права комунальної власності та зобов'язання повернути на користь держави земельну ділянку лісогосподарського призначення, яка розташована на території об'єкта природно-заповідного фонду
за участю представників сторін:
від Органу прокуратури - Ваколюк Ю.О.;
від Позивача - не з'явився;
від Відповідача - Васильченко В.О.;
від Третьої особи - Трофімчук П.П.; Заремба О.І.; Підопригора Р.Б..
Керівник Шепетівської окружної прокуратури (надалі - Прокурор) в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Хмельницької обласної військової адміністрації (надалі - Позивач) до Судилківської сільської ради (надалі - Відповідач; за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Шепетівського районного спеціалізованого лісокомунального підприємства (надалі - Третя особа) про:
· скасування у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстрі права власності на нерухоме майно право комунальної власності Відповідача на земельну ділянку лісогосподарського призначення з кадастровим номером 6825588500:06:029:0001;
· зобов'язання Відповідача повернути на користь держави в особі Позивача земельну ділянку лісогосподарського призначення з кадастровим номером 6825588500:06:029:0001 площею 951,6435 гектари.
Позовні вимоги обґрунтовані вибуттям із державного лісового фонду земель, які є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання. Прокурором зазначено, що вказаними діями Відповідачем порушуються права власника - Позивача та постійного користувача земель лісового фонду - Третьої особи, які не можуть на даний час вільно використовувати та розпоряджатися своєю власністю, забезпечувати її охорону та належне обслуговування.
Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 27 травня 2025 року в справі №924/251/25 позов задоволено.
Такий висновок суду першої інстанції ґрунтується на тому, що відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 14 листопада 2024 року, 2 січня 2024 року на земельну ділянку лісогосподарського призначення з кадастровим номером 6825588500:06:029:0001, загальною площею 951,6435 Га зареєстровано право власності Судилківської сільської територіальної громади в особі Відповідача. Суд при цьому наголосив, що ще 27 травня 2021 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин», згідно з яким внесено низку змін до Земельного кодексу України. Вказав, що розділ X Перехідних положень Земельного кодексу України доповнено пунктом 24, яким визначено, що з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель, зокрема, лісогосподарського призначення.
З урахуванням викладеного, суд першої інстанції виснував, що на момент реєстрації прав Відповідача на земельну ділянку лісогосподарського призначення з кадастровим номером 6825588500:06:029:0001, загальною площею 951,6435 Га, яка, як наголошує Прокурор, розташована на території регіонального ландшафтного парку «Мальованка», та розташована на території Шепетівського району Хмельницької області, діяла і діє на даний час норма, відповідно до якої землі лісогосподарського призначення були і залишаються у державній власності.
Відтак, суд першої інстанції вказав, що погоджується з твердженням Прокурора про те, що спірна земельна ділянка лісогосподарського призначення є і була на час реєстрації за Відповідачем державною власністю, а реєстрація за Відповідачем права комунальної власності на неї є незаконною, оскільки проведена за відсутності згоди розпорядника зазначеною землею про її передачу в комунальну власність, що є прямим порушенням чинного законодавства та встановленого порядку передачі земель із державної власності в комунальну. При цьому, згідно листа Позивача від 27 листопада 2024 року в Позивача відсутні відомості щодо прийняття адміністрацією рішення щодо вилучення із державного лісового фонду земельної ділянки з кадастровим номером 6825588500:06:029:0001.
Таким чином, суд першої інстанції виснував, що відсутні правові підстави для вибуття земельної ділянки лісогосподарського призначення з кадастровим номером 6825588500:06:029:0001, загальною площею 951,6435 Га з державної власності та набуття Відповідачем права комунальної власності на неї.
Не погоджуючи з зазначеним рішенням місцевого господарського суду, Третя особа звернулася до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просила рішення Господарського суду Хмельницької області у справі № 924/251/25 скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову (том 2, а.с. 65-69).
Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального права та неповним з'ясуванням всіх обставин справи.
Скаржник зазначає, що спірна земельна ділянка лісового фонду знаходилась в межах земель колективного сільськогосподарського підприємства "Врожай" на території Відповідача, яке припинило свою діяльність, у зв'язку з реформуванням аграрного сектору економіки на території Шепетівського району Хмельницької області, що підтверджується рішення чотирнадцятої сесії обласної ради від 28 грудня 2000 року №19, в якому вказано перелік користувачів земельних ділянок лісового фонду, які припинили свою діяльність у зв'язку з таким реформуванням. Вказує, що згідно пункту 2 рішення №19 Хмельницької обласної ради надано у постійне користування для Третьої особи земельні ділянки лісового фонду, загальною площею 7583,0 Га.
Апелянт зазначає, що до категорії лісів природоохоронного призначення, що перебувають у користуванні Третьої особи, після затвердження 17 січня 2024 року (тобто після проведеної 2 січня 2024 року реєстрації права власності за Відповідачем) Департаментом природних ресурсів та екології Хмельницької ОДА (наказ №5-од від 17 січня 2024 року) проекту землеустрою щодо організації і встановлення меж території регіонального ландшафтного парку «Мальованка», віднесені лісові ділянки, які виконують природоохоронну, естетичну функцію та які є об'єктами науково-дослідних робіт на довгочасну перспективу і сприяють забезпеченню охорони унікальних та інших особливо цінних природних комплексів, у т.ч. історико-культурних об'єктів. Скаржник звертає увагу апеляційного суду на те, що відповідно до затвердженого вище проекту землеустрою земельна ділянка з кадастровим номером 6825588500:06:029:0001 (квартали 46 - 55) виключно з 17 січня 2024 року перебуває в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення - РЛП «Мальованки (господарська зона), що на його переконання свідчить про те, що дане не є підставою для віднесення її до об'єктів державної власності згідно із підпунктом «в» пункту 24 розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України. За таких обставин судом, апелянт вважає, що при ухвалені оскаржуваного судового рішення, щодо визнання права власності щодо спірної земельної ділянки за Позивачем як об'єкта ПЗФ місцевого значення, безпідставно застосовано норми підпункту «в» пункту 24 розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України.
Третя особа в апеляційній скарзі зауважила, що з огляду на вимоги позовної заяви в частині зобов'язання повернення на користь Позивача вищевказаної земельної ділянки вона вважаєза необхідне зазначити, що діючим законодавством не передбачено вилучення у Третьої особи вищевказаної земельної ділянки, що на його переконання не тягне за собою передачу їх у державну власність. Констатує, що аналогічні висновки з цього приводу зроблені Касаційним господарським судом Верховного Суду та викладені в абзаці 3 пункту 27 постанови від 13 серпня 2024 року у справі №910/9909/23. Також Третя особа зазначила, що за змістом пункту 7 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» від 6 вересня 2012 року №5245-VI чітко визначено, що з дня набрання чинності цим Законом землі державної та комунальної власності в Україні вважаються розмежованими. З даного апелянт виснує, що оскільки спірна земельна ділянка перебувала у постійному користуванні Третьої особи, яке є комунальним підприємством, то з дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" остання, з 2013 року автоматично стала належати до земель комунальної власності Судилківської територіальної громади, згідно пунктів 3, 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону.
Також Третя особа констатувала, що у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності та що у комунальній власності можуть перебувати ліси, набуті або віднесені до об'єктів комунальної власності в установленому законом порядку. За таких обставин апелянт вважає, що позовні вимоги не підлягали задоволеню, що також залишилося поза увагою суду першої інстанції.
Також Апелянт вказав, що рішення суду про витребування з володіння Відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за Позивачем права власності на нерухоме майно; та що такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Таким чином, на переконання апелянта, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Вважає, що якщо земельною ділянкою неправомірно (констатуючи, що на думку Позивача він є власником) заволодів Відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача, наголошуючи, що в такому випадку власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). З огляду на наведене Третя особа вважає, що Прокурор, здійснюючи захист інтересів держави в особі Позивача, усвідомлюючи, що право власності на вищевказану спірну земельну ділянку з кадастровим номером 6825588500:06:029:0001 зареєстроване за Відповідачем в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, вказуючи на володіння Відповідачем спірною земельною ділянкою, стверджуючи про її приналежність до земель лісогосподарського призначення та державної власності мав звернутися до суду не з негаторним позовом та просити усунути перешкоди у користуванні майном, а мав звернутися із віндикаційним позовом за правилами статтей 387, 388 Цивільного кодексу України, а тому на переконання скаржника, обраний Прокурором спосіб захисту порушеного права не є належним до розглядуваних правовідносин.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 17 червня 2025 року відкрито апеляційне провадження по справі за апеляційною скаргою Третьої особи (том 2, а.с. 106).
27 червня 2025 року на адресу апеляційного господарського суду надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому Прокурор просив залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Прокурор вказав, що розділ X Перехідних положень ЗК України доповнено пунктом 24, яким визначено, що з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель, зокрема, лісогосподарського призначення. Відтак, на момент реєстрації прав Відповідача на земельну ділянку лісогосподарського призначення діяла і діє на даний час норма, відповідно до якої землі лісогосподарського призначення були і залишаються у державній власності. Прокурор заувжив, що за інформацією Позивача від 27 листопада 2024 року №99/34-12-11349/2024 рішення про вилучення із державної власності земельної ділянки лісогосподарського призначення із кадастровим номером 6825588500:06:029:0001 та про передачу її в комунальну власність, як того вимагає стаття 117 Земельного кодексу України, не приймалось. Зауважив, що спірна земельна ділянка надавалась у постійне користування Третьої особи, що передбачає лише правомочності щодо володіння та користування нею. Вважає, що право постійного користування не може замінювати право власності на земельну ділянку, власником якої є держава в особі Позивача.
Щодо неналежного способу захисту, то Прокурор вказав, що зайняття земельної ділянки лісового фонду з порушенням Земельного кодексу України та Лісового кодексу України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. Констатував, що у такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки лісогосподарського призначення. Також Прокурор зазначив, що суд виявляє активну роль, самостійно надаючи юридичну кваліфікацію спірним правовідносинам, обираючи та застосовуючи до них належні норми права після повного та всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх позовних вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими у судовому засіданні. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній та резолютивній частинах. З даного Прокурор виснує, що обов'язок надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку юридичну норму слід застосувати для вирішення спору, виконує саме суд (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала у постанові від 15 червня 2021 року в справі № 904/5726/19 (пункти 6.56-6.58)).
Ухвалою суду апеляційної інстанції від 28 липня 2025 року проведення підготовчих дій закінчено; призначено розгляд справи на 24 вересня 2025 року об 14:40 хв..
В судове засідання від 24 вересня 2025 року представник Позивача не з'явився.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання судом вимог частини першої статті 120 Господарського процесуального кодексу України.
Крім того, суд не викликав учасників справи у судове засідання, відповідно до частини 1 статті 120 Господарського процесуального кодексу України, що вказує на те, що ухвалою суду від 28 липня 2025 року явка сторін обов'язковою не визнавалась.
В той же час, згідно пункту 1 частини 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
З огляду на все вищевказане, колегія приходить до висновку про можливість розгляду справи у відсутності представника Позивача, оскільки останній не скористався своїм правом, передбаченим статтею 42 Господарського процесуального кодексу України.
В судовому засіданні від 24 вересня 2025 року, представники Третьої особи просили суд задоволити їх апеляційну скаргу, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. Представники вказали, що спірна земельна ділянка лісового фонду знаходилась з межах земель колективного сільськогосподарського підприємства "Врожай" на території Відповідача, яке припинило свою діяльність, у зв'язку з реформуванням аграрного сектору економіки на території Шепетівського району Хмельницької області, що підтверджується рішення чотирнадцятої сесії обласної ради від 28 грудня 2000 року №19, в якому вказано перелік користувачів земельних ділянок лісового фонду, які припинили свою діяльність у зв'язку з таким реформуванням. Відповідно до затвердженого вище проекту землеустрою земельна ділянка з кадастровим номером 6825588500:06:029:0001 виключно з 17 січня 2024 року перебуває в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення - РЛП «Мальованка», що не є підставою для віднесення її до об'єктів державної власності згідно із підпунктом «в» пункту 24 розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України. Також представники сказали, що рішення суду про витребування з володіння Відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Таким чином, як вказують представники Третьої особи, якщо земельною ділянкою неправомірно заволодів Відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав Позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Представники вказали, що Прокурор мав звернутися до суду не з негаторним позовом та просити усунути перешкоди у користуванні майном, а мав звернутися із віндикаційним позовом за правилами статтей 387, 388 Цивільного кодексу України, а тому з їх позиції обраний Прокурором спосіб захисту порушеного права не є належним до розглядуваних правовідносин.
В судовому засіданні від 24 вересня 2025 року, представник Відповідача просив суд задоволити апеляційну скаргу, оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. Представник вказав, що з огляду на вимоги позовної заяви в частині зобов'язання повернення на користь Позивача вищевказаної земельної ділянки на його переконання варто зазначити, що діючим законодавством не передбачено вилучення у Третьої особи вищевказаної земельної ділянки, що у свою чергу не тягне за собою передачу їх у державну власність так як і не передбачено порядку виконання такого рішення саме Відповідачем. Представник Відповідача вказав, що оскільки спірна земельна ділянка перебувала у постійному користуванні Третьої особи, яке є комунальним підприємством, то з дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності" така земельна ділянка з 2013 року автоматично стала належати до земель комунальної власності Судилківської територіальної громади, згідно пунктів 3, 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону.
В судовому засіданні від 24 вересня 2025 року, Прокурор заперечив проти доводів апеляційної скарги Третьої особи та просив оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Прокурор вказав, що спірна земельна ділянка надавалась у постійне користування Третьої особи, що передбачає лише правомочності щодо володіння та користування нею. Право постійного користування не може замінювати право власності на земельну ділянку, власником якої є держава в особі Позивача. Щодо неналежного способу захисту, то Прокурор вказав, що зайняття земельної ділянки лісового фонду з порушенням Земельного кодексу України та Лісового кодексу України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави. Вважає, що у такому разі позовну вимогу зобов'язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки лісогосподарського призначення.
Заслухавши пояснення Прокурора, представників Відповідача та Третьої особи, дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги Третьої особи, відзиву на апеляційну скаргу, стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду доходить висновку, що апеляційну скаргу Третьої особи слід задоволити, а оскаржуване рішення скасувати, прийнявши нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову. При цьому суд апеляційної інстанції виходив з наступного.
Як слідує з встановлених обставин справи, під час опрацювання відкритих джерел, а також офіційної інформації підприємств та установ в межах здійснення заходів представницької діяльності Прокурором встановлено порушення вимог земельного законодавства при використанні земельної ділянки лісового фонду державної форми власності, яка знаходиться на території регіонального ландшафтного парку «Мальованка», та розташована на території Шепетівського району Хмельницької області.
Прокурор вказує, що згідно з даними Державного земельного кадастру Прокурором встановлено, що на території Судилківської сільської ради сформовано земельну ділянку з цільовим призначенням «землі лісогосподарського призначення» із кадастровим номером 6825588500:06:029:0001, яка розташована на території регіонального ландшафтного парку «Мальованка», який є об'єктом природно-заповідного фонду України місцевого значення та що одночасно ним виявлено, що вказана земельна ділянка площею 951,6435 га набута у комунальну власність.
Згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що 2 січня 2024 року на земельну ділянку з кадастровим номером 6825588500:06:029:0001 зареєстровано право власності Судилківської сільської територіальної громади в особі Відповідача. Підстава для прийняття рішень про державну реєстрацію прав (документи подані для державної реєстрації) - Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції сфері земельних відносин» 1423-ІХ, виданий 28 квітня 2021 року.
За доводами позовної заяви зазначений факт набуття права власності на земельну ділянку лісогосподарського призначення Відповідача, на думку Прокуратури, здійснено із порушенням статтей 1, 5, 7, 8, 17 Лісового кодексу України, статтей 3, 12,19, 20, 55, 84, 122, пункту 24 Перехідних положень Земельного кодексу України, а тому вона підлягає поверненню у державну власність в особі Позивача.
Окрім цього, Прокурор констатує, що під час реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 6825588500:06:029:0001 площею 951, 6435 Га у державному земельному кадастрі також не враховано її розташування на території регіонального ландшафтного парку «Мальованка», який є об'єктом природно-заповідного фонду України місцевого значення.
Прокуратурою встановлено, що на території Шепетівського району розташований регіональний ландшафтний парк «Мальованка» площею 16915,33 Га, який є об'єктом природно-заповідного фонду України, та який створений з метою збереження, відтворення та раціонального використання біологічного та ландшафтного різноманіття Малого Полісся на підставі рішення Хмельницької обласної ради № 21 від 11 травня 1999 року, загальна площа якого складала 15660, 3 Га без вилучення земельних ділянок та інших природних об'єктів у їх власників та користувачів, а також те, що рішенням Хмельницької обласної ради № 23-11/2004 від 30 березня 2004 року розширено площу вказаного об'єкту природно-заповідного фонду на 1255 Га за рахунок земель сільських рад Шепетівського району Хмельницької області, а загальна площа парку склала 16915,3 Га.
Прокурор вказує, що вказана земельна ділянка перебуває на праві постійного користування Третьої особи на підставі рішення сесії Хмельницької обласної ради № 19 від 28 грудня 2000 року «Про припинення права користування та надання земельних ділянок лісового фонду у постійне користування».
Прокурором на підставі статті 23 Закону України «Про прокуратуру», надіслано лист № 54-8760вих-24 від 8 листопада 2024 року про виявлені порушення; який відповідно до покладених на нього завдань вирішує в межах повноважень, передбачених законом, спори з питань охорони, захисту, використання та відтворення лісів, що перебувають у державній власності, і про необхідність повідомити чи вживатимуться заходи на усунення зазначених порушень та повернення у власність держави земельних ділянок лісогосподарського призначення, у тому числі в судовому порядку.
Згідно листа Позивача від 27 листопада 2024 року в Позивача відомості щодо прийняття адміністрацією рішення щодо вилучення із державного лісового фонду земельної ділянки з кадастровим номером 6825588500:06:029:0001 відсутні.
Листом від 27 листопада 2024 року Позивач також повідомив Прокурора про те, що заходів, в тому числі судового характеру, щодо повернення зазначеної в листі земельної ділянки Позивачем не вживалися та що у разі наявності підстав для повернення зазначеної в листі земельної ділянки, не заперечив щодо представництва Прокурором інтересів держави в особі Позивача у суді.
Прокурор листом №54-2245вих-25 від 12 березня 2025 року повідомив Позивача про встановлення підстав для представництва інтересів держави у суді та намір звернутися із позовом до Господарського суду Хмельницької області в інтересах Позивача.
Зважаючи на державну реєстрацію речового права власності на спірні земельні ділянка за Відповідачем, Прокурор в особі Позивача звернувся за захистом порушеного, на його думку, права до суду з позовом про скасування державної реєстрації права власності та повернення земельних ділянок на користь держави.
Оцінивши доводи (предмет та підставу) позову пред'явленого Прокурором суд апеляційної інстанції констатує наступне.
Факт державної реєстрації права власності на спірне майно за іншою особою підтверджує те, що законний власник не може в повному обсязі володіти належним йому майном, а право володіння є складовою частиною права власності.
Проте за змістом пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року в справі № 911/3594/17, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 лютого 2018 року в справі № 925/1121/17, від 17 квітня 2019 року в справі № 916/675/15, постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24 січня 2020 року в справі № 910/10987/18).
Окрім того апеляційний господарський суд бере до уваги, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 7 квітня 2020 року в справі № 916/2791/13 звертала увагу, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.
Власник з дотриманням вимог статтей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. При цьому, зазначені норми є загальними, стосуються майна в цілому, тобто регулюють правовідносини щодо і рухомого, і нерухомого майна (правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 916/585/18).
Колегія суду наголошує, що метою позову про витребування майна (незалежно від того, на підставі приписів яких статей ЦК України таку вимогу заявив позивач) є забезпечення введення власника - позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису (відомостей) про державну реєстрацію за позивачем права власності на відповідне майно.
Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року в справі № 488/5027/14-ц, від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16, від 19 травня 2020 року в справі № 916/1608/18, від 30 червня 2020 року в справі № 19/028-10/13, від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18, від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц), незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387, 388 Цивільного кодексу України), чи в порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212 - 1215 Цивільного кодексу України), чи в порядку примусового виконання обов'язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України). Подібні висновки містить і постанова Великої Палати Верховного Суду від 6 липня 2022 року в справі № 914/2618/16).
Також колегія враховує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц Верховний Суд відступив від своїх попередніх висновків, та зазначив, що оскільки законодавство прямо передбачає можливість перебування земель лісового фонду у володінні приватних суб'єктів, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності, то на відміну від земель водного фонду захист прав власника на які має здійснюватися у спосіб подання негаторного позову, захист прав власника на землі лісогосподарського призначення має здійснюватися у спосіб подання віндикаційного позову, в порядку передбаченому статтею 387 Цивільного кодексу України, за умови, що за відповідачем зареєстроване право власності на земельну ділянку в Державному реєстрі прав, що є підтвердженням здійснення відповідачем володіння такою земельною ділянкою.
Зокрема, у пункті 72 постанови від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.
У пункті 70 постанови від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. У таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 Цивільного кодексу України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов).
Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Тобто предметом віндикаційного позову є вимога неволодіючого власника до особи, яка незаконно фактично володіє майном, про його повернення (витребування) з чужого незаконного володіння.
Колегія також бере до уваги, що у пункті 146 постанови від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.
Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України) (пункт 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц).
Судова колегія наголошує, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово формулювала висновки про те, що функцією державної реєстрації права є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Аналогічні висновки викладені, зокрема, в постановах від 7 листопада 2018 року в справі №488/5027/14-ц, від 23 листопада 2021 року в справі №359/3373/16-ц, від 6 липня 2022 року в справі №914/2618/16. Отже, фактичне володіння нерухомим майном здійснюється шляхом оголошення в реєстрі права на нерухоме майно. Володіння, оголошення (як і будь-який факт) не можуть бути скасовані. З огляду на вказане Північно-західний апеляційний господарський суд доходить висновку, що вимога скасувати державну реєстрацію права не відповідає належному способу захисту. Аналогічна правова позиція щодо скасування права власності, викладена в постанові Верховного Суду від 19 квітня 2023 року в справі №904/7803/21 (пункт 6.44).
Підсумовуючи усе описане вище, колегія суду виснує, що Прокурор, здійснюючи захист інтересів держави в особі Позивача, усвідомлюючи, що право власності на спірну земельну ділянку зареєстроване за Відповідачем в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, вказуючи на володіння Відповідачем спірними земельними ділянками, стверджуючи про її приналежність до земель лісогосподарського призначення та державної власності мав звернутися до суду не з негаторним позовом та просить скасувати державну реєстрацію речового права (тобто усунути перешкоди у користуванні майном), а мав би звернутися із віндикаційним позовом за правилами статтей 387, 388 Цивільного кодексу України, а тому на переконання апеляційного господарського суду, обраний Прокурором спосіб захисту порушеного права не є належним до розглядуваних правовідносин.
Дане в свою чергу свідчить про неможливість задоволення цього позову, з огляду на неналежний спосіб захисту. Відповідно суд апеляційної інстанції відмовляє в задоволенні позову Прокурора.
Окрім того, розглядаючи позовні вимоги Прокурора в розрізі предмету та правових підстав, а саме: статті 391 Цивільного кодексу України та статті 26 Закону України “Про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно та їх обтяжень» колегія суду зауважує таке.
Суд апеляційної інстанції бере до уваги те, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб'єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 6 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 88), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 75), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55); див. також постанову Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року у справі № 6-32цс14).
Поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 31 липня 2003 року в справі "Дорани проти Ірландії" (Doran v. Ireland)).
Засіб захисту, що вимагається, повинен бути ефективним як у Законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 5 квітня 2005 року в справі "Афанасьєв проти України").
У рішенні ЄСПЛ від 17 липня 2008 року в справі "Каіч та інші проти Хорватії" зазначено, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Відповідно до частин першої, другої статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
З наведених норм права вбачається, що держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав суб'єктів господарювання. Такі права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Отже, розглядаючи справу суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах (правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19).
Позивач у цій справі обрав спосіб захисту порушеного права у вигляді скасування державної реєстрації речового права - права власності та повернення земельних ділянок.
Підставою заявлених вимог Позивач фактично визначив обставини: реєстрації права власності на спірні земельні ділянки за Відповідачем; вибуття із державного лісового фонду земель, які є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання. Прокурором при цьому зазначено, що вказаними діями Відповідачем порушуються права власника - Позивача та постійного користувача земель лісового фонду - Третьої особи, які не можуть на даний час вільно використовувати та розпоряджатися своєю власністю, забезпечувати її охорону та належне обслуговування.
Підставою представництва Прокурором інтересів держави в даних спірних правовідносинах є бездіяльність органу, уповноваженого держаною здійснювати відповідні функції держави у спірних правовідносинах - Позивача.
Натомість Відповідач заперечуючи проти позовних вимог зауважує, що із фактичних обставин, вказаних у позові та поданих Прокурором доказів вбачається, що спірна земельна ділянка лісового фонду знаходилась з межах земель колективного сільськогосподарського підприємства "Врожай" на території Відповідача, яке припинило свою діяльність, у зв'язку з реформуванням аграрного сектору економіки на території Шепетівського району Хмельницької області, що підтверджується Додатком 5 до рішення чотирнадцятої сесії обласної ради від 28 грудня 2000 року №19, в якому вказано перелік користувачів земельних ділянок лісового фонду, які припинили свою діяльність у зв'язку з таким реформуванням. Згідно пункту 2 Рішення №19 Хмельницькою обласною радою надано у постійне користування для Третьої особи земельні ділянки лісового фонду, загальною площею 7583,0 Га.
В той же час, колегія суду приймає до уваги, що застосування судом зазначеного способу захисту прав не породжує у такої особи права власності, як нового права.
У відповідності до частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Частиною другою статті 2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Отже, завданням суду є вирішення спору, який виник між учасниками справи у найбільш ефективний спосіб з метою запобігання ситуаціям, які б спричинили повторне звернення до суду з іншим позовом або захисту порушеного права в інший спосіб.
Вирішення справи в суді має на меті, зокрема, вирішення спору між сторонами у такий спосіб, щоб учасники правовідносин не мали необхідності докладати зайвих зусиль для врегулювання спору повторно, або врегулювання спору у іншій спосіб, або врегулювання іншого спору, який виник у зв'язку із судовим рішенням тощо.
Тобто спосіб захисту має бути дієвим (ефективним), а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів особи.
Тож обраний Прокурором спосіб захисту порушеного права не лише не сприяє, а й потребує від нього надалі вжиття додаткових заходів (в тому числі ініціювання спорів) та дій для відновлення його права на таке майно, що в цілому не відповідає завданням господарського судочинства щодо ефективного захисту порушених прав особи.
Визначення способу захисту порушеного права є невід'ємним процесуальним правом позивача, яким він користується на власний розсуд, тоді як оцінка його відповідності та наявності підстав для захисту такого права є обов'язком суду (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року в справі № 921/346/18 та від 30 вересня 2021 року в справі № 922/3928/20).
Відтак колегія суду наголошує, що обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (аналогічний висновок також викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 6 квітня 2021 року в справі № 915/1890/19, від 8 липня 2021 року в справі № 918/56/20(918/1185/20)).
Що ж стосується доводів апеляційної скарги щодо обов'язку суду надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку юридичну норму слід застосувати для вирішення спору, то така позиція Прокурора спростовується правовою позицією наведено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 грудня 2019 року в справі № 917/1739/17, в якій зазначено, що: самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не повинно призводити до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
При цьому колегія суду звертає увагу Прокурора, що чинний ГПК України передбачає не лише неможливість одночасної зміни предмету та підстав позову, а також і безсторонність суду (тобто суд не може здійснювати вищеопсиану зміну на користь іншої особи, котра за нормами процесу apriori не може їх вчинити) але й ураховувати, що в силу дії частини 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколом до неї, згоду на обов'язковість яких подано ВРУ та практику ЄС як джерело права (котрі в свою чергу покликані на захист фізичних та юридичних осіб від протиправних втручань держави, а не для створення ефективних шляхів такого втручань шляхом самостійної зміни судом предмету та підстав позову для задоволення позовів (в т.ч. прокурорів), що подані з неналежним способом захист). При цьому колегія звертає увагу на те, щоготуючи позов для подачі до суду Прокуроратура з урахуванням її законодавчо встановлених повноважень apriorri має (зобов'язання) знати Закон.
Відтак, з огляду на самостійне обрання Прокурором негаторного позову, колегія суду не має можливості самостійно здійснювати зміну предмета та правових підстав позову та обраного Прокурором способу захисту, так як колегія суду може лише надати юридичну кваліфікацію відносинам сторін спору, тобто застосувати саме ті норми матеріального права в межах обраного Прокурором способу захисту. При цьому, вчинення дій про які зазначає Прокурор у відзиві свідчили б про вихід суду за межі предмету та вимог позовної заяви.
Водночас наведене не позбавляє права позивача, з урахуванням висновків викладених у цій постанові, на звернення з позовом до суду щодо захисту стверджуваного ним порушеного права у спосіб, який забезпечує ефективне відновлення порушеного права. У цьому разі, судам під час надання оцінки та вирішення питання дотримання позивачем строку у межах якого ним було реалізоване звернення до суду з вимогою про захист своїх прав (позовної давності) та з'ясуванні обставин поважності спливу позовної давності (у разі такого) належить зважати на обставини та вчиненні до цього позивачем заходи, спрямовані на відновлення його порушеного права.
Відтак суд апеляційної інстанції відмовляє в задоволенні позовних вимог саме з огляду на неналежно обраний Прокурором спосіб захисту, що є самостійною підставою для відмови в позові.
Приймаючи таке рішення, Північно-західний апеляційний господарський суд скасовує рішення місцевого господарського суду про задоволення позовних вимог та приймає нове рішення, яким відмовляє в задоволенні позовних вимог повністю.
З огляду на усе вищевказане у даній постанові, Північно-західний апеляційний господарський суд, вважає подану Третьою особою апеляційну скаргу підставною та обгрунтованою.
Згідно частини 1 статті 269 ГПК України: суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Водночас, апеляційний господарський суд приходить до висновку про неправильне застосування норм матеріального права та невідповідність висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції обставинам справи, що в силу дії пунктів 1, 2 та 3 частини 1 статті 277 ГПК України є підставою для скасування оспорюваного рішення на підставі пункту 2 частини 1 статті 275 ГПК України.
Відтак, виносячи дану постанову та враховуючи те, що апеляційним господарським судом задоволено апеляційну скаргу Третьої особи, а з позов в даній справі звернувся Прокурор, апеляційний господарський суд, відповідно статті 129 ГПК України, покладає судовий збір за розгляд апеляційної скарги на Прокурора.
Керуючись статтями 129, 269-276, 280, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Апеляційну скаргу Шепетівського районного спеціалізованого лісокомунального підприємства на рішення Господарського суду Хмельницької області від 27 травня 2025 року у справі №924/251/25 - задоволити.
2. Рішення Господарського суду Хмельницької області від 27 травня 2025 року у справі №924/251/25 - скасувати.
3. Прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
4. Стягнути з Хмельницької обласної прокуратури (29000, м. Хмельницький, пров. Військкоматський, 3; код ЄДРПОУ 02911102) на користь Шепетівського районного спеціалізованого лісокомунального підприємства (30410, Хмельницька область, Шепетівський район, село Рилівка, вул. Церковна, буд. 39; код ЄДРПОУ 30849940) 174 682 грн 50 коп. судового збору за подання апеляційної скарги.
5. Господарському суду Хмельницької області видати відповідний наказ.
6. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
7. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
8. Справу №924/251/25 повернути Господарському суду Хмельницької області.
Повний текст постанови виготовлено 29 вересня 2025 року.
Головуючий суддя Василишин А.Р.
Суддя Бучинська Г.Б.
Суддя Філіпова Т.Л.