24 вересня 2025 року
м. Харків
справа № 641/8110/23
провадження № 22-ц/818/3542/25
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Пилипчук Н.П.,
суддів - Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,
за участю секретаря - Львової С.А.,
учасники справи:
позивач та відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,
відповідачка та позивачка за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,
третя особа у первісному та зустрічному позовах - Державна спеціалізована фінансова установа «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву»,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_3 , на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 11 квітня 2025 року в складі судді Маньковської О.О.
У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Державна спеціалізована фінансова установа «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву», про поділ спільного майна подружжя.
Позовна заява мотивована тим, що з 16.06.2017 року по 14.12.2022 року ОСОБА_1 перебував з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, та в період перебування у шлюбі, за спільні кошти, в результаті спільної праці придбали квартиру АДРЕСА_1 .
Вказав, що джерелом набуття вказаної квартири у спільну сумісну власність подружжя, стали спільні сумісні кошти та спільна праця подружжя, зокрема, кошти, які були отримані на виконання договору про іпотечний кредит № 1 -ВК від 27.07.2021 року, укладений між ДСФУ «ДФСМЖБ» - кредитор, та ОСОБА_2 - позичальник. Згідно умов договору кредитор зобов'язався надати позичальнику грошові кошти в сумі 835 524,00 грн, а позичальник зобов'язався прийняти, належним чином використати та повернути кредит, а також сплатити проценти за користування кредитом в розмірі 7,5 % річних в порядку, на умовах та строки, визначені цим договором.
Між ДСФУ «ДФСМЖБ» (кредитор), ОСОБА_2 (боржник), та ним - як поручителем, укладено договір поруки № 1 від 27.07.2021 року, відповідно до умов якого, він зобов'язався відповідати перед кредитором солідарно в повному обсязі за своєчасне виконання боржником усіх його зобов'язань за договором про іпотечний кредит № 1 -ВК від 27.07.2021 року та додатковими угодами до нього.
03.08.2021 року з метою забезпечення договору про іпотечний кредит між ДСФУ «ДФСМЖБ» та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого, іпотекодавець з метою належного виконання зобов'язання, що випливає з договору про іпотечний кредит, передає, а іпотекодержатель приймає в іпотеку в порядку та умовах, визначених договором, нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .
Вказав, що, джерелом набуття спірної квартири у спільну сумісну власність подружжя та виплат за договором кредиту щодо погашення кредиту та процентів за користування ним були спільні сумісні кошти та спільна праця подружжя, зокрема, кошти, які є доходами, отриманими ним від зайняття підприємницькою діяльністю, зазначивши, що він зареєстрований як фізична особа-підприємець з 28.08.2019 року та отримував дохід за 2020 рік - 998395,15 грн, за 2021 рік - 2140716,34 грн, за 2022 рік - 3890117,41 грн.
Вважав, що квартира АДРЕСА_1 є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Просив в порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, визнати за ОСОБА_1 право власності на частки об'єкту нерухомого майна - квартиру, загальною площею 40,8 кв.м., яка розташована за адресою АДРЕСА_2 та відшкодувати судові витрати.
У лютому 2024 року ОСОБА_2 звернулася до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа: Державна спеціалізована фінансова установа «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву», про поділ спільного майна подружжя, який у подальшому уточнила.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що між сторонами 16.06.2017 року укладено шлюб, який в подальшому було розірвано 14.12.2022 року. В період шлюбу подружжям придбано квартиру у спільну сумісну власність за адресою: АДРЕСА_2 за 928 360,00 грн, основним джерелом набуття вищевказаної квартири були кредитні кошти у сумі 835 524, 00 грн, які отримані нею на виконання договору про іпотечний кредит № 1-ВК від 27.07.2021 року, укладеного з ДСФУ «ДФСМЖБ».
Зазначила, що кредитні кошти у розмірі 835 524,00 грн становили 90 % від вартості купівлі квартири АДРЕСА_1 , залишок коштів - 10% у розмірі 92 836,00 грн та супутні витрати у розмірі 3531,95 грн були внесені ОСОБА_1 та ОСОБА_2 як подружжям. До моменту розірвання шлюбу сторонами як подружжям сплачено 60950,00 грн. Станом на 14.12.2022 року сума заборгованості за кредитом, згідно договору про іпотечний кредит становить 774574,00 грн.
Посилалася на те, що після припинення шлюбу вона здійснює самостійне повернення коштів за договором про іпотечний кредит № 1-ВК від 27.07.2021 року, участі у поверненні коштів за договором ОСОБА_1 не бере. Таким чином, існують суттєві підстави для відступу від засад рівності часток подружжя в даній справі, оскільки вона самостійно продовжує сплату спільного боргу подружжя.
Вказала, що в даному випадку істотною обставиною є перебування ОСОБА_2 на військовій службі з 20.03.2015 року по цей час, в зв'язку з чим кредитне зобов'язання має суттєву пільгу, згідно п.15 ст.14 ЗУ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», а саме - звільнення кредитного зобов'язання від нарахування процентів за користування кредитом.
Просила в порядку поділу спільного майна подружжя, визнати за ОСОБА_2 право власності на 11/12 часток квартири, загальною площею 40.8 кв м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; в порядку поділу спільного майна подружжя, визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/12 частки, квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 ; в порядку поділу спільного майна подружжя припинити з 14.12.2022 року правовий режим спільного зобов'язання ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (як боржників) за договором про іпотечний кредит № 1-ВК від 27.07.2021 року; в порядку поділу спільного майна подружжя визнати особистим зобов'язанням ОСОБА_2 зобов'язання боржника, які не були виконані станом на 14.12.2022 року, за договором про іпотечний кредит № 1 -ВК від 27.07.2021 року.
Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 11 квітня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 - задоволено, в порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на частки об'єкту нерухомого майна - квартиру, загальною площею 40,8 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; в задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 - відмовлено; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 4655,29 грн; заходи забезпечення позовної заяви, вжиті ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 19.12.2023 року, шляхом заборони ОСОБА_2 вчиняти будь-які дії щодо відчуження частки об'єкту нерухомого майна - квартири, загальною площею 40,8 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , після набрання рішенням законної сили - скасовано.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_2 через свого представника подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково, зустрічний вимоги ОСОБА_2 - задовольнити у повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що станом на момент ухвалення оскаржуваного рішення сума погашеного кредиту становила 98000,00 грн, а станом на травень 2025 року становить 101 500,00 грн. Більша частина заборгованості за договором про іпотечний кредит № 1-ВК від 27 липня 2021 року не виплачена (на момент подання зустрічної позовної заяви ця сума складала 725574,00 грн, що становить 77,93% від вартості спірної квартири. Оформленим/визнаним боржником за договором про іпотечний кредит № 1-ВК від 27 липня 2021 року є саме вона. При здійсненні поділу спільного сумісного майна подружжя не враховано спільні борги подружжя, якими обтяжено це майно. Для правильного вирішення суду належало встановити, яка частина кредиту погашена за час шлюбу, а також яка частина кредитних коштів повернута самостійно відповідачем, та яка частина зобов'язань перед банком залишається непогашеною, визначити розмір спільного боргу та здійснити розподіл майна із його урахуванням. У разі ж якщо суд першої інстанції визнав право ОСОБА_2 на поділ спірної квартири в рівних частинах, то в такому випадку були підстави для часткового задоволення її зустрічних вимог та визнання за нею в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя, права власності щонайменше на 1/2 частки квартири. Проте суд першої інстанції в мотивувальній частині оскаржуваного рішення дійшов висновку про відмову у задоволенні зустрічної позовної заяви.
06 червня 2025 року за допомогою системи «Електронний суд» Державна спеціалізована фінансова установа «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» подала письмові пояснення, в яких зазначила, що ОСОБА_2 було повідомлено про необхідність подання Держмолодьжитлу довідки про доходи з місця роботи для встановлення її платоспроможності по зобов'язанням за Договором про іпотечний кредит від 27.07.2021 № 1-ВК. Проте ОСОБА_2 вищезазначену довідку не надала. Протягом розгляду спору в суді першої інстанції ОСОБА_2 не зверталась до Кредитора за отриманням згоди на переведення боргу за Кредитним договором. Враховуючи, що іпотечний кредит від 27.07.2021 надавався подружжю, ні розірвання шлюбу ні поділ майна не змінив солідарний характер зобов'язань ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перед кредитором (Держмолодьжитло). За вказаних обставин прийняте у справі № 641/8110/23 рішення не впливає на права та обов'язки третьої особи щодо сторін.
11 червня 2025 року за допомогою системи «Електронний суд» ОСОБА_1 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вважав рішення суду законним, а апеляційну скаргу необґрунтованою. При цьому посилався на те, що ані наявність частково невиконаного зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення кредитних коштів, які були одним з джерел придбання спірної квартири, ані намір ОСОБА_2 в майбутньому самостійно виконати це зобов'язання, ані сама лише можливість звернення стягнення на спірну квартиру відповідно до договору про іпотеку через ймовірну відсутність його участі у виконанні спільного кредитного зобов'язання не є підставами для відступу від засади рівності часток подружжя. Обставини щодо розміру частини кредиту, яка погашена за час шлюбу, тобто до 14 грудня 2022 року, та розміру частини зобов'язань перед кредитором, яка залишається непогашеною на момент ухвалення рішення суду - не входять у предмет доказування у цій справі. Зазначив, що у колишнього подружжя, крім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти та одержане за рахунок останніх майно, внаслідок укладення кредитного договору, також виникло зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники. Жодних доказів на підтвердження підстав визнання вказаного зобов'язання особистим ОСОБА_2 або ж відступу від засади рівності часток подружжя у спільному зобов'язанні останньою не надано до суду. Зміст мотивувальної та резолютивної частини оскаржуваного рішення узгоджуються між собою - у мотивувальній частині суд першої інстанції дійшов висновку про рівність часток сторін у праві власності на спірну квартиру, на підставі чого у резолютивній частині вирішив визнати за ним право власності на одну другу частку спірної квартири, «залишивши» за ОСОБА_2 право власності на решту одну другу частку. Задоволення зустрічних позовних вимог про припинення правового режиму спільного зобов'язання за договором про іпотечний кредит та визнання особистим зобов'язанням ОСОБА_2 зобов'язання боржника, які не були виконані станом на 14 грудня 2022 року, матиме наслідком заміну боржника у кредитному зобов'язанні - його як солідарного боржника на одноосібного боржника ОСОБА_2 , а також розірвання договору поруки. В такому разі обсяг прав Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» як кредитора суттєво зменшиться - він втратить можливість вимагати виконання обов'язку щодо повернення кредитних коштів від нього, а це в свою чергу суттєво збільшує ризик втрати їхньої спільної сумісної квартири або її частки у разі невиконання чи неналежного виконання ОСОБА_2 зобов'язання щодо повернення кредитних коштів. Задоволення цих зустрічних позовних вимог потребує доведення низки нових обставин, необхідність залучення співвідповідачем кредитора тощо, чого ОСОБА_2 під час розгляду справи судом першої інстанції зроблено не було. Квитанції про сплату заборгованості за іпотечним кредитом за період з березня 2024 року по травень 2025 року є неналежними доказами і не мають розглядатися.
09 вересня 2025 року за допомогою системи «Електронний суд» ОСОБА_2 через свого представника подала додаткові пояснення у справі, в яких зазначила, що ОСОБА_1 наголошує на своїй платоспроможності та бажанні сплачувати відповідний кредит, в той же час, саме його поведінка має суперечливий характер, оскільки ОСОБА_1 жодного разу не вчинив дії на відшкодування частини грошових коштів зі сплати кредиту або пропозицією вчинити такі дії. Повернення кредиту вже понад 2 роки та 6 місяців здійснює вона самостійно.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_2 необхідно залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що належних доказів про наявність підстав для відступлення від засад рівності часток подружжя сторони не надали, тому спірне майно підлягає поділу з огляду на правила рівності часток подружжя в спільному майні по 1/2 частині.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що з 16.06.2017 по 14.12.2022 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі (а.с.26,51,142,143 том 1).
Згідно Договору купівлі-продажу квартири від 03.08.2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Корнійчук О.В., зареєстрований в реєстрі № 3052, вбачається, що ОСОБА_4 (продавець) передала у власність ОСОБА_2 (покупець) квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 40.8 кв.м. за суму 928 360,00 грн. Чоловік покупця ОСОБА_1 дав згоду на купівлю квартири (а.с.53,84,144 том 1).
З Договору про іпотечний кредит № 1-ВК від 27.07.2021 року та розрахунку до нього вбачається, що Державною спеціалізованою фінансовою установою «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» (Кредитор) надано ОСОБА_2 (Позичальник) грошові кошти в сумі 835 524,00 грн, на придбання житла - квартири АДРЕСА_1 (а.с.44-50,98-103 том 1).
03.08.2021 року укладено Іпотечний договір, згідно умов якого п. 1 - Іпотекодавець з метою забезпечення належного виконання Зобов'язання, що випливає з Кредитного договору, передає, а Іпотекодержатель приймає в іпотеку в порядку і на умовах, визначених цим Договором, нерухоме майно -квартиру АДРЕСА_1 , загальною площшею 40,8 кв.м., житловою 19,2 кв.м. Предмет іпотеки належить Іпотекодавцеві та підставі договору купівлі-продажу квартири від 03.08.2021 року. Вартість предмета іпотеки 930400,00 грн. п. 7 Предмет іпотеки знаходиться у спільній сумісній власності з ОСОБА_1 заяву про згоду на передачу квартири в іпотеку, справжність підпису на якій засвідчена нотаріусом (а.с.39-41 том 1).
За договором поруки № 1 від 27.07.2021 року ОСОБА_1 (поручитель) зобов'язується відповідати перед кредитором солідарно в повному обсязі за несвоєчасне виконання ОСОБА_2 (боржником) усіх зобов'язань за Договором про іпотечний кредит №1-ВК від 27.07.2021 та додатковими угодами до нього (а.с.42-43 том 1).
Матеріали справи містять платіжні інструкції, відповідно до яких ОСОБА_2 вносила кошти в рахунок погашення кредиту (а.с.151-156 том 1).
Товариством з обмеженою відповідальністю «Консалтинг-Експерт І» надано звіт з незалежної оцінки майна, згідно висновку якого ринкова вартість квартири АДРЕСА_1 , власниками якої зазначено ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на дату проведення оцінки та складання звіту 12.10.2023 року, становить 931 058 грн (а.с.27-38 том 1).
З податкової декларації платника єдиного податку ФОП вбачається, що ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем, який мав дохід за 2022 рік в розмірі 3890117,41 грн, за 2021 рік в розмірі 2140716,34 грн, за 2020 рік - 998395,15 грн (а.с.56-67 том 1).
З пояснень Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» вбачається, що станом на 31.12.2023 простроченої заборгованості у позичальника немає, в рахунок погашення тіла кредиту сплачено 102 950,00 грн, залишок з погашення тіла кредиту складає 732 574,00 грн (а.с.96-97 том 1).
Згідно довідки, наданої ІНФОРМАЦІЯ_1 від 03.01.2024 року № 103, вбачається, що ОСОБА_2 перебуває на військовій службі з 20.03.2015 року по теперішній час. З 25.11.2019 року проходить військову службу в ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.127 том 1).
У сімейному законодавстві передбачено два режими власності подружжя - особиста приватна власність дружини, чоловіка, тобто кожного з подружжя, та спільна сумісна власність подружжя.
Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України).
Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 569/13242/14-ц.
Стаття 41 Конституції України гарантує право кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (рішення ЄСПЛ у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції»).
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтею першою Протоколу № 1 до Конвенції є те, що воно має бути передбачене законом.
Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 534/1017/20.
Відповідно до частини третьої, четвертої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Згідно із статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тобто, статтею 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, провадження № 61-15462св18, а також у постанові Верховного Суду від 28 грудня 2022 року у справі № 676/4308/21 (провадження № 61-7301св22).
Подібні правила викладені також у частині першій статті 57 СК України, відповідно до якої особистою приватною власністю дружини, чоловіка є зокрема майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
У разі, якщо спірне майно учасниками справи набуто в період перебування в шлюбі, той факт, що воно зареєстровано на одного з подружжя, не позбавляє іншого права на частку в такому майні.
Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2022 року у справі № 330/1569/19.
Згідно зі статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Верховний Суд виходить з того, що у справах про поділ спільного майна подружжя необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Виходячи зі змісту статей 60, 65 СК України, при поділі майна подружжя враховуються також борги подружжя за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя, а тому якщо боргові зобов'язання підтверджуються наявними у справі доказами, такі боргові зобов'язання повинні ураховуватися при поділі майна подружжя.
Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у цій же постанові дійшла висновку, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов'язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї (пункт 61).
Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Як вбачається з матеріалів справи, з 16.06.2017 по 14.12.2022 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.
В період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі придбано наступне майно: квартира АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу квартири від 03.08.2021 року.
Матеріали справи свідчать про те, що спірну квартиру придбано сторонами за рахунок кредитних коштів, зокрема за договором про іпотечний кредит № 1-ВК від 27.07.2021 року, укладений між Державною спеціалізованою фінансовою установою «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» та ОСОБА_2 .
Також, 03.08.2021 року між Державною спеціалізованою фінансовою установою «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір.
За договором поруки № 1 від 27.07.2021 року ОСОБА_1 (поручитель) зобов'язується відповідати перед кредитором солідарно в повному обсязі за несвоєчасне виконання ОСОБА_2 (боржником) усіх зобов'язань за Договором про іпотечний кредит №1-ВК від 27.07.2021 та додатковими угодами до нього.
Сторони не спростовували поширення правового режиму спільного сумісного майна на квартиру.
Виходячи з того, що спірне майно сторони придбали під час шлюбу за спільні кошти, спільною працею, воно є спільним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Таким чином, поділ спірного майна в рівних частинах шляхом визнання права власності на частину у спільному нерухомому майні, про що просить ОСОБА_1 , за встановлених обставин є доцільним.
Встановивши, що кошти за укладеним під час шлюбу договором кредиту сторони витратили в інтересах сім'ї, а саме на придбання квартири під час перебування у шлюбі, належність зазначеного нерухомого майна до об'єктів спільної сумісної власності подружжя сторонами не оспорюється, суд першої інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання спірного нерухомого майна спільною сумісною власністю, його поділу з урахуванням визначеної частиною першої статті 70 СК України рівності часток подружжя.
Відповідно до статті 544 ЦК України боржник, який виконав солідарний обов'язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього. Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку, належну солідарному боржникові, який у повному обсязі виконав солідарний обов'язок, несплачене припадає на кожного з решти солідарних боржників у рівній частці.
Зазначена компенсація може бути стягнута лише у разі погашення за особисті кошти кредитної заборгованості, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеним у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16 та постанові Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі № 712/6574/16-ц.
Проте, в даному випадку ОСОБА_2 у повному обсязі кредит ще не погасила, а вимог про стягнення компенсації за виконання солідарного обов'язку подружжя з погашення спільного боргового зобов'язання (щодо сум, сплачених до подання зустрічного позову), у зустрічному позову заявлено не було.
Наявність обставин, за яких можливе відступлення від засад рівності часток подружжя при поділі спірної квартири, ОСОБА_2 не доведено.
Отже, при вирішенні цього спору судом не було встановлено обставин, передбачених частинами другою, третьою статті 70 СК України, для відступу від засад рівності часток подружжя.
Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується колегія суддів, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, належним чином оцінивши докази, подані сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_2 належними та допустимими доказами презумпцію спільності майна подружжя щодо спірного майна не спростовано, підстави для відступлення рівності часток у праві власності відсутні, унаслідок чого спірне майно є спільним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , тому належить їм у рівних частках.
Визнання у рішенні суду права власності на частини спірної квартири за ОСОБА_1 та не зазначення про визнання права власності на іншу частину за ОСОБА_2 не є порушенням вимог процесуального закону, оскільки суд розглянув справу в межах заявлених вимог.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія визнає, що судове рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи у апеляційному порядку не вбачається.
Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_3 , - залишити без задоволення.
Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 11 квітня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий Н.П. Пилипчук
Судді О.В. Маміна
О.Ю. Тичкова