18 вересня 2025 року
м. Київ
справа № 607/9004/22
провадження № 51-5154 км 23
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_6 (в режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 на вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 березня 2023 року й ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 21 листопада 2024 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12022211040000724, за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця й жителя АДРЕСА_1 , раніше судимого за вироком Лановецького районного суду Тернопільської області від 11 жовтня 2018 року за ч. 3 ст. 185, ст. 70, 72 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 березня 2023 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 4 ст. 186 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років.
Суд ухвалив рахувати строк відбування покарання ОСОБА_7 з моменту його затримання, а саме з 19:51 28 травня 2022 року, й зарахував у строк відбування покарання строк його попереднього ув'язнення.
Також суд у вироку продовжив запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, застосований щодо ОСОБА_7 , до набрання вироком законної сили.
Крім того, суд вирішив долю речових доказів і розподілив процесуальні витрати.
Тернопільський апеляційний суд ухвалою від 24 травня 2023 року залишив без змін вирок місцевого суду.
Касаційний кримінальний суд Верховного Суду постановою від 14 лютого 2024 року скасував ухвалу апеляційного суду і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
За наслідками нового розгляду Хмельницький апеляційний суд ухвалою від 21 листопада 2024 року залишив без змін вирок місцевого суду.
Згідно з вироком суду, ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він 28 травня 2022 року близько 12:30, перебуваючи на сходовому майданчику в під'їзді АДРЕСА_2 , діючи повторно, в умовах воєнного стану, умисно, з корисливих мотивів відкрито викрав належні ОСОБА_8 грошові кошти в сумі 600 грн, діставши їх з кишені сорочки, яка була вдягнута на потерпілому.
Вимоги касаційної скарги й узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 просить скасувати судові рішення на підставі істотних порушень вимог кримінального процесуального закону та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Зазначає, що під час досудового розслідування було порушено право ОСОБА_7 на захист, в процесуальних документах сфальсифіковано його підписи щодо відмови від захисника, проте суд першої інстанції не призначив судової почеркознавчої експертизи з метою підтвердження цих фактів. Захисник просить урахувати, що у ОСОБА_7 було примусово відібрано біологічні зразки для експертизи за відсутності захисника та проведено експертизу, яка не передбачена для дослідження відбитків пальців, внаслідок чого висновок цієї експертизи є недопустимим доказом. Крім того, наводить доводи про допущені порушення під час фактичного затримання й обшуку ОСОБА_7 . Також вважає неправильною відображену в судових рішеннях оцінку показань потерпілого. Зазначає, що пред'явлення особи для впізнання за фотознімками за участю свідка проведено з порушеннями вимог КПК щодо цієї слідчої дії, тому цей доказ також є недопустимим. На його думку, суд апеляційної інстанції відповідних порушень не усунув, вказівок, наведених судом касаційної інстанції в постанові від 14 лютого 2024 року не виконав, доводів, викладених в апеляційній скарзі сторони захисту та тверджень про неправомірні дії працівників поліції під час затримання ОСОБА_7 не перевірив, безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про призначення експертизи і невмотивовано залишив вирок місцевого суду без змін, постановивши рішення, яке не відповідає положенням статтям 419, 439 КПК України.
Позиції інших учасників судового провадження
Прокурор, який брав участь у провадженні в судах першої та апеляційної інстанцій, подав письмові заперечення на касаційну скаргу захисника, в яких просить залишити судові рішення без зміни як законні, а касаційну скаргу - без задоволення як необґрунтовану.
Засуджений ОСОБА_7 подав заяву щодо проведення касаційного розгляду без його участі. Також у розпорядження Суду надійшли відомості про те, що останній подав заяву про застосування до нього умовно-дострокового звільнення від відбування покарання для проходження військової служби за контрактом.
Під час касаційного розгляду захисник ОСОБА_6 просив задовольнити касаційну скаргу на викладених у ній підставах.
Прокурор ОСОБА_5 вважала, що касаційна скарга захисника не підлягає задоволенню.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги та водночас уповноважений лише перевіряти правильність застосування цими судами норм матеріального й процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до приписів ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.
У поданій скарзі захисник, серед іншого, заперечує достовірність окремих доказів і висновки судів щодо фактичних обставин кримінального провадження, а також наводить доводи про неповноту судового розгляду. Однак перевірка цього не належить до повноважень суду касаційної інстанції згідно зі ст. 433 вказаного Кодексу.
Аргументи скаржника про недоведеність винуватості ОСОБА_7 не можна визнати прийнятними.
Як убачається з матеріалів справи, обвинувальний вирок є обґрунтованим, його ухвалено на підставі об'єктивного з'ясування всіх обставин, що належать до предмета доказування, котрі підтверджено фактичними даними, дослідженими та перевіреними у змагальній процедурі під час розгляду провадження, які оцінено судом відповідно до ст. 94 КПК України.
Зокрема, висновку про вчинення засудженим кримінального правопорушення проти власності місцевий суд дійшов на підставі аналізу показань допитаного потерпілого ОСОБА_8 про те, як поруч з ним на лавку сів невідомий чоловік, а потім, коли він підіймався по сходах до квартири, той же чоловік, яким виявився ОСОБА_7 , підбіг і відкрито викрав 600 грн з кишені його сорочки, надірвавши її, після чого вибіг з під'їзду. Також потерпілий пояснив, що одразу викликав працівників поліції і повідомив про подію, через деякий час грабіжника було затримано, а також проведено огляд місця події. Згадану сорочку, в яку був одягнений потерпілий, з надірваною внаслідок дій ОСОБА_7 кишенею, визнано речовим доказом.
Ці показання суд першої інстанції зіставив із показаннями допитаних як свідків поліцейських ОСОБА_9 і ОСОБА_10 про те, як вони під час патрулювання отримали повідомлення про пограбування, після чого, обстежуючи територію, виявили підозрілу особу, котра підпадала під орієнтування, в ході спілкування з'ясували, що ця особа причетна до грабежу, нею виявився ОСОБА_7 , останній просив не викликати слідчо-оперативну групу та обіцяв повернути потерпілому кошти, після чого йому вдалося втекти. Суд установив, що ці показання узгоджуються з відомостями, зафіксованими на відеозаписах з нагрудних камер поліцейських.
Місцевий суд також зважив на показання свідка ОСОБА_11 про те, що він бачив чоловіка, котрий вибіг з під'їзду № 1 та втік з місця злочину, а потім він упізнав цього чоловіка під час пред'явлення для впізнання за фотознімками.
Крім того, суд першої інстанції проаналізував відомості, зафіксовані в протоколі огляду місця події від 28 травня 2022 року, в ході якого в під'їзді № 1 виявлено й вилучено сліди папілярних візерунків пальців рук, зокрема з поверхні перил між першим та другим поверхами, а також банкноти різного номіналу на багажнику автомобіля, запаркованого поруч з будинком, котрі, зі слів очевидців, залишив ОСОБА_7 , коли повернувся на місце події разом з поліцейськими. За висновком дактилоскопічної експертизи слід папілярного узору на перилах залишено великим пальцем руки ОСОБА_7 .
Проаналізувавши ці та інші докази, зміст яких детально наведено у вироку, належним чином обґрунтувавши рішення, місцевий суд дійшов висновку, що досліджені докази в сукупності безсумнівно підтверджують винуватість ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України.
Доводи захисника про недопустимість окремих доказів через порушення права ОСОБА_7 на захист у зв'язку з неправомірними діями працівників поліції, які, затримавши його безпосередньо після вчинення злочину, не роз'яснили і не забезпечили його прав, зокрема права на захисника, і не склали протокол затримання, є неспроможними.
Порушення порядку отримання доказів, яке призводить до їх недопустимості, визначається правилами допустимості доказів, передбаченими главою 4 § 1 КПК та іншими статтями КПК, в яких такі правила сформульовані. Водночас не будь-яке формальне недотримання вимог кримінального процесуального закону під час отримання доказу автоматично тягне необхідність визнання доказу недопустимим. Натомість закон зобов'язує суд дати оцінку доказу з точки зору його допустимості з урахуванням того, чи було допущене порушення КПК істотним та яким чином воно перешкоджало забезпеченню та реалізації прав і свобод особи.
Відповідно до ч. 1 ст. 87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, тобто відомості (фактичні дані), які отримані саме завдяки такому порушенню. При цьому закон вимагає встановити прямий причинний зв'язок між порушенням прав людини і отриманими доказами.
Водночас не у всіх випадках порушення навіть фундаментальних прав і свобод особи під час кримінального провадження має прямий вплив на дотримання гарантій справедливого судового розгляду, зокрема й на допустимість доказів, отриманих під час кримінального провадження. Тому, навіть якщо докази отримані в той час, коли сталося порушення того чи іншого права, однак це порушення прямо не впливало на отримання доказу, а лише співпадало у часі, це не є достатньою підставою для висновку, що докази отримані «внаслідок» такого порушення.
Отже, сторона, яка стверджує про процесуальні порушення, має не лише довести наявність таких порушень, а й обґрунтувати, що ці порушення позначилися або могли позначитися на результаті судового розгляду, у тому числі на допустимості доказів, використаних у судовому розгляді.
З урахуванням викладених положень кримінального процесуального закону, наведені вище твердження захисника не доводять наявності порушень, які б у контексті приписів ст. 87 КПК України свідчили про недопустимість протоколу огляду місця події. Обставини, на які посилається захисник, жодним чином не вплинули на процес і характер проведення огляду місця події, під час якого виявлено та зафіксовано відомості про речові докази, що не є предметом кримінального правопорушення. За сталою судовою практикою Верховного Суду, недопустимими визнаються показання, отримані від підозрюваної особи під час слідчих дій, у випадку порушення її права зберігати мовчання і не свідчити проти себе або права бути представленим захисником, однак це правило беззастережно не поширюється на речові докази (постанови Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 423/1766/16, від 29 жовтня 2019 року у справі № 464/7974/15-к, від 8 грудня 2020 року у справі № 686/19218/17, від 18 лютого 2021 року у справі № 193/375/19, від 17 січня 2023 року у справі № 648/1543/15-к).
У касаційній скарзі захисник не погоджується з допустимістю висновку дактилоскопічної експертизи від 08 липня 2022 року № СЕ-19/120-22/5976-Д з огляду на порушення, які, на його думку, допущено під час відібрання у ОСОБА_7 зразків відбитків пальців рук для проведення цієї експертизи. Суд також відхиляє ці доводи захисника.
Зразки, отримані для експертизи, не є самостійними доказами у кримінальному провадженні та самі собою не встановлюють обставин, що входять до предмета доказування. Такі зразки несуть у собі інформацію, що має доказове значення, та є матеріалами для отримання нового або перевірки вже наявного доказу.
Відповідно до практики Верховного Суду, висновки експертизи є недопустимими доказами, якщо предметом дослідження експертизи були об'єкти, одержані в непроцесуальний спосіб або з грубим порушенням вимог кримінального процесуального законодавства. Недоліки оформлення протоколу отримання зразків для експертизи не дають підстав для висновку про недопустимість його результатів. Ці недоліки мають оцінюватися в контексті достовірності відомостей, відображених в протоколі, а також їх достатності для встановлення тих обставин, на які посилалася сторона обвинувачення, у сукупності з іншими представленими доказами (постанова Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 16 квітня 2024 року у справі № 751/8678/21).
За матеріалами кримінального провадження встановлено, що в наданих на експертизу дактилоскопічних картах наявний підпис засудженого, жодних заперечень ОСОБА_7 , які б доводили відсутність його добровільної згоди надати ці зразки для експертизи, ані дактилоскопічна карта, ані протокол їх відібрання, не містять. Навпаки, у протоколі чітко зазначено, що ОСОБА_7 висловив згоду надати взірці папілярних узорів пальців та долоней обох рук для експертизи. Сторона захисту не ставить під сумнів те, що зафіксовані в дактилоскопічній карті відбитки пальців належать саме ОСОБА_7 . Відібрання вказаних зразків без участі захисника, на чому наголошує останній у касаційній скарзі, не становить порушення права на захист, оскільки їх властивості не залежать від волі особи, тому участь захисника в цій дії не може змінити змісту доказу, який отримується таким чином.
Помилкове зазначення прокурором у протоколі отримання зразків для експертизи про відібрання біологічних зразків, якими насправді відбитки пальців не є, з урахуванням викладеного вище, не є істотним порушенням і не тягне недопустимість проведеної дактилоскопічної експертизи.
У касаційній скарзі захисник констатує, що в ряді процесуальних документів, складених під час досудового розслідування, міститься підпис від імені ОСОБА_7 , якого останній насправді не ставив. Ці аргументи скаржника вже були предметом ревізії за касаційною процедурою та визнані неприйнятними. Водночас матеріали справи не містять жодних відомостей про реалізацію стороною захисту права звернутися із заявою в порядку, передбаченому ст. 214 КПК України, про вчинення кримінального правопорушення, пов'язаного з підробленням і фальсифікацією документів особами, які здійснювали досудове розслідування.
Доводи захисника щодо безпідставної відмови судів попередніх інстанцій у задоволенні клопотання сторони захисту про призначення судової почеркознавчої експертизи з метою підтвердження факту підписання процесуальних документів від імені ОСОБА_7 іншою особою також є неспроможними. Суди не встановили підстав сумніватися в достовірності відомостей, які містяться у процесуальних документах, як і будь-яких достатніх та об'єктивних даних, які би викликати необхідність у їх додатковій перевірці шляхом призначення почеркознавчої експертизи.
Залежно від обставин конкретного кримінального провадження, необхідність проведення експертизи виноситься на розсуд суду, який має право, а не обов'язок доручити експертам її проведення. Відмова в задоволенні клопотання не є порушенням вимог кримінального процесуального закону, а свідчить лише про те, що це клопотання не було належним чином умотивовано та не містило підстав, які би доводили необхідність призначення експертизи. Оскільки порушень вимог кримінального процесуального закону під час вирішення клопотання сторони захисту не допущено, а переконливих доводів, які б могли викликати сумнів у неналежній перевірці судами наведених вище тверджень сторони захисту, які стосуються неповноти судового розгляду, ця сторона не навела, сама собою її незгода з результатами вирішення клопотання, заявленого під час судового розгляду, жодним чином не могла перешкодити ухваленню законного й обґрунтованого судового рішення, як про це вказує сторона захисту.
Доводи, наведені в касаційній скарзі захисника, про недопустимість протоколу пред'явлення особи для впізнання за фотознімками, проведеного за участю свідка, з підстав відсутності обґрунтування неможливості провести його безпосередньо за участю особи, яка підлягала впізнанню, є неспроможними. Проведення впізнання за фотознімками не суперечить приписам КПК та усталеній судовій практиці Верховного Суду, оскільки жодних імперативних вимог щодо пред'явлення для впізнання виключно самої особи, а не її фотознімків законодавством не передбачено, як не передбачено й обов'язковості обґрунтування слідчим необхідності проведення впізнання саме за фотознімками (постанова від 26 листопада 2020 року у справі № 742/2200/19, ухвала від 28 жовтня 2024 року у справі № 336/5788/20, постанова від 01 вересня 2025 року у справі № 750/6836/23).
Аргументи сторони захисту про те, що в протоколі пред'явлення особи для впізнання за фотознімками за участю свідка не зазначено опису статистів та їх прикмет, були перевірені апеляційним судом і мотивовано визнані такими, що не можуть свідчити про недопустимість і неналежність вказаного доказу, оскільки положення ст. 228 КПК України не передбачають обов'язковості зазначення у протоколі про пред'явлення особи для впізнання прикмет (опису) осіб, які підлягають впізнанню.
Таким чином винуватість ОСОБА_7 у вчиненні грабежу за обставин, указаних у судових рішеннях, доведено поза розумним сумнівом, а твердження захисника про протилежне й порушення презумпції невинуватості є неспроможними.
Посилання захисника на недодержання вимог ч. 2 ст. 439 КПК України не ґрунтуються на даних у справі. За її матеріалами, виконуючи вказівки суду касаційної інстанції, викладені в постанові від 14 лютого 2024 року, апеляційний суд повторно дослідив обставини, встановлені судом першої інстанції, які оспорювала сторона захисту, та оцінив докази відповідно до положень ст. 94 цього Кодексу. На відміну від міркувань у касаційній скарзі апеляційний суд перевірив правильність проведення слідчих дій, а незгода з оцінкою доказів ще не свідчить про порушення ст. 439 вказаного Кодексу.
Ухвалений обвинувальний вирок відповідає статтям 370, 374 КПК України.
Крім того, подібні викладеним у касаційній скарзі доводи про незаконність засудження ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 186 КК України були предметом ретельної перевірки в апеляційному порядку. Суд апеляційної інстанції, переглянувши вирок з додержанням правил статей 404, 405 КПК України, проаналізувавши й зіставивши з матеріалами кримінального провадження всі аргументи сторони захисту, дав на них вичерпні відповіді й умотивовано залишив без задоволення подану захисником апеляційну скаргу.
Зміст постановленої ухвали узгоджується з положенням ст. 419 КПК.
Істотних порушень норм права, які тягнуть за собою обов'язкове скасування оспорюваних судових рішень і призначення нового розгляду в суді першої інстанції, про що йдеться в поданій скарзі, під час касаційного розгляду не встановлено.
Тому касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.
Керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд
Вирок Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 03 березня 2023 року й ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 21 листопада 2024 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 - без задоволення.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді
ОСОБА_12 ОСОБА_2 ОСОБА_3