Дата документу 23.09.2025 Справа № 334/2970/24
Єдиний унікальний № 334/2970/24 Головуючий у І інстанції: Коломаренко К.А.
Провадження № 22-ц/807/1537/25 Суддя-доповідач: Поляков О.З.
23 вересня 2025 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати з цивільних справ Запорізького апеляційного суду у складі:
Головуючого: Полякова О.З.,
суддів: Кочеткової І.В.,
Кухаря С.В.,
секретар: Остащенко О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Щасливої Марини Олександрівни на рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 09 червня 2025 року у справі за позовом Концерну «Міські теплові мережі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості з оплати за послуги з постачання теплової енергії,-
У квітні 2024 року Концерн «МТМ» звернулося до суду з позовом, вимоги якого у подальшому зменшив, до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості з оплати за послуги з постачання теплової енергії.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що основною метою діяльності Концерну «МТМ» є здійснення виробничо-технічної діяльності, спрямованої на надійне та безперебійне забезпечення споживачів тепловою енергією, одержання прибутку для здійснення діяльності позивача та задоволення на його основі соціально-економічних інтересів трудового колективу позивача.
02 жовтня 2021 року на виконання вимог Закону позивач на офіційному сайті розмістив індивідуальний договір на послугу з постачання теплової енергії. Вказаний договір є публічним договором приєднання та вважається укладеним, якщо протягом 30 днів з дня опублікування тексту договору співвласники багатоквартирного будинку не прийняли рішення про вибір моделі договірних відносин та не уклали відповідний договір з виконавцем комунальної послуги. Умови вказаного договору будуть застосовуватись до співвласників багатоквартирних будинків, а також співвласників в інших будівлях, приміщення в яких є самостійними об'єктами нерухомого майна у відповідності до ч. 8 ст. 14 Закону, які не прийняли рішення про модель організації договірних відносин з виконавцями комунальних послуг, які обрали форму індивідуального договору та до власників індивідуальних (садибних) житлових будинків.
ОСОБА_1 на праві власності належать нежитлове приміщення 1 площею 134,7 м2 за адресою АДРЕСА_1 .
Станом на 01 листопада 2021 року типовий індивідуальний договір № 72203431 про надання послуги з постачання теплової енергії (далі - Договір) за адресою: АДРЕСА_1 нежитлове приміщення 1, між позивачем та ОСОБА_1 з 01 листопада 2021 року є укладеним.
Житловий будинок АДРЕСА_1 оснащений приладом комерційного обліку теплової енергії.
Позивач надав послугу з постачання теплової енергії відповідачу за період з 01.11.2021 до 29.02.2024 на загальну суму 141065,80 грн, що підтверджується розрахунком суми грошової заборгованості.
Факт отримання послуги з постачання теплової енергії до житлового будинку, в якому знаходиться приміщення відповідача, підтверджується рішеннями виконавчого комітету Запорізької міської ради про початок та закінчення опалювального сезону відповідно до яких позивачем було розпочато і закінчено опалювальний сезон в м. Запоріжжі (відповідні рішення містяться на офіційному сайті ЗМР), знаходженням нежитлового приміщення відповідача у багатоквартирному житловому будинку.
Позивачем були сформовані та надані відповідачу рахунки на оплату спожитої послуги. Однак, ОСОБА_1 за період з 01.11.2021 до 29.02.2024 не виконав своїх обов'язків з оплати вартості наданої послуги з постачання теплової енергії за умовами Договору, у зв'язку з чим у нього виникла грошова заборгованість у розмірі 141065,80 грн.
Посилаючись на означені обставини, Концерн «МТМ», з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог від 16.05.2025, просило суд стягнути з ОСОБА_1 на користь концерну суму заборгованості за надану послугу з постачання теплової енергії в розмірі 141065,85 грн та судовий збір у розмірі 2422,40 грн.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 09 червня 2025 року позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Концерну «МТМ» заборгованість за послуги з постачання теплової енергії за період часу з 01.11.2021 до 28.02.2024 в сумі 138778,68 грн та 2383,13 грн судового збору.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням в частині задоволених позовних вимог, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Щасливої М.О. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, просить скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 09 червня 2025 року в частині стягнення з нього заборгованості в розмірі 138778,68 грн та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що до позовної заяви позивачем не надано відповідного акта приймання в експлуатацію приладу комерційного обліку теплової енергії.
Позивачем не надано доказів поставки теплоносія за адресою: АДРЕСА_2 , доказів, що система опалення об'єкта теплопостачання відповідача є відокремленою або не відокремлена від системи опалення житлового будинку, актів зняття показань приладу обліку за спірний період з листопада 2021 по лютий 2024 включно. Також позивачем не надано документів на підтвердження фактичного відпуску відповідачу теплової енергії щомісяця за спірний період (актів надання послуг, інших первинних документів бухгалтерського обліку), так само позивачем не надано суду доказів направлення або вручення відповідачу документів на оплату спожитої теплової енергії у спірний період.
Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.
Учасники справи в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені відповідно до вимог чинного законодавства (а.с. 242-246). Клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили.
Згідно з ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому колегія суддів вирішила розглядати справу за відсутності осіб, які не з'явились.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішень суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду відповідає.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що Концерн «Міські теплові мережі у період з 01.11.2021 по 29.02.2024 надав відповідачу послуги з постачання теплової енергії в нежитлове приміщення № 1 за адресою: АДРЕСА_1 , однак, відповідач не виконав своїх обов'язків за Договором зі сплати наданої послуги з постачання теплової енергії, у зв'язку з чим виникла заборгованість, яку слід стягнути з відповідача.
Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на таке.
Суд першої інстанції встановив, підтверджено матеріалами справи та не заперечували сторони, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, ОСОБА_1 є одноособовим власником нежитлового приміщення 1 за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу.
Житловий будинок по АДРЕСА_1 з лютого 2023 року обладнано приладом комерційного обліку теплової енергії SHARKY 775. Розподільчий прилад обліку теплової енергії у приміщенні відповідача відсутній.
Згідно з рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради № 10 від 13.01.2025 «Про затвердження акту обстеження підвального приміщення багатоквартирного будинку за адресою: АДРЕСА_3 від 29.08.2024» затверджено акт обстеження підвального приміщення багатоквартирного будинку за адресою: АДРЕСА_3 від 29.08.2024, яким підвальне приміщення визнано окремим приміщенням та транзитними мережами опалення.
На підставі п.2 рішення № 10 від 13.01.2025 Концерном «Міські теплові мережі» здійснено перерахунок спожитої послуги у межах багатоквартирного будинку по АДРЕСА_1 .
Згідно з частиною другою статті 4 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» власники квартир та нежитлових приміщень є співвласниками спільного майна багатоквартирного будинку.
Відповідно до частини другої статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
Таким чином, оскільки нежитлове приміщення, належне ОСОБА_2 , знаходиться у багатоквартирному будинку, а внутрішньобудинкові мережі централізованого опалення належать до інженерного (технічного) обладнання житлового будинку та є його невід'ємною частиною, він зобов'язаний нести витрати з теплопостачання, утримання та обслуговування будинку спільно з іншими власниками квартир цього будинку.
В силу вимог ч. 4 ст. 319 ЦК України, власність зобов'язує.
Відповідно до ст. 322 ЦК України, власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом за власні кошти. До таких витрат належать витрати, пов'язані зі зберіганням майна, його ремонтом, забезпечення збереження його властивостей тощо. Невиконання власником свого обов'язку по утриманню своєї власності може створювати небезпеку для третіх осіб. Опалення є однією із витрат пов'язаною зі зберіганням майна, а отже оплата за надані послуги для сталого функціонування приміщення є обов'язком власника.
Відповідно до пункту 5 статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг.
Відповідно до частини другої статті 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» індивідуальний споживач зобов'язаний: укладати договори про надання житлово-комунальних послуг у порядку і випадках, визначених законом; своєчасно вживати заходів до усунення виявлених неполадок, пов'язаних з отриманням житлово-комунальних послуг, що виникли з його вини; забезпечувати цілісність обладнання приладів (вузлів) обліку комунальних послуг відповідно до умов договору та не втручатися в їхню роботу; власним коштом проводити ремонт та заміну санітарно-технічних приладів і пристроїв, обладнання, іншого спільного майна, пошкодженого з його вини, яка доведена в установленому законом порядку; оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.
Пунктом 5 частини другої статті 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором.
Згідно з означеними нормами закону споживачі зобов'язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними.
Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.
Аналогічні висновки містяться в постанові Верховного Суду від 25 березня 2024 року у справі № 462/1232/23 (провадження № 61-16076св23).
Крім того, 01.05.2021 набрав чинності Закон України від 03.12.2020 № 1060-ІХ «Про внесення змін до деяких законів України щодо врегулювання окремих питань у сфері надання житлово-комунальних послуг». Згідно з цим Законом внесено низку змін до Законів України, що регулюють житлово-комунальні відносини, в тому числі й до Закону України «Про житлово-комунальні послуги», зокрема до пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону.
Пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що договори про надання комунальних послуг, укладені до введення в дію цього Закону, зберігають чинність на умовах, визначених такими договорами, до дати набрання чинності договорами про надання відповідних комунальних послуг, укладеними за правилами, визначеними цим Законом. Договори про надання комунальних послуг, у тому числі із співвласниками багатоквартирних будинків, які не прийняли рішення про модель організації договірних відносин з виконавцями комунальних послуг, мають бути укладені виконавцями відповідних комунальних послуг протягом двох місяців з дня набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України про затвердження типових публічних договорів приєднання про надання комунальних послуг.
Згідно з частиною 7 статті 14 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», до дати обрання співвласниками багатоквартирного будинку однієї з моделей організації договірних відносин, визначених частиною першою цієї статті, між виконавцем відповідної комунальної послуги та кожним співвласником укладається публічний договір приєднання відповідно до вимог частини п'ятої статті 13 цього Закону.
Відповідно ч. 5 ст. 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», у разі якщо співвласники багатоквартирного будинку не прийняли рішення про вибір моделі договірних відносин та не уклали з виконавцем комунальної послуги відповідний договір (крім послуг з постачання та розподілу природного газу і послуг з постачання та розподілу електричної енергії), з ними укладається індивідуальний договір про надання комунальної послуги, що є публічним договором приєднання. Такі договори вважаються укладеними, якщо протягом 30 днів з дня опублікування тексту договору на офіційному веб-сайті органу місцевого самоврядування та/або на веб-сайті виконавця послуги співвласники багатоквартирного будинку не прийняли рішення про вибір моделі договірних відносин та не уклали відповідний договір з виконавцем комунальної послуги. При цьому розміщується повідомлення про місце опублікування тексту договору у загальнодоступних місцях на інформаційних стендах та/або рахунках на оплату послуг. У разі укладення публічних договорів приєднання про надання комунальних послуг виконавці комунальних послуг розміщують вимоги до якості відповідних послуг згідно із законодавством та іншу необхідну інформацію для кожного багатоквартирного будинку окремо на офіційному веб-сайті органу місцевого самоврядування та/або на власному веб-сайті. При цьому розміщується повідомлення про місце опублікування таких вимог у загальнодоступних місцях на інформаційних стендах та/або рахунках на оплату послуг. У разі прийняття співвласниками багатоквартирного будинку рішення про обрання моделі організації договірних відносин з виконавцем комунальної послуги (крім послуг з постачання та розподілу природного газу і послуг з постачання та розподілу електричної енергії) відповідно до частини першої статті 14 цього Закону та повідомлення виконавців комунальних послуг про прийняте рішення за два місяці до запланованої дати укладення договору: такий виконавець зобов'язаний укласти договори про надання комунальних послуг відповідно до вимог цієї статті згідно з обраною співвласниками моделлю організації договірних відносин; раніше укладений із таким виконавцем договір про надання комунальної послуги достроково припиняється з дати набрання чинності новим договором, укладеним із співвласниками, але припинення (втрата чинності) дії раніше укладеного договору не звільняє сторони від виконання зобов'язань за цим договором та від відповідальності за порушення його умов. Якщо за 30 днів до закінчення строку дії договору співвласники багатоквартирного будинку не повідомили виконавця відповідної комунальної послуги (крім послуг з постачання та розподілу природного газу і послуг з постачання та розподілу електричної енергії) про прийняття рішення про вибір моделі організації договірних відносин, визначеної в частині першій статті 14 цього Закону, публічний індивідуальний договір про надання комунальної послуги, укладений з таким виконавцем, вважається продовженим на наступний однорічний строк.
Частиною 1 ст. 12 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що надання житлово-комунальних послуг здійснюється виключно на договірних засадах.
Пунктом 4 Правил користування тепловою енергією визначено, що користування тепловою енергією допускається лише на підставі договору купівлі-продажу теплової енергії, укладеного між споживачем і теплопостачальною організацією, крім підприємств, що виробляють та використовують теплову енергію для цілей власного виробництва.
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що типовий індивідуальний договір №72203431, про надання послуги з постачання теплової енергії за адресою: АДРЕСА_1 , між Концерном «МТМ» та ОСОБА_1 є укладеним з 01.11.2021
На виконання умов публічного договору Концерн «МТМ» протягом періоду з 01.11.2021 до 28.02.2024 надав послуги постачання теплової енергії у приміщення відповідача. Відповідач за вказаний період послуги не оплачував.
Концерн «Міські теплові мережі» є юридичною особою, метою діяльності якої відповідно до п. 2.1 Статуту є здійснення виробничо-технічної діяльності, спрямованої на постійне та безперебійне забезпечення споживачів тепловою енергією, одержання прибутку для здійснення діяльності Концерну та задоволення на його основі соціально-економічних інтересів трудового колективу Концерну.
Предметом діяльності Концерну «Міські теплові мережі» є виробництво теплової енергії, транспортування теплової енергії магістральними та місцевими (розподільчими) тепловими мережами, постачання теплової енергії для потреб населення для обігріву житла і побутових потреб, комунально-побутових потреб підприємств, бюджетних установ та організацій, інших категорій споживачів, її збут тощо. (п. 2.2 Статуту)
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про теплопостачання», теплова енергія - товарна продукція, що виробляється на об'єктах сфери теплопостачання для опалення, підігріву питної води, інших господарських і технологічних потреб споживачів, призначена для купівлі-продажу.
За приписами п.п. 5, 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг; індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об'єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги.
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», до житлово-комунальних послуг належать, зокрема, комунальні послуги - послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, поводження з побутовими відходами.
Нежитлове приміщення відповідача є невід'ємною частиною житлового будинку. Об'єктом теплопостачання є багатоквартирний будинок в цілому, в який надходить теплова енергія з метою опалення усіх приміщень будинку - і житлових, і нежитлових.
Процедуру відімкнення власників (співвласників) будівель, у тому числі житлових будинків, квартир та нежитлових приміщень багатоквартирних будинків (далі - споживачі) від мереж (систем) централізованого опалення (теплопостачання) та постачання гарячої води відповідно до Закону України «Про житлово-комунальні послуги» врегульовано Порядком відключення споживачів від мереж (систем) централізованого опалення (теплопостачання) та постачання гарячої води затвердженого Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України №169 від 26.07.2019 року.
Відповідно до п.1 розділу ІІ Порядку рішення щодо відключення власників (співвласників) будівель, у тому числі житлових будинків, від ЦО та/або ГВП приймається органом місцевого самоврядування відповідно до законодавства за письмовою заявою власника (співвласників) такої будівлі, в тому числі житлового будинку, з урахуванням рішення Комісії.
Для вирішення питання відключення будинку, в тому числі житлового будинку, від ЦО та/або ГВП, власник подає до органу місцевого самоврядування відповідну заяву.
Орган місцевого самоврядування відповідно до законодавства розглядає подані документи за наявності затвердженої ним схеми теплопостачання відповідного населеного пункту.
Заява про відключення будівлі, в тому числі житлового будинку, від ЦО та/або ГВП передається на розгляд Комісії. (п.4,5 розділу ІІ Порядку ).
Комісія приймає рішення щодо відключення будівлі, в тому числі житлового будинку, від ЦО та/або ГВП та надає пропозиції щодо типу системи індивідуального чи автономного теплопостачання (опалення та/або гарячого водопостачання), яку можна встановити в будівлі після відключення.
Для відключення будівлі, в тому числі житлового будинку, власник (співвласники) забезпечує розроблення проєкту відключення будівлі від ЦО та/або ГВП, який має відповідати вимогам чинних державних будівельних норм та правил, і проєкту системи індивідуального чи автономного теплопостачання будівлі, який розробляється з урахуванням схеми теплопостачання населеного пункту та має відповідати вимогам чинних державних будівельних норм та правил.
Відповідно до п.10 розділу ІІ Порядку відключення будівлі від ЦО та/або ГВП здійснюється виконавцем відповідної комунальної послуги, або оператором зовнішніх інженерних мереж, якщо він не є виконавцем комунальної послуги, або залученим власником (співвласниками) суб'єктом господарювання, які у випадках, передбачених законодавством, мають ліцензію на провадження господарської діяльності з будівництва об'єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об'єктів із середніми та значними наслідками, з обов'язковим переліком робіт із монтажу внутрішніх інженерних мереж, систем, приладів і засобів вимірювання, в присутності виконавця відповідної комунальної послуги після отримання рішення органу місцевого самоврядування, що дозволяє відключення такої будівлі.
Після виконання робіт із відключення будівлі від ЦО та/або ГВП складається акт про відключення будівлі, в тому числі житлового будинку, від зовнішніх інженерних мереж (систем) централізованого опалення (теплопостачання)/постачання гарячої води.
Після підписання акта виконавець відповідної комунальної послуги повідомляє власника (співвласників) про перегляд умов або розірвання договору про надання відповідної комунальної послуги.
Таким чином, для звільнення від оплати за житлово-комунальні послуги споживач повинен не лише не мати відповідного договору та фактично не користуватися послугами, а відмовитися в установленому порядку від їх отримання.
Однак, як правильно зауважив суд першої інстанції, матеріали справи не містять доказів, зокрема копії відповідної проектної документації, які б засвідчували факт відключення нежитлового приміщення відповідача від мереж центрального теплопостачання та ненадання йому послуг з постачання тепла.
Відповідно пункту 11 Договору обсяг спожитої у будинку послуги визначається як обсяг теплової енергії, спожитої в будинку за показаннями засобів вимірювальної техніки вузла (вузлів) комерційного обліку або розрахункового відповідно до Методики розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг, затвердженої наказом Мінрегіону від 22 листопада 2018 року № 315.
Розділом ІІ Методики передбачені базові правила визначення та розподілу між споживачами загальних обсягів спожитих у будівлі/будинку комунальних послуг. Загальний обсяг теплової енергії на опалення будівлі/будинку визначається за допомогою вузла (вузлів) комерційного обліку теплової енергії або розрахунково у разі його (їх) відсутності, тимчасового виходу з ладу або втрати.
Загальний обсяг спожитої у будівлі/будинку теплової енергії на опалення у кожному розрахунковому періоді розподіляється на потреби безпосередньо опалення житлових/нежитлових приміщень, забезпечення загальнобудинкових потреб на опалення будівлі/будинку та(у випадку наявності таких приміщень у будинку/будівлі) сумарного обсягу теплової енергії, що надходить до приміщень з індивідуальним опаленням та/або окремих приміщень з транзитними мережами опалення.
Розподіл теплової енергії у будівлі/будинку здійснюється у відповідності до пунктів 5,6 Розділу ІІІ Методики.
Розподілений обсяг для опалюваного приміщення, у будівлі/будинку, у якій приміщення не оснащені приладами розподільного обліку теплової енергії, розраховується з урахуванням вимог розділів VII, VIII цієї Методики за формулами 13,14.
Для окремих приміщень з транзитними мережами опалення методикою передбачено визначення обсягу спожитої теплової енергії на підставі формули 3 розділу ІІ.
Оскільки позивач здійснював розрахунок заборгованості з огляду на площу приміщення в розмірі 149,4 м2, суд першої інстанції здійснив власний розрахунок заборгованості, з яким погоджується й апеляційний суд, відповідно до якого за вказані періоди розрахунок мав здійснюватись виходячи з показника загального обсягу на приміщення 0,022622028 Гкал/м2 * 134,7 м2 = 3,0471871716 (за листопад 2021 року), та відповідно розмір заборгованості за вказаний період становить 4 177,42 грн. та 0,032968374 Гкал/м2 * 134,7 м2 = 4,4408399778 (за грудень 2021 року) та відповідно розмір заборгованості за вказаний період становить 13 049,94 грн. Що свідчить про обґрунтованість заборгованості відповідача перед позивачем у період з 01.11.2021 до 28.02.2024 в сумі 138778,68 грн.
Вказаного розрахунку відповідач не спростував, не надав ні власного контррозрозрахнку, ні доказів якоїсь оплати спожитих послуг за спірний період, що є його обов'язком.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що Концерн МТМ«» на законних підставах нараховував споживачу ОСОБА_1 плату за послуги з теплопостачання теплової енергії.
Сума заборгованості була зменшена позивачем саме після перевірки приміщення відповідача та складення акту обстеження, затвердженого рішення виконавчого комітету Запорізької міської ради від 13.01.2025 № 10, яким частина належного відповідачу приміщення було визнано окремим приміщенням з транзитними мережами опалення, що не звільняє відповідача від внесення плати за використану теплову енергію у розмірі, розрахованому відповідно до вказаної вище Методики.
Доводи апеляційної скарги про те, що позивач не надав показів приладу обліку та щомісячних нарахувань колегія суддів відхиляє, оскільки судом першої інстанції встановлено і не спростовано апелянтом, що належне йому нежитлове приміщення окремим приладом обліку не оснащене.
Для здійснення перевірки нарахувань позивач надав усі необхідні дані, що містяться в таблиці з інформацією щодо нарахувань за послугу з постачання теплової енергії з урахування перерахунку, загальну площу будівлі та обсяг Г/Ккал на все приміщення, площу приміщення відповідача, навантаження, тарифи що діяли в розрахунковому періоді.
Колегія суддів зауважує, що наявність або відсутність рахунку не звільняє відповідача від обов'язку здійснити оплату, оскільки такий обов'язок виникає на підставі договору, а не на підставі рахунку.
За своєю правовою природою рахунок на оплату товару не є первинним документом, а є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перераховувати грошові кошти як оплату за надані послуги, тобто, носить інформаційний характер. Ненадання рахунку не є відкладальною умовою у розумінні приписів статті 212 ЦК України та не є простроченням кредитора у розумінні статті 613 ЦК України, а тому не звільняє відповідача від обов'язку оплатити товар.
До схожого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 920/1343/21.
Таким чином, суд першої інстанції дослідив усі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надав їм належну оцінку, правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, та дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, вони зводяться до неправильного тлумачення позивачем норм матеріального права, і є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції, висновки суду є достатньо аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить. Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Щасливої Марини Олександрівни слід залишити без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 09 червня 2025 року- без змін.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Щасливої Марини Олександрівни - залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 09 червня 2025 року- залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 26 вересня 2025 року.
Головуючий:
Судді: