17 вересня 2025 року Справа № 640/37495/21 ЗП/280/633/25 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді: Садового І.В.,
за участю секретаря судового засідання: Осовської Д.Д.,
позивача: ОСОБА_1
представника позивача: Ковальчука С.М.
представника відповідача: Стужука О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції за правилами загального позовного провадження адміністративну справу
за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 )
до Державного бюро розслідувань (вул. Панаса Мирного, буд. 28, м. Київ, 01011, код ЄДРПОУ 41760289)
про визнання протиправним та скасування наказів № 9-д/дск від 15.11.2021, № 556-ос/дск від 16.11.2021, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, стягнення моральної шкоди,-
20.12.2021 до Окружного адміністративного суду м. Києва надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Державного бюро розслідувань (далі - відповідач), в якому позивач просить суд:
- визнати протиправним (незаконним) та скасувати наказ відповідача від 15.11.2021 № 9-д/дск «Про накладення (застосування) дисциплінарного стягнення до ОСОБА_1 »;
- визнати протиправним (незаконним) та скасувати наказ відповідача від 16.11.2021 № 556-ос/дск «Про звільнення ОСОБА_1 »;
- поновити позивача на посаді старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах Державного бюро розслідувань, а за відсутності цієї посади в штатному розписі - на іншій посаді, що є рівнозначною посаді оперуповноваженого в особливо важливих справах Державного бюро розслідувань з 18.11.2021;
- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу (вимушеного невиконання службових обов'язків): за період з 18.11.2021 по 15.12.2021 - 57 101,60грн (п'ятдесят сім тисяч сто одна гривня 60 копійок), з 16.12.2021 і по день рішення суду по суті заявлених позовних вимог - обрахований відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100;
- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу у період затримки видачі трудової книжки: за період з 18.11.2021 по 09.12.2021 - 45 681,28грн (сорок п'ять тисяч шістсот вісімдесят одна гривня 28 копійок);
- стягнути з відповідача на користь позивача компенсацію за 5 днів невикористаної щорічної основної відпустки у розмірі 13 985,20грн (тринадцять тисяч дев'ятсот вісімдесят п'ять гривень 20 копійок);
- стягнути з відповідача на користь позивача компенсацію за 20 днів невикористаної додаткової відпустки як батька двох дітей до 15 років за 2020 та 2021 роки в розмірі 55 940,80грн (п'ятдесят п'ять тисяч дев'ятсот сорок гривень 80 копійок);
- стягнути з відповідача на користь позивача компенсацію за 14 днів невикористаної додаткової відпустки як учасника бойових дій в розмірі 39 158,56грн (тридцять дев'ять тисяч сто п'ятдесят вісім гривень 56 копійок);
- стягнути з відповідача на користь позивача компенсацію за 1 день невикористаної додаткової оплачуваної відпустки в розмірі 2 797,04грн (дві тисячі сімсот дев'яності сім гривень 04 копійки);
- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки заробітної плати: за період з 18.11.2021 по 15.12.2021 - 79 942,24грн (сімдесят дев'ять тисяч дев'ятсот сорок дві гривні 24 копійки), з 16.12.2021 і по день рішення суду по суті заявлених позовних вимог - обрахований відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100;
- стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду у розмірі 20 000,00грн (двадцять тисяч гривень 00 копійок);
- допустити негайне виконання рішення в частині поновлення позивача на посаді оперуповноваженого в особливо важливих справах Державного бюро розслідувань та в частині стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнень за один місяць;
- розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження з викликом (повідомленням) учасників справи.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 21.12.2021 відкрито провадження у справі та вирішено розглядати справу за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 22.02.2022.
Законом України від 13.12.2022 № 2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» Окружний адміністративний суд м. Києва було ліквідовано.
На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 13.12.2022 № 2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» дану адміністративну справу надіслано до Київського окружного адміністративного суду.
16.07.2024 Верховна Рада України ухвалила Закон України від 16.07.2024 № 3863-IX «Про внесення зміни до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду».
На виконання даного нормативно-правового акту, враховуючи положення Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 №399, Київським окружним адміністративним судом дану адміністративну справу передано Запорізькому окружному адміністративному суду.
20.03.2025 автоматизованою системою документообігу суду у порядку, визначеному п. 15.4 Перехідних положень КАС України, для розгляду адміністративної справи № 640/37495/21 призначено суддю Садового Ігоря Вікторовича.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 24.03.2025 адміністративну справу №640/37495/21 (провадження ЗП/280/633/25) за позовом ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань про визнання протиправним та скасування наказів № 9-д/дск від 15.11.2021, № 556-ос/дск від 16.11.2021, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, стягнення моральної шкоди прийнято до провадження та вирішено розпочати спочатку судовий розгляд справи за правилами загального позовного провадження. В процесі підготовчого провадження призначено підготовче судове засідання по справі на 23.04.2025.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 18.04.2025 забезпечено участь представника Державного бюро розслідувань у підготовчому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 22.04.2025 забезпечено участь позивача та представника позивача, адвоката Ковальчука Степана Миколайовича у судових засіданнях по справі №640/37495/21 (провадження ЗП/280/633/25) в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Протокольною ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 23.04.2025 відкладено підготовче засідання до 01.05.2025 за клопотанням представника позивача.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 25.04.2025 забезпечено участь представника Державного бюро розслідувань у підготовчому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 28.04.2025 забезпечено участь представника Державного бюро розслідувань Стужука Олександра Володимировича у підготовчому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Протокольною ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 01.05.2025 оголошено перерву у підготовчому засіданні до 13.05.2025 за клопотанням представника позивача.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 08.05.2025 забезпечено участь представників Державного бюро розслідувань Стужука Олександра Володимировича та Усатенка Дмитра Ігоровича у судових засіданнях по справі №640/37495/21 (провадження ЗП/280/633/25) в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 13.05.2025 продовжено строк підготовчого провадження по справі на 30 днів та відкладено підготовче засідання до 05.06.2025.
Протокольною ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 05.06.2025 відкладено підготовче засідання до 13.06.2025.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 13.06.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 23.06.2025.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 23.06.2025 зупинено провадження у справі на підставі пункту 4 частини 1 статті 236 КАС України до 20.08.2025 за клопотанням сторін.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 15.08.2025 забезпечено участь представників Державного бюро розслідувань Стужука Олександра Володимировича та Усатенка Дмитра Ігоровича у судовому засіданні, призначеному на 20.08.2025 по справі №640/37495/21 (провадження ЗП/280/633/25) в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 20.08.2025 поновлено провадження у справі.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 20.08.2025 відкладено розгляд справи №640/37495/21 (провадження ЗП/280/633/25) на 15.09.2025 за клопотанням представника позивача.
Протокольною ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 15.09.2025 залишено без розгляду заяву позивача про долучення письмових доказів (вх.№45993 від 15.09.2025.
Протокольною ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 15.09.2025 оголошено перерву у розгляді справи до 17.09.2025 за клопотанням представника позивача.
Протокольною ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 17.09.2025 відмовлено у задоволенні клопотання представника позивача про витребування письмових доказів (вх.№46677 від 17.09.2025).
У судовому засіданні 17.09.2025, на підставі статті 243 КАС України, судом проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення.
Відповідно до вимог частини 1 статті 229 КАС України у відкритому судовому засіданні здійснювалась аудіо фіксація судового засідання за допомогою системи «vkz.court.gov.ua».
В обґрунтування позовних вимог, зокрема, зазначено, що 01.09.2020 між ОСОБА_1 та Державним бюро розслідувань укладено контракт про проходження служби у Державному бюро розслідувань строком на 6 років. Відтак, з вересня 2020 року по 17.11.2021 позивач перебував на посаді старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах Державного бюро розслідувань. При прийнятті на службу до Державного бюро розслідувань позивачу з урахуванням його особистих, ділових та моральних якостей, освітнього і професійного рівня, службового досвіду було присвоєно спеціальне звання підполковника, що відповідає спеціальному званню старшого начальницького складу. 19.10.2021 позивача було ознайомлено із наказом в.о. Директора Державного бюро розслідувань полковника Державного бюро розслідувань від 27.09.2021 №505 про проведення службового розслідування щодо можливого невиконання чи неналежного виконання позивачем своїх професійних обов'язків у період з 27.09.2021 по 26.10.2021. За результатами вказаного службового розслідування було складено висновок, копію якого позивачу надано не було, усі матеріали службового розслідування, відповідно до листа від 03.11.2021 №660/10-10/6/21, включаючи висновок, були передані до Дисциплінарної комісії за № 228/10-10/6/21дск. За результатами розгляду матеріалів службового розслідування Дисциплінарною комісією було прийнято висновок про наявність у діях позивача дисциплінарного проступку та підстав для притягнення до дисциплінарної відповідальності із застосуванням дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби в Державному бюро розслідувань. Зауважено, що висновки проведеного відповідачем службового розслідування є упередженими, необ'єктивними та не відповідають реальному обсягу, якості та ефективності проведеної позивачем роботи, не враховують його посадові обов'язки як старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах ДБР та безпідставно були враховані при проведенні службового розслідування та дисциплінарного провадження. Водночас вказано, що до моменту звільнення жодних дисциплінарних стягнень відповідачем застосовано не було та жодних зауважень до початку службового розслідування до роботи позивача, висловлено не було. Більш того, у 2021 році до позивача неодноразово застосовувались додаткові заохочення у вигляді стимулюючих виплат понад передбачені законодавством обов'язкові щомісячні основні види грошового забезпечення, що повністю спростовує висновки про неефективне та неналежне виконання позивачем службових обов'язків за результатами І півріччя та 8 місяців 2021 року. З огляду на викладене, вказано, що доводи відповідача про порушення позивачем службової дисципліни у вигляді неналежного (неефективного) виконання службових обов'язків не відповідають дійсності, а звільнення позивача з посади було здійснено незаконно та з особистих мотивів. Як наслідок позивач підлягає поновленню на посаді та має право на отримання середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, через незаконне звільнення зі служби. Разом із тим відзначено, що відповідачем в порушення норм чинного трудового законодавства в день звільнення не видано трудової книжки, а тому наявні підстави для застосування статті 235 Кодексу законів про працю України та стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки. Крім того, відповідачем не було виплачено усіх належних позивачу при звільненні сум, а саме грошової компенсації за 5 днів невикористаної щорічної основної відпустки, 20 днів невикористаної додаткової відпустки, як батька двох дітей до 15 років за 2020-2021 роки, 14 днів невикористаної додаткової відпустки, як учасника бойових дій та 1 день невикористаної додаткової оплачуваної відпустки за вислугу років, у зв'язку із чим такі підлягають стягненню в судовому порядку. Водночас, оскільки в день звільнення позивачу не було виплачено усіх належних при звільненні сум, то у відповідача виник обов'язок виплати середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. Додатково відзначено, що ситуація, яка склалася між позивачем та відповідачем, а саме незаконне звільнення, значно погіршило звичний фінансовий рівень життя позивача та всієї його сім'ї, він втратив стабільне джерело доходу як єдиний годувальник в родині та був змушений докладати додаткових зусиль для організації свого життя та своєї родини. До того ж, внаслідок незаконних дій відповідача позивач зазнав душевних страждань, наслідком яких стало погіршення фізичного та духовного стану. Завдана моральна шкода обумовлюється моральним та фізичним стражданням, внаслідок порушення законного права на працю, приниженням честі, гідності, ігноруванням прав позивача, втратою ним у зв'язку з цим ділової репутації серед знайомих, друзів та родичів, а тому позивач має право на відшкодування моральної шкоди у сумі 20 000,00грн. Під час судового розгляду справи позивач та представник позивача підтримали заявлені позовні вимоги у повному обсязі та надали пояснення, аналогічні викладеним в адміністративному позові. На підставі вищевикладеного просять позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
В обґрунтування заперечень проти задоволення позовних вимог представниками відповідача, зокрема, зазначено, що на підставі наказу Державного бюро розслідувань від 27.09.2021 № 505 Управлінню внутрішнього контролю Державного бюро розслідувань доручено провести службове розслідування на предмет можливого невиконання чи неналежного виконання службових обов'язків ОСОБА_1 . Під час службового розслідування отримано достатні докази для висновку, що в діях ОСОБА_1 вбачаються ознаки дисциплінарного проступку, а саме неналежне виконання службових обов'язків. За результатами проведеного службового розслідування Управлінням внутрішнього контролю Державного бюро розслідувань складено Висновок від 26.10.2021 № 35/10-10/9/21, яким зокрема зафіксовано, що ОСОБА_1 частина службових обов'язків виконується на неналежному рівні. Зокрема, відсутні факти викриття протиправної діяльності та повідомлення про підозру службовим особам Міністерства інфраструктури України, Державної служби морського та річкового транспорту України. Не одержані результати оперативно-службової діяльності із відшкодування завданих державі збитків і шкоди, а також забезпечення можливості для конфіскації коштів та іншого майна, одержаного внаслідок вчинення злочинів, у порядку визначеному законодавством. Не вжиті заходи із виявлення необґрунтованих активів та збору доказів їх необґрунтованості у порядку та в межах компетенції, визначених законодавством. Відсутні підтверджуючі дані щодо вжиття заходів для повернення в Україну з-за кордону коштів та іншого майна, одержаних внаслідок вчинення злочинів, віднесених до підслідності Державного бюро розслідувань. Зазначений висновок відповідно до вимог статті 25 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» та пункту 8 розділу VIII Інструкції від 14.01.2020 №9, разом із зібраними матеріали стосовно ОСОБА_1 передано до Дисциплінарної комісії Державного бюро розслідувань. Отримавши матеріали службового розслідування Дисциплінарною комісією Державного бюро розслідувань 03.11.2021 повідомлено ОСОБА_1 про дату, місце та час розгляду дисциплінарного провадження відносно нього. ОСОБА_1 особисто взяв участь та надав власні пояснення щодо обставин справи у засіданні Дисциплінарної комісії ДБР, також зауважив, що надав особисті пояснення в письмовому вигляді за допомогою електронного документообігу, які просить долучити до матеріалів службової перевірки для заощадження часу членів комісії. Інформацію щодо систематичного невиконання своїх службових обов'язків заперечив. За результатами одноголосного голосування присутніх членів комісії, Дисциплінарною комісією Державного бюро розслідувань було визнано, що в діях ОСОБА_1 встановлено ознаки дисциплінарного правопорушення, що виразилось у порушенні вимог пунктів 1, 8 частини 4 статті 25 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» та було рекомендовано накладення (застосування) до ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у виді звільнення із служби, про що затверджено відповідний висновок Дисциплінарної комісії Державного бюро розслідувань від 11.11.2021 № 23дск, який передано В.о. Директора Державного бюро розслідувань для вжиття відповідних заходів у межах повноважень. У зв'язку з накладенням (застосуванням) дисциплінарного стягнення у виді звільнення зі служби, за вчинення дисциплінарного проступку, наказом Державного бюро розслідувань від 16.11.2021 № 566-ос/ДСК ОСОБА_1 було звільнено із служби в Державному бюро розслідувань у запас підполковника Державного бюро розслідувань з 17.11.2021, з достроковим припиненням (розірванням) контракту від 01.09.2020 № 173. Зауважено, що доказів на спростування встановлених у рамках службового розслідування порушень, позивачем ні під час проведення службового розслідування, а ні при зверненні з даним позовом до суду не надано, тому накази про звільнення позивача зі служби у Державному бюро розслідувань є цілком правомірними. Як наслідок, відсутні підстави і для задоволення позовних вимог щодо поновлення позивача на службі у Державному бюро розслідувань та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Додатково відзначено про необґрунтованість доводів позивача щодо наявності підстав для стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки, оскільки чинною на момент звільнення редакцією статті 235 Кодексу законів про працю України не було передбачено відповідальності роботодавця у разі затримки видачі трудової книжки. Водночас вказано про безпідставність доводів позивача щодо нездійснення відповідачем із ним повного розрахунку при звільненні та наявність підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки за обставинами даної справи позивачу при звільненні було виплачено грошову компенсацію за 7 календарних днів невикористаної щорічної відпустки за 2021 рік. Разом із тим відзначено, що позивачем не доведено наявність у нього права на грошову компенсацію за дні невикористаної додаткової відпустки, як у батька двох дітей віком до 15 років та учасника бойових дій. Крім того вказано, що позивачем в межах розгляду даної справи не надано жодних доказів не тільки щодо протиправності дій Державного бюро розслідувань, але й щодо розміру моральної шкоди та причинного зв'язку між діями Державного бюро розслідувань та заподіяною, на думку позивача, йому шкодою. У судових засіданнях представники відповідача підтримали позицію, викладену у відзиві на позовну заяву та додаткових письмових поясненнях. З огляду на вищенаведене просили суд відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується паспортом громадянина України серії НОМЕР_2 , виданим 18.06.1996 Мелітопольським МВ УМВС України в Запорізькій області (а.с.6 т.1).
Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_3 від 25.07.2016 ОСОБА_1 має право на пільги встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій (а.с.144 т.1).
У період з 10.08.2020 по 17.11.2021 позивач проходив службу у Державному бюро розслідувань, що підтверджується, зокрема, копією трудової книжки серії НОМЕР_4 , виданою 14.03.2005 на ім'я ОСОБА_1 (а.с.90-97 т.1).
01.09.2020 між ОСОБА_1 та Державним бюро розслідувань укладено контракт про проходження служби у Державному бюро розслідувань строком на 6 років (а.с.75-78 т.1).
На підставі службової записки Управління внутрішнього контролю ДБР від 27.09.2021 №621/10-10/6/21, наказом директора ДБР від 27.09.2021 №505 «Про проведення службового розслідування» вирішено провести службове розслідування з метою забезпечення повного, всебічного і об'єктивного дослідження можливої причетності до вчинення правопорушень, невиконання чи неналежного виконання обов'язків старшим оперуповноваженим в особливо важливих справах Державного бюро розслідувань ОСОБА_1 . Службове розслідування визначено провести у термін з 27.09.2021 по 26.10.2021. (а.с.61-62 т.1).
За результатами службового розслідування складено висновок №35/10-10/9/21 від 26.10.2021, відповідно до якого в діях ОСОБА_1 не встановлено ознак кримінального та корупційного правопорушення, в той же час вбачаються ознаки дисциплінарного правопорушення (а.с.25-38 т.2).
Означеним висновком пропоновано:
1. Службове розслідування за фактом можливої причетності до вчинення правопорушень, невиконання чи неналежного виконання обов'язків старшим оперуповноваженим в особливо важливих справах першого відділу Управління оперативного забезпечення розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами, Головного оперативного управління Державного бюро розслідувань ОСОБА_1 завершити.
2. Відповідно до вимог пункту 8 Розділу VIII «Інструкції про порядок проведення службових розслідувань стосовно працівників Державного бюро розслідувань», затвердженої наказом ДБР від 14.01.2020 № 9, організувати направлення до Дисциплінарної комісії Державного бюро розслідувань матеріалів службового розслідування.
За результатами розгляду матеріалів службового розслідування Дисциплінарною комісією Державного бюро розслідувань складено висновок від 11.11.2021 №23дск «Про наявність у діях працівника Державного бюро розслідувань дисциплінарного проступку та підстав для його притягнення до дисциплінарної відповідальності з визначенням рекомендованого виду дисциплінарного стягнення», яким вирішено визнати, що в діях старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах першого відділу Управління оперативного забезпечення розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами, Головного оперативного управління Державного бюро розслідувань ОСОБА_1 встановлено ознаки дисциплінарного правопорушення, що виразилось у порушенні вимог пунктів 1, 8 частини четвертої статті 25 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» та рекомендувати накласти (застосувати) до нього дисциплінарне стягнення у виді «звільнення із служби в Державному бюро розслідувань (а.с.210-223 т.2).
Наказом В.о. директора Державного бюро розслідувань №9-д/дск від 15.11.2021 «Про накладення (застосування) дисциплінарного стягнення до ОСОБА_1 » за вчинення дисциплінарного проступку, який виразився у порушенні вимог пунктів 1 та 8 частини четвертої статті 25 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» до старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах першого відділу Управління оперативного забезпечення розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами, Головного оперативного управління Державного бюро розслідувань ОСОБА_1 , накладено (застосовано) дисциплінарне стягнення у виді звільнення зі служби в Державному бюро розслідувань (а.с.224-225 т.2).
Наказом В.о. директора Державного бюро розслідувань №566-ос/дск від 16.11.2021 «Про звільнення ОСОБА_1 » підполковника Державного бюро розслідувань ОСОБА_1 , старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах першого відділу Управління оперативного забезпечення розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами, Головного оперативного управління Державного бюро розслідувань звільнено із служби в Державному бюро розслідувань у запас, з 17.11.2021, у зв'язку із накладенням (застосуванням) дисциплінарного стягнення у виді звільнення із служби, з достроковим припиненням (розірванням) контракту від 01.09.2020 №173 (а.с.226 т.2).
17.11.2021 відповідачем на адресу електронної пошти позивача було направлено лист №10-13-01-27610, яким повідомлено про необхідність прибути у робочі дні з 09.00 до 18.00. до Управління кадрової роботи та державної служби Державного бюро розслідувань для отримання трудової книжки та здачі службового посвідчення. До вказаного листа відповідачем було долучено витяг з наказу Державного бюро розслідувань №566-ос/дск від 16.11.2021 «Про звільнення ОСОБА_1 » (а.с.227-230 т.2).
У зв'язку із неприбуттям позивача 17.11.2021 до Державного бюро розслідувань для отримання трудової книжки, повернення службового посвідчення та обхідного листа, комісією відповідача було складено відповідний Акт від 17.11.2021 №29/10-13/10 (а.с.231 т.2).
Позивач, не погодившись з правомірністю застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби в Державному бюро розслідувань, не своєчасною видачею трудової книжки, а також не проведенням із ним повного розрахунку при звільнені, звернувся з даним адміністративним позовом до суду.
Розглянувши матеріали справи, повно, всебічно, об'єктивно дослідивши надані у справі докази, надавши їм юридичну оцінку суд приходить до наступних висновків.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з частиною 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спірні правовідносини регулюються Законом України «Про Державне бюро розслідувань», Законом України «Про запобігання корупції», Дисциплінарним статутом Національної поліції України, затвердженим Законом України «Про Дисциплінарний статут Національної поліції України» від 15.03.2018 № 2337-VIII (далі Дисциплінарний статут), Положенням про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 05.08.2020 № 743 (далі Положення № 743), Інструкцією про порядок проведення службових розслідувань стосовно працівників Державного бюро розслідувань, затвердженою наказом ДБР від 14.01.2020 № 9 (далі Інструкція № 9) та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», ДБР є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.
Статтею 3 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» визначено, що ДБР організовується і діє, зокрема, на засадах верховенства права, законності, справедливості, неупередженості, відкритості та прозорості діяльності, незалежності і персональної відповідальності кожного працівника ДБР.
Відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» до працівників ДБР належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із ДБР.
На службу до ДБР приймаються на конкурсній основі в добровільному порядку (за контрактом) громадяни України, які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров'я ефективно виконувати відповідні службові обов'язки (частина третя статті 14 Закону України «Про Державне бюро розслідувань»).
Порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР, їх права та обов'язки визначає Положення № 743, а для державних службовців порядок проходження служби врегульовано положеннями Закону України “Про державну службу».
Пунктом 31 Положення № 743 визначено, що особи рядового та начальницького складу, яким стала відома інформація про протиправні дії чи бездіяльність іншого працівника Державного бюро розслідувань, зобов'язані негайно повідомити про це Директору Державного бюро розслідувань та підрозділу внутрішнього контролю Державного бюро розслідувань.
Відповідно до положень пункту 32 Положення № 743, особи рядового та начальницького складу зобов'язані: чесно і сумлінно додержуватися присяги, Конституції та законів України; добросовісно і в повному обсязі виконувати покладені на них згідно із займаною посадою службові обов'язки, накази безпосередніх та прямих керівників (начальників); додержуватися правил професійної етики; додержуватися вимог антикорупційного законодавства; берегти та підтримувати в належному стані передані їм у користування майно, озброєння і техніку; постійно підвищувати рівень професійних знань, удосконалювати свою майстерність; виявляти повагу до колег по службі, дотримуватися правил внутрішнього розпорядку, носіння встановленої форми одягу; не рідше одного разу на рік проходити психофізіологічне дослідження із застосуванням поліграфа, комплексний медичний огляд, а у разі потреби - цільовий медичний огляд. У разі прийняття рішення про переміщення по службі в іншу місцевість за станом здоров'я, переведення на іншу посаду за станом здоров'я або надання відпустки у зв'язку з хворобою - проходити медичний огляд за місцем обліку; сприяти підтриманню порядку і дисципліни; звертатись із службових питань до свого безпосереднього керівника (начальника) і з його дозволу - до прямого керівника (начальника), з особистих питань - до свого керівника (начальника) відповідно до повноважень; доповідати своїм безпосереднім керівникам (начальникам) про події та обставини, що стосуються виконання службових обов'язків, а також про зроблені їм іншими керівниками (начальниками) зауваження; додержуватися вимог безпеки, вживати заходів до запобігання захворюванню, травматизму, повсякденно підвищувати рівень фізичної підготовки, утримуватися від шкідливих для здоров'я звичок; своєчасно подавати відомості про себе, що мають значення для проходження служби у Державному бюро розслідувань (зміна місця проживання, здобуття освіти, притягнення до адміністративної та кримінальної відповідальності); повідомляти безпосередньому керівникові (начальникові) про місце свого перебування під час відпустки та у разі відсутності на службі з інших поважних причин (перебування на лікарняному тощо); з гідністю і честю поводитися в позаслужбовий час.
Відповідно до частини шостої статті 14 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», на осіб рядового і начальницького складу ДБР поширюється Дисциплінарний статут Національної поліції України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом, а притягнення до дисциплінарної відповідальності державних службовців здійснюється відповідно до Закону України «Про державну службу» з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.
Приписами частини 1 статті 24 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» передбачено, що з метою запобігання і виявлення правопорушень у діяльності працівників ДБР у складі центрального апарату ДБР та його територіальних управлінь діють підрозділи внутрішнього контролю.
Відповідно до частини другої статті 24 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», підрозділ внутрішнього контролю ДБР має такі обов'язки:
1) запобігання вчиненню правопорушень працівниками Державного бюро розслідувань згідно з вимогами законів України «Про запобігання корупції» та «Про державну службу»;
2) здійснення контролю за дотриманням працівниками Державного бюро розслідувань правил етичної поведінки, вимог щодо недопущення виникнення конфлікту інтересів;
3) проведення перевірок працівниками Державного бюро розслідувань на доброчесність та моніторингу способу їх життя;
4) проведення з особами психофізіологічних інтерв'ю із застосуванням поліграфа під час вступу на службу та проходження служби в Державному бюро розслідувань;
5) перевірка інформації, що міститься у зверненнях фізичних та юридичних осіб, засобах масової інформації, інших джерелах, у тому числі отриманої через спеціальну телефонну лінію, сторінку в мережі Інтернет, засоби електронного зв'язку Державного бюро розслідувань, щодо причетності працівників Державного бюро розслідувань до вчинення правопорушень;
6) проведення службового розслідування стосовно працівників Державного бюро розслідувань;
7) проведення спеціальної перевірки щодо осіб, які претендують на призначення на посади в Державному бюро розслідувань;
8) вжиття заходів щодо захисту працівників Державного бюро розслідувань, які повідомляють про вчинення протиправних дій чи бездіяльність інших працівників Державного бюро розслідувань;
9) консультування працівників Державного бюро розслідувань щодо правил етичної поведінки, конфлікту інтересів, декларування майна, доходів, видатків та зобов'язань фінансового характеру.
Відповідно до частини п'ятої статті 24 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» порядок діяльності та повноваження підрозділів внутрішнього контролю Державного бюро розслідувань визначаються положенням, яке затверджує Директор Державного бюро розслідувань.
Управління внутрішнього контролю ДБР у своїй діяльності окрім Закону України «Про Державне бюро розслідувань» керується Законом України «Про запобігання корупції», Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність», Типовим положенням про уповноважений підрозділ з питань запобігання та виявлення корупції, затвердженим наказом Національного агентства з питань запобігання корупції від 27.05.2021 № 277/21 (до 14.07.2021 Типовим положенням, затвердженим наказом Національного агентства з питань запобігання корупції від 17.03.2020 № 120/20) та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до пункту 6 частини другої статті 24 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», до обов'язків Управління внутрішнього контролю належить проведення службових розслідувань стосовно працівників ДБР.
Підстави та порядок проведення службового розслідування (перевірки) стосовно працівників ДБР та прийняття рішень, а також компетенцію структурних підрозділів, посадових та інших осіб при його проведені визначено Інструкцією № 9.
Службове розслідування стосовно працівників ДБР проводиться підрозділами внутрішнього контролю ДБР з метою встановлення неправомірних дій працівника, яким вчинено правопорушення; причинного зв'язку між правопорушенням, з приводу якого було призначено службове розслідування, та виконанням працівником ДБР своїх обов'язків; наявності або відсутності вини працівника ДБР; порушень нормативно-правових актів, інших актів законодавства, організаційно-розпорядчих документів тощо; причин та умов, що сприяли вчиненню правопорушення; виявлення факту заподіяння матеріальної шкоди - причин виникнення шкоди, її розміру та винних осіб.
Системний аналіз положень Інструкції № 9 дає підстави для висновку про те, що підставою для ініціювання службового розслідування стосовно працівників ДБР можуть бути, окрім іншого, дані про невиконання чи неналежне виконання обов'язків, перевищення своїх повноважень, якщо таке перевищення не містить складу кримінального або адміністративного правопорушення, незаконне розголошення інформації з обмеженим доступом, що стала відома працівнику у зв'язку з виконанням ним своїх повноважень, отримання інформації з інших правоохоронних органів тощо (пункт 1 Розділу ІІ Інструкції № 9).
Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ Інструкції № 9 службове розслідування може проводитися і в інших випадках з метою з'ясування причин та умов, що сприяли правопорушенню, та встановлення ступеня вини працівника ДБР.
Пунктом 1 Розділу ІІІ Інструкції № 9, визначено, що Управлінням внутрішнього контролю ДБР за наявності підстав, за яких може бути проведене службове розслідування, скеровується відповідна доповідна (або рапорт) Директору ДБР для прийняття рішення про проведення службового розслідування, яке оформлюється наказом.
Пунктом 4 Розділу ІІІ Інструкції № 9 визначено, що наказ про проведення службового розслідування під його особистий підпис доводиться працівнику Бюро або відповідному керівнику структурного підрозділу Бюро чи його територіального управління, стосовно яких проводиться службове розслідування.
Пунктом 3 Розділу ІV Інструкції № 9 передбачено, що до проведення службового розслідування, у разі необхідності, можуть залучатись працівники інших структурних підрозділів ДБР з урахуванням їх професійних навиків, досвіду та кваліфікаційного рівня.
За результатами службового розслідування Управлінням внутрішнього контролю ДБР складається і затверджується висновок службового розслідування, що в силу положень пунктів 1, 2 Розділу VIII Інструкції № 9 має містити відомості, необхідні для прийняття рішення за результатами розгляду матеріалів службового розслідування, який передається до Дисциплінарної комісії ДБР.
При Державному бюро розслідувань діє Дисциплінарна комісія ДБР, склад та положення про яку затверджується Директором ДБР, яка відповідно до статті 25 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» розглядає питання застосування дисциплінарних стягнень до працівників ДБР.
Відповідно до частини другої статті 25 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», Дисциплінарна комісія на підставі службового розслідування, що проводиться підрозділом внутрішнього контролю, складає висновок про наявність чи відсутність у діях працівника ДБР дисциплінарного проступку та підстав для його притягнення до дисциплінарної відповідальності з визначенням рекомендованого виду дисциплінарного стягнення.
Підставами для притягнення працівника Державного бюро розслідувань до дисциплінарної відповідальності, згідно положень частини четвертої статті 25 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» є:
1) невиконання чи неналежне виконання обов'язків;
2) незаконне розголошення інформації з обмеженим доступом, що стала відома працівнику у зв'язку з виконанням ним своїх повноважень;
3) перевищення своїх повноважень, якщо таке перевищення не містить складу кримінального або адміністративного правопорушення;
4) публічне висловлювання, що є порушенням презумпції невинуватості;
5) негативні результати перевірки на доброчесність або моніторингу способу життя працівника;
6) порушення правил професійної етики;
7) використання повноважень в особистих (приватних) інтересах або неправомірних особистих інтересах інших осіб;
8) інших підстав, передбачених Законом України «Про державну службу» для працівників Державного бюро розслідувань, які є державними службовцями, Дисциплінарним статутом Національної поліції України для працівників ДБР, які є особами рядового і начальницького складу, та Кодексу законів про працю України.
Законом України «Про Дисциплінарний статут Національної поліції України» від 15.03.2018 №2337-VIII затверджено Дисциплінарний статут Національної поліції України, який визначає сутність службової дисципліни в Національній поліції України, повноваження поліцейських та їхніх керівників з її додержання, види заохочень і дисциплінарних стягнень, а також порядок їх застосування та оскарження (далі - Дисциплінарний статут).
Дія цього Дисциплінарного статуту поширюється на поліцейських, співробітників Служби судової охорони та осіб рядового і начальницького складу ДБР, які повинні неухильно додержуватися його вимог.
Статтею 1 Дисциплінарного статуту визначено, що службова дисципліна - дотримання поліцейським Конституції і законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актів Президента України і Кабінету Міністрів України, наказів Національної поліції України, нормативно-правових актів Міністерства внутрішніх справ України, Присяги поліцейського, наказів керівників.
Відповідно до статті 3 Дисциплінарного статуту, службова дисципліна, крім основних обов'язків поліцейського, визначених статтею 18 Закону України №580-VIII, зобов'язує поліцейського:
1) бути вірним Присязі поліцейського, мужньо і вправно служити народу України;
2) знати закони, інші нормативно-правові акти, що визначають повноваження поліції, а також свої посадові (функціональні) обов'язки;
3) поважати права, честь і гідність людини, надавати допомогу та запобігати вчиненню правопорушень;
4) безумовно виконувати накази керівників, віддані (видані) в межах наданих їм повноважень та відповідно до закону;
5) вживати заходів до негайного усунення причин та умов, що ускладнюють виконання обов'язків поліцейського, та негайно інформувати про це безпосереднього керівника;
6) утримуватися від дій, що перешкоджають іншим поліцейським виконувати їхні обов'язки, а також які підривають авторитет Національної поліції України;
7) утримуватися від висловлювань та дій, що порушують права людини або принижують честь і гідність людини;
8) знати і виконувати заходи безпеки під час несення служби, дотримуватися правил внутрішнього розпорядку;
9) підтримувати рівень своєї підготовки (кваліфікації), необхідний для виконання службових повноважень;
10) берегти службове майно, забезпечувати належний стан зброї та спеціальних засобів;
11) поважати честь і гідність інших поліцейських і працівників поліції, надавати їм допомогу та стримувати їх від вчинення правопорушень;
12) дотримуватися правил носіння однострою та знаків розрізнення;
13) сприяти керівникові в організації дотримання службової дисципліни, інформувати його про виявлені порушення, у тому числі вчинені іншими працівниками поліції;
14) під час несення служби поліцейському заборонено перебувати у стані алкогольного, наркотичного та/або іншого сп'яніння.
Частиною першою статті 12 Дисциплінарного статуту визначено, що протиправна винна дія чи бездіяльність особи рядового і начальницького складу, що полягає в порушені ним службової дисципліни, невиконанні чи неналежному виконанні обов'язків або виходить за їх межі, порушенні обмежень та заборон, визначених законодавством, а також у вчинені дій, що підривають авторитет служби є дисциплінарним проступком.
За порушення службової дисципліни особи рядового і начальницького складу незалежно від займаної посади та спеціального звання несуть дисциплінарну відповідальність згідно з цим Статутом (частина перша статті 11 Дисциплінарного статуту).
Статтею 13 Дисциплінарного статуту визначено, що дисциплінарне стягнення є засобом підтримання службової дисципліни, що застосовується за вчинення дисциплінарного проступку з метою виховання особи, яка його вчинила, для безумовного дотримання службової дисципліни, а також з метою запобігання вчиненню нових дисциплінарних проступків.
Дисциплінарне стягнення має індивідуальний характер та не застосовується до особи, вина якої у вчинені дисциплінарного проступку не встановлена у визначеному порядку або який діяв у стані крайньої необхідності чи необхідної оборони.
За вчинення дисциплінарних проступків до особи рядового і начальницького складу можуть застосовуватися такі види дисциплінарного стягнення:
1) зауваження;
2) догана;
3) сувора догана;
4) попередження про неповну службову відповідність;
5) пониження у спеціальному званні на один ступінь;
6) звільнення з посади;
7) звільнення із служби в поліції.
Як вбачається з матеріалів справи відповідно до матеріалів службового розслідування стосовно позивача, підставою для проведення службового розслідування слугувала службова записка Управління внутрішнього контролю ДБР від 27.09.2021 №621/10-10/6/21, у якій, зокрема, зазначено наступне.
Управління внутрішнього контролю Державного бюро розслідувань, відповідно до вимог п.5 ч. 2 ст. 24 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» проводить перевірку інформації, викладеної у довідці №381/10-6-Л-01/21 від 16.09.2021, складеної Головним оперативним управлінням Державного бюро розслідувань за результатами проведених службових нарад з підведення підсумків службової діяльності першого відділу Управління оперативного забезпечення розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами Головного оперативного управління Державного бюро розслідувань за перше півріччя 2021 року та 8 місяців 2021 року щодо можливо неналежного виконання службових обов'язків старшим оперуповноваженим в ОВС першого відділу Управління оперативного забезпечення розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами, Головного оперативного управління Державного бюро розслідувань підполковником Державного бюро розслідувань ОСОБА_1 .
Зокрема, за результатами проведення вищезазначених службових нарад робота ОСОБА_1 визнана незадовільною. Так, протягом звітного періоду за матеріалами ОСОБА_1 розпочато лише 1 кримінальне провадження. В той же час, за результатами проведених негласних слідчих розшукових заходів у рамках зазначеного кримінального провадження, інформація щодо протиправної діяльності не знайшла свого підтвердження. З урахуванням викладеного, 12.08.2021 кримінальне провадження було закрито. На даний час у ОСОБА_1 відсутні матеріали, які можуть бути передані до ГСУ ДБР в порядку ст.214 КПК України, а також відсутні в оперативному супроводженні кримінальні провадження у яких планується повідомлення про підозру особам. Крім цього, протягом звітного періоду ОСОБА_1 не отримано іншої первинної інформації, яка становить оперативний інтерес та потребує подальшої перевірки.
Вищезазначені обставини свідчать, що ОСОБА_1 в ході організації та проведенні службової діяльності, внаслідок невиконання чи неналежного виконання обов'язків, можливо допущені порушення вимог Закону України «Про Державне бюро розслідувань», Положення про Головне оперативне управління Державного бюро розслідувань, затверджене наказом Державного бюро розслідувань від 11.06.2020 №68ДСК та інших нормативно-правових актів.
З матеріалів справи судом встановлено, що відповідно до службових обов'язків старший оперуповноважений в особливо важливих справах першого відділу Управління оперативного забезпечення розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами Головного оперативного управління Державного бюро розслідувань ОСОБА_1 , зобов'язаний:
- здійснювати оперативно-розшукові заходи із запобігання, виявлення, припинення злочинів, вчинених службовими особами Державної служби морського та річкового транспорту України;
- виконувати доручення слідчого, прокурора, надані в порядку, передбаченому КПК України щодо проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій у кримінальних провадженнях, підслідність яких віднесена до компетенції Державного бюро розслідувань;
- здійснювати аналіз оперативної обстановки на об'єктах оперативного забезпечення, виробляти шляхи удосконалення агентурно-оперативної діяльності та здійснювати оперативно-аналітичне дослідження оперативної обстановки об'єктів оперативного забезпечення з виявленням основних загроз державним інтересам;
- організовувати розшук осіб, які переховуються від слідства та суду за злочини, розслідування яких віднесено до підслідності ДБР;
- здійснювати пошук інформації про злочини і про осіб, які його вчинили, з подальшим документуванням злочинної діяльності та реалізацією зібраних даних з метою встановлення, викриття або розшуку зниклих злочинців;
- проводити заходи з підбору, вивчення, залучення до конфіденційного співробітництва та використання оперативних джерел, здійснювати перевірку інформації, що надходить від них про протиправну діяльність осіб;
- вживати заходи із відшкодування завданих державі збитків і шкоди, забезпечувати можливість для конфіскації коштів та іншого майна, одержаного внаслідок вчинення злочинів, у порядку визначеному законодавством;
- вживати заходи з виявлення необгрунтованих активів та збору доказів їх необґрунтованості у порядку та в межах компетенції, визначених законодавством;
- вживати заходи для повернення в Україну з-за кордону коштів та іншого майна, одержаних внаслідок вчинення злочинів, віднесених до підслідності Державного бюро розслідувань;
- виконувати в межах компетенції Державного бюро розслідувань запити правоохоронних органів інших держав або міжнародних правоохоронних організацій відповідно до законодавства України, міжнародних договорів України, а також установчих актів та правил міжнародних правоохоронних організацій, членом яких є Україна;
- здійснювати інформування державних органів, відповідно до компетенції, про відомі факти та дані, що свідчать про загрозу безпеці суспільства і держави, а також про порушення законодавства, пов'язане з службовою діяльністю посадових осіб;
- виконувати плани та оперативно-розшукові заходи;
- дотримуватись службової дисципліни та вимог нормативно правових іктів, що регулюють діяльність Державного бюро розслідувань.
Натомість проведеним службовим розслідуванням встановлено, що ОСОБА_1 частина службових обов'язків виконується на неналежному рівні. Зокрема, відсутні факти викриття протиправної діяльності та повідомлення про підозру службовим особам Міністерства інфраструктури України, Державної служби морського та річкового транспорту України. Не одержані результати оперативно-службової діяльності із відшкодування завданих державі збитків і шкоди, а також забезпечення можливості для конфіскації коштів та іншого майна, одержаного внаслідок вчинення злочинів, у порядку визначеному законодавством. Не вжиті заходи із виявлення необґрунтованих активів та збору доказів їх необґрунтованості у порядку та в межах компетенції, визначених законодавством. Відсутні підтверджуючі дані щодо вжиття заходів для повернення в Україну з-за кордону коштів та іншого майна, одержаних внаслідок вчинення злочинів, віднесених до підслідності Державного бюро розслідувань.
Таким чином, в діях ОСОБА_1 не встановлено ознак кримінального та корупційного правопорушення, в той же час вбачаються ознаки дисциплінарного правопорушення.
Відтак, суд вважає за необхідне зазначити, що оцінка невиконання та неналежного виконання обов'язків ОСОБА_1 надана за результатами службового розслідування, під час якого відповідачем встановлено наявність обставин невиконання або неналежного виконання обов'язків позивачем.
Зазначене підтверджується наявним у матеріалах справи висновком №35/10-10/9/21 від 26.10.2021, відповідно до якого, в діях старшого ОСОБА_1 не встановлено ознак кримінального та корупційного правопорушення, в той же час вбачаються ознаки дисциплінарного правопорушення.
При цьому, як свідчать зазначений висновок службового розслідування та матеріали службового розслідування, в ході службового розслідування позивачем не одноразово надавались пояснення щодо обставин службового розслідування, які були враховані при його складанні.
Водночас, Дисциплінарна комісія Державного бюро розслідувань лише перевіряла встановлені за результатами службового розслідування обставини на предмет дотримання вимог, що ставляться до осіб рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань в частині дотримання вимог Закону України “Про Державне бюро розслідувань» та положень Дисциплінарного статуту, та наявності в діях ОСОБА_1 складу дисциплінарного проступку.
За результатами одноголосного голосування присутніх членів комісії, Дисциплінарною комісією Державного бюро розслідувань визнано, що в діях ОСОБА_1 встановлено ознаки дисциплінарного правопорушення, що виразилось у порушенні вимог пунктів 1, 8 частини 4 статті 25 Закону України «Про Державне бюро розслідувань».
Суд вважає за необхідне зазначити, що невиконання та неналежне виконання обов'язків є самостійною та достатньою підставою для притягнення працівника Державного бюро розслідувань до дисциплінарної відповідальності, відповідно до пункту 1 частини 4 статті 25 Закону України «Про Державне бюро розслідувань».
Відповідно до висновку Дисциплінарної комісії Державного бюро розслідувань від 11.11.2021 №23дск «Про наявність у діях працівника Державного бюро розслідувань дисциплінарного проступку та підстав для його притягнення до дисциплінарної відповідальності з визначенням рекомендованого виду дисциплінарного стягнення», який передано В.о. директора Державного бюро розслідувань, остання рекомендувала застосувати до ОСОБА_1 дисциплінарне стягнення у виді звільнення зі служби.
Поряд з цим, згідно положень частини 3 статті 25 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», на підставі рішення Дисциплінарної комісії на працівника територіального управління дисциплінарне стягнення накладає директор відповідного територіального управління ДБР.
Відтак, на підставі висновку Дисциплінарної комісії Державного бюро розслідувань від 11.11.2021 №23дск, наказом В.о. директора Державного бюро розслідувань №9-д/дск від 15.11.2021 «Про накладення (застосування дисциплінарного стягнення до ОСОБА_1 » за вчинення дисциплінарного проступку, який виразився у порушенні вимог пунктів 1 та 8 частини четвертої статті 25 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» до старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах першого відділу Управління оперативного забезпечення розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами, Головного оперативного управління Державного бюро розслідувань ОСОБА_1 , накладено (застосовано) дисциплінарне стягнення у виді звільнення зі служби в Державному бюро розслідувань.
Наказом В.о. директора Державного бюро розслідувань №566-ос/дск від 16.11.2021 «Про звільнення ОСОБА_1 » підполковника Державного бюро розслідувань ОСОБА_1 , старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах першого відділу Управління оперативного забезпечення розслідування кримінальних правопорушень, вчинених службовими особами, Головного оперативного управління Державного бюро розслідувань звільнено із служби в Державному бюро розслідувань у запас, з 17.11.2021, у зв'язку із накладенням (застосуванням)дисциплінарного стягнення у виді звільнення із служби, з достроковим припиненням (розірванням) контракту від 01.09.2020 №173.
При цьому, відповідно до частини третьої статті 20 Дисциплінарного статуту, керівник уповноважений застосовувати дисциплінарні стягнення передбачені цим Статутом, до всіх осіб рядового і начальницького складу.
Так, згідно частини третьої статті 13 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», Директор територіального управління ДБР, зокрема, організовує роботу відповідного територіального управління щодо виконання повноважень ДБР, наказів і розпоряджень Директора ДБР; видає у межах своїх повноважень накази і розпорядження.
Поряд з цим, статтею 3 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» встановлено, що однією із засад діяльності ДБР є визначення єдиноначальності, яка полягає в: наділенні керівника всією повнотою розпорядчої влади стосовно підлеглих; наданні йому права одноособово приймати рішення, видавати накази; забезпеченні виконання зазначених рішень (наказів), виходячи із всебічної оцінки обстановки та керуючись вимогами законів.
Тож, як вбачається із положень Дисциплінарного статуту та Закону України «Про Державне бюро розслідувань», директор Державного бюро розслідувань наділений повноваженнями приймати кадрові рішення щодо працівників всіх категорій посад, при цьому прийняття таких рішень перебуває у площині дискреційних повноважень Директора Державного бюро розслідувань (або особи, що виконує його обов'язки), що дозволяє йому на власний розсуд, за наявності підстав, застосовувати до працівників будь-які дисциплінарні стягнення в залежності від скоєного працівником дисциплінарного проступку.
Застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби є крайнім заходом дисциплінарного впливу, проте його застосування здійснюється на розсуд уповноваженої особи з урахуванням обставин у справі та не потребує наведення обґрунтувань неможливості застосування інших видів дисциплінарних стягнень.
Водночас, на думку суду, обставини преміювання позивача та відсутність жодних зауважень до нього щодо виконання поставлених завдань в роботі не спростовують показників діяльності позивача встановлених під час службового розслідування та висновків службового розслідування щодо невиконання або неналежного виконання позивачем своїх обов'язків.
Крім того, наведені у позовній заяві та під час розгляду справи аргументи позивача про упередження ставлення до нього та наявності реального конфлікту інтересів між ним та його керівником не ґрунтуються на наявних в матеріалах справи доказах та не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду.
Не підтверджуються належними та допустимими доказами і твердження позивача про те, що висновок службового розслідування повністю базується на неправдивій інформації та прийнятий за наслідком впливу керівництва.
Відтак, здійснивши аналіз наданих сторонами доказів у справі, заслухавши в ході проведення судових засідань позицію сторін, суд вважає доведеним, що відповідач в межах своїх повноважень, з дотриманням чинного законодавства, призначив та здійснив службове розслідування вчиненого позивачем дисциплінарного проступку, при обранні виду дисциплінарного стягнення відповідачем враховані всі обставинит та обрано вид дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, що відноситься до дискреційних повноважень відповідача, а тому підстави для визнання протиправним та скасування наказів відповідача від 15.11.2021 № 9-д/дск «Про накладення (застосування) дисциплінарного стягнення до ОСОБА_1 » та від 16.11.2021 № 556-ос/дск «Про звільнення ОСОБА_1 » відсутні.
З огляду на встановлену вище правомірність винесених відповідачем наказів від 15.11.2021 № 9-д/дск «Про накладення (застосування) дисциплінарного стягнення до ОСОБА_1 » та від 16.11.2021 № 556-ос/дск «Про звільнення ОСОБА_1 » та, відповідно, правомірність звільнення позивача зі служби в Державному бюро розслідувань, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині поновлення позивача на посаді старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах Державного бюро розслідувань, а за відсутності цієї посади в штатному розписі - на іншій посаді, що є рівнозначною посаді оперуповноваженого в особливо важливих справах Державного бюро розслідувань з 18.11.2021.
Щодо позовних вимог про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 18.11.2021, суд зазначає наступне.
Виходячи зі змісту частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), оплата вимушеного прогулу має місце у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою.
Системний аналіз і тлумачення приписів статті 235 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що вимушений прогул - це час, упродовж якого працівник з вини роботодавця не мав змоги виконувати трудові функції. При цьому причиною виникнення вимушеного прогулу може стати звільнення без законної підстави, що перешкоджає виконанню працівником трудової функції, обумовленої трудовим договором, неправильне формулювання причини звільнення у трудовій книжці чи затримка видачі з вини роботодавця трудової книжки, що перешкоджає працівникові реалізувати своє право на працю в іншого роботодавця. Вимушеності прогулу надають протиправні дії чи бездіяльність роботодавця, унаслідок яких працівник позбавляється права виконувати трудові обов'язки й отримувати за це заробітну плату. Тобто працівник не може вийти на роботу та реалізовувати належне йому право на працю й оплату праці через винні дії (бездіяльність) роботодавця.
Отже, у трудовому праві існує підхід, за яким вимушений прогул визначають як час, протягом якого працівник з вини роботодавця був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудові функції, обумовлені договором.
Таким чином, виплата середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу законодавцем пов'язується із певними діяннями роботодавця, наслідком яких стала неможливість працівника належним чином реалізовувати своє право на працю.
Вичерпний перелік підстав виплати працівникові середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу визначено статтями 235, 236 КЗпП України і вони не підлягають розширеному тлумаченню.
Отже, оплата вимушеного прогулу в установлених указаними статтями КЗпП України випадках є мірою матеріальної відповідальності роботодавця за порушення права працівника на працю. Підставою матеріальної відповідальності роботодавця є трудове майнове правопорушення, тобто винне протиправне порушення роботодавцем своїх трудових обов'язків, унаслідок чого заподіюється майнова шкода працівникові.
З огляду на вищевикладене та враховуючи, що вимоги щодо поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від вимог про скасування наказів про застосування до позивача дисциплінарного стягнення та звільнення зі служби в Державному бюро розслідувань, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.
Стосовно позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у період затримки видачі трудової книжки: за період з 18.11.2021 по 09.12.2021 у сумі 45 681,28грн, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до статті 48 КЗпП України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Облік трудової діяльності працівника здійснюється в електронній формі в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування у порядку, визначеному Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування".
На вимогу працівника, який вперше приймається на роботу, трудова книжка оформляється роботодавцем в обов'язковому порядку не пізніше п'яти днів після прийняття на роботу.
Роботодавець на вимогу працівника зобов'язаний вносити до трудової книжки, що зберігається у працівника, записи про прийняття на роботу, переведення та звільнення, заохочення та нагороди за успіхи в роботі.
Порядок ведення трудових книжок визначається Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пунктів 1.1-1.3 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України 29.07.1993 № 58, трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації (далі - підприємство) усіх форм власності або у фізичної особи понад п'ять днів, у тому числі осіб, які є співвласниками (власниками) підприємств, селянських (фермерських) господарств, сезонних і тимчасових працівників, а також позаштатних працівників за умови, якщо вони підлягають державному соціальному страхуванню. Трудові книжки ведуться на студентів вищих та учнів професійно-технічних навчальних закладів, що здобули професію (кваліфікацію) за освітньо-кваліфікаційним рівнем «кваліфікований робітник», «молодший спеціаліст», «бакалавр», «спеціаліст» та продовжують навчатися на наступному освітньо-кваліфікаційному рівні, які проходять стажування на підприємстві, в установі, організації усіх форм власності. Трудові книжки раніше встановленого зразка обміну не підлягають.
При влаштуванні на роботу працівники зобов'язані подавати трудову книжку, оформлену в установленому порядку.
Відповідно до пункту 4.1 Інструкції № 58 власник або уповноважений ним орган зобов'язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення.
При затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Днем звільнення в такому разі вважається день видачі трудової книжки. Про новий день звільнення видається наказ і вноситься запис до трудової книжки працівника. Раніше внесений запис про день звільнення визнається недійсним у порядку, встановленому пунктом 2.10 цієї Інструкції.
Пунктом 4.2. Інструкції № 58 передбачено, якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки. Пересилання трудової книжки поштою з доставкою на зазначену адресу допускається тільки за письмовою згодою працівника.
При цьому, суд враховує, що 10.06.2021 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обліку трудової діяльності працівника в електронній формі» від 05.02.2021 №1217-IX (далі - Закон №1217- IX), який вніс зміни до Кодексу законів про працю України щодо нових правил обліку трудової діяльності працівника. Із цієї дати запроваджено електронний облік трудової діяльності.
Основна суть змін - переведення обліку трудової діяльності працівника з паперової форми (у трудовій книжці) в електронну - у реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування (ст. 48 КЗпП України).
Відповідно до частини 3 статті 48 КЗпП України трудові книжки зберігаються у працівника.
У той же час, законодавцем встановлено «перехідний період» тривалістю п'ять років, а саме: Розділом ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1217-IX передбачено, що протягом 5 років після 10.06.2021 відбуватиметься включення Пенсійним фондом до Реєстру застрахованих осіб відсутніх відомостей про трудову діяльність працівників на підставі відомостей, поданих страхувальником або застрахованою особою. Після завершення цих робіт наявні у роботодавців паперові трудові книжки видаватимуться працівникам на руки особисто під підпис.
Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний видати належно оформлену трудову книжку працівнику, з яким укладено трудовий договір до набрання чинності цим Законом та який звільняється до завершення процедури включення до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування відсутніх відомостей про трудову діяльність, у день звільнення (абз.3 п.2 розділу ІІ Закону №1217-IX).
Отже, протягом перехідного періоду можна буде використовувати як паперову трудову книжку, так і електронну форму уже наявних або внесених відомостей про трудову діяльність.
Як встановлено судом та не заперечується сторонами, трудова книжка позивача знаходилась у відповідача, та не була видана позивачу в день звільнення, з приводу чого і виник спір.
При цьому, суд звертає увагу, що відповідно до статті 235 КЗпП України (у редакції на час виникнення спірних правовідносин), у разі затримки видачі копії наказу (розпорядження) про звільнення з вини роботодавця працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Відтак, стаття 235 КЗпП України (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) не містить норми, якою було б передбачено, що у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Те, що абзацом 3 пункту 2 розділу ІІ Закону України №1217-IX на роботодавця покладений обов'язок у визначених випадках видати належно оформлену трудову книжку працівнику у день звільнення, не дає підстави для застосування до роботодавця відповідальності згідно із частиною 5 статті 235 КЗПП України, оскільки такою підставою слугує виключно затримка видачі копії наказу (розпорядження) про звільнення.
Таким чином суд вважає безпідставними доводи позивача про те, що несвоєчасне отримання ним трудової книжки має наслідком стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки чинна на момент звільнення позивача зі служби в Державному бюро розслідувань редакція статті 235 КЗпП України не містила приписів, якими було б передбачено, що у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу
Щодо посилань позивача на п. 4.1 Інструкції № 58, яким передбачено, в тому числі, обов'язок власника або уповноваженого ним органу видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення та передбачено відповідальність за затримку видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу у вигляді стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.
Оскільки з 10.06.2021 почав діяти Закон України №1217-IX, який передбачає впровадження обліку трудової діяльності працівника в електронній формі та який скасовує матеріальну відповідальність роботодавця за невидачу трудової книжки, але відповідні зміни до Інструкції внесені не були (тобто існує колізія чи конфлікт між нормами КЗпП України та Інструкцією), пріоритет в застосуванні мають саме норми Кодексу України (в даному випадку КЗпП України), як основного акту трудового законодавства, з огляду на правову позицію, викладену у рішенні Конституційного Суду України, згідно якої конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п'ятий пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 03.10.1997 року № 4-зп).
На час виникнення спірних правовідносин, з огляду на зміни, які були внесенні у зв'язку з ухваленням Закону України №1217-IX, частина п'ята статті 235 КЗпП України передбачала, що у разі затримки видачі копії наказу (розпорядження) про звільнення з вини роботодавця працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Відтак, у зв'язку з ухваленням Закону України №1217- IX, діючим на момент виникнення спірних правовідносин законодавством були скасовані правові підстави для застосування матеріальної відповідальності роботодавця при затримці видачі трудової книжки.
Щодо положень Інструкції № 58, які не приведені у відповідність до зазначеного Закону України № 1217 та якими все ж передбачено право працівника на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу, слід зауважити, що вища юридична сила закону полягає у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм.
Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України.
Так, відповідно до частини третьої статті 106 Конституції України Президент на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
Згідно з частиною третьою статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Отже, у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.
Таким чином, положення Інструкції № 58 як підзаконного нормативно-правового акту, на які посилається позивач, обґрунтовуючи свої позовні вимоги, не відповідають нормам К3пП України як закону, що має вищу юридичну силу, відтак, в даному випадку положення Інструкції № 58 не підлягають застосуванню.
Разом із тим суд звертає увагу, що відповідно до п.4.2 Інструкції №58, якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки.
Як уже було зазначено судом, наказом В.о Директора Державного бюро розслідувань від 16.11.2021 № 566-ос/дск «Про звільнення ОСОБА_1 », позивача звільнено зі служби в Державному бюро розслідувань з 17.11.2021.
17.11.2021 відповідачем на адресу електронної пошти позивача було направлено лист №10-13-01-27610, яким повідомлено про необхідність прибути у робочі дні з 09.00 до 18.00 до Управління кадрової роботи та державної служби Державного бюро розслідувань для отримання трудової книжки та здачі службового посвідчення, що також не заперечується і самим позивачем у позовній заяві.
Натомість, за обставинами справи трудова книжка була отримана позивачем лише 09.12.2021.
Суд відхиляє доводи позивача щодо вчинення відповідачем дій спрямованих на відмову у видачі позивачу його трудової книжки у період з 17.11.2021 по 09.12.2021, оскільки такі не підтверджується жодними належними та допустимими доказами, а відтак є необґрунтованими.
Також, слід зазначити, що Верховний Суд у постанові від 09.03.2021 по справі №600/121/19 указав, що отримання трудової книжки в день звільнення пов'язується не лише з обов'язком роботодавця видати трудову книжку, а й з обов'язком працівника її забрати, якщо роботодавець створив усі умови для її вчасної видачі.
Суд вважає, що у межах даної справи відповідач створював усі умови для працівника для отримання копії наказу про звільнення та трудової книжки.
Слід зазначити, що трудове законодавство України побудоване на балансі прав та обов'язків як працівника, так і роботодавця. За положеннями трудового законодавства невиконання зобов'язань, як і зловживання правами, не допускається.
Суд вважає, що не реалізація із власної волі працівником свого права на отримання трудової книжки у день звільнення не може мати наслідком юридичну чи матеріальну відповідальність роботодавця у вигляді сплати працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки розбалансує систему прав та обов'язків у трудових відносинах.
З огляду на вищенаведене у сукупності суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу у період затримки видачі трудової книжки: за період з 18.11.2021 по 09.12.2021 у сумі 45 681,28грн.
Щодо позовних вимог в частині незгоди позивача із проведеним з ним розрахунком при звільненні, а саме, щодо невиплати грошової компенсації за 5 днів невикористаної щорічної основної відпустки, 20 днів невикористаної додаткової відпустки, як батька двох дітей до 15 років за 2020-2021 роки, 14 днів невикористаної додаткової відпустки, як учасника бойових дій та 1 день невикористаної додаткової оплачуваної відпустки за вислугу років, то суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Так, що стосується невиплати грошової компенсації за 5 днів невикористаної щорічної основної відпустки та 1 день невикористаної додаткової оплачуваної відпустки за вислугу років, суд зазначає таке.
Як вже було зазначено вище, правові основи організації та діяльності Державного бюро розслідувань визначає Закон України «Про Державне бюро розслідувань».
Згідно з частинами 1, 2 статті 19 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», держава забезпечує соціальний захист працівників Державного бюро розслідувань відповідно до Конституції України, цього Закону та інших актів законодавства. Особи рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань користуються соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» та інших законів України з урахуванням положень, встановлених цим Законом.
Так, частинами 1 та 2 ст. 92 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом. Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.
Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 93 Закону України «Про Національну поліцію» тривалість відпусток поліцейського обчислюється подобово. Святкові та неробочі дні до тривалості відпусток не включаються. Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки поліцейського становить тридцять календарних днів, якщо законом не визначено більшої тривалості відпустки. За кожний повний календарний рік служби в поліції після досягнення п'ятирічного стажу служби поліцейському надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як п'ятнадцять календарних днів. Тривалість чергової відпустки у році вступу на службу в поліції обчислюється пропорційно з дня вступу до кінця року з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожен повний місяць служби.
Відповідно до приписів частин 8-11 статті 93 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Продовження відпустки здійснюється керівником, який надав її, на підставі відповідного документа, засвідченого у визначеному законом чи іншим нормативно-правовим актом порядку. Поліцейським у рік звільнення за власним бажанням, за віком, через хворобу чи скорочення штату в році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої обчислюється пропорційно з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби в році звільнення. При звільненні поліцейського проводиться відрахування з грошового забезпечення надмірно нарахованої частини чергової відпустки за час невідпрацьованої частини календарного року. За невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону. Відкликання поліцейського із чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.
Положеннями частини 1 статті 94 Закону України «Про Національну поліцію» обумовлено, що поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання.
Пунктами 81-84 Положення №743 передбачено, що особи рядового та начальницького складу мають право на такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка; додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням; 3) творча відпустка; 4) відпустка для підготовки та участі в змаганнях; 5) соціальні відпустки: відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами; відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; відпустка у зв'язку з усиновленням дитини; додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи; 6) відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення).
Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки осіб рядового та начальницького складу становить 30 календарних днів, якщо законом не визначено більший строк відпустки. За кожний повний календарний рік служби в Державному бюро розслідувань після досягнення п'ятирічного стажу служби особі рядового та начальницького складу надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів. Особам рядового та начальницького складу - учасникам бойових дій та прирівняним до них особам надаються щорічні основні відпустки у зручний для них час.
Тривалість відпусток обчислюється у календарних днях. Під час визначення тривалості щорічної основної відпустки, що надається особам рядового та начальницького складу, святкові та неробочі дні не враховуються.
Щорічна основна відпустка надається протягом календарного року. В особливих випадках з дозволу відповідного керівника (начальника) щорічна основна відпустка може надаватися за минулий рік у I кварталі наступного року за умови, що раніше її не було надано. Щорічна основна відпустка на прохання особи рядового та начальницького складу може бути поділена на частини за умови, що основна її частина становить 14 календарних днів.
Пункт 91 Положення №743 визначає, що тривалість щорічної основної відпустки у році початку служби обчислюється з розрахунку 1/12 тривалості відпустки, на яку мають право особи рядового та начальницького складу, за кожний повний місяць служби до кінця календарного року. Відпустка тривалістю менше ніж 10 календарних днів може бути надана за бажанням особи рядового та начальницького складу одночасно із щорічною основною відпусткою в наступному році. У такому самому порядку надається щорічна основна відпустка також особам рядового та начальницького складу, які перебували у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
За невикористану в році звільнення відпустку особам рядового та начальницького складу, які звільняються з Державного бюро розслідувань, виплачується грошова компенсація відповідно до закону (абзац 2 пункту 95 Положення №743).
Відповідно до пункту 6 Розділу І Інструкції про механізм реалізації та застосування норм законодавства щодо грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань, порядок та умови його виплати, затвердженої наказом директора ДБР №348 від 12.07.2022 (далі - Інструкція №348), грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу ДБР передбачає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Відповідно до п. 8 Розділу ІІІ зазначеної Інструкції №348, особам рядового і начальницького складу ДБР, які відповідно до законодавства України мають право на відпустку зі збереженням грошового забезпечення, виплата грошового забезпечення здійснюється в розмірі, визначеному на день вибуття у відпустку, з розрахунку посадового окладу, установленого за основною штатною посадою, щомісячних основних та додаткових видів грошового забезпечення, премії за поточний місяць та інших виплат передбачених законодавством. За невикористану в році звільнення відпустку особам рядового і начальницького складу ДБР, які звільняються з ДБР, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства. Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого особа рядового і начальницького складу ДБР має відповідно до чинного законодавства на день звільнення із ДБР.
Слід зазначити, що в частині десятій статті 93 Закону України «Про Національну поліцію» та абзаці 2 пункту 95 Положення №743 йдеться про невикористану в році звільнення відпустку без вказівки на її вид (основна чи додаткова).
Положеннями Закону України «Про відпустки» №504/96-ВР від 15.11.1996 (далі - Закон №504/96-ВР, станом на час виникнення спірних правовідносин) передбачені державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.
Відповідно до приписів статті 4 Закону №504/96-ВР установлюються такі види відпусток:
1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством;
2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону);
3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону);
3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону);
4) соціальні відпустки: відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв'язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону);
5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону).
Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.
Згідно з частиною 1 статті 24 Закону №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.
Аналогічні положення містяться в частині першій статті 83 КЗпП України.
Аналізуючи наведені норми права, суд зазначає, що право працюючої особи на відпочинок у формі відпустки визначено приписами Конституції України. Особу не може бути позбавлено такого права.
Види відпусток, які можуть надаватися особам рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, визначені у статті 92 Закону України «Про Національну поліцію», відповідно до якої зазначені вище особи користуються соціальними гарантіями, та пункті 81 Положення №743.
Їх аналіз дозволяє зробити висновок, що поліцейським можуть бути надані такі відпустки: щорічні чергові оплачувані відпустки, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.
Правило про надання відпустки до кінця календарного року не є виключним, про що свідчать положення частин восьмої, одинадцятої статті 93 Закону України «Про Національну поліцію», а саме: поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Відкликання поліцейського з чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.
При цьому, пунктом 84 Положенням №743 визначено, що щорічна основна відпустка надається протягом календарного року. В особливих випадках з дозволу відповідного керівника (начальника) щорічна основна відпустка може надаватися за минулий рік у I кварталі наступного року за умови, що раніше її не було надано.
З огляду на наведені норми законодавства, суд дійшов висновку про те, що законом не виключаються випадки, коли особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань відпустка не буде використана протягом календарного року. Не передбачено позбавлення таких осіб права на відпустку, яке вони уже отримали в попередньому календарному році. Водночас надано право працівнику використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.
Таким чином, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, особи рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань мають гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається в праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, оскільки відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з особами рядового та начальницького складу ДБР, адже це суперечить суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.
Конституційним Судом України у рішенні від 07.05.2002 №8-рп/2002 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) викладено висновок стосовно того, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми, у яких визначені основні трудові права працівників - Кодекс законів про працю України.
Отже, з огляду на викладене, а також враховуючи відсутність правового врегулювання положеннями Закону України «Про Державне бюро розслідувань» та Закону України «Про Національну поліцію», соціальні гарантії якого розповсюджуються і на осіб рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, питання компенсації невикористаної частини відпустки поліцейському за минулі роки, суд дійшов висновку про наявність підстав для застосування у цьому випадку приписів Кодексу законів про працю України і Закону №504/96-ВР.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 19.01.2021 у справі №160/10875/19, від 04.02.2021 у справі №160/5393/19, від 31.03.2021 у справі №320/3843/20, від 26.05.2021 у справі №360/1362/20, від 11.11.2021 у справі №360/1874/20 та від 23.04.2025 у справі №160/20631/23.
Отже, у випадку звільнення осіб рядового та начальницького складу з Державного бюро розслідувань їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні, як основної, так і додаткової відпустки.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 19.01.2021 у справі №160/10875/19 (адміністративне провадження №К/9901/13369/20).
Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Крім того, з наведених вище підстав суд відхиляє як безпідставні твердження відповідача про те, що за спеціальним законодавством, яким є Закон України «Про Національну поліцію» та Положення №743, особи рядового та начальницького складу ДБР мають право на отримання компенсації виключно за невикористану в році звільнення зі служби відпустку.
Так, наданими до матеріалів справи доказами підтверджено, що позивач проходив службу у Державному бюро розслідувань у період з 10.08.2020 по 17.11.2021. Таким чином, на момент звільнення стаж служби позивача у Державному бюро розслідувань становив 1 рік 3 місяці 7 днів, що також не заперечується відповідачем.
Як вже було зазначено вище відповідно до пункту 82 Положення №743 тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки осіб рядового та начальницького складу становить 30 календарних днів, якщо законом не визначено більший строк відпустки. За кожний повний календарний рік служби в Державному бюро розслідувань після досягнення п'ятирічного стажу служби особі рядового та начальницького складу надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів. Особам рядового та начальницького складу - учасникам бойових дій та прирівняним до них особам надаються щорічні основні відпустки у зручний для них час.
Пункт 91 Положення №743 визначає, що тривалість щорічної основної відпустки у році початку служби обчислюється з розрахунку 1/12 тривалості відпустки, на яку мають право особи рядового та начальницького складу, за кожний повний місяць служби до кінця календарного року. Відпустка тривалістю менше ніж 10 календарних днів може бути надана за бажанням особи рядового та начальницького складу одночасно із щорічною основною відпусткою в наступному році. У такому самому порядку надається щорічна основна відпустка також особам рядового та начальницького складу, які перебували у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
Виходячи із наявного у позивача на момент звільнення стажу служби у Державному бюро розслідувань 1 рік 3 місяці 7 днів у сукупності із наведеними приписами Положення №743, суд дійшов висновку про обґрунтованість доводів позивача щодо здобуття ним за весь період служби у Державному бюро розслідувань права на 38 днів щорічної основної відпустки, із яких:
- 30 днів щорічної основної відпустки за повний рік служби;
- 7,5 днів щорічної основної відпустки за повні три місяці служби (3/12*30);
- 0,5 днів щорічної основної відпустки за 7 днів служби (7*(2,5/30).
Доказів на спростування наведеного позивачем розрахунку відповідачем під час розгляду справи не надано.
Як встановлено судом з матеріалів справи у 2021 році ОСОБА_1 використано 26 календарних днів щорічної відпустки за 2021, що також не заперечується сторонами.
Водночас, при звільненні позивача, відповідачем було виплачену грошову компенсацію лише за сім календарних днів невикористаної щорічної відпустки, про що свідчить, зокрема, наявна у матеріалах справи довідка Державного бюро розслідувань від 17.11.2021 №349.
Відтак, суд дійшов висновку, що відповідачем протиправно не виплачено позивачу грошову компенсацію ще за п'ять календарних днів невикористаної щорічної відпустки.
Разом із тим, суд погоджується з доводами позивача щодо виникнення у 2021 році у нього права на 1 день додаткової оплачуваної відпустки за вислугу років, оскільки за обставинами даної справи, позивач на момент звільнення прослужив повний календарний рік у Державному бюро розслідувань та мав понад п'ять років загального стажу служби.
Натомість, не дивлячись на дотримання позивачем вимог пункту 82 Положення №743, відповідачем при звільненні ОСОБА_1 протиправно не виплачено йому грошову компенсацію за 1 день додаткової оплачуваної відпустки за вислугу років, що підтверджуються, зокрема, наявною у матеріалах справи довідкою Державного бюро розслідувань від 17.11.2021 №349 та не заперечувалось відповідачем під час розгляду справи.
Визначаючись щодо наявності у позивача права на отримання грошової компенсації за невикористані 14 днів додаткової відпустки, як учасника бойових дій суд зазначає таке.
Згідно з пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року №3551-XII (далі - Закон №3551-XII) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Надання додаткової відпустки окремим категоріям громадян та постраждалим учасникам Революції Гідності передбачено вимогами статті 16-2 Закону № 504/96-В. Зокрема, учасникам бойових дій надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Системний аналіз вищевикладених норм дає підстави вважати, що додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік є пільгою, що гарантована державою для учасників бойових дій.
За позицією Верховного Суду, викладеної у постанові від 07.05.2020 у справі №360/4127/19, у випадку звільнення учасника бойових дій, йому виплачується компенсація за всі невикористані ними дні відпустки, у тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та статтею 12 Закону №3551-XII.
Як встановлено з матеріалів справи, позивач до вступу на службу у Державному бюро розслідувань отримав статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_3 від 25.07.2016.
Відомості про надання позивачу додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних або отримання компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки під час звільнення у матеріалах справи відсутні.
Також, матеріалами справи підтверджено, а відповідачем не заперечується, що на момент звільнення позивачем не використано дні додаткової відпустки, а тому при звільненні він набув право на отримання грошової компенсації за невикористані ним дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій.
Проте, не дивлячись на наявність у позивача, як учасника бойових дій, гарантованого чинним законодавствам права на отримання додаткової відпустки, або грошової компенсації за таку відпустку, відповідачем при звільненні ОСОБА_1 протиправно не виплачено йому грошову компенсацію за 14 днів додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, що підтверджуються, зокрема, наявною у матеріалах справи довідкою Державного бюро розслідувань від 17.11.2021 №349 та не заперечувалось відповідачем під час розгляду справи.
Стосовно невиплати грошової компенсації за 20 днів невикористаної додаткової відпустки, як батька двох дітей до 15 років за 2020-2021 роки, суд зазначає таке.
Згідно зі статтею 19 Закону № 504/96-ВР (в редакції чинній на момент звільнення позивача) одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або які усиновили дитину, матері (батьку) особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України).
Аналогічні нормативні приписи закріплені в статті 182-1 КЗпП України (у редакції чинній на момент звільнення), за змістом якої одному з батьків, який має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або які усиновили дитину, матері (батьку) особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 цього Кодексу).
Суд установив, що відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 позивач є батьком, а ОСОБА_2 є матір'ю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Згідно з свідоцтвом про народження серії НОМЕР_6 позивач є батьком, а ОСОБА_4 є матір'ю ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
З огляду на наявні у матеріалах справи докази, суд констатує, що позивач має двох синів, які були народжені від різних шлюбів. Вказане на думку суду свідчить про обґрунтованість доводів позивача щодо неможливості використання його колишньою та теперішньою дружинами додаткової відпустки, як матерями, які мають двох і більше дітей віком до 15 років.
Крім того, на підтвердження відсутності у ОСОБА_4 права на отримання додаткової відпустки, як матері, які мають двох і більше дітей віком до 15 років, свідчить і надані до матеріалів справи відомості з Державного реєстру фізичних осіб - платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків від 25.11.2021, з якої, зокрема, вбачається, що протягом 2021 року ОСОБА_4 була безробітною.
З наведеного нормативного регулювання у сукупності із обставинами даної справи, суд дійшов висновку, що позивач мав право на отримання додаткової оплачуваної відпустки як батько, який працював і мав двох дітей віком до 15 років.
При цьому, суд зауважує, що до внесення Законом України від 15.04.2021 №1401-ІХ змін у статтю 19 Закону № 504/96-ВР (які набрали чинності 09.05.2021) право на використання цієї відпустки мали лише жінки, які працювали та мали двох і більше дітей віком до 15 років.
Відтак, право на отримання додаткової відпустки як батьку двох дітей до 15 років, передбаченої частиною 1 статті 19 Закону № 504/96-ВР у 2020 році у позивача було відсутнє, а тому позовні вимоги за цей період задоволенню не підлягають.
Водночас, відповідачем не доведено факту надання позивачу додаткової відпустки як батьку двох дітей до 15 років за 2021 рік, як і не спростовано факту ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні, відповідної, додаткової відпустки за 2021 рік.
Таким чином, відповідачем при звільненні ОСОБА_1 протиправно не виплачено йому грошову компенсацію за 10 днів додаткової оплачуваної відпустки як батьку двох дітей до 15 років за 2021 рік, що підтверджуються, зокрема, наявною у матеріалах справи довідкою Державного бюро розслідувань від 17.11.2021 №349 та не заперечувалось відповідачем під час розгляду справи.
За приписами частини 2 статті 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Підсумовуючи вищенаведене, задля ефективного захисту прав і свобод позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та задовольнити позовні вимоги позивача шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати при звільненні ОСОБА_1 грошової компенсації за 5 днів невикористаної щорічної основної відпустки, 10 днів невикористаної додаткової відпустки, як батька двох дітей до 15 років за 2021 рік, 14 днів невикористаної додаткової відпустки, як учасника бойових дій та 1 день невикористаної додаткової оплачуваної відпустки за вислугу років.
Водночас, з метою повного та ефективного захисту прав позивача, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за 5 днів невикористаної щорічної основної відпустки, 10 днів невикористаної додаткової відпустки, як батька двох дітей до 15 років за 2021 рік, 14 днів невикористаної додаткової відпустки, як учасника бойових дій та 1 день невикористаної додаткової оплачуваної відпустки за вислугу років.
Разом із тим, стосовно стягнення з відповідача на користь позивача конкретних сум грошової компенсації за 5 днів невикористаної щорічної основної відпустки, 14 днів невикористаної додаткової відпустки, як учасника бойових дій та 1 день невикористаної додаткової оплачуваної відпустки за вислугу років, слід зазначити, що нарахування відповідно компенсації за невикористані позивачем відпустки належить до безпосередніх повноважень відповідача як роботодавця, а суд не може підміняти функції інших органів. Наведене відповідає правовим висновкам Верховного Суду, що викладені у постанові від 10.09.2020 у справі № 200/9297/19-а.
При цьому, стягненню підлягають нараховані, але не виплачені суми. Водночас, спірні суми позивачу на момент розгляду справи по суті не нараховано, доказів зворотного суду не надано.
Відтак, позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 18.11.2021 і по день прийняття судового рішення, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Суми, з приводу яких виник спір у даній справі наразі ще відповідачем не нараховані та не виплачені.
Верховний Суд надаючи оцінку застосуванню положень статті 117 КЗпП України неодноразово наголошував на обов'язку визначення розміру середнього заробітку за час затримки органом, який виносить рішення по суті спору, зокрема у постановах від 21.03.2023 у справі № 640/11699/21, від 20.02.2023 у справі № 240/9022/20, від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19, від 26.11.2020 у справі № 520/1365/2020, від 29.11.2021 у справі № 120/313/20-а.
Так, у постанові від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19 Верховний Суд констатував, що статтею 117 КЗпП України покладено обов'язок щодо визначення розміру середнього заробітку за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, встановивши порушення законодавства про оплату праці (як-то невиплата всіх належних працівнику при звільненні сум), що створює підставу для відповідальності роботодавця за статтею 117 КЗпП України, суд повинен визначити розмір як суми, яка включається за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, до належної працівнику заробітної плати, що складається із усіх виплат згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, так і суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Таким чином, стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.11.2021 по день прийняття судового рішення не відповідає приписам чинного законодавства та правовим позиціям Верховного Суду.
Крім того, суд також звертає увагу, що за обставинами даної справи частина належних позивачу при звільненні сум грошового забезпечення була нарахована та виплачену ОСОБА_1 при звільненні, що також не заперечується сторонами.
При цьому, аналіз правового регулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно й розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Тобто, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Суд зазначає, що таке тлумачення цієї норми права відповідає висновку щодо її застосування у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Верховного Суду від 30.11.2020 (справа № 480/3105/19), ухваленій у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 Кодексу законів про працю України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, виходячи із середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (п. 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
При цьому Верховний Суд у постанові від 11.02.2021 у справі № 160/13220/19 зауважив, що за правилами вказаних вище нормативних актів невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням. Отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Однак, за обставин цієї справи остаточний розрахунок з позивачем відповідач ще не провів, остаточну суму належну позивачу при звільненні не визначив, оскільки позивачу наразі не перераховані та не виплачені спірні грошові суми, що позбавляє суд врахувати критерії оцінки розміру відшкодування, зокрема розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум.
А відтак, суд вважає, що у задоволенні позовних вимог щодо стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.11.2021 по день прийняття судового рішення наразі належить відмовити, оскільки такі заявлено передчасно.
Щодо вимоги про стягнення з Державного бюро розслідувань моральної шкоди в сумі 20 000,00 грн, суд вважає за необхідне звернути увагу на таке.
Так, позивач, зокрема, зазначає, що внаслідок незаконних дій відповідача він зазнав душевних страждань, наслідком яких стало погіршення фізичного та духовного стану. Завдана моральна шкода обумовлюється моральним та фізичним стражданням, внаслідок порушення законного права на працю, приниження честі, гідності, ігнорування прав та втрати ділової репутації серед знайомих, друзів та родичів.
Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частини перша, друга статті 23 ЦК України).
Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (частина перша статті 1167 ЦК України).
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).
По своїй суті, зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є специфічним зобов'язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації.
Джерелом визначеності змісту обов'язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: 1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; 2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної.
Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв'язок; б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини.
Суд зазначає, що завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте, з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов'язання з її відшкодування. Покладення обов'язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи.
При цьому гроші (розмір моральної шкоди) виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (такі висновки містяться в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25.05.2022 в справі № 487/6970/20 (провадження № 61 1132св22).
Абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, оскільки вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду.
Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв'язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати.
Суд зазначає, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.
Зазначаючи про фізичні та душевні переживання, позивач не обґрунтував належним чином взаємозв'язок цих фактів із незаконними на його думку діями відповідача.
Отже, у межах спірних правовідносин матеріали адміністративної справи не містять доказів заподіяння позивачу моральних та фізичних страждань або втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, а також підтвердження причинного зв'язку між протиправними діями відповідача і завданням позивачу від цього моральної шкоди, а тому вимога позивача щодо стягнення моральної шкоди не підлягає задоволенню.
Вказане відповідає правовій позиції Верховного Суду у постанові від 11.02.2021 по справі № 160/13220/19.
Ухвалюючи рішення, суд керується статтею 246 КАС України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (пункт 41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (параграф 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку № 11(2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, решта доводів та аргументів сторін, що наведена у заявах по суті справи, не потребує окремої оцінки суду, оскільки зроблених судом висновків не спростовують.
Згідно з приписами частини 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
При цьому в силу положень частини 2 статті 77 вказаного кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
За таких обставин, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.
Відповідно до частини 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки позивачем, в силу положень Закону України «Про судовий збір», судовий збір не сплачувався, розподіл судових витрат не проводиться.
Керуючись ст.ст. 2, 6, 8-10, 14, 90, 139, 143, 241-246, 250 КАС України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) до Державного бюро розслідувань (вул. Панаса Мирного, буд. 28, м. Київ, 01011, код ЄДРПОУ 41760289) про визнання протиправним та скасування наказів № 9-д/дск від 15.11.2021, № 556-ос/дск від 16.11.2021, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, стягнення моральної шкоди, - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Державного бюро розслідувань (вул. Панаса Мирного, буд. 28, м. Київ, 01011, код ЄДРПОУ 41760289) щодо ненарахування та невиплати при звільненні ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) грошової компенсації за 5 днів невикористаної щорічної основної відпустки, 10 днів невикористаної додаткової відпустки, як батька двох дітей до 15 років за 2021 рік, 14 днів невикористаної додаткової відпустки, як учасника бойових дій та 1 день невикористаної додаткової оплачуваної відпустки за вислугу років.
Зобов'язати Державне бюро розслідувань (вул. Панаса Мирного, буд. 28, м. Київ, 01011, код ЄДРПОУ 41760289) здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) грошової компенсації за 5 днів невикористаної щорічної основної відпустки, 10 днів невикористаної додаткової відпустки, як батька двох дітей до 15 років за 2021 рік, 14 днів невикористаної додаткової відпустки, як учасника бойових дій та 1 день невикористаної додаткової оплачуваної відпустки за вислугу років.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його (її) проголошення, а якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення складено у повному обсязі та підписано 26.09.2025.
Суддя І.В.Садовий