Справа № 127/22056/25
Провадження 2/127/4625/25
26 вересня 2025 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі головуючого судді Борисюк І.Е., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Юніт Капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, -
До Вінницького міського суду Вінницької області звернулось Товариство з обмеженою відповідальністю «Юніт Капітал» з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 07.01.2023 між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 285639678, відповідно до умов якого відповідач отримав кредит в сумі 5 600, 00 гривень на свою банківську карту № НОМЕР_1 . 28.11.2018 між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон плюс» було укладено договір факторингу № 28/1118-01 із рядом додаткових угод в подальшому, у відповідності до якого ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» передало (відступило) ТОВ «Таліон плюс» належні йому права вимоги до боржників. Так, ТОВ «Таліон плюс» 21.02.2023 набуло право грошової вимоги, зокрема, до відповідача за кредитним договором № 285639678 від 07.01.2023. Між ТОВ «Таліон плюс» та ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» 23.02.2024 було укладено договір факторингу № 23/0224-01, у відповідності до якого ТОВ «Таліон плюс» передало (відступило) ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» належні йому права вимоги до боржників, зокрема, до відповідача за кредитним договором № 285639678 від 07.01.2023. 04.06.2025 між ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» та ТОВ «Юніт Капітал» було укладено договір факторингу № 04/06/25-Ю, у відповідності до якого ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» передало (відступило) ТОВ «Юніт Капітал» належні йому права вимоги до боржників, зокрема, до відповідача за кредитним договором № 285639678 від 07.01.2023 на суму 25 780, 16 гривень. Позивач не здійснював нарахувань за кредитним договором. Всупереч умовам кредитного договору відповідач не виконав взятих на себе зобов'язань, заборгованість не погасив. Станом на момент подання позову заборгованість відповідача за кредитним договором № 285639678 від 07.01.2023 становить 25 780, 16 гривень, з яких: 5 600, 00 гривень - заборгованість по тілу кредиту; 20 180, 16 гривень - заборгованість по відсотках за користування кредитом.
Вищевикладене й стало підставою для звернення до суду позивача із вимогами про стягнення на його користь з відповідача заборгованості за кредитним договором № 285639678 від 07.01.2023 в сумі 25 780, 16 гривень. Також позивач просив суд стягнути на його користь з відповідача судові витрати.
Ухвалою суду від 16.07.2025 вищевказану заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Також, даною ухвалою витребувано докази по справі у АТ КБ «ПриватБанк»; запропоновано учасникам справи надати суду заяви по суті справи та докази у строк, встановлений судом.
На виконання вимог ч. 7 ст. 43 і абз. 2 ч. 1 ст. 177 ЦПК України позивачем надано разом із позовом, поданим до суду в електронній формі, докази надсилання відповідачу за адресою його місця проживання (перебування), зареєстрованою у встановленому законом порядку, листом з описом копії позовної заяви із доданими до неї документами (трекінг відправлення 0505328834841). (а.с. 105-105зв.)
За інформацією з офіційного вебсайту Укрпошти вбачається, що вищевказане поштове відправлення повернулося на адресу відправника із відміткою «за закінченням терміну зберігання».
З матеріалів справи вбачається, що поштове відправлення із ухвалою суду від 16.07.2025, направлене неодноразово відповідачу за адресою його місця проживання (перебування), зареєстрованою у встановленому законом порядку, повернулося до суду із відмітками «за закінченням терміну зберігання» та «адресат відсутній за вказаною адресою». (а.с. 117-118, 125-126) Суд вжив усіх можливих заходів для повідомлення відповідача про розгляд справи.
Враховуючи положення ст. 128 ЦПК України, вважається, що відповідач був належним чином повідомленим про розгляд справи. Також, враховуючи положення п. 5 ч. 6 ст. 272 ЦПК України, ухвала суду від 16.07.2025 вважається врученою відповідачеві 18.08.2025.
У строк, визначений судом ухвалою від 16.07.2025, від відповідача відзив на позов не надійшов.
Ухвалою суду від 05.08.2025 АТ КБ «ПриватБанк» продовжено строк для надання витребуваних вищевказаною ухвалою суду доказів.
На виконання вимог ухвали суду від 16.07.2025 від АТ КБ «ПриватБанк» 14.08.2025 надійшли витребувані судом докази.
Будь-які докази по справі чи клопотання, крім поданих позивачем разом із позовною заявою та АТ КБ «ПриватБанк» на виконання вимог судового рішення, від учасників справи на адресу суду не надходили.
Варто зазначити, що дата ухвалення цього рішення обумовлюється тим, що в період з 25.08.2025 до 19.09.2025 суддя Борисюк І.Е. перебувала у відпустці.
Враховуючи вищевикладене та положення ст. 279 ЦПК, суд розглядає справу за наявними у справі матеріалами.
При розгляді справи судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.
07.01.2023 ОСОБА_1 ознайомився із паспортом споживчого кредиту і подав заявку на отримання грошових коштів в кредит. (а.с. 32-33, 23)
Того ж дня, 07.01.2023, між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ОСОБА_1 було укладено договір № 285639678, відповідно до умов якого ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» зобов'язалось надати ОСОБА_1 кредит у вигляді кредитної лінії в розмірі кредитного ліміту на суму 5 600, 00 гривень на умовах строковості, зворотності, платності, а позичальник, в свою чергу, зобов'язався повернути кредит та сплатити проценти за користування ним відповідно до умов цього договору. (а.с. 33зв.-41зв.)
Відповідач підтвердив, що отримав від кредитодавця до укладення вищевказаного договору інформацію, вимоги надання якої передбачені законодавством України, в тому числі інформацію передбачену ст. 9 Закону України «Про споживче кредитування» та ст. 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», яка необхідна для отримання споживчого кредиту, включаючи інформацію, що наведена в Паспорті споживчого кредиту та Правилах; інформація надана кредитодавцем з дотриманням вимог законодавства України та забезпечує правильне розуміння позичальником суті фінансової послуги без нав'язування її придбання (п. 14.10 договору).
28.11.2018 між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон плюс» було укладено договір факторингу № 28/1118-01 із рядом додаткових угод в подальшому, який, зокрема, додатковою угодою № 26 від 31.12.2020 було викладено у новій редакції, у відповідності до якого ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога передало (відступило) ТОВ «Таліон плюс» належні йому права вимоги до боржників, зокрема до ОСОБА_1 за кредитним договором № 285639678 від 07.01.2023. (а.с. 72-87)
23.02.2024 між ТОВ «Таліон плюс» та ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» було укладено договір факторингу № 23/0224-01, у відповідності до якого ТОВ «Таліон плюс» передало (відступило) ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» належні йому права вимоги до боржників, зокрема до ОСОБА_1 за кредитним договором № 285639678 від 07.01.2023. (а.с. 64-71)
Зважаючи на те, що вищевказані договори факторингу було укладено до укладення кредитного договору, заборгованість за яким є предметом спору, судом прийнято до уваги, що за умовами цих договорів факторингу право вимоги означає права грошових вимог до боржників по сплаті боргу за кредитними договорами, строк платежу за якими настав, а також права вимоги, які виникнуть в майбутньому.
Відповідно, сторони вищевказаних правочинів погодили відступлення не лише існуючих прав вимоги, але й тих прав, які виникнуть в майбутньому що відповідає положенням ст.ст. 514 та 1078 ЦК України.
Отже, підписавши 21.02.2023 і 23.02.2024 відповідні реєстри прав вимоги до вищевказаних договорів факторингу (з урахуванням додаткових угод до них) (а.с. 65-66, 73-74), первісний кредитор ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога», ТОВ «Таліон плюс» та ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» діяли у відповідності до приписів ст. 1078 ЦК України та умов договорів факторингу, які були чинними, тому перехід права вимог відбувся.
04.06.2025 між ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» та ТОВ «Юніт Капітал» було укладено договір факторингу № 04/06/25-Ю, у відповідності до якого ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» передало (відступило) ТОВ «Юніт Капітал» належні йому права вимоги до боржників, зокрема до ОСОБА_1 за кредитним договором № 285639678 від 07.01.2023. (а.с. 52-63зв.)
Так, згідно із п. 1.2. вищевказаного договору факторингу перехід від ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» до ТОВ «Юніт Капітал» прав вимоги заборгованості до боржників відбувається в момент підписання сторонами Акту прийому-передачі Реєстру боржників згідно з додатком № 2, після чого ТОВ «Юніт Капітал» стає кредитором по відношенню до боржників стосовно заборгованостей та набуває відповідні права вимоги. Підписаний сторонами та скріплений їх печатками Акт прийому-передачі Реєстру боржників - підтверджує факт переходу від ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» до ТОВ «Юніт Капітал» прав вимоги заборгованостей та є невід'ємною частиною цього договору.
На виконання вищевказаних умов договору 04.06.2025 між ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» та ТОВ «Юніт Капітал» було підписано Акт прийому-передачі Реєстру боржників. (а.с. 56)
З витягу із Реєстру боржників вбачається відступлення ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» ТОВ «Юніт Капітал» права вимоги до боржника за кредитним договором № 285639678 від 07.01.2023 - ОСОБА_1 (а.с. 57-58)
В період з 10.06.2025 до 25.06.2025 на виконання умов вищевказаного договору факторингу ТОВ «Юніт Капітал» сплатило ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» в повному обсязі ціну продажу, що підтверджується відповідними платіжними інструкціями. (а.с. 52-55зв.)
Згідно із п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні (крім випадків, передбачених статтею 515 ЦК України) може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі статтею 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно із ч. 1 ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
Судом встановлено, що умовами кредитного договору № 285639678 від 07.01.2023 передбачено право позикодавця (кредитора) передавати права за цим договором третім особам (п. 9.1.1.5 договору).
Суду не надано доказів повідомлення відповідача про відступлення прав вимог, однак судом прийнято до уваги, що у відповідності до ч. 2 ст. 516 ЦК України, якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
Крім того судом встановлено, що законом не встановлено заборону заміни кредитора без згоди боржника у зобов'язаннях по вищевказаному договору.
Доказів того, що вищевказані договори факторингу визнані недійсними, суду не надано.
Судом прийнято до уваги, що у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Таким чином, після підписання відповідних Реєстрів прав вимоги по формі, встановленій вищевказаними договорами факторингу, зокрема Акту прийому-передачі Реєстру боржників за договором факторингу № 04/06/25-Ю від 04.06.2025, відбулось одиничне, тобто сингулярне правонаступництво. З цього часу ТОВ «Юніт Капітал» стало новим кредитором відповідача за кредитним договором № 285639678 від 07.01.2023.
Позивач вважає, що відповідачем порушено умови вищевказаного кредитного договору, заборгованість за яким підлягає стягненню в примусовому порядку.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України).
Як свідчить тлумачення ст. 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1054 ЦК України).
Кредитний договір укладається у письмовій формі (ч. 1 ст. 1047 і ч. 1 ст. 1055 ЦК України).
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-комунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства (ч. 1 і ч. 2 ст. 207 ЦК України).
Статтею 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
За змістом ст.ст. 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно із ч. 1 ст. 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
За змістом ст. 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Відповідно до ст. 639 ЦК України якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі.
Законом України «Про електронну комерцію» визначено організаційно-правові засади діяльності у сфері електронної комерції в Україні, встановлено порядок вчинення електронних правочинів із застосуванням інформаційно-телекомунікаційних систем та визначено права і обов'язки учасників відносин у сфері електронної комерції.
Так, згідно із статті 3 вищевказаного Закону, електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків та оформлена в електронній формі.
Відповідно до ч. 7, ч. 12 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарським кодексами України, а також іншими актами законодавства. Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі.
Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (ч. 4 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію»).
Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може включати умови, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до нього (ч. 5 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію»).
Згідно із ч. 6 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз'яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз'яснення логічно пов'язані з нею.
За правилами ч. 8 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.
Відповідно до ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію», якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису відповідно до вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги», за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Електронним підписом одноразовим ідентифікатором є дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, і надсилаються іншій стороні цього договору. При цьому одноразовий ідентифікатор це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб'єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв'язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір (п. 6 і п. 12 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про електронну комерцію»).
При укладенні кредитного договору відповідач сам надав відомості, які його ідентифікують: свої прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані, ідентифікаційний номер, адресу проживання, номер телефону, картку. Саме на вказаний ним номер телефону позивачем було направлено одноразовий ідентифікатор, яким відповідач скористався, ввівши у відповідне поле на сайті товариства, тим самим підписавши договір.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач вчинив ряд дій, спрямованих на укладення кредитного договору, і підписав 07.01.2023 договір № 285639678 електронним підписом одноразовим ідентифікатором МNV353СD. В свою чергу позикодавцем було проведено ідентифікацію та верифікацію клієнта - відповідача.
Судом прийнято до уваги, що без отримання листа на адресу електронної пошти та/або смс-повідомлення, без здійснення входу на сайт фінансової установи за допомогою логіна особистого кабінету і пароля особистого кабінету кредитний договір між кредитодавцем та відповідачем не був би укладений. Відповідно, укладення кредитного договору у запропонованій формі відповідало внутрішній волі відповідача, цей правочин відповідно до закону вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі.
Отже, судом встановлено, що кредитний договір № 285639678 від 07.01.2023 укладено між фінансовою установою та відповідачем в електронній формі, при укладенні якого його сторонами було погоджено усі істотні умови цього договору.
Згідно з ч. 1 ст. 1 ЦК України цивільні відносини засновані на засадах юридичної рівності, вольного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників.
Основні засади цивільного законодавства визначені у статті 3 ЦК України.
Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства, що передбачено у п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК України.
Одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України.
Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
У ч. 1 та ч. 3 ст. 509 ЦК України вказано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
За змістом ст. 10561 ЦК України розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів на дату укладення договору.
Згідно зі ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Позивач, пред'являючи вимоги про повернення кредитів, просив стягнути крім заборгованості за основною сумою боргу (суму, яку фактично отримав в борг позичальник), заборгованість за відсотками.
Звертаючись до суду із позовом про стягнення грошових коштів, саме позивач зобов'язаний навести обґрунтований розрахунок сум, що стягуються (п. 3 ч. 3 ст. 175 ЦПК України) і в подальшому довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог (ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Принцип оцінки доказів «поза розумним сумнівом» полягає в тому, що розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, підтверджених доказами. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведеність.
Саме на суд покладено обов'язок під час ухваленні рішення вирішити, зокрема: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (ст. 264 ЦПК України). Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному ЦПК України (ч. 3 ст. 263 ЦПК України).
Отже, вищевказані принципи вказують, зокрема, на те, що суд зобов'язаний перевірити розрахунок заборгованості незалежно від наявності та/або відсутності заперечень щодо нього з боку сторони відповідача.
В обґрунтування розміру заборгованості відповідача перед позивачем за кредитним договором № 285639678 від 07.01.2023, останнім надано: платіжне доручення на переказ коштів від 07.01.2023, «виписку з особового рахунку за кредитним договором», довідку ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» від 23.05.2025 та розрахунки заборгованості, здійснені ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» станом на 21.02.2023 і ТОВ «Таліон плюс» станом на 23.02.2024. (а.с. 12, 48-51зв., 95)
З розрахунку заборгованості здійсненого ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» вбачається, що заборгованість за кредитним договором № 285639678 від 07.01.2023 станом на 21.02.2023 (на дату відступлення прав вимоги) становить 11 094, 72 гривень, з яких: 5 600, 00 гривень - сума заборгованості за тілом кредиту; 5 494, 72 гривень - сума заборгованості за відсотками. (а.с. 51-51зв.)
З розрахунку заборгованості здійсненого ТОВ «Таліон плюс» вбачається, що заборгованість за вищевказаним кредитним договором станом на 23.02.2024 (на дату відступлення прав вимоги) становить 25 780, 16 гривень, з яких: 5 600, 00 гривень - сума заборгованості за тілом кредиту; 20 180, 16 гривень - сума заборгованості за відсотками. (а.с. 49-50)
З'ясовуючи обставини, пов'язані із правильністю здійснення розрахунків заборгованості, та здійснюючи оцінку доказів, на яких ці розрахунки ґрунтуються, суд прийшов до наступного висновку.
Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, визначеному у ст. 13 ЦПК України саме відповідач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами, визначає докази, якими підтверджуються його заперечення проти позову, доводиться їх достатність та переконливість. Правом на подання, зокрема, доказів, що спростовують наведені позивачем у позові обставини (за наявності), відповідач не скористався. При цьому, судом враховується стандарт доказування «більшої вірогідності».
Судом прийнято до уваги, що розрахунок заборгованості за договором не є належним доказом видачі та отримання кредиту, оскільки не є первинним документом, а також не є безспірним доказом розміру заборгованості, а є лише обґрунтуванням позовних вимог щодо розміру заборгованості, який оцінюється судом у сукупності з іншими доказами.
На виконання вимог ухвали суду від 16.07.2025 АТ КБ «ПриваБанк» повідомлено, що платіжна картка № НОМЕР_2 була емітована на ім'я ОСОБА_1 , номер телефону НОМЕР_3 був фінансовим номером телефону за картковим рахунком та зазначався в анкетних даних ОСОБА_1 , а також надано виписку про рух коштів по рахунку відповідача. (а.с. 124-124зв.)
Частиною 1 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» первинні документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади і прізвища (крім первинних документів, вимоги до яких встановлюються Національним банком України) осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Залежно від характеру господарської операції та технології обробки облікової інформації до первинних документів можуть включатися додаткові реквізити (печатка, номер документа, підстава для здійснення операції тощо). Первинні документи, створені автоматично в електронній формі програмним забезпеченням інформаційно-комунікаційної системи, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови наявності накладеного електронного підпису чи печатки з дотриманням вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг. Первинні документи, складені в електронній формі, застосовуються у бухгалтерському обліку за умови дотримання вимог законодавства про електронні документи та електронний документообіг. Неістотні недоліки в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, та містять відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо.
Відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства.
Згідно із п. 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року № 75, виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.
Отже, з огляду на вищевказані положення, виписка по картковому рахунку, що міститься в матеріалах справи, є належним доказом щодо заборгованості відповідача, яка досліджується судом у сукупності з іншими доказами.
Так, з виписки по рахунку відповідача вбачається надходження 07.01.2023 грошових коштів в сумі 5 600, 00 гривень, а також те, що відповідач користувався цими грошовими коштами.
Приймаючи до уваги повідомлення АТ КБ «ПриватБанк» від 05.08.2025, довідку ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» від 23.05.2025, інформація якої узгоджується із платіжним дорученням від 07.01.2023 та випискою по рахунку відповідача, судом встановлено, що на виконання умов кредитного договору № 285639678 від 07.01.2023 ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» 07.01.2023 перерахувало на платіжну картку відповідача грошові кошти в сумі 5 600, 00 гривень. (а.с. 12, 95, 124-124зв.)
Такий спосіб надання кредиту визначено умовами кредитного договору.
Вищевказаний платіжний засіб - платіжна картка № НОМЕР_2 був вказаний позичальником у кредитному договорі (п. 5.1 договору).
Верховний Суд у постанові від 07.04.2021 у справі № 478/300/19 зауважив, що під схваленням правочину можуть розумітися будь-які дії, спрямовані на виконання укладеного правочину, в тому числі, приймання майна для використання, реалізація інших прав та обов'язків відповідно до укладеного правочину.
Відповідачем не спростовано факт отримання ним кредитних коштів за договором № 285639678 від 07.01.2023, а також розмір заборгованості, визначений позивачем за тілом кредиту.
Оцінюючи надані позивачем докази у їх сукупності, суд прийшов до висновку про підтвердження факту отримання відповідачем кредиту за договором № 285639678 від 07.01.2023 в сумі 5 600, 00 гривень.
Належних доказів того, що відповідач здійснював погашення тіла кредиту за вищевказаним договором, матеріали справи не містять.
Таким чином, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заборгованість за тілом кредиту по договору № 285639678 від 07.01.2023 в сумі 5 600, 00 гривень.
Також позивач просив суд стягнути з відповідача заборгованість за відсотками за користування кредитом за вищевказаним договором в сумі 20 180, 16 гривень.
У відповідності до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позивач має право на одержання від позичальника процентів від суми позики у відповідності до умов кредитного договору.
В разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
Судом прийнято до уваги і строк кредитування, визначений умовами кредитного договору № 285639678 від 07.01.2023, і порядок нарахування відсотків за користування кредитом.
Судом встановлено, що сторони вищевказаного кредитного договору погодили строк кредитування - 14 днів від дати отримання кредиту (дисконтний період) з можливістю його пролонгації і узгодили нарахування процентів за користування кредитом в межах цього строку кредитування.
Належних доказів того, що відповідач здійснював погашення відсотків за користування кредитом, матеріали справи не містять.
Судом не встановлено пролонгацію дисконтного періоду кредитування на підставі п. 3.2 і п. 3.3 вищевказаного договору.
Досліджуючи нарахування відсотків по договору № 285639678 від 07.01.2023, пред'явлених позивачем до стягнення, суд прийшов до висновку, що такі нараховані й поза межами строку кредитування. У зв'язку із чим суд наголошує, що проценти відповідно до ст. 1048 ЦК України сплачуються не за сам лише факт отримання позичальником кредиту, а за «користування кредитом» (тобто за можливість позичальника за плату правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу).
Надання кредиту наділяє позичальника благом, яке полягає в тому, що позичальник, одержавши від кредитора грошові кошти, не повинен повертати їх негайно, а отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (строку кредитування, у межах якого сторони можуть встановити періоди повернення частини суми кредиту), а кредитор, відповідно, за загальним правилом не вправі вимагати повернення боргу протягом відповідного строку (право кредитора достроково вимагати повернення всієї суми кредиту передбачає ч. 2 ст. 1050 ЦК України). Саме за це благо - можливість правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу - позичальник сплачує кредитору плату, якою є проценти за договором кредиту відповідно до ст. 1048 ЦК України.
Уклавши кредитний договір, сторони мають легітимні очікування щодо належного його виконання. Зокрема, позичальник розраховує, що протягом певного часу він може правомірно «користуватися кредитом», натомість кредитор розраховує, що він отримає плату (проценти за «користування кредитом») за надану позичальнику можливість не повертати всю суму кредиту одразу.
Разом з цим зі спливом строку кредитування чи пред'явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення періодичних платежів на час спливу строку кредитування чи пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту у межах цього строку. Тобто позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку кредитування чи після пред'явлення кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до ст. 1048 ЦК України.
Очікування кредитодавця, що позичальник повинен сплачувати проценти за «користування кредитом» поза межами строку, на який надається такий кредит (тобто поза межами існування для позичальника можливості правомірно не сплачувати кредитору борг), виходять за межі взаємних прав та обов'язків сторін, що виникають на підставі кредитного договору, а отже, такі очікування не можуть вважатись легітимними.
Суд зауважує, що зазначене благо виникає у позичальника саме внаслідок укладення кредитного договору. Невиконання зобов'язання з повернення кредиту не може бути підставою для отримання позичальником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, а отже - і для виникнення зобов'язання зі сплати процентів відповідно до ст. 1048 ЦК України.
За таких обставин надання кредитодавцю можливості нарахування процентів відповідно до ст. 1048 ЦК України поза межами строку кредитування чи після пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту вочевидь порушить баланс інтересів сторін - на позичальника буде покладений обов'язок, який при цьому не кореспондує жодному праву кредитодавця.
Отже, припис абз. 2 ч. 1 ст. 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно із ч. 2 ст. 1050 ЦК України.
Вищевказане узгоджується із правовими висновками, висловленими Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 та від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16.
Суд підкреслює, що зазначене вище не означає, що боржник не повинен у повному обсязі виконувати свій обов'язок за кредитним договором. Боржник не звільняється від зобов'язань зі сплати нарахованих у межах строку кредитування, зокрема до пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, процентів за «користування кредитом». Установлений кредитним договором строк кредитування лише визначає часові межі, в яких проценти за «користування кредитом» можуть нараховуватись, не скасовуючи при цьому обов'язок боржника щодо їх сплати.
Отже, якщо позичальник прострочив виконання зобов'язання з повернення кредиту та сплати процентів за «користування кредитом», сплив строку кредитування чи пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту не може бути підставою для невиконання такого зобов'язання. Зазначене також є підставою для відповідальності позичальника за порушення грошового зобов'язання.
Регулятивні відносини між сторонами кредитного договору обмежені, зокрема, часовими межами, в яких позичальник отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг (строком кредитування та визначеними у його межах періодичними платежами). Однак якщо позичальник порушує зобов'язання з повернення кредиту, в цій частині між ним та кредитодавцем регулятивні відносини трансформуються в охоронні.
Інакше кажучи, оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ч. 1 ст. 1048 ЦК України і охоронна норма ч. 2 ст. 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16).
На період після прострочення виконання зобов'язання з повернення кредиту кредит боржнику не надається, боржник не може правомірно не повертати кредит, а тому кредитор вправі вимагати повернення боргу разом з процентами, нарахованими на час спливу строку кредитування. Тобто боржник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення кредитування, а тому й не повинен сплачувати за нього проценти відповідно до ст. 1048 ЦК України; натомість настає відповідальність боржника - обов'язок щодо сплати процентів відповідно до ст. 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.
Статтею 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання (п. 17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц). Тому наслідки порушення грошового зобов'язання не можуть залежати від того, з яких підстав виникло грошове зобов'язання: з позадоговірних чи договірних відносин, або з якого саме договору.
Якщо грошове зобов'язання виникло з договірних відносин, то прострочення його виконання призводить до відповідальності боржника перед кредитором, зокрема - настання обов'язку зі сплати процентів річних у розмірі, встановленому законом або договором, але саме грошове зобов'язання залишається при цьому незмінним. Наприклад, якщо боржник не сплатив гроші за куплене майно, надані послуги в певній сумі, то прострочення грошового зобов'язання не змінює його розміру, яке залишається без змін незалежно від часу прострочення, але в боржника виникає додатковий обов'язок щодо сплати річних процентів, нарахованих відповідно до ст. 625 ЦК України.
Так само, якщо боржник не сплатив суму боргу, яка складається з тіла кредиту та процентів, нарахованих в певній сумі на час закінчення строку кредитування чи на час пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, то прострочення такого грошового зобов'язання не призводить до подальшої зміни його розміру, але в боржника виникає додатковий обов'язок щодо сплати річних процентів, нарахованих відповідно до ст. 625 ЦК України.
Суд зауважує, що підхід, за якого проценти за «користування кредитом» могли нараховуватися та стягуватися за період після закінчення строку кредитування чи після пред'явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, не тільки не відповідає правовій природі таких процентів, а й призводить до вочевидь несправедливих результатів. Так, неможливо розумно пояснити, чому, наприклад, замовник робіт або послуг, який прострочив їх оплату, має сплачувати проценти річних за ст. 625 ЦК України, розмір яких може бути зменшений судом, якщо він надмірно великий порівняно зі збитками кредитора, а за прострочення повернення кредиту в такій самій сумі позичальник має додатково сплачувати ще й проценти як плату за «користування кредитом», розмір якої не може бути зменшений судом.
Викладене вище свідчить, що наслідки порушення грошового зобов'язання є однаковими незалежно від того, з якого договору таке зобов'язання виникло: з договору купівлі-продажу, договору про виконання робіт, кредитного договору тощо.
Отже, у разі порушення позичальником зобов'язання з повернення кредиту настає відповідальність - обов'язок щодо сплати процентів відповідно до ст. 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.
Суд звертає увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до ст. 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Вищевказане узгоджується із правовими висновками, висловленими Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 19.06.2019 у справі № 646/14523/15-ц, від 18.03.2020 у справі № 902/417/18.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18).
При цьому компенсаторний характер процентів, передбачених ст. 625 ЦК України, не свідчить про те, що вони є платою боржника за «користування кредитом» (тобто можливістю правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу). Такі проценти слід розглядати саме як міру відповідальності. На відміну від процентів за «користування кредитом», до процентів річних, передбачених зазначеною статтею, застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.
Отже, в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Вищевказане узгоджується із правовими висновками, висловленими Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 та від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16.
Щодо можливості нарахування процентів поза межами стоку кредитування, то суд зауважує наступне.
Особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов'язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.
Приписи ч. 2 і ч. 3 ст. 6 і ст. 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд і коли вони не вправі цього робити.
Указані висновки викладені в п. 22 і п. 23 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17.
У частині третій статті 6 ЦК України зазначено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Тобто частина третя статті 6 ЦК України не допускає встановлення договором умов, які не відповідають закону.
У статті 627 ЦК України зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, ця стаття також не допускає свободу договору в частині порушення, зокрема, вимог ЦК України та інших актів цивільного законодавства.
Тому сторони не можуть з посиланням на принцип свободи договору домовитись про те, що їхні відносини будуть регулюватися певною нормою закону за їхнім вибором, а не тією нормою, яка регулює їхні відносини виходячи з правової природи останніх.
Зазначене не означає, що сторони не можуть домовитися про те, що в разі прострочення повернення кредиту позичальник сплачує кредитору проценти саме як міру відповідальності, зокрема в тому ж розмірі, в якому він сплачував проценти як плату за наданий кредит, або в іншому розмірі. Водночас така домовленість за правовою природою є домовленістю про сплату процентів річних у визначеному договором розмірі на підставі ст. 625 ЦК України, і цей розмір може зменшити суд.
Тобто твердження про те, що проценти за «користування кредитом» нараховуються не лише в межах строку кредитування, а й після спливу такого строку, тобто до моменту повного фактичного повернення кредитних коштів, свідчать про помилкове розуміння позивачем правової природи процентів, які сплачуються позичальником у випадку прострочення грошового зобов'язання. Проценти, які можуть бути нараховані поза межами строку кредитування (чи після вимоги про дострокове погашення кредиту), є мірою цивільно-правової відповідальності та сплачуються відповідно до положень ст. 625 ЦК України.
Суд зауважує, що надання кредитору можливості одночасного стягнення як процентів за «користування кредитом», так і процентів як міри відповідальності, може призводити до незацікавленості кредитора як у вчиненні активних дій щодо повернення боргу, так і у якнайшвидшому виконанні боржником зобов'язань за кредитним договором, оскільки після спливу строку кредитування грошове зобов'язання боржника перед кредитором зростає навіть швидше, ніж зростало протягом строку кредитування. Тобто фактично кредитор продовжує строк кредитування на власний розсуд на ще вигідніших для себе умовах, маючи при цьому можливість в будь-який момент вчинити дії, спрямовані на стягнення боргу з боржника (наприклад, звернути стягнення на заставне майно боржника або стягнути борг з поручителя).
Несправедливість цього підходу стає особливо очевидною у випадках, коли ринковий розмір процентів за «користування кредитом» за час після укладення кредитного договору істотно знизився. У таких випадках кредитор стає навіть більше зацікавлений у невиконанні договору, ніж у задоволенні своїх вимог. За такого підходу кредитор може продовжувати нарахування процентів за «користування кредитом» (який при цьому навіть не надавався на новий строк) у розмірі, якого вже не існує на ринку. Цим самим створюються штучні передумови для банкрутства підприємств та збільшення кількості фізичних осіб, які не мають надії повернутися до нормального життя інакше, як через банкрутство, що негативно відбивається на економіці та підвищує соціальну напруженість.
Такий підхід вочевидь не відповідає балансу інтересів сторін кредитного договору та призводить до того, що кредитор не використовує ефективні способи захисту своїх прав (звернення стягнення на заставне майно боржника, стягнення боргу з поручителя тощо) одразу після порушення боржником умов договору.
Натомість у цивільних відносинах, які регулює глава 71 ЦК України, важливо дотримати баланс інтересів позичальника та позикодавця в межах кредитних відносин.
Принципи справедливості, добросовісності та розумності передбачають, зокрема, обов'язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість і добросовісно вести переговори (п. 6.20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19). Отже, сторони повинні сумлінно та добросовісно співпрацювати з метою належного виконання укладеного договору. Кредитор у зобов'язанні має створити умови для виконання боржником свого обов'язку, для чого вчиняє не тільки дії, визначені договором, актами цивільного законодавства, але й ті, які випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту (ч. 1 ст. 613 ЦК України).
Вищевказане узгоджується із правовим висновком, висловленим Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17.
Для вирішення подібних спорів важливим є тлумачення умов договорів, на яких ґрунтуються вимоги кредиторів, для з'ясування того, чи мали на увазі сторони встановити нарахування процентів як міри відповідальності у певному розмірі за період після закінчення строку кредитування. Для цього можуть братися до уваги формулювання умов про сплату процентів, їх розміщення в структурі договору (в розділах, які регулюють правомірну чи неправомірну поведінку сторін), співвідношення з іншими положеннями про відповідальність позичальника тощо. У разі сумніву слід застосовувати принцип contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem, тобто слова договору тлумачаться проти того, хто їх написав).
Установивши, що умова договору передбачає нарахування процентів як міри відповідальності після закінчення строку кредитування, тобто за період прострочення виконання грошового зобов'язання, слід застосовувати як ст. 625 ЦК України, так і інше законодавство, яке регулює наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Як вбачається з умов кредитного договору № 285639678 від 07.01.2023, кредитодавець має право нараховувати проценти після закінчення дисконтного періоду, визначеного як строк кредитування, із чого слідує, що фактично кредитодавець продовжує строк кредитування на власний розсуд, при цьому що умовами договору чітко визначено строк кредитування першого траншу, який у цій справі був єдиним - 14 днів (до 21.01.2023) і пролонгація строку кредитування можлива виключно за умови вчинення позичальником дій чітко визначених п. 3.2 і п. 3.3 цього договору.
Як вже зазначав суд вище, судом не встановлено продовження строку кредитування (дисконтного періоду) чітко визначеного його умовами до 21.01.2023.
Отже, враховуючи вищенаведене, нарахування кредитором відсотків після закінчення строку кредитування суперечить умовам кредитування і нормам ст. 1048 ЦК України.
Таким чином, правомірним є нарахування відсотків за користування кредитними коштами в межах строку кредитування - за період з 07.01.2023 до 21.01.2023.
Так, у відповідності до умов вищевказаного договору, зокрема п. 8.3 і п. 8.7, відсотки за користування кредитом в межах строку кредитування - з 07.01.2023 до 21.01.2023 становлять 1 646, 40 гривень (5 600, 00 гривень х 2, 10 % х 14 днів).
Водночас, сторони даного правочину погодили в п. 8.4 і п. 12.4 нарахування процентів за користування грошовими коштами після закінчення дисконтного періоду, строку дії договору чи його дострокового розірвання.
Тобто у договорі сторони чітко та недвозначно визначили, що поза межами строку кредитування позичальником сплачуються проценти, які при цьому не є процентами за «користування кредитом», а є відповідальністю за порушення зобов'язання, та погодили їх розмір - 1 087, 70 % річних. Саме в таку розмірі й нараховано відсотки ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» і ТОВ «Таліон плюс» після закінчення дисконтного періоду, як це вбачається із розрахунків заборгованості, здійснених ними.
Наведене вище вказує на тлумачення нарахованих процентів поза межами строку кредитування - за період з 22.01.2023 до 20.05.2023, як міри відповідальності на підставі ст. 625 ЦК України.
Враховуючи неповернення відповідачем 21.01.2023 кредитних коштів, кредитодавець мав право нарахувати проценти за неправомірне користування кредитними коштами, тобто поза межами строку кредитування, тим самим застосувавши цивільно-правову відповідальність відповідно до положень ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Однак, звертаючись до суду із даним позовом позивач вимоги про стягнення відсотків за вищевказаним кредитним договором відповідно до положень ч. 2 ст. 625 ЦК України не заявляв. Як вбачається із змісту позовної заяви, позивач просив стягнути суд, зокрема, заборгованість по відсотках саме за користування кредитом, а не будь-які інші. Водночас, суд розглядає справу виключно в межах заявлених особою вимог (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).
Належних доказів того, що відповідач здійснював погашення відсотків за користування кредитними коштами за вищевказаним договором, матеріали справи не містять.
Враховуючи вищевикладене суд прийшов до висновку, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заборгованість по відсотках за користування кредитними коштами по договору № 285639678 від 07.01.2023 за період з 07.01.2023 до 21.01.2023 в сумі 1 646, 40 гривень, а вимоги в частині стягнення заборгованості за відсотками, нарахованими «за користування кредитом» після 21.01.2023 - з 22.01.2023, задоволенню не підлягають.
Отже, вимоги позивача в частині стягнення на його користь з відповідача заборгованості по відсотках за користування кредитними коштами в сумі 18 533, 76 гривень, задоволенню не підлягають.
Згідно із ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), відповідно до ст. 610 ЦК України.
У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, відповідно до ст. 611 ЦК України.
Згідно із ч. 1 та ч. 5 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 і ч. 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно із ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ч. 1 - ч. 3 ст. 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви, а відповідач - разом з поданням відзиву.
Сторонами по справі у відповідності до ч. 4 ст. 83 ЦПК України не було повідомлено про неможливість подання доказів у встановлений законом строк. Крім того, будь-які інші докази, ніж ті, що були надані позивачем разом із позовом і АТ КБ «ПриватБанк» на виконання вимог судового рішення, до суду сторонами по справі подані не були. Заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, до суду не надходили.
Суд вважає, що кожна із сторін по даній справі була належним чином поінформована про право надати суду будь-які докази для встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а також прокоментувати їх. Крім того, сторони по справі не були позбавлені можливості повідомити суду й інші обставини, що мають значення для справи.
Також, судом в ухвалі від 16.07.2025 було роз'яснено сторонам по справі наслідки ненадання суду доказів по справі, дії в разі неможливості надання доказів, а також право і порядок звернення до суду із заявами та клопотаннями.
Отже, кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.
Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦК України особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд.
Згідно із ч. 2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
В даному випадку, суд позбавлений права на збирання доказів по справі з власної ініціативи, що було б порушенням рівності прав учасників судового процесу.
Згідно із ч. 2 і ч. 3 ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з п. 2, п. 4, п. 6 - п. 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Згідно із ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд, дослідивши письмові пояснення, викладені позивачем у позові, та оцінивши, відповідно до ст. 89 ЦПК України, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів, наявних в справі, у їх сукупності, враховуючи вищевикладене, прийшов до переконання в тому, що позов підлягає частковому задоволенню.
Враховуючи вищевикладене, а також ст. 16 ЦК України, згідно з якою суд може захистити цивільне право або інтерес у спосіб, що встановлений договором або законом, суд приходить до висновку, що в даному випадку існують підстави та необхідність для захисту прав позивача шляхом стягнення на його користь з відповідача заборгованості за кредитним договором № 285639678 від 07.01.2023 в сумі 7 246, 40 гривень, з яких: 5 600, 00 гривень - заборгованість по тілу кредиту; 1 646, 40 гривень - заборгованість по відсотках за користування кредитними коштами.
В задоволенні решти позовних вимог, а саме в частині стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості по відсотках за користування кредитними коштами в сумі 18 533, 76 гривень за договором № 285639678 від 07.01.2023, слід відмовити, оскільки такі вимоги, враховуючи вищевикладене, є необґрунтованими.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат між сторонами, суд прийшов до наступного висновку.
Судом встановлено сплату позивачем судового збору за подачу позову в сумі 2 422, 40 гривень (із застосуванням коефіцієнту 0,8 відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір»), що підтверджується платіжною інструкцією від 11.07.2025. (а.с. 9)
Враховуючи положення ч. 1 ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір в сумі 680, 94 гривень, пропорційно розміру задоволених позовних вимог (28, 11 %). Решту судового збору в сумі 1 741, 46 гривень слід залишити за позивачем.
Згідно із п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Судом встановлено, що 05.06.2025 між ТОВ «Юніт Капітал» та Адвокатським бюро «Тараненко та партнери» було укладено договір про надання правничої допомоги № 05/06/25-01, на підставі якого адвокату Тараненку А.І. було видано довіреність. (а.с. 42, 45-47зв.)
Згідно Єдиного реєстру адвокатів України Тараненко А.І. є адвокатом, здійснює адвокатську діяльність на підставі свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю № 4956 від 24.04.2012.
Згідно із ч. 3 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
На підтвердження виконання Адвокатським бюро «Тараненко та партнери» умов вищевказаного договору суду надано акт прийому-передачі наданих послуг від 25.06.2025. (а.с. 44)
Статтею 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
З аналізу зазначеної норми слідує, що гонорар може встановлюватися у формі:
- фіксованого розміру,
- погодинної оплати.
Як вбачається із умов договору про надання правничої допомоги № 05/06/25-01 від 05.06.2025, сторони даного правочину досягли домовленості, що гонорар складається з суми вартості послуг, тарифи яких узгоджені сторонами в протоколі погодження вартості послуг до договору (додаток № 1 до договору) (п. 3.3. договору).
У відповідності до акту прийому-передачі наданих послуг від 25.06.2025, вартість наданих Адвокатським бюро «Тараненко та партнери» в межах даної цивільної справи послуг становить 7 000, 00 гривень, з яких: вивчення матеріалів справи - 1 000, 00 гривень; складання позовної заяви - 5 000, 00 гривень; підготовка адвокатського запиту щодо отримання інформації про зарахування кредитних коштів - 500, 00 гривень; підготовка та подача клопотання щодо отримання інформації про зарахування кредитних коштів - 500, 00 гривень. (а.с. 44)
Судом прийнято до уваги, що розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу клієнта, складення процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення, який визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною.
За змістом п. 1 ч. 2 ст. 137 та ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
Фактичність витрат на правничу допомогу слід розглядати у широкому сенсі, включаючи не лише оплату таких витрат, але й виходячи власне із того, що достатньою є наявність відповідного договірного обов'язку. Отже, оскільки в даному випадку, договірний обов'язок щодо оплати наявний, то такого обов'язку достатньо для визначення витрат фактичними і такими, що підлягають компенсації позивачу.
На вищевикладене неодноразово звертав Верховний Суд у своїх постановах. Такий же висновок також викладений у рішеннях ЄСПЛ, зокрема, у справі «Савін проти України» (заява № 34725/08), «Тебєті Мюхафізе Кемійветі та Ісрафілов проти Азербайджану» (заява № 37083/03).
За змістом ч. 4 ст. 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог ч. 4 ст. 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 і ч. 6 ст. 137 ЦПК України).
Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 2 ст. 141 ЦПК України. Разом із тим, у частині 3 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого ч. 2 ст. 141 ЦПК України, визначені також положеннями частин 4, 5, 9 статті 141 цього Кодексу.
Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог ч. 4 ст. 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
Принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях ч. 5 і ч. 6 ст. 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.
Суд прийшов до висновку, що зазначена позивачем сума витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 7 000, 00 гривень є співмірною з огляду на розумну необхідність витрат для цієї справи. Крім того, оцінка дій адвоката позивача (Адвокатського бюро), як то вбачається з матеріалів справи, вказує на їх відповідність критеріям обґрунтованості та пропорційності до предмета спору у розумінні приписів ч. 3 ст. 141 ЦПК України. Також судом враховано: поведінку сторін під час розгляду справи; дії сторін щодо досудового врегулювання спору; суму витрат на професійну правничу допомогу, заявлених позивачем в попередньому (орієнтованому) розрахунку, та суму до відшкодування.
Суд прийшов до висновку, що витрати позивача на професійну правничу допомогу, були у даній справі необхідними, а їх розмір є розумним, реальним і виправданим.
Підстав, визначених ч. 5 ст. 137 ЦПК України, для зменшення розміру вищевказаних витрат на правничу допомогу, судом не встановлено. Матеріали справи не містять клопотання відповідача про зменшення витрат позивача на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, а підстави для самостійного вирішення судом питання про зменшення цих витрат, з урахуванням наведених обставин, відсутні.
Таким чином, враховуючи вищевикладене та положення п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, з відповідача на корить позивача підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу в сумі 1 967, 70 гривень, пропорційно розміру задоволених позовних вимог (28, 11 %). Решту витрат на професійну правничу допомогу слід залишити за позивачем.
До ухвалення рішення у справі ні позивач, ні відповідач не повідомили суд про неможливість надання доказів, що підтверджують розмір понесених інших витрат; про причини неможливості надання таких доказів. Відповідно суд, ухвалюючи рішення у справі, не має підстав та обов'язку вирішувати питання щодо встановлення учасникам справи терміну для надання суду доказів щодо розміру понесених витрат, як і призначати засідання для вирішення питання про судові витрати, вказуючи про це у резолютивній частині рішення (п. 5 ч. 7 ст. 265 ЦПК України).
Отже, доказів понесення учасниками справи інших судових витрат суду не надано.
Враховуючи вищенаведене та керуючись Конституцією України, Законом України «Про електронну комерцію», Законом України «Про електронні довірчі послуги», ч. 1 ст. 1, п. 3 і п. 6 ч. 1 ст. 3, ст.ст. 12, 15, 16, 204, 207, 509, 510, 512-519, 525, 526, 527, 530, 549, 551, 610-612, 625-629, 633, 634, 638, 639, 1046, ч. 1 ст. 1048, ст. 1049, ч. 1 і ч. 2 ст. 1050, ч. 1 і ч. 2 ст. 1054, ч. 1 ст. 1055, ст.ст. 10561, 1077-1082 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 10-13, 76-83, 89, 133, 137, 141, 229, 258, 259, 263-265, 273, 279, 354, 355 ЦПК України, суд, -
Позов задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Юніт Капітал» заборгованість за кредитним договором № 285639678 від 07.01.2023 в сумі 7 246, 40 гривень, з яких: 5 600, 00 гривень - заборгованість по тілу кредиту; 1 646, 40 гривень - заборгованість по відсотках за користування кредитними коштами.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Юніт Капітал» судовий збір в сумі 680, 94 гривень та витрати на професійну правничу допомогу в сумі 1 967, 70 гривень.
Решту судових витрат залишити за Товариством з обмеженою відповідальністю «Юніт Капітал».
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Вінницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
ОСОБА_1 : ІНФОРМАЦІЯ_1 ; РНОКПП НОМЕР_4 ; місце проживання зареєстроване у встановленому законом порядку: АДРЕСА_1 .
Товариство з обмеженою відповідальністю «Юніт Капітал»: ЄДРПОУ 43541163; місцезнаходження: м. Київ, вул. Рогнідинська, буд. 4 А, оф. 10.
Рішення суду складено 26.09.2025.
Суддя