Справа № 320/19700/23 Суддя (судді) першої інстанції: Горобцова Я.В.
24 вересня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді: Чаку Є.В.,
суддів: Сорочка Є.О., Коротких А.Ю.
за участі секретаря Дудин А.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 02 травня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства економіки України про визнання протиправним та скасування рішення,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства економіки України в якому просив:
- визнати протиправними і скасувати наказ Міністерства економіки України з особового складу «Про звільнення ОСОБА_1 » з посади генерального директора директорату зайнятості та трудової міграції 8 березня 2023 року №247-к, у зв'язку зі скороченням чисельності або штату державних службовців»;
- поновити ОСОБА_1 на посаді генерального директора директорату зайнятості та трудової міграції, або на рівнозначній посаді;
- стягнути з Міністерства економіки України на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 607 041, 32 грн.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 02 травня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з таким судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою задовольнити позов. На думку апелянта, рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Апелянт зазначив, що висновок суду щодо відмови позивача від запропонованих вакантних посад не відповідає обставинам справи тому, що по-перше, такої відмови не містять матеріали справи, по-друге, перелік вакантних посад, який було надіслано позивачу в електронному вигляді складений станом на 23.11.2023 р., а не станом на дату звільнення - 08.03.2024 р., направлено для ознайомлення і можливого переведення та подальшого проходження державної служби, а отже не містить конкретної пропозиції щодо переведення на вакантну посаду. Жодних актів про відмову від будь-яких запропонованих посад позивач не підписував, у зв'язку з ненаданням списку таких посад на ознайомлення і, відповідно, будь-яких переліків вакантних посад також не підписував, як і попередження про вивільнення. Апелянт вважає, що висновки суду першої інстанції не відповідають не тільки обставинам справи, а й протирічать позиціям Верховного суду, викладеним в постанові Верховного суду від 23 червня 2022 року у справі № 620/2160/20 (адміністративне провадження №К/9901/13958/21) щодо застосування положень КЗпП у справах щодо звільнення державних службовців.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач зазначив, що суд першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення повно, всебічно та об'єктивно з'ясував обставини справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а тому рішення є законним та обґрунтованим.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду необхідно залишити без змін, з наступних підстав.
Як убачається з матеріалів справи, позивач з 04 грудня 1995 року працював на різних посадах в Міністерстві економіки України, а саме: на посаді провідного спеціаліста підвідділу економіки гірничорудної та флюсової промисловості Відділу економіки чорної та кольорової металургії Міністерства економіки України; з 17 січня 2020 року на посаді генерального директора директорату розвитку ринку праці та зайнятості (на дату звільнення - Директорат зайнятості та трудової міграції).
01 листопада 2022 року Міністерством економіки України видано Наказ з особового складу №1479-К, яким позивача направлено у режим «простою».
24 лютого 2023 року Міністерством економіки України видано Наказ №247-К з особового складу про звільнення позивача з посади генерального директора директорату зайнятості та трудової міграції з 8 березня 2023 року, у зв'язку із скороченням чисельності.
Вважаючи наказ відповідача протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з адміністративним позовом до суду.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що Мінекономіки діяло у межах спірних правовідносин на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством України.
Колегія суддів зазначає, що обсяг судового контролю в адміністративних справах визначено частиною другою статті 2 КАС України, в якій зазначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно ч.2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Принцип законності вимагає щоб органи державної влади мали повноваження на вчинення певних дій та в подальшому діяли виключно в межах тих повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України та законами України. Принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України), у поєднанні з принципом законності вимагає, щоб такі дії органів державної влади були ще й правовими.
Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 889-VIII державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави.
За частиною другою статті 1 Закону № 889-VIII державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
За текстом частини першої статті 4 Закону № 889-VIII державна служба здійснюється з дотриманням таких принципів, серед іншого, забезпечення рівного доступу до державної служби - заборона всіх форм та проявів дискримінації, відсутність необґрунтованих обмежень або надання необґрунтованих переваг певним категоріям громадян під час вступу на державну службу та її проходження; стабільності - призначення державних службовців безстроково, крім випадків, визначених законом, незалежність персонального складу державної служби від змін політичного керівництва держави та державних органів.
Відповідно до частин другої, третьої статті 5 Закону № 889-VIII відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
За текстом частини першої статті 83 Закону України № 889-VIII державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону).
Згідно з частиною першою статті 87 Закону № 889-VIII (із змінами, внесеними згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року №117-IX) підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є:
1)скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;
2)1-1) ліквідація державного органу.
Відповідно до частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.
Відповідно до частини шостої статті 49-2 КЗпП України (у редакції, викладеній згідно із Законом України від 12 грудня 2019 року № 378-IX «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України») вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів; у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу [згідно з якою «звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу] та положення частини другої цієї статті [згідно з якою «при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством»]; не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
Судом встановлено, що позивача звільнено наказом у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису Міністерства без скорочення чисельності або штату державних службовців, пункт 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції, чинній на час складання попередження про можливе звільнення та видання оскаржуваного наказу).
Унаслідок внесення змін наказом від 30 січня 2023 року № 734 до структури апарату Міністерства економіки України щодо ліквідації, зокрема директорату праці та зайнятості, посада генерального директора, яку обіймав позивач, скорочена.
Спірні відносини стосуються припинення державної служби позивача як державного службовця за ініціативою відповідача в зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису відповідача без скорочення чисельності або штату державних службовців.
Як убачається з матеріалів справи, не погоджуючись із правомірністю оскаржуваного наказу № 247-К, позивач просить його скасувати з підстав порушення відповідачем процедури попередження про можливе його звільнення.
Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19 вересня 2019 року № 117-ІХ, який набрав чинності 25 вересня 2019 року, доповнено Закон № 889-VІІІ статтею 9-1, яка визначає порядок доведення до відома державного службовця інформації або документів. Так, відповідно до цієї статті доведення інформації або документів до відома державного службовця відповідно до вимог цього Закону здійснюється шляхом її вручення або надсилання поштою, у тому числі з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку. У разі доведення інформації або документів шляхом використання інших засобів телекомунікаційного зв'язку такий спосіб фіксується протоколом у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
На виконання статті 9-1 Закону № 889-VІІІ постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 2019 року № 1042 затверджено «Порядок фіксації доведення інформації або документів до відома державного службовця шляхом використання засобів телекомунікаційного зв'язку» (далі - Порядок № 1042), згідно з яким факт доведення інформації або документів до відома державного службовця фіксується протоколом про доведення інформації або документів до відома державного службовця.
Законодавець визначив, що виконання такого обов'язку можливе виключно у визначених формах, серед яких особисте вручення документа, надсилання рекомендованим листом, надсилання на електронну пошту або використання інших засобів телекомунікаційного зв'язку із обов'язковою фіксацією цього факту відповідним протоколом. Недотримання передбачених законом форм і порядку ознайомлення службовця є істотним процедурним порушенням, що тягне за собою правові наслідки у вигляді незаконності звільнення та поновлення порушених прав. При цьому законодавець передбачив альтернативність вибору керівником державної служби способів доведення інформації або документів до відома державного службовця: особисто, поштою, електронною поштою, використання інших засобів телекомунікаційного зв'язку.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07 червня 2023 року у справі № 140/16991/20.
Судом встановлено, що 23.11.2022 о 16:20 з мобільного телефону головного спеціаліста відділу забезпечення проходження державної служби департаменту управління персоналом Мінекономіки Олабин Н.О. на контактний мобільний телефон ОСОБА_1 за допомогою додатку Viber надіслана сканована копія Попередження про можливе звільнення позивача та перелік наявних вакантних посад Мінекономіки, про що було складено Протокол про доведення інформації та документів до відома державного службовця відповідно до Порядку фіксації доведення інформації або документів до відома державного службовця шляхом використання засобів телекомунікаційного зв'язку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 № 1042.
До попередження додано список вакантних посад Міністерства економіки України станом на 23.11.2022, усього 12 вакантні посади.
У доданому до суду попередженні відсутня особиста відмітка ОСОБА_1 про ознайомлення.
23.11.2022 року Департаментом управління персоналом Міністерства економіки складено протокол про доведення інформації та документів до відома державного службовця (попередження про можливе звільнення та перелік наявних вакантних посад).
У протоколі зазначено, що з метою ознайомлення ОСОБА_1 з попередженням про можливе звільнення, а також списком вакантних посад Міністерства економіки України станом на 23.11.2023, відповідно до статті 9-1 Закону України «Про державну службу», «Порядку фіксації доведення інформації або документів до відома державного службовця шляхом використання засобів телекомунікаційного зв'язку», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 №1042, з мобільного телефону головного спеціаліста відділу забезпечення проходження державної служби департаменту управління персоналом (098-794-00-45) на контактний мобільний телефон ОСОБА_1 надіслана сканована копія попередження про можливе звільнення та перелік наявних вакантних посад Міністерства економіки України.
Колегія суддів вважає, що наведені вище докази: протокол про доведення інформації та документів до відома державного службовця від 23.11.2022; попередження про можливе звільнення ОСОБА_1 ; список вакантних посад станом на 23.11.2022 - дають підстави дійти висновку про надіслання позивачу 23.11.2022 на його номер телефону попередження про можливе звільнення зі списком вакантних посад усього на трьох аркушах (три файли).
При цьому суд враховує у позовній заяві та апеляційній скарзі позивач підтверджує факт отримання 23.11.2023 попередження про можливе звільнення та перелік наявних вакантних посад Мінекономіки.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про дотримання Міністерством економіки України вимог статті 9-1 Закону України «Про державну службу» та «Порядку фіксації доведення інформації або документів до відома державного службовця шляхом використання засобів телекомунікаційного зв'язку» щодо належного надіслання позивачу попередження про можливе звільнення, списку вакантних посад на його телефон за номером, яким він користується, за допомогою застосунку Viber, про що складено протокол про доведення інформації та документів до відома державного службовця.
В апеляційній скарзі позивач зазначив, що йому не було запропоновано вакантної посади заступника генерального директора директорату.
Вказані доводи апелянта колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки вони не підтверджені жодними доказами.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач зазначив, що такі доводи позивача є надуманими, оскільки йому було запропоновано всі наявні на час попередження про можливе звільнення вакантні посади.
Верховний Суд у своїх постановах неодноразово констатував, що обов'язок з працевлаштування працівника, який покладається на роботодавця з моменту попередження про вивільнення і триває до дня звільнення, реалізується через надання всіх саме вакантних посад, які з'явилися в установі протягом цього періоду, а також тих, що існували на день звільнення. Зміст частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII передбачає, що роботодавець вважається таким, що виконав свій обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі можливі варіанти переведення, що відповідають його професійній кваліфікації.
Оскільки посада, яку обіймав ОСОБА_1 відносилась до посад фахівців з питань реформ, інших рівнозначних посад які б можна було запропонувати останньому не було, окрім посади директора департаменту сфери публічних закупівель та конкурентної політики.
Позивач не подав заяву про намір обійняти посаду через скорочення посади державної служби, яку обіймав позивач, що відбулось у зв'язку зі змінами в структурі Міністерства економіки України. Відтак для досягнення запланованого результату щодо запровадження змін в структурі Міністерства, звільнення позивача було необхідним. Позивач не міг залишатись на посаді державної служби, яка була скорочена. Звільнення з публічної служби в зв'язку з неподанням заяви про намір обійняти вакантну посаду та скорочення посади, яку обіймав позивач є відповідним та єдиним можливим заходом у спірному випадку.
На переконання колегії суддів Мінекономіки в даному випадку у повному обсязі виконало обов'язок, встановлений п. 2 ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу», оскільки позивача було попереджено про можливе звільнення та запропоновані всі посади, які були вакантними у Мінекономіки з дати ознайомлення з попередженням про наступне вивільнення від 23.11.2022 до дати звільнення.
Щодо доводів позивача про те, що його звільнено через 6 місяців з дати ліквідації посади, суд першої інстанції правильно зазначив, що позивача спершу знаходився в простої відповідно до наказу, а з 09.11.2022 по 07.03.2023 у відпустці.
Згідно ч. 5 ст. 87 Закону України «Про державну службу» наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених ч. 1 цієї статті, може бути виданий суб'єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.
Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_1 було звільнено у перший робочий день після закінчення відпустки.
Щодо доводів апелянта про неврахування Мінекономіки переважного права ОСОБА_1 на залишення на роботі, колегія суддів зазначає наступне.
Директорат розвитку ринку праці та умов оплати праці, в якому посаду генерального директора займав ОСОБА_2 і директорат зайнятості та трудової міграції, в якому ОСОБА_1 займав посаду генерального директора, відповідно до наказу Мінекономіки від 02.09.2022 № 2913 «Про структуру апарату Міністерства економіки України», виключено із структури Мінекономіки і утворено директорат праці та зайнятості.
Тобто в штатному розписі Міністерства замість двох посад генеральних директорів зазначених директоратів утворено одну посаду генерального директора.
Відповідно до поданої заяви, погодженої із заступником Мінекономіки Бережною Т.В. , на посаду генерального директора директорату праці та зайнятості з 19.09.2022 був призначений ОСОБА_2 . Суд першої інстанції правильно зазначив, що Мінекономіки врахувало усі підстави, при яких надається право на залишення на роботі, а саме: безперервний стаж роботи ОСОБА_2 та позивача у Мінекономіки є однаковим, при цьому у ОСОБА_2 наявний державний сертифікат про рівень володіння державною мовою, який зберігається в його особовій справі, а у позивача відсутній.
З урахуванням встановлених обставин щодо правомірності застосування відповідачем правових норм про припинення державної служби з ініціативи суб'єкта призначення через скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису Міністерства економіки України без скорочення чисельності або штату державних службовців (пункт 1 частини першої, частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу», колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог визнати протиправними і скасувати наказ Міністерства економіки України з особового складу «Про звільнення ОСОБА_1 » з посади генерального директора директорату зайнятості та трудової міграції 8 березня 2023 року №247-к, у зв'язку зі скороченням чисельності або штату державних службовців».
Оскільки вимоги про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними, такі вимоги задоволенню не підлягають. Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Решта доводів учасників справи висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись ст.ст. 242, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322 КАС України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 02 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду.
Повний текст постанови виготовлено 24.09.2025.
Головуючий суддя Чаку Є.В.
Судді: Сорочко Є.О.
Коротких А.Ю.