25 вересня 2025 рокуСправа №160/33577/24
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Турової О.М.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи в порядку письмового провадження у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого в місті Києві, про визнання бездіяльності протиправною, стягнення компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -
До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого в місті Києві, в якій позивач просить:
- визнати бездіяльність Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації за всі невикористані під час проходження служби дні щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей, протиправною;
- стягнути з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, на користь ОСОБА_1 компенсацію за всі не використані під час проходження служби дні щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей, та середній заробіток за час нездійснення повного розрахунку при звільненні, починаючи з 11.08.2023 по 10.02.2024;
- стягнути з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, на користь ОСОБА_1 компенсацію за всі не використані під час проходження служби дні щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей, та середній заробіток за час нездійснення повного розрахунку при звільненні, починаючи з 11.02.2024 по дату винесення судового рішення.
В обґрунтування позовної заяви зазначається, що при звільненні позивача з 10.08.2023 року зі служби у Територіальному управлінні Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві (далі - ТУ ДБР у м. Києві), відповідачем протиправно не нараховано та не виплачено позивачеві компенсацію за невикористані ним дні щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей, в той час, як чинним законодавством, зокрема, Законом України «Про відпустки» та Кодексом законів про працю України гарантовано право осіб, в тому числі й тих, що проходять службу особливого характеру, на щорічну основну та додаткову відпустку, а у разі звільнення - грошову компенсацію за всі невикористані працівником дні щорічної відпустки. При цьому у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. (стаття 117 КЗпП України в редакції Закону України №2352-IX від 01.07.2022). В той же час, на дату прийому позивача на роботу діяла попередня редакція статті 117 КЗпП України, відповідно до якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Підпунктом 16 пункту 1 розділу І Закону України №2352-IX від 01.07.2022 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" встановлено відповідних додаткових обмежень для реалізації прав і свобод найманих працівників. Зокрема, обмежено (звужено) право працівників на отримання спеціального виду компенсації з роботодавця, спрямованої на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) та є своєрідною санкцією для роботодавця за винні дії щодо порушення трудових прав найманого працівника. Таке обмеження (звуження) прямо вказує на невідповідність зміни Законом №2352-IX від 01.07.2022 статті 117 КЗпП України частині 3 статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод та статті 64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. А отже вирішення питання про виплату позивачеві його середнього заробітку за період затримки розрахунку, що перевищує шість місяців і сягає по день фактичного розрахунку, підлягає вирішенню окремо у ефективний спосіб, визначений судом з урахуванням практики Верховного Суду від 27.09.2021 у справі №580/585/21.
Щодо строку звернення до суду з цим позовом позивачем у позовній заяві зазначено, що відповідно до ст.233 КЗпП України в редакції, чинній до 19 липня 2022 року, закон не обмежував право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати будь-яким строком, проте згідно з приписами ст.233 КЗпП України в редакції, чинній з 19 липня 2022 року, строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а якщо це стосується виплати заробітної плати та всіх інших сум, що належать працівникові при звільненні, звільненому працівникові - трьома місяцями з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, водночас, позивач при звільненні зі служби не одержував письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, тож не знав чи нарахована і виплачена йому компенсація за всі не використані під час проходження служби дні щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей. На запит адвоката позивача від 09.12.2024 №С4-16-1 про надання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні, відповідач відповіді не надав. Таким чином строк звернення до суду з вимогою про виплату всіх сум, що належать позивачеві при звільненні, не розпочав свій перебіг.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30.12.2024 року позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі №160/33577/24 за цією позовною заявою, призначено цю справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи у письмовому провадженні за наявними у справі матеріалами та встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву протягом п'ятнадцяти днів з дня отримання копії цієї ухвали суду.
Також вищезазначеною ухвалою суду витребувано у Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого в місті Києві, докази у справі: докази щодо дати письмового повідомлення ОСОБА_1 про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні; письмові пояснення та докази на їх підтвердження відносно того, чи надавалася ОСОБА_1 за час проходження служби в Територіальному управлінні Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, за період з 18.03.2021р. по 10.08.2023р. додаткова відпустка як батьку двох дітей віком до 15 років і якщо так, то за які періоди, а якщо ні, то чи виплачувалася ОСОБА_1 при звільненні грошова компенсація за всі невикористані під час проходження служби дні щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей.
20.01.2025 року до суду надійшов відзив ТУ ДБР у м. Києві, на позовну заяву ОСОБА_1 , в якому відповідач пред'явлений позов не визнав та заперечував проти задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що при звільненні позивача зі служби з останнім було проведено повний розрахунок, а грошова компенсація за невикористані дні щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей, виплачується лише у разі підтвердження, що інший з батьків не скористався правом на додаткову соціальну відпустку та/або не отримав компенсацію за відповідний період. Так, відповідно до ч.1 ст.19 Закону України «Про відпустки» одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або які усиновили дитину, матері (батьку) особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (ст. 73 КЗпП України). З положень цієї статті слідує очевидний висновок про те, що таку відпустку може бути надано лише одному з батьків та, відповідно, компенсовано при звільненні за умови документального підтвердження того, що інший з батьків цим видом відпусток у поточному році не скористався. Рішення про надання зазначеної соціальної відпустки приймається роботодавцем з урахуванням наданих працівником документів на підтвердження права на відповідну відпустку. При цьому саме працівник має надати роботодавцю документ, у якому з достатньою достовірністю має бути підтверджено право на таку відпустку, у протилежному випадку підстави для стягнення із роботодавця на користь працівника компенсації за невикористану соціальну відпустку - відсутні. Натомість ОСОБА_1 за час проходження служби в ТУ ДБР у м. Києві за період з 18.03.2021 по 10.08.2023 будь-які докази, які б підтверджували, що іншому з батьків дітей не надавалася/не компенсувалась (у даному випадку дружині позивача) така соціальна відпустка до ТУ ДБР у м. Києві не надавались (зокрема, але не виключно, довідку з місця роботи, або довідку з центру зайнятості про реєстрацію, як безробітної, або довідку про зайняття підприємницькою діяльністю тощо). Окрім того, на додаткову відпустку працівникам, які мають дітей віком до 15 років, не поширюються правила отримання, перенесення, використання цієї відпустки, передбачені для щорічних відпусток (ст. 10-12 Закону України «Про відпустки»). Така додаткова відпустка надається за календарний рік незалежно від відпрацьованого часу, тобто працівник, який змінює місце роботи в поточному календарному році матиме право на використання цієї відпустку за новим місцем роботи за умови, що він не використав її за попереднім місцем роботи. Водночас при вступі на службу ОСОБА_1 не надавав ТУ ДБР у м. Києві доказів невикористання цього виду відпустку за попереднім місцем роботи у 2021 році, а при звільненні не подавав рапорт про виплату йому грошової компенсації за невикористані дні цього виду відпустки за 2023 рік (не виключено, що з метою використання цих днів відпустки за новим місцем роботи). Ураховуючи, що інших доводів про невиплату під час звільнення 10.08.2023 належних сум, позивачем не наведено, твердження ОСОБА_1 про порушення ТУ ДБР у м. Києві вимог ст. 116 КЗпП України не відповідають фактичним обставинам справи та не ґрунтуються на спеціальних нормах чинного законодавства, яке врегульовує спірні правовідносини. З огляду на безпідставність позовних вимог про стягнення грошової компенсації за невикористані дні цієї соціальної відпустки за 2021-2023 роки (загалом 30 днів), вимога про стягнення середнього заробітку про за час затримки розрахунку при звільненні, на підставі ст. 117 КЗпП України, як похідна, очевидно також не підлягає задоволенню.
Також 20.01.2025 року до суду надійшло клопотання ТУ ДБР у м. Києві про залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду, яке мотивоване тим, що ОСОБА_1 звільнено зі служби в ДБР у запас у зв'язку з закінченням строку перебування в розпорядженні директора ТУ ДБР у м. Києві ще 10.08.2023, на підставі наказу ТУ ДБР у м. Києві від 08.08.2023р. №114-ос-ДСК, при цьому при звільненні ОСОБА_1 відмовився від ознайомлення з наказом про звільнення, про що 09.08.2023 складено відповідний акт. Водночас у матеріалах особової справи є розписка ОСОБА_1 від 10.08.2023 про отримання витягу з наказу про звільнення, а також про отримання довідки від 10.08.2023 №66-13-23, в якій вказано, що додаткова відпустка як батьку двох дітей віком до 15 років за 2023 рік позивачеві не надавалась. На виконання вимог ст.116 КЗпП України у день звільнення листом від 10.08.2023р. №11-14-8000/23 ОСОБА_1 повідомлено про нараховані та виплачені сумі грошового забезпечення при звільненні. Таким чином, з огляду на вимоги ч. 2 ст. 233 КЗпП України граничний строк для звернення до адміністративного суду з позовною заявою про стягнення грошової компенсації за дні невикористаних відпусток, на підставі ст. 117 КЗпП України сплив ще - 10.11.2023. Враховуючи, що позовна заява у цій справі надійшла до Дніпропетровського окружного адміністративного суду 19.12.2024, ОСОБА_1 пропущений строк звернення до адміністративного суду з відповідним позовом. Ураховуючи, що ОСОБА_1 очевидно був обізнаний про порушення, на його думку, своїх прав щодо неповного розрахунку при звільненні ще 10.08.2023 причини пропуску звернення до суду з відповідним позовом - не обумовлені об'єктивними факторами. Навіть якщо допустити, що ОСОБА_1 станом на день звільнення не вважав чи не усвідомлював свої права порушеними, це також не відміняє правила обрахунку строку звернення до суду з позовом на підставі ст. 233 КЗпП України, оскільки необізнаність про ймовірне порушення прав через недосконале знання законодавства, байдужість до своїх прав або небажання дізнатися про таке, не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду. Можливість своєчасного звернення до адміністративного суду з цим позовом залежала виключно від волевиявлення самого позивача, тобто мала виключно суб'єктивний характер, тобто зумовлена його власною пасивною поведінкою. Примітно, що на переконання ОСОБА_1 йому стало відомо про порушення його прав у виді невиплати грошової компенсації за невикористані дні відпусток при звільнені, лише після отримання листа ТУ ДБР у м. Києві від 16.12.2024 № 51733-24/к/11-14-21303/24 (відповіді на адвокатський запит від 09.12.2024 № С4-16-1), яким повторно йому скеровано повідомлення про нараховані та виплачені суми грошового забезпечення при звільненні. Обставин, які перешкоджали позивачу своєчасно звернутися до суду з відповідним позовом про захист порушеного, на його думку, права, чи адвокатським запитом раніше, позивачем не наведені. Подання заяви, адвокатського запиту і отримання або не отримання відповіді на таку заяву чи запит, подані в порядку досудового врегулювання спору не є підставою для поновлення строку на звернення до суду і не зумовлює початок його перебігу спочатку. З огляду на викладене, ТУ ДБР у м. Києві вважає, що є всі правові підстави для залишення позовної заяви ОСОБА_1 на підставі ст.ст. 123, 169 КАС України.
28.01.2025 року до суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якій останнім висловлено позицію, аналогічну викладеній у позовній заяві, а також додатково зауважено, що відповідно до Порядку формування та ведення особових справ осіб рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, затвердженого наказом ДБР від 10.08.2021 №445, передбачається формування та ведення особових справ (в тому числі справи позивача), в які, на виконання зазначеного Порядку, вноситься: автобіографічна інформація особи рядового і начальницького складу та членів її сім'ї, інформація про проходження служби, трудову діяльність та інша інформація, що характеризує професійні, освітні та особисті якості особи, місце її проживання, а також інша потрібна інформація, визначена чинним законодавством та іншими нормативно-правовими актами, з метою виконання передбаченого пунктом 6 зазначеного Порядку завдання, а саме прийняття за матеріалами особової справи рішення щодо подальшого проходження служби, присвоєння спеціальних звань, нагородження, обчислення вислуги років для встановлення надбавки за стаж служби, надання додаткової оплачуваної відпустки. На виконання наказу від 10.08.2021 №445, позивач кожного півріччя надавав відповідачу анкетні дані із зазначенням народження дітей, відомості про перебування дружини у декретній відпустці (по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років), у доказ чого надавав свідоцтва про народження дітей, документи про працевлаштування дружини та перебування у декретній відпустці, щорічні декларації із зазначенням інформації про джерела доходів дружини, маючи відповідальність за недостовірність даних та усвідомлюючи, що декларація може бути перевірена, тощо. У свою чергу, відповідач достеменно знав про наявність права на отримання позивачем додаткової щорічної відпустки як батьку двох дітей віком до 15 років і мав відповідні достатні підстави для такого знання, що підтверджується доданою до позову та продубльованою у відзиві довідкою №66-13-23 від 10.08.23, де про це право зазначено.
Також у відповіді на відзив представником позивача висловлено заперечення проти клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду та вказано, що наданий у якості доказу направлення позивачу письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, затверджений керівником відповідача Реєстр листів на відправку №9 серпень 2023 року, під порядковим №426 в якому зазначений №11-14-8000/23 від 10.08.2023 з позначкою 1 у стовпчику «Т», розмір конверта С5, не містить в собі інформації про предмет доказування, оскільки з нього не вбачається безспірність факту відправлення. До того ж неясною є необхідність відправлення такого повідомлення поштою, в адресу вул. Остапа Дашкевича, 34/21 в м. Черкаси 10.08.2023, коли цієї ж дати позивач був у відповідача в м. Києві, безпосередньо в офісі відповідача, де отримував наступні документи: довідку №66-13-23 від 10.08.23, власні трудову книжку, військовий квиток, а також ознайомився з наказом про звільнення, отримав та здав лист та витяг з наказу про звільнення, про що надав відповідну розписку, здав обхідний лист та розписався в акті про відмову від ознайомлення з наказом працівника Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, складеному в Києві 09.08.2023 о 16:03, які додано до відзиву на позов. Відтак, надані відповідачем докази направлення позивачу письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, не доводять повідомлення працівника про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, оскільки направлення і повідомлення - це не тотожні поняття, а відтак ці докази не дозволяють встановити, що відповідачем до 20.01.2025 (дата реєстрації відзиву з прикріпленим повідомленням) було виконано вимогу статті 116 КЗпП України в частині письмового повідомлення працівника про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, в день їх виплати, а отже і клопотання відповідача про залишення позову без розгляду на підставі частини 3 статті 123 КАС України задоволенню також не підлягає.
28.01.2025 року до суду надійшли додаткові пояснення представника позивача, в яких було зазначено, що в тексті відповіді на відзив помилково було зазначено про наявність у позивача оригіналів особової справи, копії яких будуть долучені до справи, в той час, як оригінал особової справи позивача перебуває у відповідача.
04.02.2025 року до суду від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких останнім висловлено позицію, аналогічну викладеній у відзиві на позовну заяву, та додатково зауважено, що у ТУ ДБР у м. Києві були відсутні правові підстави для виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки працівникам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років, оскільки позивач під час проходження служби, у день звільнення та після звільнення зі служби не надавав ТУ ДБР у м. Києві докази на підтвердження права на отримання відповідної компенсації. Якщо право на щорічні відпустки не потребують додаткового підтвердження з боку працівника (адже ця відпустка залежить від фактично відпрацьованого у роботодавця часу і необхідна інформація для обрахунку і обліку днів цього виду відпусток перебуває безпосередньо у розпорядженні роботодавця), то право на соціальну відпустку має бути доведено до відома роботодавцю та підтверджено працівником відповідними доказами (у роботодавця відсутні способи, засоби і обов'язок здійснювати моніторинг та перевірку наявності у працівників пільг, які дають право на отримання додаткових соціальних відпусток, зокрема, наявність двох і більше дітей до 15 років тощо). В особовій справі ОСОБА_1 наявна лише анкета від 17.03.2021 у пункті 13 якої дійсно міститься інформація про дружину ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (помічник бухгалтера в ТОВ «Господар»), доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , (учениця ССЗШ № 22) та сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Інформація з документальним підтвердженням того факту, що дружина ОСОБА_1 не використовувала цей вид відпустки у 2021-2023 роках, зокрема, про те, що вона перебувала у цей період у декретній відпустці - у ТУ ДБР у м. Києві була відсутня. При цьому ОСОБА_1 протягом служби в ТУ ДБР у м. Києві із відповідними рапортами (заявами) про виплату грошової компенсації за невикористані дні такої відпустки - не звертався. При цьому, як встановлено з відкритих даних, зокрема, декларації дружини ОСОБА_1 , ОСОБА_2 працювала у 2021-2022 роках заступником головного бухгалтера ТОВ «Господар», а у 2023 році після звільнення працевлаштована у Дніпропетровській ОДА на посаді головного спеціаліста відділу компенсаційних виплат управління сім'ї та соціальної підтримки населення Департаменту соціального захисту. З урахування цієї інформації, виникає обґрунтований сумнів у тому, що ОСОБА_2 не компенсували невикористані дні цієї додаткової відпустки за 2021-2022 роки, під час звільнення з ТОВ «Господар», аналогічно у 2023 році ОСОБА_2 могла використати дні цього виду відпустки вже у Дніпропетровській ОДА. Враховуючи не надання ОСОБА_1 під час проходження служби необхідної інформації, ТУ ДБР у м. Києві на законних підставах не здійснено компенсаційну виплату днів додаткової відпустки для працівників, які мають дітей, за спірний період. Таким чином, протиправна бездіяльність ТУ ДБР у м. Києві позивачем не доведена, адже на дату звільнення ОСОБА_1 у ТУ ДБР у м. Києві були відсутні фактичні передумови та правові підстави для здійснення виплати позивачу компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 19 Закону України «Про відпустки». Також відповідачем зауважено на передчасність позовних вимог ОСОБА_1 в частині щодо стягнення з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час нездійснення повного розрахунку при звільненні, оскільки обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку і саме з цією обставиною пов'язана можливість визначення періоду, за який до роботодавця застосовується відповідальності передбачена статтею 117 КЗпП України. Відтак лише після остаточного вирішення спору про наявність у ОСОБА_1 права на додаткові невиплачені, проте належні на день звільнення, йому кошти, виникнуть правові підстави для звернення до суду із відповідним позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, на підставі статті 117 КЗпП України.
07.02.2025 року до суду надійшло клопотання позивача про витребування доказів.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.09.2025р. у задоволенні клопотання позивача про витребування доказів відмовлено.
Дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази, проаналізувавши зміст норм матеріального та процесуального права, що регулюють спірні правовідносини, суд доходить таких висновків.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що наказом Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, від 17.03.2021 №53-ос-ДСК ОСОБА_1 призначено на посаду оперуповноваженого оперативного відділу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві.
Попередженням про наступне звільнення зі служби від 26.05.2023 позивач був попереджений про наступне звільнення зі служби на підставі підпункту 4 пункту 107, пункту 112 Положення про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, затвердженого постановою КМУ від 05.08.2020 №743 та дострокове припинення контракту на підставі абзацу 3 пункту 13 контракту, у зв'язку зі скороченням штату або проведенням організаційно-штатних заходів у територіальному управлінні Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, внаслідок змін до штатного розпису відповідно до наказу Державного бюро розслідувань від 25.05.2023 №176дск "Про затвердження змін до штатного розкладу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, на 2023 рік", наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві від 26.05.2023 №13ДСК "Про попередження працівників".
Відповідно до наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, від 08.08.2023 №114-ос-ДСК позивача, капітана Державного бюро розслідувань, звільнено з посади оперуповноваженого оперативного відділу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, з 10.08.2023 в запас, у зв'язку зі скороченням посади оперуповноваженого оперативного відділу. Стаж служби для виплати доплати за вислугу років та надання додаткової оплачуваної відпустки позивачу визначений 8 років 4 місяці 21 день. Фінансово-економічному відділу наказано провести повний розрахунок та виплатити грошову компенсацію за невикористаних 20 днів щорічних відпусток за 2023 рік.
При звільненні ОСОБА_1 відмовився від ознайомлення з наказом про звільнення, про що 09.08.2023 складено відповідний акт.
Водночас, в подальшому відповідно до розписки ОСОБА_1 від 10.08.2023р. останній 10.08.2023р. отримав у Відділі кадрової роботи та державної служби ТУ ДБР у м. Києві трудову книжку, військовий квиток, ознайомився з наказом про звільнення, отримав обхідний лист та витяг з наказу про звільнення.
Крім цього, 10.08.2023 року ОСОБА_1 отримано довідку ТУ ДБР у м. Києві від 10.08.2023 № 66-13-23, в якій, зокрема, вказано, що додаткова відпустка як батьку двох дітей віком до 15 років за 2023 рік позивачеві не надавалась. Про отримання позивачем цієї довідки свідчить його особиста розписка, проставлена на примірнику цієї довідки 10.08.2023р.
Листом ТУ ДБР у м. Києві від 10.08.2023р. №11-14-8000/23 ОСОБА_1 повідомлено про нараховані та виплачені суми грошового забезпечення при звільненні.
Вказаний лист направлено позивачеві засобами поштового зв'язку, що підтверджується Реєстром листів на відправку №9 серпень 2023 року, затвердженим директором ТУ ДБР у м. Києві.
Разом з тим, доказів отримання позивачем листа ТУ ДБР у м. Києві від 10.08.2023р. №11-14-8000/23, яким ОСОБА_1 повідомлено про нараховані та виплачені суми грошового забезпечення при звільненні, матеріали справи не містять.
09.12.2024р. представник позивача звернувся до відповідача з адвокатським запитом від 09.12.2024р. №С4-16-1 про надання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені позивачеві при звільненні.
Не отримавши станом на 19.12.2024р. відповіді на вищевказаний адвокатський запит та вважаючи, що відповідачем при звільненні позивача не проведеного повного розрахунку з останнім, а саме: безпідставно не нараховано та не виплачено компенсацію за всі не використані позивачем під час проходження служби дні щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам та спірним правовідносинам сторін, суд зважає на таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 45 Конституції України кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
Закон України від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон №504/96-ВР) встановлює державні гарантії права на відпустки працівників, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.
Згідно зі статтею 4 Закону №504/96-ВР установлюються такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв'язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); відпустка при народженні дитини (стаття 19-1 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.
У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину-особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (частина перша статті 24 Закону №504/96-ВР).
Аналогічні положення містяться в частині першій статті 83 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
При цьому варто відзначити, що станом на момент виникнення спірних правовідносин та ухвалення цього рішення в Україні діє правовий режим воєнного стану.
Особливості організації трудових відносин в умовах цього стану визначено Законом України від 15 березня 2022 року №2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
Положеннями абзацу четвертого частини першої статті 12 вказаного закону встановлено, що у разі звільнення працівника у період дії воєнного стану йому виплачується грошова компенсація відповідно до статті 24 Закону України «Про відпустки».
Закон України від 12 листопада 2015 року №794-VIII «Про Державне бюро розслідувань» (далі - Закон №794-VIII) визначає правові основи організації та діяльності Державного бюро розслідувань.
Відповідно до статті 1 Закону №794-VIII Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції.
Статтею 2 цього ж Закону передбачено, що Державне бюро розслідувань у своїй діяльності керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, а також іншими нормативно-правовими актами, прийнятими на їх основі.
Згідно з частинами першою, другою статті 14 Закону №794-VIII до працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із Державним бюро розслідувань.
Служба в Державному бюро розслідувань є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в Державному бюро розслідувань зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.
За змістом положень частин п'ятої, шостої статті 14 Закону №794-VIII трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).
Порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань визначається цим Законом, Положенням про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, що затверджується Кабінетом Міністрів України, а також іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частин першої, другої статті 19 Закону №794-VIII держава забезпечує соціальний захист працівників Державного бюро розслідувань відповідно до Конституції України, цього Закону та інших актів законодавства.
Особи рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань користуються соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» та інших законів України з урахуванням положень, встановлених цим Законом.
Згідно з частинами першою, другою статті 20 Закону №794-VIII умови грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці державних службовців Державного бюро розслідувань повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для належного виконання ними службових обов'язків з урахуванням специфіки, інтенсивності та особливого характеру роботи, забезпечувати добір до Державного бюро розслідувань висококваліфікованих кадрів, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності, компенсувати фізичні та інтелектуальні затрати працівників.
На осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань поширюються умови грошового забезпечення, передбачені для працівників Національної поліції, з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.
Аналізуючи викладене, суд відзначає, що Закон №794-VIII не визначає умови надання, тривалість та порядок виплати компенсації у разі невикористання днів щорічних основних та додаткових відпусток особами рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань, а натомість передбачає, що такі особи користуються соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» та інших законів України з урахуванням положень, встановлених цим Законом.
Отже, до правовідносин, пов'язаних з соціальним захистом осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань, застосуванню підлягають відповідні норми Закону України від 02 липня 2015 року №580-VIII «Про Національну поліцію» (далі - Закон №580-VIII).
Розділ ІХ Закону №580-VIII визначає соціальний захист поліцейських, а враховуючи положення частини другої статті 19 Закону №794-VIII - також соціальний захист осіб рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань.
Згідно з частинами першою та другою статті 92 Закону №580-VIII поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом. Поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.
Частинами першою, другою, третьою і четвертою статті 93 Закону №580-VIII передбачено, що тривалість відпусток поліцейського обчислюється подобово. Святкові та неробочі дні до тривалості відпусток не включаються. Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки поліцейського становить тридцять календарних днів, якщо законом не визначено більшої тривалості відпустки. За кожний повний календарний рік служби в поліції після досягнення п'ятирічного стажу служби поліцейському надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як п'ятнадцять календарних днів. Тривалість чергової відпустки у році вступу на службу в поліції обчислюється пропорційно з дня вступу до кінця року з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожен повний місяць служби.
Відповідно до частин восьмої, дев'ятої, десятої та одинадцятої статті 93 Закону №580-VIII поліцейським, які захворіли під час чергової відпустки, після одужання відпустка продовжується на кількість невикористаних днів. Продовження відпустки здійснюється керівником, який надав її, на підставі відповідного документа, засвідченого у визначеному законом чи іншим нормативно-правовим актом порядку. Поліцейським у рік звільнення за власним бажанням, за віком, через хворобу чи скорочення штату в році звільнення, за їх бажанням, надається чергова відпустка, тривалість якої обчислюється пропорційно з розрахунку однієї дванадцятої частини відпустки за кожний повний місяць служби в році звільнення. При звільненні поліцейського проводиться відрахування з грошового забезпечення надмірно нарахованої частини чергової відпустки за час невідпрацьованої частини календарного року. За невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону. Відкликання поліцейського із чергової відпустки, як правило, забороняється. У разі крайньої необхідності відкликання з чергової відпустки може бути дозволено керівнику територіального органу поліції. За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік.
Постановою Кабінету Міністрів України від 05 серпня 2020 року №743 затверджено Положення про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань (далі - Положення №743), яке визначає порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, їх права та обов'язки.
Відповідно до пунктів 81, 82 Положення №743 особи рядового та начальницького складу мають право на такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка; додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв'язку з навчанням; 3) творча відпустка; 4) відпустка для підготовки та участі в змаганнях; 5) соціальні відпустки: відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами; відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; відпустка у зв'язку з усиновленням дитини; додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи; 6) відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення).
Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки осіб рядового та начальницького складу становить 30 календарних днів, якщо законом не визначено більший строк відпустки. За кожний повний календарний рік служби в Державному бюро розслідувань після досягнення п'ятирічного стажу служби особі рядового та начальницького складу надається один календарний день додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів.
Згідно з пунктом 89 Положення №743 додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються особам рядового та начальницького складу на підставах та в порядку, що встановлені законодавством.
Відповідно до абзацу другого пункту 95 Положення №743 за невикористану в році звільнення відпустку особам рядового та начальницького складу, які звільняються з Державного бюро розслідувань, виплачується грошова компенсація відповідно до закону.
Положеннями Закону України «Про відпустки» передбачено соціальну відпустку - додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи.
Зокрема, ч.1 ст.19 Закону України «Про відпустки» передбачено, що одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або які усиновили дитину, матері (батьку) особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (ст.73 КЗпП України).
З наведеної норми Закону України «Про відпустки» слідує, що вказану відпустку може бути надано лише одному з батьків, відтак, відповідно, грошова компенсація за невикористані дні означеної відпустки при звільненні виплачується лише у разі документального підтвердження того, що інший з батьків не скористався правом на таку додаткову соціальну відпустку та/або не отримав компенсацію за відповідний період.
Таким чином, рішення про надання зазначеної соціальної відпустки приймається роботодавцем з урахуванням наданих працівником документів на підтвердження права на відповідну відпустку.
Так, у постановах Верховного Суду від 21.12.2020 у справі №520/2226/19 та від 09.10.2019 у справі № 523/10844/16 суд касаційної інстанції при застосуванні положень ст.19 Закону України «Про відпустки» дійшов висновку, що для підтвердження права на відпустку, яка передбачена ч.1 ст.19 Закону України «Про відпустки», роботодавцю має бути пред'явлений будь-який офіційно складений, оформлений та засвідчений в установленому порядку документ, в якому з достатньою достовірністю підтверджуються обставини з якими пов'язане право на надання такої відпустки, при цьому обов'язок оформлення таких документів покладено на працівника, а не на роботодавця.
Також у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12.09.2019 у справі №П/811/35/16 сформовано висновок, що через не надання працівником роботодавцю необхідних документів на підтвердження наявності права на відпустку, що передбачена ч.1 ст.19 Закону України «Про відпустки», та не зверненням до роботодавця з заявами про надання такої відпустки, у суду відсутні підстави для стягнення грошової компенсації за невикористані дні відпустки.
Таким чином, працівник має своєчасно, самостійно отримати та надати роботодавцю належні документи, що підтверджують обставини, які є підставою (умовою) для надання відпустки та які необхідні для прийняття роботодавцем рішення про нарахування та виплату грошової компенсації за невикористані дні даного виду відпустки.
Відтак обов'язок роботодавця надати або компенсувати невикористані дні цього виду відпустки, окрім необхідності підтвердження працівником права на таку відпустку, також у випадку звільнення працівника, передбачає наявність волевиявлення працівника у виді подання заяви чи рапорту на отримання грошової компенсації за невикористані дні такої відпустки.
У відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що ОСОБА_1 за час проходження служби в ТУ ДБР у м. Києві за період з 18.03.2021 по 10.08.2023 будь-які докази, які б підтверджували, що іншому з батьків дітей не надавалася/не компенсувалась (у даному випадку дружині позивача) така соціальна відпустка до ТУ ДБР у м. Києві не надавались (зокрема, але не виключно, довідку з місця роботи, або довідку з центру зайнятості про реєстрацію, як безробітної, або довідку про зайняття підприємницькою діяльністю тощо), а при звільненні та після звільнення позивач не подавав рапорт про виплату йому грошової компенсації за невикористані дні цього виду відпустки.
Натомість, позивач у відповіді на відзив наголошує, що у ТУ ДБР у м. Києві були наявні відомості, які підтверджують наявність у позивача права на додаткову відпустку працівникам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років, оскільки на виконання наказу Державного бюро розслідувань від 10.08.2021 №445, він кожного півріччя оновлював анкетні дані із зазначенням про народження дітей, відомостей про перебування дружини у декретній відпустці (по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років), на підтвердження чого надавав свідоцтва про народження дітей, документи про працевлаштування дружини та її перебування у декретній відпустці, у свою чергу, відповідач достеменно знав про наявність права на отримання позивачем додаткової щорічної відпустки як батьку двох дітей віком до 15 років і мав відповідні достатні підстави для такого знання, що підтверджується довідкою №66-13-23 від 10.08.2023, де про це право зазначено.
Надаючи оцінку наведеним сторонами доводам, суд зазначає наступне.
Так, відповідно до п.3 Розділу І Порядку формування та ведення особових справ осіб рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, затвердженого наказом Державного бюро розслідувань від 10.08.2021 № 445 (зі змінами) (далі - Порядок № 445), до особової справи вноситься автобіографічна інформація особи рядового і начальницького складу та членів її сім'ї, інформація про проходження служби, трудову діяльність та інша інформація, що характеризує професійні, освітні та особисті якості особи, місце її проживання, а також інша потрібна інформація, визначена чинним законодавством та іншими нормативно-правовими актами.
Зміст особової справи визначено п.1 Розділу ІІ Порядку № 445.
Пунктами 4, 5 Розділу ІІІ Порядку № 445 з метою оновлення матеріалів особової справи та анкетних даних особи рядового і начальницького складу протягом п'яти робочих днів повідомляють безпосереднього керівника та підрозділ кадрового забезпечення про зміни сімейного стану (одруження, розлучення, народження дітей тощо), місця проживання (реєстрації), отримання освіти тощо з наданням підтвердних документів. Не рідше одного разу на три роки особи рядового та начальницького складу подають до підрозділу кадрового забезпечення оновлені анкету та автобіографію. Внесення до особових справ змін та доповнень, що не підтверджені відповідними документами, не допускається.
Як слідує з анкети ОСОБА_1 від 17.03.2021 з його особової справи, копію якої долучено до матеріалів справи, у пункті 13 цієї анкети дійсно міститься інформація про дружину позивача - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (помічник бухгалтера в ТОВ «Господар»), доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (учениця ССЗШ № 22), та сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Відтак, у відповідача у розпорядженні дійсно була наявна інформація відносно того, що позивач, як батько двох дітей до 15 років, за умов, викладених у ч.1 ст.19 Закону України «Про відпустки» (у разі якщо інший з батьків не скористався правом на таку додаткову соціальну відпустку та/або не отримав компенсацію за відповідний період), мав право на додаткову відпустку працівникам, які мають двох або більше дітей віком до 15 років.
Водночас, позивачем не доведено, що ним було надано відповідачу відповідне документальне підтвердження того, що дружина ОСОБА_1 не використовувала цей вид відпустки у 2021-2023 роках та/або не отримувала компенсацію за відповідний період.
Щодо посилання позивача на те, що він на виконання наказу Державного бюро розслідувань від 10.08.2021 №445, кожного півріччя оновлював анкетні дані із зазначенням про народження дітей, відомостей про перебування дружини у декретній відпустці (по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років), на підтвердження чого надавав свідоцтва про народження дітей, документи про працевлаштування дружини та її перебування у декретній відпустці, тож особова справа позивача містила всі необхідні дані, суд зазначає, що, по-перше, п.1 Розділу ІІ Порядку № 445, яким визначено зміст особової справи, не передбачає обов'язкового подання документів щодо того, чи використовував інший з батьків право на вищевказану додаткову соціальну відпустку та/або чи отримував він компенсацію за відповідний період, тож такі документи подаються працівником на власний розсуд, по-друге, наведені позивачем документи, як такі, що були подані ним до особової справи (свідоцтва про народження дітей, відомості про працевлаштування дружини та перебування дружини у декретній відпустці (по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років)), не можуть вважатися достатнім документальним підтвердженням того, що дружина позивача не скористалася правом на таку додаткову соціальну відпустку та/або не отримала компенсацію за відповідний період.
Також позивачем не надано і відповідних доказів суду.
При цьому, як слідує з заперечень на відповідь на відзив, відповідно до декларації дружини ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , яка розміщена у загальному доступі, остання працювала у 2021-2022 роках заступником головного бухгалтера ТОВ «Господар», а у 2023 році після звільнення працевлаштована у Дніпропетровській ОДА на посаді головного спеціаліста відділу компенсаційних виплат управління сім'ї та соціальної підтримки населення Департаменту соціального захисту.
Водночас, жодних доказів того, що ОСОБА_2 не компенсували невикористані дні цієї додаткової відпустки за 2021-2022 роки під час звільнення з ТОВ «Господар», позивачем ані відповідачу, ані суду надано не було.
Надана позивачем до суду довідка ТОВ «Господар» від 26.08.2024р. №15 містить лише інформацію про те, що ОСОБА_2 перебувала у декретній відпустці з 20.12.2019р. по 24.08.2023р. Відомості про те, чи скористалася ОСОБА_2 правом на додаткову соціальну відпустку, як працівник, який має двох або більше дітей віком до 15 років, та/або чи отримувала вона компенсацію за невикористані дні такої відпустки при звільненні, вказана довідка не містить.
Також суд зауважує, що ОСОБА_1 ані протягом служби в ТУ ДБР у м. Києві, ані при звільненні зі служби із відповідними рапортами (заявами) про виплату грошової компенсації за невикористані дні такої відпустки не звертався, що позивачем не спростовано.
Відтак, через не надання позивачем своєму роботодавцю - відповідачу необхідних документів на підтвердження наявності права на відпустку, що передбачена ч.1 ст.19 Закону України «Про відпустки», та не зверненням до роботодавця з заявами про надання такої відпустки, у суду відсутні підстави для стягнення грошової компенсації за невикористані дні відпустки.
Таким чином, позивачем не доведено допущення відповідачем протиправної бездіяльності щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 компенсації за всі невикористані під час проходження служби дні щорічної додаткової відпустки особам, які мають двох дітей до 15 років, адже на дату звільнення ОСОБА_1 у ТУ ДБР у м. Києві було відсутнє відповідне документальне підтвердження того, що дружина позивача не скористалася правом на таку додаткову соціальну відпустку та/або не отримала компенсацію за відповідний період.
Крім наведеного, суд зазначає, що на додаткову відпустку працівникам, які мають дітей віком до 15 років, не поширюються правила отримання, перенесення, використання цієї відпустки, передбачені для щорічних відпусток (ст.ст.10-12 Закону України «Про відпустки»), відтак, така додаткова відпустка надається за календарний рік незалежно від відпрацьованого часу, тобто працівник, який змінює місце роботи в поточному календарному році, матиме право на використання цієї відпустку за новим місцем роботи за умови, що він не використав її за попереднім місцем роботи. З огляду на означене, у 2023 році ОСОБА_2 могла використати дні цього виду відпустки вже у Дніпропетровській ОДА і доказів на спростування наведеного позивачем також надано не було.
Частиною першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Приписами статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Крім того, суд зазначає, що похідна позовна вимога щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі ст.117 КЗпП України також задоволенню не підлягає, по-перше, через відмову у задоволенні основної позовної вимоги щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 компенсації за всі невикористані під час проходження служби дні щорічної додаткової відпустки особам, які мають двох дітей до 15 років, а. по-друге, через передчасність такої позовної вимоги, бо обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку і саме з цією обставиною пов'язана можливість визначення періоду, за який до роботодавця застосовується відповідальності передбачена статтею 117 КЗпП України, відтак лише після остаточного вирішення спору про наявність у ОСОБА_1 права на додаткові невиплачені, проте належні на день звільнення, йому кошти, виникли б правові підстави для звернення до суду із відповідним позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, на підставі статті 117 КЗпП України (подібний висновок щодо застосування положень статті 117 КЗпП України викладено у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16 та від 12.08.2020 у справі № 400/3151/19).
Щодо дотримання позивачем строку звернення до суду з цим позовом суд зазначає наступне.
Згідно з ч.1 ст.122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
При цьому абз.1 ч.2 ст.122 КАС України встановлено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Водночас ч.3 ст.122 КАС України передбачено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч.5 ст.122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
За змістом приписів п.17 ч.1 ст.4 КАС України публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
При цьому, як слідує з аналізу наведених вище приписів ст.122 КАС України, шестимісячний строк звернення до суду в адміністративному судочинстві є загальним і застосовується, якщо інше не встановлено цим Кодексом або іншими законами, водночас, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.
Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Разом з тим, положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.
Так, у п.2.1. мотивувальної частини рішення від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 (справа №1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що поняття “заробітна плата» і “оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків.
Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям “грошова винагорода», “одноразова грошова допомога при звільненні» та “оплата праці» і “заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними.
Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Умови проходження більшості видів публічної служби, зокрема й у питаннях щодо оплати праці, регулюються як спеціальним законодавством, так і загальними нормами трудового законодавства, тобто нормами законодавства про працю.
Так, до 19 липня 2022 року частиною 1 статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), яка регулює строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, було встановлено норму про те, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Разом із цим, частиною 2 статті 233 КЗпП України в редакції, чинній до 19 липня 2022 року, було встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Таким чином, до 19 липня 2022 року право на звернення до суду з позовом щодо нарахування та виплати (стягнення) належної заробітної плати не обмежувалось будь-яким строком.
Зважаючи на те, що у зазначених вище положеннях ст.122 КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці, та наявність таких норм у ч.2 ст.233 КЗпП України, в редакції, чинній до 19 липня 2022 року, до цієї дати (до 19.07.2022р.) до спорів осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, щодо нарахування і виплати (стягнення) належної їм заробітної плати застосовувалися саме норми ч.2 ст.233 КЗпП України, тобто звернення до суду з такими позовами не обмежувалося будь-яким строком.
Разом з тим, Законом України від 01 липня 2022 року №2352-IX “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:
“Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду: від 06 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22, від 19 січня 2023 року у справі №460/17052/21, від 25 квітня 2023 року у справі № 380/15245/22 та інших справах за подібних правовідносин.
При цьому, з огляду на правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, суд доходить висновку про поширення дії частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Аналогічний висновок викладено у рішенні Верховного Суду від 06.04.2023р. у справі №260/3564/22, залишеному без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2023р.
Крім цього, у вказаному рішенні Верховний Суд також акцентував увагу на тому, що при розгляді справ за позовами щодо нарахування та виплати (стягнення) належної заробітної плати у відносинах публічної служби застосуванню підлягають не приписи частини п'ятої статті 122 КАС України, якими встановлено місячний строк на звернення до суду з такими позовами, а положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосується строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, які, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, мають перевагу в застосуванні перед частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Відтак, починаючи з 19 липня 2022 року обмежено строк звернення до суду з позовами щодо виплати заробітної плати трьома місяцями з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, а якщо це стосується виплати заробітної плати та всіх інших сум, що належать працівникові при звільненні, звільненому працівникові - трьома місяцями з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Разом з цим, ч.1 ст.116 Кодексу законів про працю України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
При цьому пунктом 1 глави ХІХ "Прикінцеві положення" Кодексу законів про працю України встановлено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Згідно з пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651 "Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з 12 березня 2020 року постановою Кабінету Міністрів України №211 від 11 березня 2020 року "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (зі змінами), з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Отже, в силу приписів пункту 1 глави ХІХ "Прикінцеві положення" Кодексу законів про працю України строк на звернення до суду з позовами щодо нарахування та виплати (стягнення) належної заробітної плати, в тому числі й у відносинах публічної служби, був продовжений до завершення карантину, тобто до 30 червня 2023 року.
Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
З огляду на викладене, суд зазначає, що звернення до суду з позовними вимогами щодо оскарження бездіяльності відповідача відносно не нарахування та не виплати позивачеві компенсації за всі не використані під час проходження служби дні щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей, до 19.07.2022 року не було обмежено будь-яким строком, проте у правовідносинах, що виникли після цієї дати, а саме за період з 19.07.2022 року по 10.08.2023 року (день звільнення позивача з посади) строк звернення до суду обмежено трьома місяцями з дня одержання позивачем письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Як слідує з матеріалів позовної заяви, відповідно до наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, від 08.08.2023 року №114-ос-ДСК позивача, капітана Державного бюро розслідувань, було звільнено з посади оперуповноваженого оперативного відділу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, з 10.08.2023 року в запас, у зв'язку зі скороченням посади оперуповноваженого оперативного відділу.
Зважаючи на вищенаведені приписи ч.1 ст.116 Кодексу законів про працю України, про суми, нараховані та виплачені позивачеві при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець (відповідач) повинен був письмово повідомити позивача в день звільнення, з якого й мав початися перебіг строку на оскарження спірної бездіяльності відповідача, тобто з 10.08.2023р. та, відповідно, цей строк мав сплинути 13.11.2023р.
Водночас, з вказаною позовною заявою позивач звернувся до суду лише 19.12.2024р.
При цьому у позовній заяві позивач вказує на те, що при звільненні з посади у Територіальному управлінні Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Києві, він не одержував письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні, тож не знав чи нарахована і виплачена йому компенсація за всі не використані під час проходження служби дні щорічної додаткової відпустки особам, які мають дітей, а на запит адвоката позивача від 09.12.2024 №С4-16-1 про надання письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені позивачу при звільненні, відповідач відповіді не надав.
З огляду на наведене, судом було витребувано у Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого в місті Києві, докази щодо дати письмового повідомлення ОСОБА_1 про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
На вказану вимогу суду відповідачем надано пояснення, що на виконання вимог ст.116 КЗпП України у день звільнення листом від 10.08.2023р. №11-14-8000/23 ОСОБА_1 повідомлено про нараховані та виплачені сумі грошового забезпечення при звільненні.
З наданих відповідачем доказів судом встановлено, що вказаний лист направлено позивачеві засобами поштового зв'язку, що підтверджується Реєстром листів на відправку №9 серпень 2023 року, затвердженим директором ТУ ДБР у м. Києві, однак, жодних доказів отримання позивачем листа ТУ ДБР у м. Києві від 10.08.2023р. №11-14-8000/23, яким ОСОБА_1 повідомлено про нараховані та виплачені суми грошового забезпечення при звільненні, матеріали справи не містять.
Таким чином, за відсутності доказів, які б вказували на те, що таке повідомлення дійсно відбулося (що позивач отримав направлене відповідачем засобами поштового зв'язку письмове повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні), підстави вважати, що строк звернення до суду з цим позовом було пропущено, відсутні. Відтак, суд не знаходить підстав для залишення позовної заяви без розгляду.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає таке.
Абзацом 1 частини 1 статті 139 КАС України передбачено, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Зважаючи на відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, судові витрати, понесені позивачем при зверненні до суду з цим позовом (витрати на професійну правничу допомогу) не відшкодовуються.
Керуючись ст. ст. 241-246, 250, 260-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого в місті Києві (код ЄДРПОУ42332040, місцезнаходження: б-р Лесі Українки, буд.26, м. Київ, 01133), про визнання бездіяльності протиправною, стягнення компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - відмовити у повному обсязі.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, передбачені ст. ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя: О.М. Турова