25 вересня 2025 року справа №640/13222/22
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Василенко Г.Ю., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління державної охорони України про визнання протиправними дій, зобов'язати вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Управління державної охорони України, в якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність Управління державної охорони України щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби у запас Служби безпеки України;
- стягнути з Управління державної охорони України на користь ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби (з 01.08.2020) по день фактичного розрахунку (по 27.07.2022) в сумі 794643,30 грн (сімсот дев'яносто чотири тисячі шістсот сорок три гривні 30 копійок).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Управління державної охорони України не здійснило належний розрахунок у день звільнення позивача, чим порушило законодавчі вимоги та завдало останньому майнових втрат.
Позивач наголошує, що під час звільнення він мав право на грошову компенсацію за 121 невикористаний день щорічної основної відпустки за період з 2008 по 2019 роки. Однак відповідні виплати не були проведені вчасно. Лише 27.07.2022, після звернення, УДО України здійснило необхідний розрахунок, що призвело до затримки виплати у 726 днів.
На думку позивача, така затримка є безпідставною та незаконною. Позивач посилається на статтю 117 Кодексу законів про працю України, відповідно до якої у разі несвоєчасної виплати належних сум працівнику має бути виплачена компенсація у вигляді середнього заробітку за весь час затримки. Виходячи з цього, позивач просить суд стягнути з Управління державної охорони України середній розмір грошового забезпечення за період з 01.08.2020 по 27.07.2022, що складає 794643,30 грн.
Позивач зазначає, що звертався до відповідача з вимогою здійснити відповідний розрахунок, однак його запит залишалися проігнорованим.
Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з позовом у цій справі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.08.2022 (суддя Літвінова А.В.) прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання (у письмовому провадженні).
23.09.2022 на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.
У своєму відзиві на позовну заяву відповідач заперечує проти позовних вимог, вважаючи їх безпідставними, необґрунтованими та такими, що не узгоджуються з актуальною судовою практикою. На думку відповідача, вимога позивача про стягнення середнього розміру грошового забезпечення за період затримки розрахунку при звільненні суперечить чинному законодавству та не може бути задоволена.
Відповідач звертає увагу на те, що з моменту звільнення позивача з військової служби в УДО України і до звернення із заявою щодо виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки пройшло майже два роки, сума компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки склала 130268,60 грн, в той час як сума компенсації за затримку розрахунку при звільненні складає 794643,30 грн, тобто в 6 раз перевищує належну при звільненні суму, що не може вважатись розумним, справедливим, пропорційним та співмірним.
Крім того, відповідач зазначає, що правовідносини між ним та позивачем регулюються спеціальними законодавчими актами, такими як Закон України "Про військовий обов'язок і військову службу" та Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей", які не передбачають застосування Кодексу законів про працю до випадків затримки розрахунку при звільненні військовослужбовців.
Відповідач також посилається на судову практику Верховного Суду України та Верховного Суду, відповідно до якої суд має право зменшити розмір відшкодування, якщо він є непропорційним та неспівмірним із фактичними майновими втратами позивача.
З огляду на наведене, відповідач просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог позивача в повному обсязі.
05.10.2022 на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва від позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву.
У відповіді на відзив на позовну заяву позивач наполягає на тому, що дії УДО України щодо затримки розрахунку при його звільненні свідчать про системне недотримання законодавчих гарантій соціального захисту військовослужбовців. Він зазначає, що несплата компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки у встановлений законом строк призвела до значних фінансових втрат.
Враховуючи викладене, позивач наполягає на тому, що суд має визнати дії відповідача протиправними та зобов'язати його виплатити належну компенсацію в повному обсязі.
19.10.2022 на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив.
11.11.2022 позивачем до Окружного адміністративного суду міста Києва подано відповідь на заперечення відповідача.
Законом України від 13.12.2022 №2825-IX "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" (далі - Закон №2825-IX) Окружний адміністративний суд міста Києва ліквідовано, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.
Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №2825-IX, з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.
14.12.2022 вказаний Закон був опублікований в газеті "Голос України" №254 та набрав чинності 15.12.2022.
01.09.2023 на адресу Київського окружного адміністративного суду від Окружного адміністративного суду міста Києва надійшли матеріали цієї адміністративної справи та за результатом автоматизованого розподілу були передані на розгляд судді Василенко Г.Ю.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду прийнято адміністративну справу до провадження судді Київського окружного адміністративного суду Василенко Г.Ю. та вирішено, що вона буде розглядатись за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Відповідачем подано до суду відзив на позов, в якому останній заперечує проти задоволення позовних вимог та просить суд відмовити в задоволенні позову з підстав аналогічних тим, що вказані у відзиві поданому до Окружного адміністративного суду м. Києва.
Позивачем подано до суду відповідь на відзив.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі до закінчення дії в Україні правового режиму воєнного стану.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 перебував на службі в Управлінні державної охорони України з 26.09.1995 по 31.07.2020.
Наказом Управління державної охорони України від 31.07.2020 №547-ос/дск "Про особовий склад" підполковника ОСОБА_1 звільнено у запас Служби безпеки України згідно з підпунктом "а" пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (у зв'язку із закінченням строку контракту).
Позивач згідно з посвідченням № НОМЕР_1 , виданим Управлінням державної охорони України 20.10.2014, є учасником бойових дій.
14.06.2022 представником позивача до УДО України направлено адвокатський запит з проханням надати інформацію про кількість днів невикористаної щорічної основної відпустки позивача за весь період його служби.
Згідно з відповіді УДО України на адвокатський запит - позивач за час служби з 2008 року по 2019 рік не використав 121 день щорічної основної відпустки і не отримав грошової компенсації.
14.07.2022 представник позивача звернувся до відповідача із запитом про нарахування та виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за всі дні невикористаної щорічної основної відпустки виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби (31.07.2020).
За наслідками розгляду звернення, УДО України видано наказ від 19.07.2022 №395 "Про виплату грошової компенсації" відповідно до якого позивачу призначено виплату грошової компенсації за 121 день невикористаної щорічної основної відпустки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення.
27.07.2022 УДО України перераховано на банківський рахунок позивача грошову компенсацію за 121 день невикористаної щорічної основної відпустки за період 2010 - 2012, 2016 та 2017 роки в розмірі 130268,60 грн.
01.08.2022 представник позивача письмово звернувся до УДО України з проханням сплатити позивачу середній розмір грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку під час звільнення за період з 01.08.2020 по 27.07.2022 згідно з вимогами статті 117 КЗпП України. Відповідачем не надано відповіді на запит позивача та не сплачено його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Зазначені обставини стали підставою для звернення позивача до суду з адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права, закріплений у
статті 8 Конституції України. Відповідно до цієї норми Конституція України має найвищу юридичну силу, а її положення є нормами прямої дії.
Стаття 68 Конституції України встановлює обов'язок кожного неухильно дотримуватися Конституції та законів України, а також не порушувати права, свободи, честь та гідність інших осіб. Ці положення є основою для гарантування правового порядку, у рамках якого суб'єкти приватного права зобов'язані добросовісно виконувати свої обов'язки, передбачені законодавством, а суб'єкти владних повноважень - діяти лише на виконання закону. Вони мають дотримуватись визначеної законом процедури, обирати тільки ті способи поведінки, які прямо передбачені законодавством України.
Нормативно-правовим актом, який відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі є Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ) відповідно до статті 2 якого ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
Відповідно до статті 21 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" осадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності і підпорядкування, винні в порушенні цього Закону, несуть відповідальність згідно із законом.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Водночас такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України).
Закріплені в статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку з працівником.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд приходить до висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 28.01.2021 (справа №240/11214/19), від 21.04.201 (справа №120/3857/19-а), від 14.07.2022 (справа №620/3095/20).
Відповідно до статті 116 КЗпП України (в редакції станом на день звільнення позивача з військової служби) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України (у редакції, чинній на момент проведення з позивачем остаточного розрахунку при звільненні) передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
Так, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
За змістом частини 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд доходить висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі №823/1023/16, від 30.01.2019 у справі №807/3664/14, від 26.06.2019 у справі №826/15235/16, від 30.04.2020 у справі №140/2006/19, від 03.06.2020 у справі №806/298/17.
Таким чином, суд відхиляє доводи відповідача щодо непоширення дії вимог статей 116, 117 КЗпП України на спірні правовідносини.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.05.2020 в справі №810/451/17 зауважила, що за змістом частини 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Зазначений висновок аналогічний висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 05.03.2021 у справі №120/3276/19-а.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність, закріпленим частиною 2 статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Суд враховує, що можливість вибору суб'єктом між декількома правомірними рішеннями не дає йому права діяти на власний розсуд поза межами законодавства.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Щодо порушення відповідачем строку розрахунку при звільненні судом встановлено таке.
ОСОБА_1 перебував на службі в Управлінні державної охорони України з 26.09.1995 по 31.07.2020.
Наказом Управління державної охорони України від 31.07.2020 №547-ос/дск "Про особовий склад" підполковника ОСОБА_1 звільнено у запас Служби безпеки України згідно з підпунктом "а" пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (у зв'язку із закінченням строку контракту).
Позивач згідно з посвідченням № НОМЕР_1 , виданим Управлінням державної охорони України 20.10.2014, є учасником бойових дій.
14.06.2022 представником позивача до УДО України направлено адвокатський запит з проханням надати інформацію про кількість днів невикористаної щорічної основної відпустки позивача за весь період його служби.
Згідно з відповіді УДО України на адвокатський запит - позивач за час служби з 2008 року по 2019 рік не використав 121 день щорічної основної відпустки і не отримав грошової компенсації.
14.07.2022 представник позивача звернувся до відповідача із запитом про нарахування та виплату ОСОБА_1 грошової компенсації за всі дні невикористаної щорічної основної відпустки виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби (31.07.2020).
За наслідками розгляду звернення, УДО України видано наказ від 19.07.2022 №395 "Про виплату грошової компенсації" відповідно до якого позивачу призначено виплату грошової компенсації за 121 день невикористаної щорічної основної відпустки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення.
27.07.2022 УДО України перераховано на банківський рахунок позивача грошову компенсацію за 121 день невикористаної щорічної основної відпустки за період 2010 - 2012, 2016 та 2017 роки в розмірі 130268,60 грн.
Отже, фактичний розрахунок з позивачем за 121 день невикористаної щорічної основної відпустки за період 22010 - 2012, 2016 та 2017 роки відбувся не в день звільнення позивача (31.07.2020), а після спливу 726 днів після звільнення зі служби, а саме 27.07.2022.
При цьому, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені статтею 116 КЗпП України строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Статтею 47 Кодексу законів про працю України (у редакції, чинній на момент звільнення позивача) визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
За правилами статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
За змістом статті 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 №2352-IX (далі - Закон №2352-IX), який набрав чинності з 19.07.2022, статтю 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:
"У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті".
Відповідно до статті 233 Кодексу законів про працю України у редакції Закону №2352-ІХ працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Спірні правовідносини у цій справі виникли з приводу права позивача на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Суд зазначає, що Законом №2352-ІХ текст статті 117 Кодексу законів про працю України викладено в такій редакції:
"У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті".
Указана редакція статті 117 Кодексу законів про працю України набрала чинності з 19.07.2022.
Отож для правильного вирішення питання щодо визначення суми компенсації, що підлягає стягненню з роботодавця за невиконання ним приписів частини другої статті 116 Кодексу законів про працю України, необхідно установити дату виникнення спірних правовідносин, пов'язаних з непроведенням повного розрахунку при звільненні.
Частиною першою статті 58 Конституції України визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Стаття 58 Конституції України закріплює один із ключових принципів права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.
Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
У Рішенні від 12.07.2019 №5-р(I)/2019 Конституційний Суд України зазначив, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).
Подібних висновків щодо тлумачення змісту положень статті 58 Конституції України Конституційний Суд України дійшов у Рішеннях від 13.05.1997 №1-зп, від 09.02.1999 №1-рп/99, від 05.04.2001 №3-рп/2001, від 13.03.2012 №6-рп/2012, відповідно до яких закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Аналіз вищенаведених правових положень дає змогу дійти висновку, що з моменту набрання чинності Законом №2352-IX - 19.07.2022, положення статті 117 Кодексу законів про працю України, у попередній редакції Закону №3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 Кодексу законів про працю України. Так, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону №3248-IV, тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону №2352-IX.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 Кодексу законів про працю України, у редакції Закону №3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону №2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 Кодексу законів про працю України (у попередній редакції №3248-IV); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 Кодексу законів про працю України (у новій редакції Закону №2352-IX).
Аналогічний підхід при вирішенні подібних правовідносин застосовано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 04.09.2024 у справі №359/1316/22.
Суд увагу, що правовідносини, які регулюються статтею 117 Кодексу законів про працю України, пов'язані із недотриманням роботодавцем свого обов'язку провести повний розрахунок з працівником при звільненні. Отже, момент виникнення таких правовідносин пов'язаний із днем звільнення, у який роботодавець не провів виплати всіх належних працівникові сум при звільненні.
У постанові від 01.05.2024 у справі №140/16184/23 Верховний Суд зазначив, що, незважаючи на визначення приписами статті 117 Кодексу законів про працю України невиплачених працівнику сум як оспорюваних та неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов'язані з обов'язком роботодавця розрахуватися з працівником у строк, встановлений приписами статті 116 Кодексу законів про працю України, яким переважно є день звільнення.
Отже, датою виникнення правовідносин, урегульованих статтею 117 Кодексу законів про працю України у цій справі, є 31.07.2020 - дата звільнення позивача.
За таких обставин застосуванню до спірних правовідносин належать приписи статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції на момент їхнього виникнення, тобто до набрання чинності Законом №2352-ІХ.
Однак період стягнення середнього заробітку з 19.07.2022 до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Отож спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі охоплюється періодом з 01.08.2020 до 27.07.2022, а тому такий умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності Законом №2352-ІХ (19.07.2022) і після цього.
Аналогічний правовий висновок викладено Судовою палатою з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22.
Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Загальний період затримки (прострочення) виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення складає 726 днів (з 01.08.2020 по 27.07.2022).
Щодо розрахунку середнього грошового забезпечення за період з 01.08.2020 по 18.07.2022 суд зазначає таке.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).
Згідно з підпунктом “з» пункту 1 Порядку №100 цей Порядок застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.
Відповідно до положень пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.
У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Пунктом 3 Порядку №100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.
Суми нарахованої заробітної плати враховуються у тому місяці, за який вони нараховані та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Відповідно до пункту 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Пунктом 8 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно з пунктом 1 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Управління державної охорони України, затвердженого наказом УДО України від 27.07.2018 №295/дск, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16.08.2018 за №944/32396 (далі - Порядок №295/ДСК), цей порядок визначає механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям в органах, підрозділах, установах, організаціях та навчальних закладах УДО України та членам сімей військовослужбовців у визначених законодавством випадках.
Середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата (пункт 7 розділ І Порядку №295/ДСК).
Отже, до розрахунку середнього грошового забезпечення входять календарні дні проходження служби.
Суд звертає увагу, що Верховний Суд у постанові від 30.05.2024 у справі №520/18807/23 вказав, що при розгляді такої категорії справ належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. А також належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Відповідно до довідки про доходи №137 від 21.09.2022 розмір місячного грошового забезпечення позивача за травень 2020 року складав 33374,75 грн, за червень 2020 року складав 33374,75 грн., отже, загальна сума грошового забезпечення позивача за травень-червень 2020 року становить 66749,50 грн., середньоденне грошове забезпечення складає 1094,25 грн.
Отже, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по 18.07.2022 становить 784577,25 грн (717 календарних днів затримки розрахунку * 1094,25 грн).
Застосовуючи вищенаведені висновки Верховного Суду, суд зазначає, що істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: 130268,60 грн (виплачена після рішення суду компенсація за невикористані 121 день щорічної основної відпустки) / 784577,25 грн (середній заробіток за час затримки розрахунку до нової редакції статті 117 КЗпП) *100 = 16,6 %.
Отже, сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 16,6% становить:
1094,25 грн (середньоденне грошове забезпечення позивача) *16,6% = 181,65 грн;
181,65 грн * 717 (кількість днів затримки розрахунку) = 130243,05 грн.
Щодо розрахунку середнього грошового забезпечення за період з 19.07.2022 по 27.07.2022 суд зазначає таке.
В даному випадку належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Таким чином, кількість днів затримки розрахунку в межах шести місяців становить 9 (з 19.07.2022 по 27.07.2022).
Сума середнього заробітку позивача за шість місяців затримки розрахунку при звільненні з урахуванням статті 117 КЗпП України (в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин") становить:
1094,25 грн (середньоденне грошове забезпечення позивача) * 9 (кількість днів затримки розрахунку в межах шести місяців) = 9848,25 грн.
Отже, судом визначено та розмежовано питання як можливого застосування принципу співмірності, тобто в період дії норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, так і зменшення періоду виплати до шести місяців (у редакції Закону України від 01.07.2022 №2352- ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин") і загальна сума становить: 140091,30 грн (130243,05 грн + 9848,25 грн).
Суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень наведеного законодавства України, матеріалів справи, приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню частково, шляхом визнання протиправною бездіяльності Управління державної охорони України щодо невиплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби у запас Служби безпеки України та стягнення з Управління державної охорони України на користь позивача середнього розміру грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби (з 01.08.2020) по день фактичного розрахунку (по 27.07.2022) в сумі 140091,30 грн.
Відповідно до ч.3 ст.139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Враховуючи, що позивач як учасник бойових дій згідно з п.13 ч.2 ст. 3, п.13 ст.5 Закону України “Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору у даній категорії справ судом питання щодо стягнення судового збору не вирішується.
Щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу суд зазначає таке.
За змістом частини 3 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з пунктами 6, 7 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі недотримання вимог частини 5 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
З аналізу положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.
Тобто, питання розподілу судових витрат пов'язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).
Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено в частині 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України.
Так, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 15.05.2018 у справі №821/1594/17, належним доказом для відшкодування витрат на правову допомогу є документи, в яких конкретизовано справу, по якій таку допомогу надано.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц вказала про виключення ініціативи суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.
Отже, принцип співмірності розміру витрат на професійну правничу допомогу повинен застосовуватися відповідно до вимог частини 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України за наявності клопотання іншої сторони.
Це означає, що відповідач, як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов'язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат керуючись критеріями, закріпленими у статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 09.03.2021 у справі №200/10535/19-а.
Позивач обґрунтовує заявлені ним витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 30 000,00 грн необхідністю звернення до суду для захисту порушеного права, що виникло внаслідок протиправної бездіяльності відповідача щодо несвоєчасного проведення остаточного розрахунку при звільненні з військової служби. На думку позивача, витрати на правничу допомогу є фактичними, обґрунтованими та співмірними зі складністю справи, обсягом виконаних робіт, значенням спору для позивача та тривалістю періоду, охопленого предметом позову.
На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, пов'язаних із розглядом цієї справи в суді в розмірі 30 000, 00 грн суду надано такі докази, а саме копії: договору №19 від 14.06.2022, додаткової угоди до нього від 27.07.2022 №2, акту-рахунку наданих послуг від 17.08.2022 №1, прибуткового касового ордеру №7 від 17.08.2022.
Статус особи, яка надає правничу допомогу підтверджується: копією свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю №2203/10 від 27.02.2003, виданого Київською обласною КДКА.
У позовній заяві зазначено, що адвокатом було здійснено низку дій, зокрема: надання консультацій, складання адвокатських запитів, підготовка заяви про досудове врегулювання спору, складання позовної заяви, формування пакету документів, підготовка процесуальних клопотань та участь у судових засіданнях. Позивач вказує, що адвокат має понад двадцятирічний досвід професійної діяльності, а встановлена вартість однієї години роботи у розмірі 5 000 грн є справедливою, враховуючи рівень інфляції, коливання валютного курсу та загальну економічну ситуацію на момент укладення угоди.
Позивач посилається на положення частини 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими розмір витрат на правничу допомогу визначається з урахуванням складності справи, часу, витраченого адвокатом, обсягу наданих послуг, ціни позову та значення справи для сторони. При цьому позивач зазначає, що у межах цієї справи розмір гонорару є визначеним договором, а отже, не потребує додаткової оцінки з боку суду.
На підтвердження обґрунтованості витрат позивач також наводить приклади судової практики, зокрема рішення Європейського суду з прав людини у справах "Александровська проти України" та "Abdi Ibrahim v. Norway", де суд визнав допустимими витрати на правничу допомогу у розмірі 150-250 євро за годину роботи адвоката. Позивач зазначає, що встановлена у справі вартість правничої допомоги не перевищує зазначені орієнтири, а отже, є розумною та співмірною.
Водночас Управління державної охорони України у відзиві на позовну заяву заперечує проти стягнення з нього витрат на професійну правничу допомогу, заявлених позивачем у розмірі 30 000,00 грн. Відповідач зазначає, що позивачем не доведено реальність, необхідність та обґрунтованість понесених витрат, а також не враховано принцип співмірності, передбачений процесуальним законодавством.
Крім того, відповідач наголошує на необхідності врахування фінансового стану сторін, зокрема того факту, що УДО України є органом державної влади, фінансування якого здійснюється з державного бюджету України. На думку відповідача, це обставина має бути врахована при оцінці розміру витрат, які можуть бути покладені на нього.
Управління також посилається на практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим. Зокрема, відповідач цитує положення рішень у справах "Баришевський проти України", "Двойних проти України", "Меріт проти України" та "East/West Alliance Limited проти України", в яких наголошено на необхідності застосування критеріїв реальності, необхідності та розумності таких витрат.
Разом з тим позивач у відповіді на відзив УДО України додатково обґрунтовує заявлені витрати на професійну правничу допомогу, вказуючи на їх безпосередній зв'язок із предметом спору та необхідністю звернення до суду для захисту порушеного права. Зокрема, зазначається, що представником позивача здійснювались дії, спрямовані на досудове врегулювання спору, зокрема підготовка та направлення адвокатських запитів, а також комунікація з відповідачем щодо надання банківських реквізитів позивача, без яких фактичний розрахунок був би неможливим. На думку позивача, ці дії є складовою частиною правничої допомоги у межах даної справи.
. Крім того, позивач звертає увагу на те, що твердження відповідача про надмірність вартості однієї години роботи адвоката не підтверджені жодними допустимими доказами, а встановлений гонорар у розмірі 5 000 грн за годину не перевищує орієнтири, визначені у практиці Європейського суду з прав людини, зокрема у справах "Александровська проти України" та "Abdi Ibrahim v. Norway".
Окремо позивач наголошує, що розмір гонорару визначений сторонами договору у фіксованій сумі, не залежить від кількості витрачених годин, а тому не підлягає коригуванню судом. Посилання відповідача на принцип співмірності, передбачений частиною 5 статті 134 КАС України, позивач вважає необґрунтованими, оскільки відповідач не надав жодного аргументу чи доказу, які б свідчили про завищення вартості послуг у порівнянні з аналогічними. Позивач також посилається на положення частини 7 статті 134 КАС України, відповідно до яких обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє відповідне клопотання.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 №23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Ті ж самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції.
Так, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "East/West Alliance Limited" проти України", оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "Ботацці проти Італії" (Bottazzi v. Italy), №34884/97).
У пункті 269 Рішення у цієї справи Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), пункт 55 з подальшими посиланнями).
Дослідивши зміст наданих доказів на підтвердження витрат, понесених позивачем на правничу допомогу, суд доходить висновку, що такі витрати дійсно були пов'язані саме із розглядом цієї справи.
Однак, розмір витрат на професійну правничу допомогу у даній справі, суд вважає завищеним, з огляду на наступне.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду наведену в додатковій постанові від 05.09.2019 по справі №826/841/17 (провадження №К/9901/5157/19), суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, за наявності заперечень іншої сторони, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Окрім цього, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі №927/237/20).
Вищевказаного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 01.02.2023 у справі №160/19098/21.
Суд зазначає, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим, а також критерій розумності їх розміру, приймає до уваги конкретні обставини справи.
Враховуючи вищезазначене, дослідивши матеріали справи, беручи до уваги категорію складності цієї справи, наявність усталеної судової практики щодо спірних правовідносин, необґрунтованість частини заявлених до відшкодування витрат, часткове задоволення позову, суд вважає, що у даному випадку співмірною є сума 10000,00 грн, яка підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача у даній справі.
На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250, 25 КАС України суд,
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Управління державної охорони України щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби у запас Служби безпеки України.
Стягнути з Управління державної охорони України на користь ОСОБА_1 середній розмір грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби (з 01.08.2020) по день фактичного розрахунку (по 27.07.2022) в сумі 140091,30 грн (сто сорок тисяч дев'яносто одна гривня 30 копійок).
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління державної охорони України (код ЄДРПОУ 00037478) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10000,00 грн. (десять тисяч гривень).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Василенко Г.Ю.