25 вересня 2025 року справа №640/10454/21
Суддя Київського окружного адміністративного суду Лапій С.М., розглянувши в м. Києві у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянина ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин ОСОБА_2 з позовом, в якому просить:
- бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 01 жовтня 2002 року по 31 липня 2013 року визнати протиправною;
- зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 01 жовтня 2002 року по 31 липня 2013 року;
- зобов'язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 01.06.2004 року по день фактичного розрахунку, з 23.11.2007 року по день фактичного розрахунку, з 30.03.2012 року по день фактичного розрахунку, з 31.07.2013 року по день фактичного розрахунку.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.04.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13 грудня 2022 року №2825-ІХ, дана справа отримана Київським окружним адміністративним судом за належністю.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 05.07.2023 справу прийнято до провадження та ухвалено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження.
Позовні вимоги обґрунтовані протиправною бездіяльністю відповідача щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 01 жовтня 2002 року по 31 липня 2013 року.
Відповідачем до суду подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого проти задоволення позовних вимог заперечує.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України №2936 від 04.10.2002 позивача з 01.10.2002 зараховано на посаду помічника - консультанта народного депутата України ОСОБА_3 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України “Про державну службу» та встановлено заробітну плату в сумі 650грн. на місяць на підставі подання народного депутата України ОСОБА_3 та заяви ОСОБА_1 .
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України №2138 від 13.07.2004 “Про звільнення ОСОБА_1 - помічника - консультанта народного депутата України» позивача звільнено 01.06.2004 року з посади помічника - консультанта народного депутата України ОСОБА_3 за власним бажанням (ст. 38 КЗпП України).
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України №4552 від 28.07.2006 позивача з 03.07.2006 зараховано на посаду помічника - консультанта народного депутата України ОСОБА_4 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України “Про державну службу» та встановлено заробітну плату в сумі 3000,00 гривень на місяць.
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України №7721 від 23.11.2007 “Про звільнення ОСОБА_1 - помічника - консультанта народного депутата України» позивача звільнено 23.11.2007 з посади помічника - консультанта народного депутата України на підставі ч. 3 ст. 5 Закону України «Про статус народного депутата України» (п. 2 ст. 36 КЗпП України). Вказаним наказом провести виплату компенсації за 11,5 календарних днів невикористаної відпустки у межах фонду, встановленого народному депутату ОСОБА_4 .
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України №2413 від 20.05.2009 позивача з 06.05.2009 зараховано на посаду помічника - консультанта народного депутата України ОСОБА_5 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України “Про державну службу» та встановлено заробітну плату в сумі 3000,00 гривень.
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України №3968 від 11.08.2009 “Про звільнення ОСОБА_1 - помічника - консультанта народного депутата України» позивача звільнено 30.07.2009 з посади помічника - консультанта народного депутата України на підставі п. 5 ст. 36 КЗпП України. Вказаним наказом провести виплату компенсації за 7 календарних днів невикористаної відпустки у межах фонду, встановленого народному депутату.
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України №1413 від 06.04.2010 позивача з 01.04.2010 зараховано на посаду помічника - консультанта народного депутата України ОСОБА_4 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України “Про державну службу» та встановлено заробітну плату в сумі 17425 гривень.
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України №1332 від 06.04.2012 “Про звільнення ОСОБА_1 - помічника - консультанта народного депутата України» позивача звільнено 30.03.2012 з посади помічника - консультанта народного депутата України на підставі ст. 38 КЗпП України за власним бажанням.
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України №661 від 09.01.2013 позивача з 03.01.2013 зараховано на посаду помічника - консультанта народного депутата України ОСОБА_6 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України “Про державну службу» та встановлено заробітну плату в сумі 10000 гривень.
Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України №7273 від 31.07.2013 “Про звільнення ОСОБА_1 - помічника - консультанта народного депутата України» позивача звільнено 31.07.2013 з посади помічника - консультанта народного депутата України на підставі ст. 38 КЗпП України за власним бажанням. Вказаним наказом провести виплату компенсації за 17,5 календарних днів невикористаної відпустки у межах фонду, встановленого народному депутату.
Листом від 01.04.2021 №15/26-2021/113765 Апарат Верховної Ради України повідомив, що позивачу при звільненні 23.11.2007 була виплачена компенсація за невикористану відпустку за 5 календарних днів, що також підтверджується особовим рахунком працівника за 2007 рік; при звільненні позивача 30.07.2009 йому виплачена компенсація за невикористану відпустку за 7 календарних днів, що також підтверджується особистим розрахунковим листом за серпень 2009 року.
Матеріалами справи також підтверджується виплата позивачу при звільненні 13.07.2004 компенсації за невикористану відпустку у розмірі 495,22грн. за 20 календарних днів.
Позивач, вважаючи протиправною бездіяльність відповідача, звернувся до суду за захистом своїх прав.
Надаючи правову оцінку обставинам, що склалися між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до положень частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України, визначені статтею 34 Закону України "Про статус народного депутата України" і "Положенням про помічника-консультанта народного депутата України", затвердженим Постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року №379/95-ВР (далі по тексту - Положення).
Частиною 1 статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України" передбачено, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.
Відповідно до частини 3 статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України" помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.
Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
Відповідно до частини 6 статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України" у випадку звільнення помічника-консультанта народного депутата на підставі дострокового припинення повноважень народного депутата, відповідно до частини третьої статті 5 цього Закону помічнику-консультанту народного депутата, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, виплачується одноразова грошова допомога у розмірі його середньої місячної заробітної плати за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Суд зазначає, що згідно з положеннями статей 21-49 Кодексу законів про працю України, трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовий договір може бути укладеним, на невизначений строк; на визначений строк, який встановлюється за погодженням сторін; на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір може укладатися на будь-який строк, визначений за погодженням сторін.
Пленум Верховного Суду України в постанові № 9 від 06 листопада 1992 року роз'яснив, що договір вважається укладеним, якщо видано наказ про призначення та фактично допущено працівника до роботи.
Таким чином, строковий трудовий договір - це угода, яка визначає взаємні права та обов'язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.
Згідно з частиною 7 статті 1.1 "Положення помічники-консультанти народного депутата України", які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
Частина 8 статті 1.1 Положення визначає, що помічник-консультант народного депутата України у своїй роботі керується Конституцією України, законодавством України, а також цим Положенням.
Згідно частини 1 статті 4.1. Положення передбачає, що розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.
За правилами частини першої та третьої статті 4.4 Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.
За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України "Про відпустки".
Щодо застосування норм Кодексу законів про працю України (далі по тексту - КЗпП України) та Закону України "Про відпустки", суд зазначає, що з правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/202 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) правове регулювання Конституцією України (254к/96-ВР) та спеціальними законами України статусу, посадових осіб (частина перша статті 9 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-XII) (3723-12) слідує, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
За наведених обставин до правовідносин у сфері проходження патронатної служби і які стосуються виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України підлягають застосуванню відповідні норми КЗпП України та Закону України "Про відпустки".
Державні гарантії права на відпустки визначають умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи та визначені Законом України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі по тексту -Закон № 504/96-ВР).
Згідно із частиною 3 статті 2 Закону України №504/96-ВР право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.
Відповідно до частини 1 статті 24 Закону № 504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.
За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому, тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні (частина 1 статті 24 Закону № 504/96-ВР).
Положення частин 1 та 4 статті 24 Закону № 504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин 1 та 4 статті 83 КЗпП України.
Статтею 3 Закону № 504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки. У разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку, чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.
Аналіз наведених вище норм Закону № 504/96-ВР та КЗпП України дає підстави для висновку про те, що виплата роботодавцем грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку при звільненні з роботи не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці та є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні.
Отже, як вбачається з вищенаведених положень, підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку є звільнення особи з вказаної посади.
Окрім того, суд зазначає, що згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 10 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769, Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.
Оскільки позивач був прийнятий на посаду та звільнений із посади помічника-консультанта народного депутата України розпорядженнями Апарату Верховної Ради України, суд приходить до висновку про те, що позивач перебував у трудових відносинах саме із Апаратом Верховної Ради України, а не із відповідним народним депутатом України Верховної Ради України.
Отже, видатки з виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.
Вказаний висновок суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 757/9144/16-ц.
При цьому, посилання відповідача у листі від 01.04.2021 №15/26-2021/113765 на те, що у нього відсутній обов'язок виплати компенсації, оскільки всі виплати здійснюються особисто народним депутатом України в межах місячного фонду заробітної плати його помічників - консультантів не відповідає вимогам закону. Частина шоста статті 34 Закону України “Про статус народного депутата України» не покладає такого обов'язку на народного депутата.
Видатки з виплати компенсації за невикористану основну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.
Аналіз положень Закону України "Про статус народного депутата України" дає підстави вважати, що позивач перебувала у трудових відносинах саме з Апаратом Верховної Ради України, а не з народними депутатами України.
Щодо відсутності економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України, суд зазначає таке.
Нормами Закону України "Про статус народного депутата України" визначено право народного депутата визначати порядок виплат і розмір заробітної плати помічників-консультантів, проте, не надано права позбавляти їх соціальних гарантій, що встановлені законом.
Отже, чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв'язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України.
Аналогічний правовий висновок викладено в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 14 червня 2016 року у справі № 826/23419/15 (К/800/5905/16).
Таким чином, суд доходить висновку, що відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку за період з 03.07.2006 по 23.11.2007 за 6,5 календарних днів; з 09.01.2013 по 31.07.2013 за 17,5 календарних днів.
Інша частина періоду, яку зазначає позивач компенсація за невикористані відпустки йому була виплачена, що підтверджується матеріалами справи, а саме: за період з 28.07.2006 по 23.11.2007 за 5 календарних днів (особовий рахунок працівника за 2007 рік); за період з 01.10.2002 по 13.07.2004 за 20 календарних днів та за період з 06.05.2009 по 30.07.2009 за 7 невикористаної відпустки (особовий рахунок працівника за 2009 рік).
Суд зазначає, що розрахунок самої суми компенсації за невикористані позивачем дні відпустки належить до виключних повноважень відповідача.
З огляду на положення Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
Перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим в частині 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, суд не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Отже, завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.
Суд є правозастосовуючим органом, тобто, не створюючи нових правових норм, не підміняючи собою органи виконавчої та законодавчої влади, на підставі закону у встановленому процесуальним законодавством порядку вирішує справи.
Отже, визначення суми компенсації, на отримання якої має право позивач, належить виключно до повноважень відповідача і тому суд не може зобов'язати виплачувати конкретну її суму, а має зобов'язати саме здійснити нарахування та виплату такої компенсації.
Таким чином, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню шляхом визнання протиправною бездіяльності Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі календарні дні невикористаної щорічної основної відпустки за період роботи з 03 липня 2006 року по 31 липня 2013 року та зобов'язання Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 24 календарні дні щорічної основної відпустки за період роботи з 03 липня 2006 року по 31 липня 2013 року.
В частині позовних вимог про зобов'язання Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 01.06.2004 року по день фактичного розрахунку, з 23.11.2007 року по день фактичного розрахунку, з 30.03.2012 року по день фактичного розрахунку, з 31.07.2013 року по день фактичного розрахунку, суд зазначає наступне.
Так, спірні правовідносини виникли з приводу стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку відповідно до статей 116, 117 КЗпП України у зв'язку з невиплатою позивачу у день звільнення компенсації за невикористану відпустку як помічнику-консультанту народного депутата України.
Імперативними приписами статті 116 КЗпП України передбачено, що на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі належні йому суми.
Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Згаданими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Настання відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України пов'язане із наявністю таких юридично значимих обставин, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку, наслідком чого є сплата роботодавцем середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Відтак, у випадку встановлення порушення роботодавцем вищевказаних норм та наявності для застосування до останнього наслідків, передбачених статтею 117 КЗпП України, належним способом захисту порушених прав працівника є саме стягнення з такого роботодавця суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Поряд із цим, при вирішенні питання стягнення з роботодавця на користь працівника середнього заробітку за час затримку розрахунку при звільненні обов'язковим є визначення судом його розміру.
Так, Верховний Суд, надаючи оцінку застосуванню положень статті 117 КЗпП, неодноразово наголошував на обов'язку визначення розміру середнього заробітку за час затримки органом, який виносить рішення по суті спору, зокрема, у постановах від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19, від 26.11.2020 у справі № 520/1365/2020, від 29.11.2021 у справі № 120/313/20-а.
У постанові від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19 Верховний Суд констатував, що статтею 117 КЗпП України покладено обов'язок щодо визначення розміру середнього заробітку за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, встановивши порушення законодавства про оплату праці (зокрема, невиплата працівнику при звільненні компенсації за невикористану відпустку), що створює підставу для відповідальності роботодавця за статтею 117 КЗпП України, суд повинен визначити розмір як суми, яка включається за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, до належної працівнику заробітної плати, що складається із усіх виплат згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, так і суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
При визначенні розміру суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні необхідне застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності, підходи щодо визначення яких викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц та від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17.
У постановах від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц та від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду виходила, з-поміж іншого, з того, що закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи.
Звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їхнього розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
У постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду, посилаючись на висновки, викладені нею у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, констатувала, що за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Разом з тим, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26.09.2023 по справі №640/2534/21 зазначено, що сталою та послідовною є практика Верховного Суду про наявність підстав при вирішенні спору про стягнення невиплаченої у строки, що встановлено статтею 116 КЗпП України, належної працівнику заробітної плати (її частини), одночасно вирішувати питання про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, вимоги щодо якого є похідними від вимог про стягнення невиплаченої (несвоєчасно виплаченої) працівнику заробітної плати (її частини) при звільненні.
Також суд звернув увагу на те, що Верховний Суд наголошував у постанові від 21.03.2023 у справі № 640/11699/21, правовідносини у якій є подібними, на помилковості висновків судів попередніх інстанцій про передчасність позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку за статтею 117 КЗпП України, у випадку коли вона заявлена одночасно з вимогою про стягнення з Апарату ВРУ на користь особи грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки (сум, які належали позивачці при звільненні).
На підставі викладеного Верховний Суд дійшов висновку, що судами попередніх інстанцій залишено поза увагою той факт, що у цій справі позовна вимога про зобов'язання Апарату ВРУ виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки з дня звільнення позивача по день фактичного розрахунку заявлена одночасно з вимогою про стягнення з Апарату ВРУ на користь позивача грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки (сум, які належали позивачу при звільненні).
Поряд з цим, обираючи спосіб захисту порушеного права позивача у справі №640/2534/21, суд виходив з того, що визначення конкретної суми грошової компенсації за невикористані 559 календарних днів щорічних відпусток, яка підлягає нарахуванню та виплаті, є дискреційними повноваженнями відповідача та належить виключно до повноважень останнього, а тому суд не може зобов'язати виплачувати конкретну суму такої грошової компенсації. Натомість, має зобов'язати саме здійснити нарахування та виплату цієї компенсації. У зв'язку з цим належним способом захисту прав позивача вважали зобов'язання Апарату ВРУ нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані 559 календарних днів щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 04.05.2000 по 29.08.2019.
Так, Верховний Суд не перевіряв застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права під час ухвалення ними судових рішень у цій частині задоволених позовних вимог.
Отже, в межах спірних правовідносин у справі №640/10454/21 спосіб захисту порушеного права позивача визначено у формі зобов'язання відповідача вчинити певні дії, а тому у суду відсутні підстави для самостійного розрахунку середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації по день фактичного розрахунку з позивачем.
Крім того, матеріали справи не містять доказів на підтвердження проведення відповідачем фактичного розрахунку грошової компенсації за невикористані 24 календарні дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 03 липня 2006 року по 31 липня 2013 року.
В контексті викладеного суд погоджується з твердженнями позивача, що зобов'язання відповідача виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористану частину щорічної відпустки з 23.11.2007 року по день фактичного розрахунку та з 31.07.2013 року по день фактичного розрахунку є належним способом захисту порушеного права в межах спірних правовідносин.
З підстав викладеного вище суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до положень ч. ч. 1 та 2 ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно положень ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частинами 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням обставин, зазначених вище, суд прийшов до переконання про часткове задоволення позовних вимог.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивач сплатив судовий збір у розмірі 908,00грн. (квитанція від 13.04.2021), тому ці витрати слід присудити на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст. ст. 241-246, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, Київський окружний адміністративний суд, -
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період роботи з 03 липня 2006 року по 31 липня 2013 року.
Зобов'язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 24 календарні дні щорічної основної відпустки за період роботи з 03 липня 2006 року по 31 липня 2013 року.
Зобов'язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні щорічної відпустки з 23.11.2007 року по день фактичного розрахунку та з 31.07.2013 року по день фактичного розрахунку.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 908 (дев'ятсот вісім) грн. 00 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Апарату Верховної Ради України.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лапій С.М.