79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128
22.09.2025 Справа № 914/1842/25
Господарський суд Львівської області у складі головуючої судді Зоряни Горецької, при секретарі Зоряні Палюх, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону
в інтересах держави в особі Міністерства оборони України,
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Житлоінвестбуд-ЛВ»,
про стягнення коштів,
представники сторін:
від прокуратури: Гончар Б.С.;
від позивача: Гудима В.О.;
від відповідача: не з'явився.
В провадженні Господарського суду Львівської області перебуває справа В провадженні Господарського суду Львівської області перебуває справа за позовом Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Житлоінвестбуд-ЛВ» про стягнення коштів.
Ухвалою від 23.06.2025 відкрито провадження у справі та призначено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження. Рух справи відображено у відповідних ухвалах суду та протоколах судових засідань.
18.08.2025 закрито підготовче провадження по справі та призначено розгляд справи по суті на 22.09.2025. У судове засідання з'явились прокурор та представник позивача, відповідач явку уповноваженого представника у судове засідання не забезпечив.
В судовому засіданні 22.09.2025 проголошено вступну та резолютивну частини рішення по справі.
Позиція прокуратури
Прокуратура просить стягнути з Відповідача інфляційні втрати та три відсотки річних за прострочення виконання грошового зобов'язання за договором підряду на виконання робіт № 309 від 02.10.2018 в розмірі 982 160,25 грн.
Позиція позивача
Міністерство оборони України підтримало позовні вимоги прокуратури.
Позиція відповідача
Відповідач правом на подання відзиву не скористався, позовних вимог не спростував, явку уповноваженого представника не забезпечив, належним чином повідомлений про розгляд справи.
02.10.2018 між Західним територіальним квартирно - експлуатаційним управлінням (далі - Замовник) та ТОВ «Житлоінвестбуд-ЛB» (далі - Виконавець) укладено договір № 309 підряду на виконання робіт (далі - Договір), за умовами якого підрядник зобов'язався упродовж 7 календарних днів після підписання сторонами Договору прийняти майданчик під будівництво, виконати роботи за Договором відповідно до узгодженого графіку виконання робіт та плану фінансування робіт і передати об'єкт Замовнику у відповідності до положень і умов Договору в термін визначений у графіку виконання робіт.
Предметом Договору є виконання робіт на об'єкті: «Нове будівництво гуртожитку № 2, с. Старичі Яворівського району Львівської області, б/ш (Коригування)» (далі -Об'єкт).
У п. 3.1 Договору сторони погодили ціну робіт за Договором (договірна ціна), яка складає 44 927 078,77 грн, у тому числі ПДВ - 7 487 846,46 грн.
Договірна ціна на 2018 рік складає 9 821 126,98 грн, у тому числі ПДВ - 1 636 854,50 грн.
Фінансування робіт за Договором здійснювалось за рахунок коштів державного бюджету (п. 15.1 Договору).
Розрахунки за виконані підрядні роботи, які складають предмет цього Договору, згідно з п. 15.3 Договору проводяться на підставі Актів приймання виконаних будівельних робіт за формою № КБ-2в та Довідок про вартість виконаних будівельних робіт та витрат за формою № КБ-3 упродовж поточного місяця, у якому підписано Акти та Довідки, або у наступному за поточним.
Відповідно до п. 20.2 Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та діє до 31.12.2019 або до повного виконання сторонами договірних зобов'язань.
Упродовж 2018 - 2019 років Виконавцем виконано, а Замовником оплачено роботи за Договором на загальну суму 5 606 317,36 грн, у тому числі ПДВ 934 386,23 грн.
У 2019 році Договір розірвано з ініціативи Замовника у зв'язку з невиконанням зобов'язань Виконавцем.
ТОВ «Житлоінвестбуд-JIB» отримало за рахунок коштів державного бюджету 934 386,23 грн суму ПДВ при тому, що відповідні роботи були звільнені від оподаткування ПДВ.
Позивач просить стягнути з Відповідача 803 615,25 грн інфляційних витрат та 178 545,00 грн 3 % річних, а всього 982 160,25 грн.
Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно зі ст. 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Частина 1 ст. 626 ЦК України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до положень статей 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Зокрема, при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити ціну, яка є істотною умовою господарського договору (ст.ст. 628, 638 ЦК України, ст.ст. 180, 189 ГК України).
Частиною 1 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, згідно з якою, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
При цьому, недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК України).
Разом з тим, при застосуванні наведених положень Цивільного кодексу України слід враховувати, що умова договору, щодо якої ставиться вимога про визнання її недійсною, не може бути істотною умовою договору, оскільки в такому випадку правочин має бути визнаний недійсним в цілому. Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 12.03.2018 у справі № 910/22319/16.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Зокрема, при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити ціну, яка є істотною умовою господарського договору (ст.ст. 628, 638 Цивільного кодексу України, ст.ст. 180, 189 Господарського кодексу України).
Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (ч. 5 ст. 180 ГК України).
Отже, сторони на договірних засадах передбачають формування ціни за договором.
Податок на додану вартість визначено у підпункті 14.1.178 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України як непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу. Об'єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку, зокрема з постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу (п. «а» п. 185.1 ст. 185 Податкового кодексу України).
За своєю правовою сутністю ПДВ є часткою новоствореної вартості та сплачується покупцем (замовником послуг).
Відповідно до п. 197.15 статті 197 Податкового кодексу України звільняються від оподаткування операції з постачання будівельно-монтажних робіт з будівництва доступного житла та житла, що будується за державні кошти.
За умовами ст. 217 Цивільного кодексу України, які регулюють питання щодо правової долі правочину, що має дефекти окремих його частин, передбачено, що закону може суперечити лише певна частина умов правочину, а інша - йому відповідати. Отже, за таких обставин не завжди доцільно визнавати правочин недійсним у цілому. Недійсність окремої частини правочину не призводить до недійсності інших його частин. Тому законодавець не встановлює недійсності правочину через недійсність окремої його частини, але лише за умови, якщо є підстави вважати, що правочин міг би бути вчинений без включення до нього цієї недійсної частини.
Хоча ПДВ й включається до ціни товару, однак не є умовою про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку, що відповідає правовому висновку, викладеному у постановах Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 916/2478/20, від 03.12.2021 у справі № 910/12764/20, від 10.02.2022 у справі № 916/707/21.
Верховний Суд у постанові від 03.12.2021 у справі № 910/12764/20 відступив від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 08.04.2021 у справі № 922/2439/20 щодо неможливості визнання недійсним частини договору стосовно визначення ПДВ (з посиланням на те, що включення в оплату ПДВ містить ціну розрахункової одиниці вартості товару, тобто є істотною умовою договору). Також Верховний Суд у постанові від 03.12.2021 зазначив про незгоду із наведеним висновком, викладеним у постановах Верховного Суду від 12.03.2018 у справі № 910/22319/16, від 08.08.2019 у справі № 911/1626/18.
З огляду на те, що предметом договору було виконання робіт з будівництва житла для військовослужбовців (гуртожитку) за державні кошти, які підлягали звільненню від оподаткування податком на додану вартість згідно з положеннями п. 197.15 ст. 197 ПК України, слід дійти висновку про наявність підстав для визнання недійсним пункту 3.1 договору, в частині включення до договірної ціни податку на додану вартість, адже таке включення здійснено без дотримання вимог податкового законодавства.
Відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України безпідставно набутим є майно, набуте особою або збережене нею в себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави. Зобов'язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).
Загальна умова ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов'язальних (договірних) відносинах, бо отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі цієї статті тільки за наявності ознаки безпідставності такого набуття.
Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто, відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Набуття відповідачем як однією зі сторін зобов'язання коштів за рахунок іншої сторони не в порядку виконання договірного зобов'язання, а поза підставами, передбаченими договором, внаслідок перерахування на рахунок відповідача понад вартість товару, який було поставлено, виключає застосування до правовідносин сторін норм зобов'язального права, а є підставою для застосування положень ст. 1212 Цивільного кодексу України. Тобто неповернення відповідачем суми, перерахованої поза межами договірних платежів, має наслідком збагачення відповідача за рахунок позивача поза підставою, передбаченою законом.
За змістом ст.ст. 509, 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку.
Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати. Такі висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, висловленими у постановах від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц та від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц.
Отже, дія ст. 625 Цивільного кодексу України поширюється на всі види грошових зобов'язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов'язання, що виникло на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України. Тому в разі прострочення виконання зобов'язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, оскільки боржником порушено позадоговірне (деліктне) грошове зобов'язання, що виникло на підставі статті 1212 ЦК України.
Наведена правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17, якою Велика Палата Верховного Суду підтвердила аналогічний висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 15.04.2015 у справі № 910/2899/14 та у постанові від 01.06.2016 у справі № 910/22034/15, а також у постанові Верховного Суду від 15.07.2021 у справі № 910/6053/19.
У постанові від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17 Велика Палата Верховного Суду роз'яснила, що термін «користування чужими грошовими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення виконання грошового зобов'язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх (пункт 6.20).
Таким чином, у справі № 910/1238/17 Великою Палатою Верховного Суду чітко розмежовано поняття «проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами» та «проценти за неправомірне користування боржником грошовими коштами», причому останні проценти кваліфіковано саме в якості плати боржника за прострочення виконання грошового зобов'язання, врегульованої ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Відтак у даному випадку, розмір процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами встановлено законом, а саме ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи такої відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Ці правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному, заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором), майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Відповідно до обставин спірних правовідносин, за змістом ст. 625 ЦК України, яка регулює відповідальність за порушення грошового зобов'язання, стягувана з відповідача сума інфляційних втрат та 3 % річних від неповернутих безпідставно отриманих грошових коштів є відповідальністю сторони зобов'язання за допущене нею правопорушення у сфері господарювання.
Отже, у випадку несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (ч. 2 ст. 625 ЦК України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму 3 % річних за користування коштами та інфляційні втрати як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням унаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.
Кредитору, у свою чергу, згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України належить право вимоги до боржника щодо сплати 3% річних та інфляційних втрат за період прострочення в оплаті основного боргу.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові 07.04.2020 у справі № 910/4590/19 зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю.
Таким чином, вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги.
За виконання робіт за Договором ТОВ «Житлоінвестбуд-ЛВ» отримало грошові кошти в сумі 934 386,23 грн як ПДВ.
Судом перевірено розрахунок інфляційних втрат та трьох відсотків річних і встановлено, що такі проведено правильно.
З урахуванням викладених фактичних обставин, інфляційні втрати та 3 % річних у спірних правовідносинах підлягають стягненню з ТОВ «Житлоінвестбуд-ЛВ» за період з 31.10.2019 по 24.03.2025.
Щодо підстав звернення прокурора із позовною заявою, суд зазначає наступне.
Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Частинами 3, 4 ст. 53 ГПК України внормовано, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Частиною 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття інтереси держави висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. З мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді.
Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).
Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак висловлене судом розуміння поняття інтереси держави має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону «Про прокуратуру».
Відтак, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів держави.
Як вже було зазначено вище, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб'єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (ч.ч. 3, 4, 5 ст. 53 ГПК України, ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»).
Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від суб'єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
Відповідно до п.п. 105 п. 4 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 671, останнє здійснює в межах повноважень, передбачених законом, функції з управління об'єктами державної власності, які належать до його сфери управління.
11.09.2024 прокуратурою регіону направлено на адресу Міністерства оборони України лист (запит) за № 15-729ВИХ-24 з викладенням виявлених фактичних порушень інтересів держави та з проханням надати інформацію про вжиті самостійні заходи, спрямовані на захист інтересів держави щодо визнання недійсними окремих пунктів Договору № 309 та повернення зайво сплачених коштів ПДВ і стягнення штрафних санкції (копія запиту додається, оригінал зберігається у Спеціалізованій прокуратурі у сфері оборони Західного регіону).
Зі змісту листа Головного управління військової юстиції Міністерства оборони України від 24.10.2024 за № 220/74/вих ЗПІ/ІІЗ, наданого у відповідь на зазначений запит прокуратури регіону, вбачається, що Міністерством оборони України самостійно не вживались заходи щодо визнання недійсними окремих пунктів Договору № 309, повернення зайво сплачених коштів ПДВ та стягнення штрафних санкцій через відсутність підстав.
Відтак, суд дійшов висновку, що, звертаючись до суду із позовом у даній справі, прокурор відповідно до вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» обґрунтував наявність у нього підстав для представництва інтересів держави в суді, визначив, у чому саме полягає порушення таких інтересів та правильно встановив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Частиною 1 ст. 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Відповідно до ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Стаття 79 ГПК України визначає, що наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За приписами ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Виходячи із викладеного вище, суд дійшов до висновку, що прокурором наданими доказами підтверджено обґрунтованість заявлених позовних вимог, відтак позов підлягає до задоволення повністю.
Відшкодування витрат прокурора, пов'язаних зі сплатою судового збору, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладається на відповідача.
Керуючись статтями 2, 13, 74, 76, 77, 78, 79, 86, 129, 236-241, 327 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Житлоінвестбуд-ЛВ» (вул. Володимира Великого, 2, м. Львів, Львівська область, 79026, код ЄДРПОУ 33667445) на користь держави в особі Міністерства оборони України (пр-т Повітряних Сил, 6, м. Київ, 03168, код ЄДРПОУ 00034022) грошові кошти у розмірі 982 160,25 грн, з яких: 803 615,25 грн - інфляційні витрати, 178 545,00 грн - 3 % річних.
3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Житлоінвестбуд-ЛВ» (вул. Володимира Великого, 2, м. Львів, Львівська область, 79026, код ЄДРПОУ 33667445) на користь Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону (код 38326057, банк отримувача: Держказначейська служба України м. Київ, МФО 820172, № рах. UA238201720343120001000082783) витрати, пов'язані зі сплатою судового збору в розмірі 11 785,92 грн.
Накази видати після набрання рішенням законної сили.
Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду у порядку та строки, передбачені ст.ст. 256, 257 ГПК України.
Суддя Горецька З.В.