вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"23" вересня 2025 р. Справа№ 910/3025/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Тищенко А.І.
суддів: Михальської Ю.Б.
Мальченко А.О.
секретар судового засідання: Романенко К.О.,
за участю представників учасників справи: згідно протоколу судового засідання від 23.09.2025,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Ланжерон 2020»
на рішення Господарського суду міста Києва
від 14.05.2025
у справі № 910/3025/25 (суддя Гулевець О.В.)
за позовом Київської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ланжерон 2020»
про стягнення 1 138 046, 37 грн,
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2025 року Київська міська рада звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ланжерон 2020» про стягнення 1 138 046, 37 грн заборгованості.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач не сплачував орендну плату за користування земельною ділянкою площею 0,2858 га з кадастровим номером 8000000000:78:029:0002, яка знаходиться за адресою: по вул. Сім'ї Шовкоплясів, 10 в Оболонському районі міста Києва, з моменту набуття права власності на об'єкт нерухомого майна, розташований на земельній ділянці до моменту реєстрації права оренди на земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а тому позивач звернувся з вимогою про стягнення з відповідача на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою за період з 07.06.2021 по 27.10.2024 у сумі 1 138 046, 37 грн.
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та його мотиви
Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.05.2025 у справі №910/3025/25 позовні вимоги задоволено повністю.
Присуджено до стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛАНЖЕРОН 2020» на користь Київської міської ради безпідставно збережені кошти в розмірі 1 138 046, 37 грн та судовий збір у сумі 13 656, 56 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач, як власник об'єкту нерухомого майна протягом спірного періоду користувався земельною ділянкою за відсутності оформленого згідно з вимогами чинного законодавства права користування земельною ділянкою, у зв'язку з чим місцевий бюджет недоотримував кошти у вигляді орендної плати за використання землі, а тому відповідач є фактичним користувачем спірної земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок позивача - власника земельної ділянки зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею. Відтак, відповідач зобов'язаний повернути ці кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги, письмових пояснень та узагальнення їх доводів
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, відповідач звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким змінити суму стягнення шляхом її зменшення до 827 279, 34 грн, мотивуючи свої вимоги тим, що оскаржуване рішення було прийнято з неповним з'ясування обставин, що мають значення для справи та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Скаржник зазначає, що суд першої інстанції не врахував що відповідно до Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно» власники та користувачі земельних ділянок не нараховують та не сплачують плату за землю (земельний податок та/або орендна плата) на територіях активних бойових дій або тимчасово окупованих російською федерацією, а тому нарахована позивачем сума за період з 01.01.2022 по 31.12.2022 не нараховується та не сплачується.
Узагальнені доводи додаткових пояснень у справі
Заперечуючи проти апеляційної скарги, позивач подано додаткові пояснення у справі, у яких просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, оскаржуване рішення залишити без змін, наголошуючи на законності та обґрунтованості останнього.
Обставини справи встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
Як підтверджено матеріалами справи, відповідно до Інформаційної довідки від 12.03.2025 №417483777 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру права власності на нерухоме майно, 25.08.2020 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ігнатовим Дмитром Володимировичем на підставі протоколу загальних зборів учасників ТОВ «ЛАНЖЕРОН С», серія та номер 9, виданий 30.07.2020, рішенням загальних зборів засновників ТОВ «ЛАНЖЕРОН 2020», серія та номер 1, виданий 25.08.2020, акту приймання-передачі майна до статутного капіталу ТОВ «ЛАНЖЕРОН 2020» проведено державну реєстрацію права власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «ЛАНЖЕРОН 2020» на комплекс будівель (літери А, Б, В): нежитлова будівля (літера А) загальною площею 26,4 кв.м, нежитлова будівля (літера Б) загальною площею 57,6 кв.м та нежитлова будівля (літера В) загальною площею 18 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1947000180000) на вул. Шовкоплясів Сім'ї, будинок 10.
Відповідно до Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-0001092182024 від 01.05.2024 державна реєстрація земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:78:029:0002 площею 0,2858 га, цільове призначення: 12.11 Для розміщення та експлуатації об'єктів дорожнього сервісу по вул. Сім'ї Шовкоплясів, 10 в Оболонському районі міста Києва, проведена 07.06.2021 Відділом у Самбірському районі Головного управління Держгеокадастру у Львівській області на підставі технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель від 27.05.2021.
18.05.2023 Київською міською радою прийнято рішення №6412/6453 «Про надання Товариству з обмеженою відповідальністю «ЛАНЖЕРОН 2020» земельної ділянки в оренду для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель з надання послуг власникам автотранспорту на вул. Сім'ї Шовкоплясів, 10 в Оболонському районі міста Києва». Згідно з вказаним рішенням вирішено передати Товариству з обмеженою відповідальністю «ЛАНЖЕРОН 2020», за умови виконання пункту 3 цього рішення, в оренду на 10 років земельну ділянку площею 0,2858 га (кадастровий номер 8000000000:78:029:0002) для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель з надання послуг власникам автотранспорту (код виду цільового призначення - 12.11) на вул. Сім'ї Шовкоплясів, 10 в Оболонському районі міста Києва із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва, у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно, яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 25.08.2020, номер відомостей про речове право: 37969926.
На підставі рішення Київської міської ради №6412/6453 від 18.05.2023, між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «ЛАНЖЕРОН 2020» укладено договір оренди земельної ділянки від 28.10.2024, зареєстровано в реєстрі за №4388, відповідно до якого орендодавець, на підставі рішення Київської міської ради від 18.05.2023 №6412/6453 передає, а орендар приймає в оренду (строкове платне користування) земельну ділянку, визначену цим договором, для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель з надання послуг власникам автотранспорту. Земельна ділянка, яка є об'єктом оренди, належить до земель комунальної власності територіальної громади міста Києва на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності».
Пунктом 2.1. договору визначено, що об'єктом оренди відповідно до відомостей Державного земельного кадастру, рішення Київської міської ради від 18.05.2023 №6412/6453 та цього договору є земельна ділянка з наступними характеристиками: кадастровий номер - 8000000000:78:029:0002; місце розташування - вул. Сім'ї Шовкоплясів, 10 в Оболонському районі м. Києва; категорія земель - землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення; цільове призначення - для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель з надання послуг власникам автотранспорту (12.11 для розміщення та експлуатації об'єктів дорожнього сервісу); розмір (площа) - 0,2858 (нуль цілих дві тисячі вісімсот п'ятдесят вісім десятитисячних) га. Реєстрація права власності на об'єкт оренди здійснюється згідно з Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» одночасно з державною реєстрацією права оренди.
Згідно з Інформаційною довідкою від 07.02.2025 №412043303 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, договір оренди земельної ділянки зареєстровано 28.10.2024 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, орендодавець за яким є Київська міська рада, а орендар - Товариство з обмеженою відповідальністю «ЛАНЖЕРОН 2020».
Звертаючись до суду з позовом позивач посилається на те, що відповідач не сплачував орендну плату за користування земельною ділянкою площею 0,2858 га (кадастровий номер 8000000000:78:029:0002) з моменту набуття права власності на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, до моменту реєстрації права оренди на земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, відтак у відповідача, як власника майна, яке розташоване на земельній ділянці, та фактичного користувача земельної ділянки, виник обов'язок сплачувати за користування земельною ділянкою, на якій розташовано відповідача майно.
Згідно з витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок від 01.05.2024 №НВ-9938271682024 нормативна грошова оцінка земельної ділянки за кадастровим номером 8000000000:78:029:0002 становить 9 390 214, 29 грн.
Відповідно до Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 01.05.2024 №НВ-0001092182024 нормативна грошова оцінка земельної ділянки на дату її проведення - 01.06.2023 становить 8 934 552, 13 грн.
За розрахунком позивача, нормативна грошова оцінка земельної ділянки за 2022 рік становить 7 769 175, 77 грн (8 934 552,13/1,15); за 2021 рік становить 7 062 887, 06 грн (7 769 175,77/1,1).
Позивачем складений розрахунок безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за землю за користування відповідачем земельною ділянкою у період з 07.06.2021 по 27.10.2024, що складає 1 138 046, 37 грн.
Враховуючи наведене, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою площею 0,2858 га, кадастровий номер 8000000000:78:029:0002, місце розташування - вул. Шовкоплясів Сім'ї, 10 в Оболонському районі м. Києва за період з 07.06.2021 по 27.10.2024 у сумі 1 138 046, 37 грн на підставі ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови
У відповідності до вимог частин 1, 2, 4, 5 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Суд, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскарженого рішення, заслухавши пояснення представників сторін, дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з таких підстав.
Згідно з частиною 1 статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
Частиною 1 статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.
Право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Згідно зі статтею 8 Закону України «Про охорону земель» до повноважень обласних рад у галузі охорони земель належить, зокрема, забезпечення реалізації державної політики щодо використання та охорони земель, участь у реалізації загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель на відповідній території, затвердження та участь у реалізації регіональних програм щодо використання та охорони земель, підвищення родючості ґрунтів, вирішення інших питань у галузі охорони земель відповідно до закону.
З аналізу вказаних норм законодавства вбачається, що державою гарантується належне функціонування місцевого самоврядування, матеріальною основою якого є, у тому числі, земля, правомочності власника щодо якої від імені та виключно в інтересах територіальної громади виконує відповідна рада.
Згідно зі статтею 80 Земельного кодексу України суб'єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, незалежно від того, зареєстрована земельна ділянка за територіальною громадою чи ні.
Статтею 206 Земельного кодексу України встановлено, що використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункт 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).
Крім того, правовий механізм переходу прав на землю, пов'язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, визначено у статті 120 Земельного кодексу України.
Виходячи зі змісту вказаної статті, норма щодо переходу права на земельну ділянку в разі переходу права на будинок, будівлю і споруду може бути застосована у випадках, якщо земельна ділянка перебуває у власності або у користуванні колишнього власника будівлі.
За змістом статті 120 Земельного кодексу України виникнення права власності на об'єкт нерухомості не є підставою для автоматичного виникнення права власності чи укладення (продовження, поновлення) договору оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені і яка не була відведена в оренду попередньому власнику.
За умовами частини другої статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. При цьому згідно з пунктом «д» частини першої статті 156 цього Кодексу власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.
Згідно з пунктом 2 частини другої статті 22 Цивільного кодексу України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
За змістом вказаних приписів Цивільного та Земельного кодексів України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема, за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки.
Предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.
Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Кондикційні зобов'язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.
За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов'язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов'язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов'язаннях. Натомість для кондикційних зобов'язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Отже, обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов'язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.
Тобто, незалежно від наявності вини, сам факт несплати за користування земельною ділянкою у встановленому законодавчими актами розмірі свідчить про втрату позивачем майна, яке у спірних правовідносинах підпадає під визначення Європейського суду з прав людини «виправдане очікування» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.
При цьому, суд зазначає, що відновлення порушених прав позивача за таких обставин і в такий спосіб не створює жодних необґрунтованих, додаткових або негативних наслідків, оскільки предметом позову є стягнення грошових коштів, які мали бути сплачені за звичайних умов землекористувачем.
Таким чином, суд дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин саме приписів статей 1212-1214 Цивільного кодексу України. (Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17.)
За приписами статті 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім багатоквартирних будинків та об'єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації).
Відповідно до статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Отже, за змістом вказаних положень виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.
Проте, з реєстрацією права власності на споруду у власника виникає право користування земельною ділянкою, на якій розміщена така споруда, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
При цьому, вирішуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у рішенні, суд враховує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі «Трофимчук проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.
За загальним правилом обов'язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред'явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.
Відповідно до положень ст. 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).
Згідно з частиною 1 статті 79 Господарського процесуального кодексу України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Верховний Суд неодноразово викладав правову позицію, згідно з якою для вирішення спору щодо стягнення з власника об'єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів на підставі положень статей 1212 - 1214 Цивільного кодексу України за фактичне користування без належних на те правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об'єкт розташований, необхідно, насамперед, з'ясувати: 1) фактичного користувача земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування ділянками у відповідний період, або наявність правової підстави для використання земельної ділянки у такого фактичного користувача; 2) площу земельної ділянки; 3) суму, яку мав би отримати власник земельної ділянки за звичайних умов, яка безпосередньо залежить від вартості цієї ділянки (її нормативно-грошової оцінки); 4) період користування земельною ділянкою комунальної власності без належної правової підстави.
У справах №922/1646/20 (постанова від 16.06.2021), №922/3463/19 (постанова від 04.03.2021), №922/2060/20 (постанова від 05.08.2022), №922/1717/20 (постанова від 04.10.2022), у справі №922/519/20 (постанова від 16.11.2022) Верховний Суд із посиланням на положення статті 79-1 Земельного кодексу України викладав позицію, відповідно до якої для розрахунку безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою без оформленого права оренди має використовуватись площа сформованої земельної ділянки.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, відповідач з 25.08.2020 є власником об'єкта нерухомого майна, яке розміщене на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:78:029:0002 за адресою: м. Київ, вул. Шовкоплясів Сім'ї, будинок 10.
18.05.2023 Київською міською радою прийнято рішення №6412/6453 «Про надання Товариству з обмеженою відповідальністю «ЛАНЖЕРОН 2020» земельної ділянки в оренду для експлуатації та обслуговування нежитлових будівель з надання послуг власникам автотранспорту на вул. Сім'ї Шовкоплясів, 10 в Оболонському районі міста Києва».
Договір оренди земельної ділянки від 28.10.2024, укладений між позивачем та відповідачем, зареєстровано 28.10.2024 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується Інформаційною довідкою від 07.02.2025 №412043303 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Однак, з моменту набуття права власності на об'єкти нерухомого майна, що розташовані на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:78:029:0002 (25.08.2020), до моменту реєстрації права оренди на земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (28.10.2024), відповідач фактично користувався земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розміщено, за відсутності оформленого у спірному періоді (07.06.2021 по 27.10.2024) відповідно до вимог чинного законодавства права користування цією земельною ділянкою, не сплачуючи земельний податок та/або орендну плату.
Отже відповідач, як фактичний користувач земельною ділянкою, без достатньої правової підстави за рахунок позивача, який є власником земельної ділянки, зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, тому зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки - позивачу на підставі статей 1212, 1214 Цивільного кодексу України.
За розрахунком позивача розмір збережених відповідачем коштів за період з 07.06.2021 по 27.10.2024, який підлягає відшкодуванню позивачу відповідачем, становить 1 138 046, 37 грн.
Відповідно до положень статті 79-1 Земельного кодексу України визначення площі земельної ділянки, її конфігурація визначається під час формування земельної ділянки та внесення відомостей про неї до Державного земельного кадастру з присвоєнням кадастрового номеру. Саме площа сформованої земельної ділянки використовується для визначення розміру коштів, які власник нерухомого майна має сплатити за користування такою земельною ділянкою без оформленого права на неї.
За приписами статті 79-1 Земельного кодексу України саме з моменту державної реєстрації земельної ділянки в Державному земельному кадастрі та присвоєння їй кадастрового номера така земельна ділянка є сформованою та може бути об'єктом цивільних прав, зокрема може бути передана в оренду власнику нерухомого майна.
За своєю правовою природою безпідставно збережені кошти за користування земельною ділянкою без оформленого права на неї є орендною платою за землю, тобто, це ті кошти, які мав би сплатити власник нерухомого майна в разі укладення договору оренди землі, на якій знаходиться його нерухоме майно.
В оренду може бути передана лише сформована земельна ділянка, тобто з визначеною площею, межами та конфігурацією.
Як вже зазначалось, земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:78:029:0002 площею 0,2858 га, цільове призначення: 12.11 Для розміщення та експлуатації об'єктів дорожнього сервісу по вул. Сім'ї Шовкоплясів, 10 в Оболонському районі міста Києва, як об'єкт цивільних прав, сформована та зареєстрована у Державному земельному кадастрі 07.06.2021.
Таким чином, судом встановлено, що у користуванні відповідача перебуває сформована земельна ділянка, із визначеною площею, присвоєним кадастровим номером та адресою, отже зазначена земельна ділянка цілком відповідає ознакам об'єкта цивільних прав, може виступати у якості предмета відповідного договору купівлі-продажу та/чи оренди.
Згідно з частиною 7 статті 21 Закону України «Про Державний земельний кадастр» відомості про нормативну грошову оцінку земель вносяться до Державного земельного кадастру на підставі технічної документації з такої оцінки.
Згідно з частиною 1 статті 13 Закону України «Про оцінку земель» нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі: визначення розміру земельного податку; визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.
Відповідно до частин 1, 2 статті 18 Закону України «Про оцінку земель» нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться відповідно до норм, правил, а також інших нормативно-правових актів на землях усіх категорій та форм власності. Нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться: розташованих у межах населених пунктів незалежно від їх цільового призначення - не рідше ніж один раз на 5-7 років.
Відповідно до частини 2 статті. 20 та частини 3 статті 23 Закону України «Про оцінку земель» дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.
Отже, нормативна грошова оцінка є основою для визначення розміру орендної плати за користування земельними ділянками державної та комунальної власності (Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 28.01.2019 у справі № 922/3782/17, від 12.03.2019 у справі № 916/2948/17).
Як встановлено судом першої інстанції, за 2022 рік нормативна грошова оцінка землі становила 7 769 175, 77 грн (8 934 552,13/1,15); за 2021 рік становила 7 062 887, 06 грн (7 769 175,77/1,1). Розрахунок позивача складений з урахуванням коефіцієнту індексації нормативної грошової оцінки земель, який міститься на офіційному веб сайті Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру, та відповідно до витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок від 01.05.2024 №НВ-9938271682024, згідно якого нормативна грошова оцінка земельної ділянки за кадастровим номером 8000000000:78:029:0002 становить 9 390 214, 29 грн, а також витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 01.05.2024 №НВ-0001092182024, згідно якого нормативна грошова оцінка земельної ділянки на дату її проведення - 01.06.2023 становить 8 934 552, 13 грн.
Відповідно до розрахунку розміру орендної плати, наданого позивачем та перевіреного судом першої інстанції, розміру неотриманих доходів користування земельною ділянкою розраховано за ставками орендної плати у розмірі відповідно 4% від нормативної грошової оцінки земельних ділянок та складає: 1 138 046, 37 грн.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 09.11.2021 у справі №905/1680/20 зазначила, що витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки - це роздруковані за допомогою програмного забезпечення актуальні дані про земельну ділянку, які є у Державному земельному кадастрі та технічній документації з нормативної грошової оцінки земель станом на певну дату. Витяг з нормативної грошової оцінки земельної ділянки може бути доказом проведення такої оцінки та визначати дані про таку оцінку як на момент його видачі, так за попередній період за умови, що нормативно-грошова оцінка земельної ділянки була сталою та не зазнала змін у цей період.
Матеріалами справи підтверджується, що відповідач, як власник об'єкта нерухомого майна, користувався земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розміщено, за відсутності оформленого у спірному періоді (з 07.06.2021 по 27.10.2024) відповідно до вимог чинного законодавства права користування цією земельною ділянкою, не сплачуючи орендну плату.
Отже, відповідач, як фактичний користувач земельною ділянкою, без достатньої правової підстави за рахунок позивача, який є власником земельної ділянки, зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, тобто орендну плату, тому зобов'язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки - позивачу на підставі статей 1212 та 1214 Цивільного кодексу України, в розмірі 1 138 046, 37 грн, за розрахунком позивача, перевіреного судом.
Разом з цим, скаржник в своїй апеляційній скарзі зазначає, що відповідно до Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно» власники та користувачі земельних ділянок не нараховують та не сплачують плату за землю (земельний податок та/або орендна плата) на територіях активних бойових дій або тимчасово окупованих російською федерацією, а тому нарахована позивачем сума за період з 01.01.2022 по 31.12.2022 не нараховується та не сплачується, відтак необхідно змінити суму стягнення шляхом її зменшення до 827 279, 34 грн.
Однак, слід зазначити, що принцип платного використання землі також передбачено ст. 206 Земельного кодексу України, за змістом якої використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (п.п. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України).
Земельним податком є обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (п.п. 14.1.72, 14.1.136 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України).
Отже, законодавець розмежовує поняття «земельний податок» та «орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності» залежно від правових підстав передання прав землекористування такими ділянками.
У розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 287.7 статті 287 Податкового кодексу України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов'язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права. Якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або його частину, що розташовані на орендованій земельній ділянці, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Отже, власники і землекористувачі земельних ділянок сплачують плату за землю (в т.ч. земельний податок) з дня виникнення права власності, права постійного користування земельною ділянкою, тому, оскільки за відповідачем будь-яке право на спірну земельну ділянку не зареєстровано у встановленому законодавством порядку, у контролюючого органу в силу вимог пунктів 287.1 ст. 287 Податкового кодексу України відсутні обов'язки та, відповідно, повноваження на стягнення у судовому порядку податкових зобов'язань зі сплати земельного податку.
З урахуванням системного аналізу змісту пункту 10.1.1. статті 10, підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14, статей 40, 41, пункту 265.1.3. статті 265 ПК України та встановлених судами фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що зазначені норми у подібних правовідносинах слід застосовувати таким чином: «власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) і постійні землекористувачі є платниками земельного податку, а орендарі земель державної та комунальної власності - орендної плати за такі земельні ділянки, однак особа, яка є фактичним користувачем земельної ділянки, не маючи права власності або постійного користування на неї і використовуючи її без укладення договору оренди землі, не підпадає під правове регулювання наведених норм Податкового кодексу України». (Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду №916/2498/22 від 08.10.2024 та №922/2378/20 від 27.04.2021).
Зважаючи на викладене, доводи апелянта щодо зменшення суми стягнення, є необґрунтованими та спростовуються вищевикладеним.
Відтак, Київська міська рада правомірно включила період з 01.01.2022 по 31.12.2022 до своїх розрахунків суми, яка підлягає стягненню в межах даної справи, оскільки відповідач в цей період не являвся власником, постійним користувачем або орендарем земельної ділянки.
Колегія суддів вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N303-A, п. 29).
Отже, з огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
При цьому, слід зазначити, що іншим доводам апелянта оцінка судом не надається, адже, вони не спростовують встановлених судом обставин, та не впливають на результат прийнятого рішення.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті його скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.
Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду міста Києва від 14.05.2025 у справі №910/3025/25 обґрунтоване, відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а отже, підстав для його скасування не вбачається, у зв'язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Згідно зі статтею 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.
Враховуючи вищевикладене та керуючись статтями 129, 269, 270, 273, пунктом 1 частини 1 статті 275, статтями 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Ланжерон 2020» на рішення Господарського суду міста Києва від 14.05.2025 у справі №910/3025/25 залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду міста Києва від 14.05.2025 у справі №910/3025/25 залишити без змін.
Матеріали справи №910/3025/25 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у порядку, передбаченому статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст складено: 29.09.2025.
Головуючий суддя А.І. Тищенко
Судді Ю.Б. Михальська
А.О. Мальченко