24 вересня 2025 року
м. Харків
справа № 645/621/21
провадження № 22-ц/818/2922/25
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Пилипчук Н.П.,
суддів - Маміної О.В., Тичкової О.Ю.,
за участю секретаря - Львової С.А.,
учасники справи:
позивачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідач - територіальна громада м. Харкова в особі Харківської міської ради,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в особі представника Чепенка Олега Івановича, на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 26 лютого 2025 рокув складі судді Шарка О.П.
У лютому 2021 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до територіальної громади м. Харкова в особі Харківської міської ради про визнання права належного користування та проживання.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_3 , який є вітчимом ОСОБА_1 проживав та був зареєстрований, як основний наймач, у не приватизованій квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , яку він отримав на підставі ордеру виданого виконавчим комітетом Жовтневої районної ради міста Харкова. Іншим наймачем цієї квартири була колишня його дружина - ОСОБА_4 , з якою вітчим перебував у шлюбі з 13.10.1976 року та який було розірвано 25.02.1998 року. Зі слів вітчима його колишня дружина ОСОБА_4 ще до розірвання шлюбу виїхала з квартири у невідомому напрямку, та ІНФОРМАЦІЯ_1 померла.
Зазначили, що ОСОБА_5 , яка є матір'ю ОСОБА_1 , 24 жовтня 1998 року вийшла заміж за ОСОБА_3 та з цього часу вони разом стали проживати, вести спільне господарство. Спочатку вони проживали у квартирі за АДРЕСА_2 , а потім за домовленістю вони зробили родинний обмін, та ОСОБА_1 після переїзду з м. Миргорода разом зі своїм сином ОСОБА_2 , починаючи з 2012 року стали проживати у цій квартирі, а мати з вітчимом ОСОБА_3 , у квартирі за адресою: АДРЕСА_3 .
Посилалися на те, що починаючи з січня 2019 року, мати та вітчим тяжко захворіли, та ОСОБА_1 була вимушена, доглядати за ними та лікувати, на що нею було витрачено особисті грошові кошти. ОСОБА_6 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , після смерті матері, вітчим ОСОБА_3 залишився проживати у квартирі матері, а позивачі продовжили мешкати та користуватись квартирою АДРЕСА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3 помер та всі дії по його похованню, були понесені особисто ОСОБА_1 .
Вказали, що починаючи з січня 2012 року ОСОБА_1 , а з травня 2017 року ОСОБА_2 постійно мешкають у квартирі АДРЕСА_2 , користуються нею як місцем свого постійного проживання.
Посилалися на те, що ще за час свого життя ОСОБА_3 намагався оформити на себе свідоцтво про право власності на цю квартиру, так як він був разом з першою дружиною ОСОБА_4 наймачами цієї квартири. Для оформлення відповідних документів, ОСОБА_3 особисто звертався за консультацією до відповідних власних структур, та згідно з отриманими відомостями у 2019 році, звернувся до Фрунзенського районного суду, з позовом до Харківської міської ради, про усунення перешкод у праві користуванні квартирою шляхом зняття з реєстраційного обліку в цій квартирі, своєї колишньої дружини ОСОБА_4 , в обґрунтування своїх позовних вимог ним було вказано, що він як позивач має намір у подальшому приватизувати спірну квартиру, а до цього слід вирішити питання щодо зняття ОСОБА_4 з реєстраційного обліку. Судом справа була розглянута, та згідно з рішенням суду від 18.02.20 року, по справі № 645/6426/19, його позов було задоволено.
Просили визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 належними користувачами квартири АДРЕСА_2 .
Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 26 лютого 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - відмовлено у повному обсязі.
Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , через свого представника подали апеляційну скаргу, в якій просили рішення скасувати та задовольнити позовні вимоги.
Апеляційна скарга мотивована тим, що їхнє вселення та спільне проживання в зазначеній квартирі підтверджено належними доказами. Зазначили, що вони проживали в цій квартирі доглядали її, робили необхідний ремонт, вели господарство, та сплачували за неї всі необхідні в тому числі і комунальні платежі. Вважали, що вони є членами сім'ї наймача ОСОБА_3 , та проживаючи з ним з його безпосереднього дозволу вселилися до цієї квартири, та користувалися нею. Посилалися на те, що вони підпадають під дію права щодо визнання права на проживання та користування у зазначеній квартирі за ознакою наявності всіх належних доказів спільного проживання що є обов'язковою умовою у розумінні сім'ї.
23 вересня 2025 року від представників сторін надійшли клопотання про відкладення розгляду справи, однак доказів поважності причин відкладення ними не надано, у зв'язку з чим суд апеляційної інстанції уважав за можливе розглянути справу за їх відсутності на підставі частини другої статті 372 ЦПК України.
Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 необхідно залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачами не було надано доказів, які б підтверджували їхнє вселення до квартири зі згоди наймача, спільного постійного проживання однією сім'єю, ведення спільного господарства.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що з 24 жовтня 1998 року ОСОБА_3 та ОСОБА_7 перебували у зареєстрованому шлюбі (а.с.8 том 1).
ОСОБА_7 є матір'ю ОСОБА_8 (а.с.11 том 1).
ОСОБА_1 є матір'ю ОСОБА_2 (а.с.12 том 1).
ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_6 (а.с.9 том 1).
ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_3 (а.с.10 том 1).
ОСОБА_1 здійснила поховання ОСОБА_3 (а.с.28 том 1).
Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 18 лютого 2020 року у справі №645/6426/19 усунуто перешкоди ОСОБА_3 у праві користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_2 шляхом зняття ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.26-27 том 1).
З відповіді КП «Жилкомсервіс» № 30-136/21075 від 30 листопада 2020 року вбачається, що згідно ордеру, виданого виконавчим комітетом Жовтневої районної ради м. Харкова, наймачем квартири АДРЕСА_2 був ОСОБА_3 та його дружина ОСОБА_4 (а.с.15 том 1).
Матеріали справи містять декларації № 0001-Х70Е-6АА0 та № 0001-1НОЕ-6АА0 від 30.01.2021 про вибір лікаря, який надає первинну медичну допомогу, відповідно до яких ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вказали адресу місця фактичного проживання або перебування: АДРЕСА_1 (а.с.16,17 том 1).
Відповідно до довідки № 273 від 26.01.2021 року ОСОБА_2 дійсно є студентом 4 курсу 14 групи Інституту прокуратури та кримінальної юстиції Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Період навчання з 01.09.2017 по 30.06.2021 (а.с.14 том 1).
Також матеріали справи містять копії квитанцій про придбання ліків (а.с.77-87 том 1), копії квитанцій про сплату комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.22-25,99-100,138-143,155-156 том 1).
Відповідно до копії свідоцтва про право власності на житло від 01.04.1994 квартира за адресою: АДРЕСА_3 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 (а.с.89 том 1).
З пояснень свідків ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , що надані адвокату Чепенко О.І., вбачається, що з 2012 року ОСОБА_1 , а з 2017 року ОСОБА_2 проживали в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.90-92 том 1).
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Змістом статті 9 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав інших громадян.
Державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих рад (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд) (частина перша статті 5 ЖК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 58 ЖК України на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.
Згідно з частинами першою, другою статті 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.
Відповідно до частин першої, другої статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Змістом статті 65 ЖК України передбачено, що наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи зареєстровані вони в даному житловому приміщенні, було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім'ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність письмової згоди членів сім'ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду. Аналогічні правові висновки викладено, зокрема, у змісті постанов Верховного Суду від 12 червня 2020 року в справі № 755/16392/17 (провадження № 61-310св19), від 15 квітня 2020 року в справі № 466/5057/17 (провадження № 61-42617св18).
Право користування жилим приміщенням нарівні із наймачем виникає у тих осіб, які вселилися в якості членів сім'ї наймача в установленому законом порядку (постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року у справі № 200/17337/17 (провадження № 61-865сво21)).
Аналіз змісту статті 65 ЖК України у системному зв'язку з іншими нормами права дає підстави для висновку, що за особою не може бути визнано право користування житловим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання (право користування) в іншому житловому приміщенні.
Аналогічні висновки щодо застосування норм права викладені у змісті постанов Верховного Суду від 12 квітня 2021 року в справі № 127/26104/18 (провадження № 61-23331св19), від 03 лютого 2021 року в справі № 643/3624/16 (провадження № 61-5000св19), від 01 вересня 2021 року в справі № 641/7103/19 (провадження № 61-6885св20), від 06 жовтня 2021 року у справі № 646/660/19 (провадження № 61-17363св20), від 18 травня 2022 року у справі № 463/2277/20-ц (провадження № 61-2027св22).
За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилалися на те, що січня 2012 року та з травня 2017 року відповідно, вони постійно мешкають у квартирі АДРЕСА_2 , користуються нею як місцем свого постійного проживання, сплачують рахунки за комунальні послуги, здійснюють поточні ремонти.
Між тим, матеріали справи не містять належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів проживання позивачів за життя ОСОБА_3 у якості члена його сім'ї у спірній квартирі, не представлено доказів надання згоди ОСОБА_3 на їхнє вселення.
Надані суду копії квитанцій про сплату комунальних платежів та довідка про навчання ОСОБА_2 в Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого в період з 01.09.2017 по 30.06.2021 не доводять факту проживання позивачів у спірній квартирі за життя ОСОБА_3 з його згоди.
Крім того, надані декларації про вибір лікаря укладені 30.01.2021 року, тобто вже після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_5 .
При цьому, колегія суддів приймає до уваги, що позивачі зареєстровані за іншими адресами, та ОСОБА_1 має право на інше житлове приміщення.
Таким чином, доказів на підтвердження вказаних вище обставин, а також доказів того, що позивачі вселилися в спірну квартиру як члени сім'ї ОСОБА_3 за наявності на це згоди останнього як наймача квартири, проживали разом із наймачем у зазначеному житловому приміщенні, матеріали справи не містять.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується колегія суддів, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, а також врахувавши докази, які містяться у матеріалах справи, обґрунтовано виходив з того, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, оскільки позивачами не надано достатніх доказів постійного та тривалого проживання із померлим наймачем у спірній квартирі до дня його смерті та ведення з ним спільного господарства
Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія визнає, що судове рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.
Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи у апеляційному порядку не вбачається.
Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст.ст.381-384, 389 ЦПК України
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в особі представника ОСОБА_18 , - залишити без задоволення.
Рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 26 лютого 2025 року- залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий Н.П. Пилипчук
Судді О.В. Маміна
О.Ю. Тичкова