24.09.25
22-ц/812/1554/25
24 вересня 2025 року м. Миколаїв
справа №945/2850/24
провадження №22-ц/812/1554/25
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого Локтіонової О. В.,
суддів: Крамаренко Т. В., Ямкової О. О.,
із секретарем судового засідання - Богуславською О. М.,
за участі:
позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка подана через його представника ОСОБА_2 , на рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 26 червня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Павленко І. В. у приміщенні суду у м. Миколаєві, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Орган опіки та піклування Веснянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, Служба у справах дітей Веснянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, про визначення місця проживання неповнолітньої дитини, встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2024 року ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_2 звернувся до суду з зазначеним вище позовом, який обґрунтовував наступним.
24 липня 2015 року між позивачем та ОСОБА_4 було зареєстровано шлюб. Прізвище дружини після реєстрації шлюбу ОСОБА_5 . Від шлюбу мають двох дітей: сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та доньку ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
З січня 2024 року по теперішній час між сторонами відсутнє взаєморозуміння через розходження поглядів на сімейні відносини та сімейні обов'язки.
В січні 2024 року сторонами було прийнято рішення, що син ОСОБА_8 буде проживати разом з позивачем, а донька ОСОБА_9 з відповідачкою, але участь в утриманні дітей будуть приймати разом.
Починаючи з березня 2024 року по теперішній час, відповідачка участі в утриманні сина ОСОБА_8 не приймає. Діти перебувають на повному утриманні позивача.
ОСОБА_1 вказував, що місцем проживання його та сина ОСОБА_8 є будинок АДРЕСА_1 , місцем проживання відповідачки та доньки ОСОБА_9 є будинок АДРЕСА_2 у тому ж селищі.
Позивач зазначав, що з 2022 року по теперішній час проходить військову службу в лавах Збройних Сил України. Крім нього ніхто не може утримувати та виховувати його сина, у зв'язку з чим йому потрібно звільнитися із Збройних Сил України. Для цього позивачу необхідно підтвердити той факт, що він самостійно утримує та виховує дитину віком до 18 років, яка проживає разом із ним.
Посилаючись на вказані обставини, позивач просив визначити місце проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком ОСОБА_1 , який проживає за адресою: АДРЕСА_1 та встановити факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітнього сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без участі матері.
Позиція відповідача у суді першої інстанції
ОСОБА_3 проти задоволення позовних вимог не заперечувала.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Миколаївського районного суду Миколаївської області від 26 червня 2025 року у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвалюючи таке рішення, суд виходив з того, що позивач не довів належними доказами заявлених позовних вимог, бо сторони добровільно вирішили між собою, що місцем проживання їх сина буде місце проживання батька. Також суд вказав, що відсутні докази самостійного виховання та утримання позивачем сина.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Не погодившись із рішеннями суду, ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд неправильно оцінив досліджені докази та застосував норми права, що призвело до ухвалення помилкового рішення суду.
Висновок виконавчого комітету Веснянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області від 20 березня 2025 року №61 про недоцільність визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_6 з батьком та встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини позивач вважає безпідставним.
Фактичні обставини справи
Сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі з 24 липня 2015 року.
Згідно з свідоцтвами про народження вони є батьками двох дітей: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідно до довідок Веснянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області ОСОБА_1 зареєстрований та постійно проживає за адресою: АДРЕСА_1 . За цією ж адресою зареєстровані: син ОСОБА_6 та донька ОСОБА_7 . ОСОБА_3 зареєстрована по АДРЕСА_2 .
Згідно з актом обстеження умов проживання ОСОБА_6 №58 від 15.11.2024, складеного службою у справах дітей виконавчого комітету Веснянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області за результатом візиту за адресою: АДРЕСА_1 , житловий одноповерховий будинок складається з трьох кімнат, має сучасний ремонт та комунальні зручності. В будинку чисто, тепло, кімнати умебльовані сучасними меблями, в користуванні є сучасна побутова техніка, санітарно-гігієнічний стан будинку задовільний. Продуктами харчування сім'я забезпечена в повному обсязі. Присадибна ділянка використовується за призначенням. Дохід сім'ї стабільний. Для виховання та розвитку дитини відведено окрему кімнату, яка облаштована всім необхідним для проживання та навчання. Одягом, взуттям дитина забезпечена відповідно віку та сезону. Для користування є засоби особистої гігієни. ОСОБА_8 здобуває освіту дистанційно в Зеленоярському ліцеї Веснянської сільської ради. Додатково два рази на тиждень він займається з репетитором з англійської мови. За цією адресою проживають ОСОБА_1 , ОСОБА_6 та ОСОБА_10 (мати позивача).
Відповідно до довідки про доходи №236 від 02.10.2024, виданої військовою частиною НОМЕР_1 Національної гвардії України, сержант з матеріального забезпечення ОСОБА_1 мав загальну суму доходу за період з квітня по вересень 2024 року у сумі 214 542,88 грн.
З висновку виконавчого комітету Веснянської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області від 20 березня 2025 р. випливає, що орган опіки та піклування вважає недоцільним визначення місця проживання ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з батьком та встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини, оскільки між батьками відсутній спір щодо місця проживання дитини. Те що мати дитини проживає окремо, не знімає з неї обов'язку брати участь у вихованні дитини та не свідчить про те, що батько виховує та утримує дитину самостійно, тому що відповідно до ч.2 ст.157 СК України той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні.
Виконавчим комітетом вказано, що 26 лютого 2025 року було здійснено обстеження умов проживання ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 на момент відвідування вдома не було, зі слів дружини ОСОБА_3 чоловік перебував у відрядженні. Будинок належить на праві власності ОСОБА_3 . Будинок зі зручностями, з сучасним ремонтом та побутовою технікою. Кімнати умебльовані сучасними меблями. Санітарно-гігієнічні умови проживання задовільні. Для сина ОСОБА_8 відведено окрему кімнату, в якій є все необхідне для проживання та навчання. Дочка ОСОБА_9 розділяє кімнату з батьками, але є окреме спальне місце. Діти забезпечені одягом та взуттям відповідно віку та сезону. ОСОБА_8 навчається в Зеленоярському ліцеї в 3 класі. Зі слів ОСОБА_3 стосунки в сім'ї дружні, адекватні. Стосовно матері дитини ОСОБА_3 відомо, що ОСОБА_3 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 . Однак, обстежити умови проживання за вищевказаною адресою не представилось можливим, оскільки під час відвідування батька дитини ОСОБА_1 , матір дитини ОСОБА_3 знаходилася у нього вдома. При спілкуванні з ОСОБА_3 стало відомо, що вона на прохання чоловіка доглядає за сином, у зв'язку з тим, що він перебуває у відрядженні, а тому тимчасово проживає у будинку АДРЕСА_1 . Також з'ясовано, що ОСОБА_8 любить маму, вони постійно підтримують зв'язок, мати цікавиться життям сина, навчанням та здоров'ям. Даних про те, що мати ОСОБА_3 неналежним чином виконує свої батьківські обов'язки, своєю поведінкою може завдати шкоди здоров'ю та розвитку дитини, не має.
Позиція апеляційного суду та нормативно-правове обґрунтування
Згідно з частиною 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Вивчивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Згідно з статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Згідно з статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі "М. С. проти України", заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (§ 76).
У § 54 рішення Європейського суду з прав людини "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини.
Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо місця проживання дитини обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ч.1 ст.180 СК України).
Способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина (ч.1-3 ст.181 СК України).
Згідно з нормами статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Стаття 315 ЦПК України регламентує, що суд розглядає, серед іншого, справи про встановлення факту перебування фізичної особи на утриманні.
Визначений у частині першій статті 315 ЦПК України перелік фактів, які можуть встановлюватися судом, не є вичерпним, оскільки згідно з частиною другою зазначеної статті у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Згідно з нормами абз.5 п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах: військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
У статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц).
Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів належними доказами заявлених позовних вимог, бо сторони добровільно вирішили між собою, що місцем проживання їх сина буде місце проживання батька. Також суд вказав, що відсутні докази самостійного виховання та утримання позивачем сина.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, оскільки він відповідає обставинам справи та вимогам законодавства.
У справі, яка переглядається, судом встановлено, що сторони самостійно визначили місце проживання своїх дітей.
Наявні у матеріалах справи докази свідчать про те, що син сторін ОСОБА_8 проживав і продовжує проживати разом із батьком. Мати ОСОБА_8 не вимагала та не вимагає зміни місця проживання сина.
За такого, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 не довів порушення його прав, оскільки на час звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини ОСОБА_6 проживав та продовжує проживати разом із ним.
Таким чином, суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позову батька дитини про визначення місця проживання сина разом із ним, так як ним не доведено, що його права порушені.
Що стосується відмови суду у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем сина без участі матері, то колегія суддів також вважає цей висновок правильним, оскільки досліджені докази свідчать, що позивач не виховує сина самостійно. Його матір приймає безпосередню участь у вихованні сина, опікується його життям, навчанням та здоров'ям.
Отже, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (пункти 1 і 2 частини 1 статті 374 ЦПК України).
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи зазначене, апеляційний суд вважає, що оскаржуване судове рішення зміні або скасуванню не підлягає, оскільки є законним та обґрунтованим.
Керуючись ст.374, 375, 382 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана через його представника ОСОБА_2 , залишити без задоволення, а рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 26 червня 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і у випадках, передбачених ст.389 ЦПК України, може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий О. В. Локтіонова
Судді Т. В. Крамаренко
О. О. Ямкова
Повне судове рішення складено 25 вересня 2025 року.